ПЕЧЕНЇГИ, ЇХ МАНДРІВКА І НАПАДИ, ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ЧОРНОМОРЮ, БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ В X-XI В., СКРІПЛЕННЄ ГРАНИЦЬ, ОСТАНКИ СЛОВЯНСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ В СТЕПАХ.





Мандрівка Угрів та їх пустошення серед чорноморської кольонїзації були предтечею далеко грізнїйшого для неї походу. Вже в серединї IX в. сильно налягали на Хозар Печенїги. Хозари заступали їм дорогу на захід, тим часом зі сходу тиснули Печенїгів Узи (Торки наших лїтописей), а за ними ще сильнїйша орда Кіпчаків — Половцїв. По словам Константина Порфирородного, Печенїги тодї сидїли між Волгою і Уралом. Хозари, не витримавши натиску Печенїгів, нарештї перепустили їх; се мусило статись не пізнїйше 70-80 рр. IX в. 1). Перепущена за Волгу, Печенїзька орда упала на Угрів і погнала з їх кочовищ. Розбиті Угри рушили на схід, і Печенїги, ступаючи по пятам їх, вже на початку 890-х років зявили ся над нижнїм Дунаєм, там винищали кочовища Угрів і тим примусили їх перейти в середно-дунайські краї 2). 

Печенїзький перехід зза Волги над Дунай виглядає як дуже скорий, справжнїй степовий оркан, щось подібне до аварського. Але Печенїги не перейшли далї на захід, як Авари, а зістались в наших степах. 

Своїми ордами вони роскинулись на цїлій просторони від Дону до Дунаю. В першій половинї Х в. „Печенїзька земля“ (Πατζιναχια ) по оповіданням Візантийцїв простягаєть ся „від нижньої частини Дуная, насупроти Дістри (Силїстрії) до хозарського замку Саркел“ (на Дону) 3) . Константин оповідає, що з восьми колїн, з котрих складалась Печенїзька орда, чотири кочовали на схід від Днїпра, чотири-між Дунаєм і Днїпром. По його звісткам два печенїзькі коліна займали західнїй край степів, над Дунаєм, одно „в сусїдстві Руси“ — Полян, друге в сусїдстві Уличів, Деревлян і Лучан, значить між Днїстром і Днїпром. День дороги мав ділити сї печенізькі кочовища від русько-словянської поза-степової кольонїзації. За Днїпром печенїзькі кочовища притикали на сходї до земель Хозарів і Алянів, на полуднї-до кримських володінь Візантиї 4). Місця Печенїгів за Волгою зайняли Узи-Торки. 

Спільне пожитє з численною, дуже воєвничою й хижою Печенїзькою ордою для словянської степової людности було занадто тяжким. Зворохоблена вже перед тими угорськими погромами, вона тепер починає рішучо кидати небезпечні місця і в великих масах мандрує в спокійнїші краї. На жаль, весь сей процес іде поза нашими очима: не згадавши нї словом про пустошення угорські, наша лїтопись про Печенїгів починає говорити аж тодї, як вони своїми нападами стали пустошити околицї Київа, а се сталося вже в другій половинї Х в. Одинока подробиця з степового житя, яку переказують нам джерела — се трудности, які робили Печенїги на степових шляхах. В оповіданню Константина про торговельні каравани Руси, що ходили з Київа Днїпром і морем до Царгорода в першій половинї Х в., бачимо, що сї каравани мусїли ходити оборонною рукою, бо й на Днїпрі й на морськім побережу вистерігали їх Печенїги 5). Кн. Святослав і загинув в степах від Печенїгів, що стерегли його коло порогів, прочувши про його богату здобич, і переловили в дорозі до Київа. Всю иньшу обстанову тодїшнього житя в степах і на степовім пограничу можемо доповнити хіба з пізнїйших, половецьких часів: неустанні набіги на міста і села, що мусїли жити в вічнім страху, на воєнній нозі; під час нападів забираннє в неволю великих мас невільників, що продавались в кримських портах на роботу в далекі краї, й вирізуваннє всіх нездалих до роботи, до продажі; нищеннє осад; в результаті — утеча людности й запустїннє цїлих країв. Не треба забувати, що два віки спокійного господарського житя віддїляло сї степові тучі IX — Х вв. від трівожливої епохи розселення. Часи розселення у полудневих українських осадників виробили були ворохобний і воєвничий характер, тодї вони могли, охоче ставати спільниками розбійничих походів Гунів та Болгар; за два віки спокійнійшого житя вони відстали від того, і переважна маса не мирилась з таким трівожним пожитєм та вибрала ся з степів. 

