Ми переглянули історію Лівобережної і Правобережної України і бачили, що на однім і на другім боці кінчається справа ліквідацією тих форм, з яких складається історія козаччини. Тепер нам лишається сказати кілька слів про останки козаччини, які доживали свого віку вже при інших формах життя на Україні. 

Найбільш задержало старі народні традиції Запорожжя, Воно, як відомо, у своєму побуті найбільш виявило народний ідеал громадського, демократичного рівноправного ладу. Через те воно і мало великий вплив на ввесь український народ, який не міг виявити в житті свого ідеалу. Найбільшого розвою досягло Запорожжя під час повстання Хмельницького. Останній, утікши з Чигирина, прийшов, як відомо, на Запорожжя, котре його радо прийняло і вибрало гетьманом. Перший контингент сил Хмельницького складався із запорожців. Тим-то й Україна так охоче його прийняла, і народ почав зразу прилучатися до нього. Одним словом, санкція Запорожжя становила головну підставу його популярності. Запорожжя було школою, де діставали виховання люди, які потім ставали на Україні полковниками та старшиною. В частих бійках із турками, татарами та поляками запорозькі братчики з досвіду і практики добре виучували правила та способи військової тактики, стратегії та фортифікації свого часу. Сливе всі полковники, сучасні Богданові Хмельницькому, перебули таку школу на Запорожжі. Тому що ці полковники найбільш ставали за народні права, то й не диво, що з ідеального і з практичного боку Запорожжя в народній свідомості стояло вище, ніж що, і після Хмельницького зажило собі великої поваги на Україні. 

Ми бачимо, що Запорожжя дуже довго має вплив на гетьманську політику. В кореспонденції запорозького коша, яка почасти заховалася до нас, ми знаходимо багато листів, де запорозькі братчики пишуть до гетьмана вимови, грозять йому помстою і загальною розплатою за ті чи інші його вчинки. До нас дійшли такі листи запорожців до Юрія Хмельницького, Виговського, Дорошенка. Цей тон запорожців свідчить про те, що народ дивився на Запорожжя як на свого проводиря. 

Але ж і запорожці не були політичне розвинені, а через те й не встояли на тій високості, на якій стояли спочатку. Критичний момент для Запорожжя творить гетьманування Брюховецького, котрий, як ми вже вказували, ошукав запорожців. Поділяючи ніби демократичні народні думки, він добився через Запорожжя гетьманської булави, а добившися її, він повернув зовсім у другий бік. Тих запорожців, що були при ньому, він цитькав чинами та маєтностями. Після того, коли український народ побачив, що і Запорожжя може помилятися в своїх вчинках, воно тратить для нього своє значення: авторитет Запорожжя падає. Кожного із запорозьких кандидатів на булаву народ або викидає, або приймає зовсім індиферентне, не обстає за ним, і кандидатура запорожців перепадає. Так, наприклад, Суховій, чоловік дуже енергійний, не міг вийти на гетьмана через те, що був кандидатом Запорожжя; на його місце вибрали Дорошенка і Ханенка. 

В Переяславському трактаті про Запорожжя не згадано, але що вся Україна входила під протекторат Московської держави, то можна було думати, що й Запорожжя підлягало тій самій долі. І справді, Запорожжя нібито признавало над собою московський протекторат. Зі звичайною тактикою, дуже практичною, московський уряд не посилав на Запорожжя своїх воєвод, але ж завжди стежив за тим, що там діялося. Користуючись тим, що уряд не втручається у внутрішні справи, Запорожжя живе вигідно і розвиває свою конституцію. Воно докладно усталяє свою територію, лічить усі землі, що належать до військових. Таких земель було дуже багато. Вони займали територію між Бугом та системою Дону, скільки її відвойовано від татар. Під той час Запорожжя має сталий осередок. Це була Стара Січ, де тепер село Капулівка. Територія Запорожжя була поділена на вісім ладанок; з військового ж і соціального погляду воно поділялося на курені, їх було 38. Тими куренями орудували виборні курінні отамани. Така конституція зорганізувалася в другій половині XVII ст. 

Найбільш славетним запорозьким кошовим був Іван Сірко. Не було на Січі чоловіка більш популярного, але вкупі з тим не було й більш короткозорого, як він. Він відживив старі запорозькі традиції й ідеали: майже ввесь час веде він. боротьбу з татарами та турками, і в цьому добачає найважніше завдання Запорожжя. 

