ВОТЧИННИЙ СУД - право судочинства власника вотчини, маєтку над селянами, що у них проживали. В. с. зародився ще в епоху Київської держави, однак найбільшого поширення набув після захоплення українських земель Польщею та Литвою. Компетенція В. с. постійно розширювалась у зв'язку з поширенням процесу закріпачення селянства, який став особливо активним у 15-16 ст., коли копні (общинні), а також королівські та великокнязівські суди замінялися В. с. Юридично приватновласницькі селяни у Великому князівстві Литовському були вилучені з-під державної юрисдикції і передані під судочинство панів привілеєм короля Казимира IV у 1447. На українських землях, що перебували у складі Польщі, це було зроблено Київськими статутами 1454.

  У Лівобережній Україні В. с. був ліквідований в результаті національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. На Правобережжі, яке після поділів Речі Посполитої відійшло до Росії, В. с. зберігся і проіснував до 1861, у Галичині його було скасовано після її включення до складу Австрійської імперії. Впродовж 15-19 ст. В. с. поряд з державними і церковними судами існували і в Російській імперії. Компетенція В. с. регламентувалася окремими грамотами. У його роботі брали участь сотські, старости, судні мужі, які у своїй діяльності керувалися наказами землевласників. В. с. на власний розсуд встановлювали різні покарання для кріпосних селян: биття батогами, різками, приковування ланцюгом до стіни та ін. У 1760 поміщики дістали право засилати своїх кріпаків у Сибір. В. с. у Російській імперії проіснували до скасування кріпосного права у 1861.