Ми бачимо тільки результати сього всього, та й то подекуди значно пізнїйше, коли вже місце Печенїгів заступили в степах Торки й Половцї (в другій половинї XI в.), тож мусимо тут говорити про результат турецького пожитя взагалї, протягом Х (почасти IX-го) і майже цїлого XI віку. 

Вже говорячи про кольонїзацію Уличів та Тиверцїв (в етноґрафічнім оглядї), „Повість“ оповідає про неї в минулім часї: „сЂдяху по Бугу и по ДнЂпру (ДнЂстру)“, „присЂдяху къ Дунаєви“, “бЂ множество ихъ“. Вона додає, що міста (замки) їх ще й досї істнують („суть городи ихъ и до сего дне“), і тим виразнїйше відтїнює, що сама кольонїзація чорноморська — справа минула: міста зістались, а самої кольонїзації, сього колишнього „множества“ вже не було. 

Вище наведено звістку новгородської редакції Повісти про перехід Уличів з нижнього Днїпра за Бог в першій половинї Х в. і вказано, що й сей перехід став ся, по всякій імовіриости, під впливом печенїзького натиску. Ми мали-б тут один епізод з історії уступання чорноморської української людности з степів на північ. Але тягнув ся сей процес довго, степи пустїли поволї, степенуючись від більше небезпечних околиць до меньше загрожених. По перших, сильнїйших міґраціях, викликаних першими грізнїйшими катастрофами, сей відлив руської людности тягнув ся мабуть не одну сотню лїт, і останки степової людности могли ще мандрувати звідси і в XI-XII в. 

Уличі переходили в краї між Богом і Днїстром — певно на середнїй і верхній Бог, на північний захід. В сїм напрямі мусїла взагалї уступати степова людність. На півночи вона приливала до готової вже кольонїзації, помножала її людність і причиняла ся до відпливу її далї на північ; одним з результатів сього відворотного руху треба прийняти розвій кольонїзації лісових і багнистих просторів півнїчної України, занедбаних, певно, під час вільного походу на полудень. На заходї лежали ще слабо кольонїзовані, теж занедбані в перших початках гірські околицї Карпатів; на їх кольонїзацію витисненнє українських осадників з-над моря мусїло мати теж рішучий вплив. Дуже правдоподібна думка, що сюди — в карпатські й закарпатські краї, пішла поднїстрянська, тиверська й дулїбсько-улицька людність 6). На сей час можна класти зміцненнє кольонїзації карпатської Руси взагалї. 

Подібний процес повільного уступання української людности з чорноморських степів мусїв мати місце і на лївім боцї Днїпра, тільки тут ми не маємо навіть тих скупих вказівок, як на правім. Можемо тїльки з одного боку (на підставі чужоземних відомостей) констатувати залюдненнє Подоня, мабуть до самого Азовського моря, перед приходом Угрів і Печенїгів, а з другого боку описи походів на Половцїв на початку XII в. показують вже сильне спустїннє степів на полудень за Посулєм, так що там зістались тілько слабі останки колишньої української людности. До XII віку степи взагалї спустїли вже так сильно, що треба аж виловлювати натяки на істнованнє там останків словянської людности. Лївобічна людність мусїла відти відступати переважно теж на північ, чи скорше на північний захід. Подібно як кольонїзаційний потік в Подонє при першім розселенню ішов з середнього Поднїпровя в полуднево-східнїм напрямі, так і відлив з Подоня й Азовського поморя, по старим торговельним дорогам, мусїв піти на північний захід, головно на Поднїпровє, особливо лївобічне (по части може і на правобічне — з країв нижнього Днїпра) 7). 

Про боротьбу чорноморської Руси з Печенїгами Повість нїчого не каже нам. Не знаємо й того, чи робили київські князї які небудь заходи для оборони степової людности, що вже стояла в більш або менш тїсній залежности від Київа. Одинока ляконїча згадка Повісти під 920 p. говорить тільки, що кн. Ігорь воював з Печенїгами 8). Більше займатись Печенїгами лїтопись наша починає з того часу, як вони в другій половинї Х в. стали сильно давати себе знати київським околицям. Під 968 p. вона записала: „Приидоша ПеченЂзи пЂрвоє на Рускую земли“, що має означати перший напад на Полянську землю, переказаний лїтописцеви традицією 9). Але се був вже великий похід: Печенїги, використавши час, коли Святослав воював в Болгарії, великою ордою („бещисленноє множьство“) обложили Київ, перервали всякі зносини, і руські помічні полки, що прибули зза Днїпра, не відважались іти під Київ. Аж вість, що Київ на другий день має піддати ся Печенїгам, і страх кари від Святослава примусили їх іти на поміч Киянам. Та й тодї тільки припадок, як оповідає Повість, виратував Київ: Печенїги прийняли сих Заднїпрянцїв за військо Святослава й забрались. 