На початку XVIII ст. був ще видатний отаман — це Кость Гордієнко, сучасник гетьмана Мазепи. Він один серед усієї старшини найближче узяв собі до серця і зрозумів автономні забаги Мазепи. Він бачив, що гетьман бажає дати Україні самостійність, пригорнувся до нього і до самого кінця підтримував його із усім Запорозьким військом. Тоді як українські козаки і посполиті покинули Мазепу, одне Запорожжя лишилося йому вірним. 

Така демонстрація не обійшлася без репресій від російського уряду. Ще не скінчилася полтавська кампанія, як Петро І послав військо зруйнувати Січ. Сильний відділ під проводом Яковлєва пішов, зруйнував Стару Січ і оголосив, що Запорожжя касується. Запорожцям, що були під той час у шведському війську, не можна було тепер вернутись додому, їм доводилось дбати самим про себе. Гордієнко зробив умову із кримським ханом, і той дав запорожцям землю у своїй державі. 

Таким робом, від року 1709-го до 1734-го запорожці живуть на кримській території — в нинішнім Дніпровськім повіті Таврійської губернії. Це так звана Січ в Альошках. Становище запорожців було тут дуже трудне; раз через те, що земля була погана, що вони опинилися дуже далеко від свого краю, і, таким робом, не могли поповнювати своїх контингентів; по-друге, через те, що хан вимагав від них запомоги у війнах, які для запорожців не мали жодного інтересу. Так, хан посилав їх, як своїх голдівників, приборкувати на Кавказі інших своїх підданців, кабардинців, наприклад. Через те запорожці при першій нагоді вернулися назад. 

Сталося це в тридцятих роках XVIII ст., під час війни Росії із Туреччиною, коли Мініх, бажаючи покористуватись готовим Запорозьким військом, завів переговори з запорожцями, пообіцяв дарувати їм амністію і повернути їм усі землі, які вони мали перед Петром І. Згоду уложено, і року 1734-го Запорожжя відновилося: засновано Нову Січ, кілька кілометрів дальше від Старої. 

Становище Запорожжя тепер було вже гірше, ніж в XVII ст. Після Петра, завдяки його реформам, Російська держава зміцніла, і тепер Запорожждо не можна вже було користуватися такою свободою, яку воно мало раніше. Запорожжя віддано під уряд київського генерал-губернатора, котрий мусив контролювати його і стежити за тим, що там діялося. За цей період існування Нової Січі (1734-1775) головну рису в житті запорожців становлять відносини запорожців до гайдамаччини. Від утисків шляхти селяни почали тікати на запорозькі степи і там організували гайдамацькі ватаги. Тим часом російський уряд вимагав від запорожців, щоб вони не сміли помагати гайдамакам. Запорожці ніби і виганяли гайдамаків од себе, а тим часом потай були головними руководниками гайдамацьких рухів. 

У другій половині XVIII ст. Запорожжя доживало вже свого віку. 

Справді, по своїй конструкції воно було дуже ненормальне військове братерство з того часу, коли головне завдання — вести боротьбу з турками й татарами — усувалося, а власне через те, що зі всіх сторін Запорожжя землі переходили під кормигу Росії. До Запорожжя належала велика територія, але ж воно не колонізувало своїх земель, i в цьому його найголовніша хиба. Це зрозумів добре останній кошовий Петро Калнишевський, чоловік дуже розвинений. Він побачив, що далі жити у такій архаїчній формі Запорожжю не можна вже було, і дуже запопадне взявся до колонізації земель. Всіх селян, що тікали на Запорожжя, він не записував до реєстру, а давав їм землі. Тепер еміграція з Польщі й України прибрала ще більші розміри. За 10 літ свого старшинування Калнишевському повелося заселити кількасот сіл. Народ дуже охоче біг сюди через те, що землі роздавалися дурно. 

Усі поселенці були під протекторатом Запорожжя. Це поселення носить сліди промислової і дуже культурної колонізації. В кожнім селі коштом січового скарбу заводив Калнишевський церкву та школу. Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запорожжя шкіл було втроє більше, ніж тоді. Російська політика не могла допустити такого розвою Запорожжя. Уряд сам став заводити колонії на землях, які запорожці уважали за свою власність. Калнишевський бачив, що уряд утворював сербські і слобідські колонії біля Єлисаветграда, а за ними німецькі. В цім він угадував смерть для Запорожжя, добре розуміючи, що дедалі більше землі буде російський уряд відіймати у запорожців і віддавати її своїм колоністам. Тоді Калнишевський попробував нових комбінацій, а власне — скористуватись сучасною Коліївщиною. Він думав, що від Польщі, держави під той час зовсім безсильної, дуже легко буде відділити Правобережну Україну. Тоді із Запорожжя і України можна буде утворити цілком самостійну державу. 

