Економічний розвиток ранньофеодальної держави - Київської Русі.
1.Розвиток феодального землеволодіння
У Київській Русі панував феодальний устрій, при якому основу соціальної структури становили залежні селяни, які, проте, стояли поза феодальною ієрархією. Землевласники були пов’язані між собою системою васальних стосунків. Така ієрархічна організація феодальних землевласників була соціальною і, одночасно, політичною (державною) системою.
В міру розширення феодального землеволодіння законодавчо закріплювалось привілейоване становище феодалів (князів, бояр, дружинників). З часу офіційного прийняття християнства почало розвиватися церковне землеволодіння.
2.Сільськогосподарське виробництво
Основою сільського господарства і надалі залишалося орне землеробство. Дослідники виділили три основні види орних знарядь періоду Київської Русі: рало, плуг і соху.
Поява плуга напередодні утворення Руської Держави і поширення його вже на початку її існування зумовили піднесення землеробства як основної галузі господарства. Але плуг вимагав більшої затрати робочої сили, був перевагою феодалів та заможних селян.
Обробіток певної площі землі рік у рік примітивними знаряддями праці і засівання її однорічними злаками неминуче призводить до виснаження ґрунту і зміни його структури, отже - до зниження врожайності. За наявності величезних малозаселених просторів стихійно виникала перелогова система, коли по 5-10 роках роботи землероб залишав виснажену ділянку і займав нову з тим, щоб, виснаживши нову, повернутись на старе місце. Перелогова система за Київської Русі панувала в південних і південно-східних місцевостях держави. Однак із збільшенням населення Русі зменшилась площа вільної землі, що зумовило виникнення двопільної системи.
Трипільна системи, тим часом, як більш прогресивна, поступово поширилась на нові, більш заселені місцевості, в одних випадках витісняючи двопілля, а в інших - співіснуючи як з двопіллям, так і з перелогом і вирубною системою.
Головну роль серед вирощуваних культур займали злакові, особливо жито (на Півночі) та пшениця (в південних районах). Важливе місце серед злаків посідав ячмінь, за ним йшли овес, просо, гречка. З бобових культур поширення набули горох, сочевиця, власне боби. З технічних культур відомі були льон і коноплі, а також рижій (олійна культура).
Поширеними були садівництво і городництво, при чому не лише в селах, а й біля великих міст. Головними знаряддями збирання врожаю були серп та коса-горбуша. Зжатий і зв’язаний у снопи хліб звозили до "гумна", де молоти на току ціпом і віяли, перекидаючи зерно лопатою.

2. Вотчинне господарство
Характерною рисою феодалізму було панування великого привілейованого землеволодіння. Велика вотчина світського або духовного феодала складалася з різних господарських угідь, господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був укріплений феодальний двір - замок.
Головною функцією феодального двора володаря було керівництво господарством. У князівській вотчині адміністрацію очолював огнищанин (іноді його називали тіуном). Такому управителю підлягало сільський та ролейний старости, а також конюший.
Незважаючи на те, що господарство вотчини було натуральним, вона все ж таки мала певні зв’язки з ринком. Відомо, що в побуті феодальної верхівки звичайним було вживання шовкового і парчевого вбрання, коштовного каміння, вишуканих прикрас і посуду, не кажучи вже про дорогу зброю і спорядження.

3.Селянське господарство.
Економічною основою давньоруського суспільства був селянський двір - "дим". Селянин мав свої засоби виробництва, крім землі, і за ту ділянку, яка колись була общинною власністю, а тепер вважалась панською, мусів давати панові ренту продуктами і відбувати на його користь різні повинності. Зберігалася ще селянська громада, але з правами, які поступово, в міру тиску феодала, обмежувалися.
Другою після землеробства галуззю селянського господарства було скотарство, яке могло успішно розвиватися лише на базі землеробства, яка забезпечувало свійських тварин кормами. Скотарство давало селянинові як продукти харчування, так і відповідну сировину.
Селянське господарство не лише виробляло продукцію, а й саме переробляло її для безпосереднього споживання, тому в кожному з них існувала так звана домашня промисловість, виготовлявся одяг, взуття, знаряддя праці. Однак селянське господарство не забезпечувало всіх потреб, такі товари як сіль, прикраси, металеві вироби селянин змушений був купувати, тобто існував, хоча й обмежений, зв’язок селянського господарства з ринком.
Спеціалізація селянина в певній галузі домашньої промисловості призвела до відокремлення цієї галузі від сільського господарства, селянин стає ремісником і часто виготовляє товари безпосередньо на ринок, одночасно зберігаючи тісний зв’язок із сільським господарством.
Раніше за інші почало перетворюватися на ремесло виробництво заліза та ковальство. Залізо добувалося сиродутним способом у глиняних печах. Серед інших сільських ремесел дуже поширеним було гончарство. Посуд виготовлявся на гончарному крузі й відзначався правильною формою. Але все ж таки домашня промисловість і ремесла ще тісно пов’язувалися із сільським господарством.