В дїйсности сю облогу самого Київа мусїли випередити менш голосні напади Печенїгів, шарпанина Полянської землї й київської околицї. Тільки вони не зацїлїли в народній традиції, записаній лїтописцем. Взагалї він переповідає тільки ті епізоди з печенїзької біди, що звязані були з якимись народнїми переказами або місцевими памятками: така історія про нахід Печенїгів на заднїпранські околицї, „но оной сторонЂ отъ Сулы“ (під 993 р.), звязана з лєґендою про побіду руського хлопця над Печенїгом і з іменем Переяслава, заснованого там де той хлопець „переяв славу“ у Печенїжина. Епізод 996 р. звязаннй з церквою Преображення в Василеві, бо коли Печенїги прийшли під Василїв і Володимир, не устоявши „з малою дружиною“, тїкав і ховав ся під мостом, він обіцяв поставити церкву за своє тодїшнє спасеннє і поставив справдї церкву Преображення. Історія про облогу Білгорода (під 997 p.) звязана з мандрівним анекдотом (з ціклю оповідань про дурних людей), як Білгородцї обдурили Печенїгів, переконавши, що вони з землї дістають кисїль, і тим примусили їх кинути облогу. Нарешті останнїй печенїзький похід за Володимира звязаний з смертю кн. Бориса і взятий з його жития. 

Та нам від сих припадкових епізодів цїкавійші ті загальні уваги, що кинув при тих оповіданнях лїтописець. Приступаючи до оповідання про білгородський кисїль він каже, що з Печенїгами була повсечасна боротьба: “бЂ бо рать бес преступа“, і Володимир ходив в північні волости збирати війська на війну з ними („по вЂрхние воЂ“ -тут про верх Днїпра, взагалї північні волости) 10). Оповідаючи про те, як Володимир будував „гради“ навколо Київа і сюди виводив осадників з північних земель (факт, що мусїли добре запамятати в народї), лїтописець поясняє також: „бЂ бо рать от ПеченЂгъ“ 11). Сї по дорозі кинені уваги власне розкривають перед нами тодїшнї обставини, коли Печенїги, опанувавши степи та розігнавши з них переважну масу української людности, в другій половинї й особливо — в останнїй чверти Х та на початку XI в. здобули вільний приступ і до дальших земель та налягли на невинищені ще краї в районі середнього Днїпра, особливо на околицї голосного своїми скарбами Київа. Київські околицї були в неустаннїй облозї від них. Хоч лїтописець і каже, що Володимир „бЂ воюя ся с ними и одоляя имъ“ 12), але самі наведені ним епізоди показують, як тяжка була ся боротьба. Місцевих сил не ставало, приходилось стягати війська з далеких північних волостей. Не ставало люду й для осадження новопобудованих міст — кріпостей в околицї Київа: знов приходилось для залоги стягати („нарубати“) заможнїйших людей з північних земель: „отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады“ 13). Очевидно, околицї Київа пустїли дуже швидко. 

Місто Родня на устю Роси в Днїпро ще стоїть на початку третьої чверти X. в.; над Днїпром, що забезпечав зносини з Київом і північними землями, українська людність могла взагалї держатись довше. З оповідання Константина про українське пограниче з Печенїгами виходило-б, що в першій половинї Х в. відкриті Уличами „руські“, себ то полянські осади над Днїпром що досить далеко простягались в степ. Поодинокі замки могли держатись і по Роси. Але Поросє загалом при кінцї Х в. було вже так ослаблене, що Володимир навіть пожалував праці укріпляти й боронити його від Печенїгів, а заходився коло будови замків в близших околицях Київа по Стугнї й Ірпеню. Про сю лїнїю укріплень лїтопись каже виразно; про укріпленнє Білгорода на Ірпеню вона згадує під 992 р.: „Володимеръ заложи градъ БЂлъ и наруби въ нъ отъ инЂхъ градъ, и много людий сведе в онь, бЂ бо любя городъ ось“; місто певно було тут і давнїйше, тепер тільки укріплено його, розумієть ся — в звязку в цїлою системою кріпостей для оборони від Печенїгів 14). 

Ще більш зложену і сильнїйшу систему кріпостей — бодай судячи з слів лїтописи, вивів Володимир на лївім боцї Днїпра: „И рече Володимеръ: ,се не добро есть — мало городовъ около Кыева“. И нача ставити городы по ДеснЂ, и по Устрьи (Острі), по Трубешеви (Трубежу), и по СулЂ, и по СтугнЂ“. Правдоподібно, лївий бік Днїпра взагалї ще більше підлягав печенїзьким нападам. 