Але ж російський уряд зрозумів його плани. Російські розвідачі, догле дівши, до чого йде, донесли про це київському генерал-губернаторові Румянцеву. Наслідком цього було те, що російські війська, які стояли того часу в Польщі, зараз же покинули боротьбу із конфедератами і почали присмиряти Коліївщину. Після того уряд рішився зруйнувати Запорожжя. Довелося тільки відрочити розправу на кілька літ, поки Москва не справилася з власними непорядками — з Пугачовським бунтом та турецькою війною. Через сім років проти Запорожжя виряджено корпус під проводом генерала Текелі, родом угра. Він оточив Запорожжя військом і викликав запорозьку старшину нібито на раду. Старшина, нічого не прочуваючи, поїхала, та більше вже не вернулася, її одвезено до Петербурга, звідти без суду порозсилано її по Сибіру, в Якутську та Іркутську області, а Калнишевського заслано у Соловецький монастир, тогочасну політичну тюрму. Тут він 26 років (1775-1808) просидів у зробленій у стіні халабудці, яка мала чотири кроки вдовж і два вшир. Випустили його тільки після маніфесту Олександра І, але ж він не схотів уже вертатись і незабаром умер там, постригшись у ченці. 

Після царського указу Запорожжя скасовано, а запорожцям дано на волю одне з двох: вертатись додому або вступати у кінні полки пікінерів. Так частина їх і зробила. Друга частина, не бажаючи покорятись волі уряду, не розійшлася, а, випросившись нібито на рибальство, пішла на Лиман, а звідти втекла в Туреччину. Тут ці запорожці заявили султанові, що бажають жити під його владою. Султан вдовольнив їх просьбу і дав їм землі в Добруджі, де вони і заснували нову Січ (Задунайська Січ). 

Від того часу, як скасовано Запорожжя, проминуло декілька часу, коли Запорозьке військо знову стало потрібним російському урядові. Потьомкін побачив, що трудно вести боротьбу з турками без людей, які добре знають південні степи і способи, як вести боротьбу з турками та татарами. Для того, задумавши відновити Запорозьке військо, він об'явив про це указ, і зараз же з'явилася сила охочого люду. Вони зав'язали Бузьке козацьке військо (1787). Звалося воно так через те, що одержало для селитьби не старі запорозькі землі, які тоді пороздаровував російський уряд, а землі між Дністром та Бугом. Під час цієї турецької війни відвойовано новий шмат земель і, так званий Очаківський пашалик. Та хоч Бузьке військо принесло велику користь Росії у цій війні, взяло фортеці Кінбурн, Хаджибей та ін., затриматись довго на бузькій території йому не довелося. Скоро в Петербурзі почули, що завойовано Очаківський пашалик, зараз же придворні почали випрошувати собі у цариці там земель. Таким робом, Потьомкін опинився в трудному становищі, пообіцявши раніше ці землі козакам. Тоді він випросив для козаків інші землі, відвойовані у кримських ханів, між річками Єєю і Кубанню, на східному березі Азовського моря. Це так звана Кубанська земля. Козаки згодилися на цю пропозицію, оселилися там (1793) і стали відомі під назвою чорноморських козаків, які в різних перипетіях прожили до нашого часу. У них виробилися зовсім нові способи життя. Замість куренів козаки поділилися на станиці, себто на села, в яких стали жити вже вкупі зі своїми сім'ями. У своєму внутрішньому житті вони залишили військовий лад і обов'язалися тільки давати певний контингент на війну. 

Оскільки цей устрій був приємний народові, знати з того, як швидко збільшувалося число чорноморців. За першого кошового Головатого їх було 6000 чоловік, а після того їх число дійшло до 200 тисяч. 

Такий приріст не міг бути нормальним. Він явився наслідком того, що на Чорномор'я стали тікати кріпаки із цілої України. Що далі, тим більше скорочувалася крайова автономія: отамана і всю старшину не вибирали, а став їх незабаром іменувати уряд. З початку царювання Олександра II в Чорноморському війську зроблено в еликі зміни. Після указу з 1864 року велено злитися в одну одиницю Чорноморському війську і лінійному козацькому війську, зложеному з великоросів, що жили на схід від Чорномор'я. З'єднаним військам надано загальне ім'я Кубанського війська. 