4.Міста і міське ремесло
Міста виникли внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства і органічно пов’язаного із цим процесу розвитку торгівлі. За даними "Повісті временних літ" в IX-X ст. на Русі було 20 міст, в XI ст. у літописах згадано 32 міста, в XIII - майже 300. На міста могли перетворюватись як села, так і укріплені городища.
Економічним осередком міста був "торг" - ринок. Одночасно він правив і за центр громадського життя. Деякі великі міста, зокрема Київ, Новгород, поділялися на так звані кінці і окремі поселення, де зосереджувалися ремісники певної спеціальності.
Міські ремісники, - хоч і не в такій мірі, як сільські, поєднували заняття ремеслом і сільським господарством. Житлом основної маси населення ремісників були напівземлянки або зроблені з дерев’яних зрубів хати. При таких житлах були городи, комори, хліви.
Двори князів, бояр, дружинників, монастирів, купців являли собою великі комплекси жител, призначених для господаря та його челяді (в тому числі і залежних ремісників), і господарських будівель. Двори мали добрі укріплення, іноді муровані.
Столиця Русі Київ справляв на іноземців враження величезного міста. За словами Тітмара Магдебурзького у Києві було 400 церков і 8 ринків. Інший іноземець вважав Київ суперником Константинополя. Як найважливіший у державі торгівельний центр Київ мав численне купецьке населення. Крім місцевих тут у спеціальних слободах і кварталах проживали купці з Німеччини, Італії, скандинавських країн, Чехії, Угорщини, Персії.
Місто давало незрівнянно більший порівняно з селом простір для розвитку ремесла. Міське ремесло відрізнялося від сільського більшою складністю, розгалуженістю, а вироби - більш високою якістю.
Невпинно розвивалась металургійна справа. Важливим зрушенням було те, що ковальська справа у великих містах відокремилась від металургії. Незрівнянно ширшим, ніж у селі, був і асортимент залізних виробів.
Дуже високого рівня досягла ювелірна справа. Було поширене виготовлення прикрас, в тому числі фібул так званої виїмчастої емалі.
Помітні успіх були також і в гончарстві. Посуд міського виробництва відрізнявся від сільського більш старанною обробкою і більшою різноманітністю форм. Виготовлявся він у XI-XIII ст. на ножному гончарному крузі; було поліпшено і гончарний горн.
Окремими ремісничими професіями в містах були теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кістки і каменю. У великих містах, як припускають дослідники, у цей час існувало до 70 ремісничих фахів.
За соціальним становищем ремісників Київської Русі можна поділити на три групи: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському дворах; 3) вільні міські ремісники. Остання група була найчисельнішою.
Міські ремісники часто працювали на замовника, за договором, або брали у купців, бояр сировину в борг; позики, зокрема грішми, брались і для інших потреб (придбання сировини). Подібні позики часто призводили до неоплатної заборгованості ремісника, і він потрапляв у кабалу до купця чи іншого позикодавця.
Для захисту своїх інтересів міські купці і ремісники як і у Західній Європі об’єднувалися в організації (“дружини”), на чолі яких стояли старшини (старости). У цій дружині можна вбачати зародок цеху, проте в період Київської Русі ще не було економічних умов для перетворення подібних дружин у справжні цехи. Хоч ринок збуту ремісничих виробів і був вузьким (через панування в країні натурального господарства), але разом з тим і втечі сільських ремісників до міста були ще явищем рідкісним, і це не могло викликати помітної конкуренції з боку цих ремісників.

5. Розвиток торгівлі
Розвиток ремесла посилював обмін. У селах ремісники виробляли продукцію головним чином на замовлення, найчастіше в обмін на потрібні ремісникові предмети сільськогосподарського виробництва. Поряд із внутрішнім обміном якась частина селянської продукції вивозилась на міські ринки, де або обмінювалась, або продавалася. Крім того, вироби міського ремесла продавалися в селах дрібними торгівельними посередниками, які з цією метою об’їздили сільські місцевості.
Селянське господарство, отже, дуже повільно втягувалося в товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним у своїй основі. Відносно повільно втягувалась у торгівельні зв’язки і вотчина, тому що зодовільняла переважну частину своїх потреб продукцією власного господарства.
Справжнім рушієм прогресу, що розкладав, хоч і дуже повільно, натуральне господарство, було місто, передусім велике. Зростання ремісничого і торгового населення сприяли поступовому розширенню попиту на предмети харчування й вироблювану у селах сировину.
У великих містах торгівля була щоденною. Значна частина товарів продавалася у спеціально побудованих для цього крамницях. Таким чином, крім базарної, розвивалась і постійна торгівля.
Розвиток ремесла і ознаки спеціалізації окремих районів країни на виготовленні певного виду ремісничої продукції разом з територіальним поділом праці приводили до виникнення регіональних торгових зв’язків.
Більш розвинутою була зовнішня торгівля. Уже в другій половині X ст. у сферу зовнішньо-торгівельних зв’язків Древньоруської держави входили Північне Причорномор’я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, ряд країн Центральної Європи.
Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, мед, віск, раби (челядь), льон, лляні тканини та різні ремісничі вироби. Торгівля невільниками, як припускають дослідники, стояла на першому місці поряд з торгівлею хутром. Продавали рабів найчастіше в сусідню Хазарію, Хорезм, арабські країни, Візантію. Найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. На другому місці у руському експорті стояли віск і мед, що нагромаджувалися (як і хутро) у феодальних дворах головним чином за рахунок натуральної ренти.
На Русь довозилися шовкові й парчеві тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла, речі художнього вжитку, благородні метали. Таким чином, довозились як предмети розкоші, так і сировина для них, тобто те, що споживала верхівка феодального суспільства Київської Русі. Однак, незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не відігравала важливої ролі в економіці країни, тому що не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника феодального суспільства - селянина.
Наслідком розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі була поява на Русі купецьких корпоративних організацій - гільдій, з метою боротьби з засиллям феодалів у містах, контролю за торгівлею в межах даного міста, взаємодопомоги членам гільдії і захисту їх інтересів.
Природним наслідком розвитку торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, в основу якої було покладено срібну гривну, в обігу були й іноземні монети.