Як бачимо, тут ставлено в три ряди кріпости — по Сулї, по Трубежу, по Сейму. Лїнїю Сули фортифіковано, але хто зна — чи не з стратегічних тільки причин: для утруднення доступу до Переяслава, одного з важнїйших полїтичних і торговельних центрів, і до самого Київа. Але кольонїзація Посуля мабуть була тодї вже в однаковім станї з Поросєм; принаймнї в оповіданню про переяславського отрока бачимо, що Печенїги йдуть від Сули, наче з степу, і Володимир стрічає їх аж на Трубежі. 

Окрім кріпостей для оборони сеї границї служили лїнїї валів і ровів; звістний місіонер Брунон, бувши в Київі за Володимира, оповідає, як самовидець, що Володимир окружив Київ від Печенїгів „дуже міцною й довгою огорожею“. Сю „огорожу“, з проробленими в нїй ворітьми, бачив Брунон десь коло Стугни, і дїйсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лїнїї валів. Такі-ж вали маємо коло Переяслава. В лїтописи вали коло Стугни (на правім боцї) і вали переяславські згадують ся принагідно при кінцї XI в. 15). Не згадують ся нїде більш полудневі лїнїї валів що маємо по Роси і по Сулї. Вони можуть бути фортифікаціями пізнїйших часів (XI в.) 16). 

Коли глянемо на мапу, то побачимо, що при кінцї Х в. границя сильнїйше залюдненої території, не знищеної хвилями турецького потока припадає більш менш на границю лїсової полоси. Се не припадково; очевидно, лїсовий край давав захист людности від нападів кочовників. Дїйсно слїдячи за пізнїйшими нападами Половцїв (нам більше відомими), бачимо, що вони дуже рідко майже, нїколи не забирались в лїсові краї Деревлян або Дулїбів, головно крутились в сусїднїй з незахищеним Поросєм околицї Київа, а ще більше в Переяславщинї, що лежала вповнї поза границею лїсової країни. Може ся безборонність Переяславщини й була причиною тих більш зложених фортифікацій Володимира на лївім боцї. 

Одначе покинена київськими князями степова країна на полудень від Стугни та Сули не спустїла зовсїм одразу. Я казав уже що вона мусїла пустїти поволї, довгим рядом десятиліть. Навіть в XI — XII — XIII в., по всїх степових бурях і перемінах, які переживала полуднева границя хлїборобської осїлої кольонїзації, то відступаючи на північ під натиском степу і чекаючи спокійнїших і вигіднїйших часів, аби знову посуватись на полудень, то посуваючись дїйсно при кождім полїпшенню обставин,-навіть, кажу, по тих всіх перемінах, в таких пізнїх часах знаходимо в степах значні останки словянської кольонїзації. В другій половинї Х або першій пол. XI віку сї останки мусїли бути далеко значнїйші. Ми бачимо в XII — XIII в. досить численну степову українську людність — Бродників, що в тїснім союзї з кочовими ордами — панами степів, вміли жити в сих степах. Бачимо подунайських Берладників, промисловців і пиратів, що виступають оден раз не більш не менш як полком в 6000 мужа, та галицьких рибалок, що перебували на нижнїм Дунаю. Бачимо такі міста як Олешє на нижнїм Днїпрі, важний торговельний пункт, приморський порт Київа, або Руський порт на устю Дона. Тмуторокань ще в другій половинї XI в. становить руську волость, висовуючись островом за половецьким морем. В самім степу, здаєть ся, зацїлїли деякі осади. Всї отакі останки в перших часах по приходї Печенїгів мусїли бути ще значнїйші. 

Лїтописець, оповідаючи про колишнє множество Уличів і Тиверцїв, каже, що міста їх істнують і доси (в другій половинї XI в.). Одна з її редакцій має варіянт: „градъ ихъ спы“ (вали), отже виходило-б, що були тільки спустїлі городища. Дїйсно, Константин Порфирородний теж згадує спустїлі замки (έρημόχαστρα ) між Днїпром і Дунаєм 17). Але у редактора Повісти ледви можна припустити такий археольоґічний інтерес, щоб він застановляв ся над порожнїми городищами, і пригадуючи Олешє, Руський порт, Тмутаракань, можна скорше думати й тут за міста залюднені. Над морем і на більших ріках вони довго могли держатись, та і в степах взагалї певно ще довго по приходї Печенїгів зіставались значнїйші маси людности. Вона по части далї відступала поволї з степів на північ, по части приладжувалась до спільного пожитя з кочовниками в степах і верталась більш меньш до того воєвничого, напів кочового способу житя, з яким виступали перед нами в часи свого Sturm und Drang-періоду їх предки, чорноморські Словяне, товариші походів Гунів та Болгарів в IV — VI в. 18).