Вернімося до тих запорожців, що оселилися за Дунаєм і дістали від турецького уряду землі на Добруджі. Тут вони мали дуже неспокійних сусідів. Це були так звані некрасовці, російські козаки-розкольники, що втекли туди з Донської землі ще за часів Петра І через релігійні утиски. Запорожці не могли зжитись з ними через те, що некрасовці вважали всю добруджську територію за свою власність. Тоді запорожці попробували ще раз перемінити оселю. Послухавшись австрійських агентів, вони ввійшли у зносини із австрійським цісарем Йосифом II (1785), і той згодився дати їм землі на військовій границі, яку заводив того часу уряд, щоб захистити державу від турецьких нападів. На цій границі поселив уряд сербів, босняків, румунів, а тепер дав землі і запорожцям у двох провінціях — Бакча і Банат, де Тиса вливається в Дунай. Але ж запорожці не могли витримати суворого австрійського режиму, дріб'язкового контролю над усім своїм життям, і в роках 1811-1812-му вони знову повернулися в Добруджу. 

Турецький уряд не утискав їх, і вони знову заснували Січ із виборною старшиною. Це так зване Задунайське військо все збільшувалося втікачами з України. Таким робом козаки заселили тут багато сіл, які прозвали турки козацькою раєю. Року 1828-го, під час великої війни царя Миколи І із турками, російська армія зайняла Добруджу в той час, коли задунайських козаків викликав турецький уряд на службу до Царгорода і на місці лишилося їх не більш як 500 чоловік. Кошовий отаман Гладкий прийшов із цією рештою до російського табору, приніс покуту, і цим козакам дозволено повернутися до Росії. Тут їм дали землю коло Ростова-на-Дону, і вони склали так зване Азовське військо. 

З тими козаками, що лишилися в Добруджі, турецький уряд обійшовся дуже суворо. За зраду старшини військову організацію їх скасовано, і дотепер вони живуть іще там по селах, тільки не користуючись уже давнішими привілеями. 

З Азовським військом трапилось те ж саме, що й з Чорноморським. За короткий час воно розрослося на декілька десятків тисяч чоловік завдяки тому, що до нього багато перебігло народу з України. На початку царювання Олександра II військо це скасовано і станиці його переведено на східний берег Чорного моря. Там ці козаки дістали оселі між Анапою і Сухум-Кале. 

Є ще третє козацьке військо, дуже оригінальне, засноване далеко пізніше, зовсім незалежно від Запорожжя. 

З давніх часів область Терека на Кавказі переповнена козаками. Ще в XVI ст. багато рязанських козаків стало тікати на південь, коли Москва заволоділа Рязанським князівством. Ці козаки довго десь пропадали по степах, і тільки в XVI ст., коли Росія почала завойовувати Кавказ, знайшли їх у Кабардинській землі. Це так звані гребенські козаки. Окрім них, там живуть іще кізлярські і моздокські козаки, але ж західний куток Терської області, а власне, Владикавказький округ, займають козаки українського походження, які попали туди ось з якого приводу. 

Року 1831-го, під час польського повстання, московський уряд звелів сформувати два козацькі полки з полтавців та з чернігівців. Коли полки ці повернулися після того, як повстання втихомирено, малоросійський генерал-губернатор князь Рєпнін не відпустив їх додому, а держав при собі, часто наглядав над ними, муштрував їх і любив слухати їх пісень. За царюйання Миколи І на цього генерал-губернатора дивились як на чоловіка, що придбав собі великі симпатії в українців, і вважали його мало не за сепаратиста, тим більш що він був онуком останнього гетьмана, Розумовського. З приводу того, що він не розпускав цих полків, на нього зроблено донос цареві, що ніби він хоче зробитись гетьманом. 

В Стародуб явився від царя флігель-ад'ютант, заарештував генерал-губернатора, а козаків цих зараз же відправлено на Кавказ на війну з черкесами. Через кілька літ ці козаки просили дозволу повернутися додому, але ж їм звеліли там лишитись і завести свої оселі. На ці оселі прийшов указ дати стільки землі, скільки козаки самі захотять. Усі козаки були нежонаті, бо пішли на військову службу зовсім молодими ще парубками. Через те вони відповіли урядові, що їм трудно селитись, не маючи сім'ї. Тоді уряд звелів по числу козаків зробити набір дівчат серед державних хліборобів Полтавської і Чернігівської губерній. Дівчат пригнано на Кавказ, і козаки з ними передружилися. З того і повстали українські станиці серед Терського війська. 

Таким робом, народні пісні й оповідання про дівочий набір — не легенди і мають правдиву історичну підставу.