6. Основні тенденції розвитку сільського господарства у XI - XII ст.
У XI - XII ст. з появою нових знарядь праці землеробство на Русі зробило певний крок уперед. Набули поширення двопільна і трипільна системи, поліпшився обробіток ґрунту із внесенням іноді добрива - гною. Поява більш досконалих орних знарядь зробила можливою експлуатацію певних ділянок землі протягом тривалішого часу, витрачалося менше часу і для відновлення родючості ґрунту.
Номенклатура вирощуваних культурних рослин у даний час залишилась в основному такою ж, як і за часів Древньоруської держави, але площа під них суттєво збільшилась. Хлібні злаки становили основний продукт населення і основне його багатство. Особливе значення серед інших хлібних культур займало жито. Після нього особливе місце займала пшениця. Озима пшениця була здебільшого поширена у південних районах, кліматичні умови і властивості ґрунту сприяли її вирощуванню, а яра - у північних.
Значну частину полів було зайнято посівами проса. Продукт проса - пшоно було одним з основних у харчуванні населення.
Загалом у розвитку землеробства, городництва і садівництва протягом ХІІ - ХІІІ ст. було досягнуто значних успіхів. Розширення площ орних земель, культурних рослин, поліпшення обробітку ґрунту сприяли збільшенню продукції зернових, а також технічних культур.
Зростання зернової продукції, у свою чергу, мало вплив на розвиток скотарства. Збільшення запасів збіжжя, полови, соломи позитивно впливало на зростання поголів’я великої рогатої худоби, а також коней і свиней.
Зрушення в розвитку сільського господарства були наслідком у першу чергу дальшого суспільного поділу праці, зростання міст, чисельного зростання міського населення тощо.
Прагнення феодалів розширити свої земельні володіння і збільшити чисельність залежних селян призвело до посилення їх наступу на вільні селянські общини. Одночасно відбувалося зміцнення феодального апарату влади, весь побут феодалів дедалі більше набував військового характеру.
Князівська вотчина, як і боярська, була багатогалузевим господарством, провідну роль в якому відігравало землеробство. Вотчини були спадковими, тобто безумовними феодальними володіннями. Разом з тим існували умовні феодальні володіння - "держави", що роздавалися князями та боярами їх васалам за умови відбуття ними служби.
Феодальне господарство обслуговувалося залежним населенням, основу якого становили смерди, що жили поза межами двору феодала, мали свої власні господарства і відбували феодальні повинності на користь своїх панів у формі натуральної данини або відробітків. У самому ж дворі феодалів жили і працювали, як і раніше, інші категорії залежного населення - рядовичі, закупи, холопи. На відміну від холопів, чисельність яких швидко зростала, меншу роль у феодальному господарстві відігравали холопи.
Феодальне господарство за своїм характером залишалося в основному натуральним. Проте продовжували підтримуватися і певні торгівельні зв’язки насамперед між великим феодальним маєтком і ринком.
Незважаючи, однак, на зростаючу роль, яку почали відігравати власне феодальні господарства, головну роль в економічному житті відігравали все ж не вони, а дрібні селянські господарства, Саме вони обробляли основну площу земель, виробляли переважну масу сільськогосподарської продукції.
Основною формою землеробського населення, а разом з тим і соціальною організацією селян продовжувала залишатися сільська община чи громада, селяни якої продовжували спільно користуватися громадськими землями. Разом з тим кожна селянська вела своє власне, окреме дрібне господарство. Останнє виникло в процесі розвитку продуктивних сил у землеробстві, удосконалення знарядь праці тощо.
Громади, в свою чергу, складалися з "дворищ". Дворище об’єднувало звичайну велику родину - 5-10 кровно близьких родин, точніше, кілька поколінь однієї сім’ї або індивідуальних господарств - "димів". До складу дворищ з часом вступали і зайві люди, які були або біль-менш рівноправними членами дворища ("потужники", "поплічники" тощо), або перебували в залежності від хазяїв дворищ ("підсусідки", "половинники", "дольники").
Дворище користувалося ділянкою землі, яка складалася з різних угідь. Розмір такої ділянки залежав від кількості працездатних членів дворища. Кожен дим мав право на частину земель дворища, які підлягали періодично перерозподілу.