Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава.— К.: Україна, 1996.-240с

Він був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князівства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (ім'я її так і залишилось невідомим історикам). Недарма й літописці, й незнаний співець «Слова о полку Ігоревім» удостоїли Ярослава однозначно високої оцінки: мудрий, добрий, освічений, чесний, поважав церкву й умів примусити сусідів і суперників на Русі поважати себе й свою землю.

Аж до смерті батька Володимирка (1152) Ярослава майже не згадано в джерелах. Невідомим залишається не те що рік, а й проміжок часу, коли він побачив світ. Вчені припускають, що це сталося на початку 30-х рр. ХІІ ст. Єдина тверда дата в його тогочасному житті — 1150 р., коли батько одружив Ярослава з дочкою володимиро-суздальського князя й свого союзника Юрія Володимировича Долгорукого. Той династичний шлюб виявився нещасливим і приніс багато горя й турбот і Ярославу, й Ользі.

На час кончини Володимирка Володаревича створене ним трохи більше десяти років перед тим Галицьке князівство переживало часи політичного, економічного й культурного піднесення. Слід віддати належне цьому володарю, котрий, не гребуючи жодними засобами (серед яких підкуп, порушення присяги на хресті й ін.), зумів вибудувати князівство, з яким рахувались і західні сусіди, Польща й Угорщина, й правителі всіх інших давньоруських князівств. Володимирко сміливо втручався в боротьбу за київський великокнязівський престол, підтримуючи Юрія Долгорукого проти його небожа Ізяслава Мстиславича. Однак у літописах немає й натяків на те, що Володимирко Володаревич особисто прагнув стати київським князем. Здається, він домагався іншого: бути суверенним володарем і не залежати ні від кого — ні від київського, ні від володимиро-суздальського князів.

Проводячи тверду й незалежну зовнішню політику, Володимирко був, разом з тим, дражливим і непередбачуваним державним діячем, котрий часто порушував мирні угоди й без потреби сварився з сусідами. Київський князь Ізяслав Мстиславич збирався йти на нього війною, коли він раптово помер. Погіршилися добрі стосунки з Чернігівським князівством, Угорщиною й Польщею. Все це довелось владнувати юному й позбавленому державного Досвіду Ярославу. Існувала ще одна величезна трудність князювання в Галицькій землі. Тамтешнє боярство, що виросло в основному з місцевої племінної знаті й володіло багатими землями, селами, а то й містами, воліло самовладне правити у краї, відводячи князеві роль хіба що формального володаря. Навіть владному й досвідченому Володимиркові не завжди щастило тримати в покорі своїх бояр (вони повстали проти нього й кликали на престол Івана Берладника). Коли ж князем став молодший і щирий Ярослав, боярство одразу показало йому зуби.

Сівши на галицький стіл, Ярослав Володимирович спершу заходився налагоджувати стосунки з київським великим князем Ізяславом. Він надіслав до Києва грамоту зі словами покори й проханням вважати себе за сина ( тоді це означало визнання васалітету). Але загарбаних його батьком київських порубіжних з Галичиною міст так і не повернув. 1153 р. ображений Ізяслав на чолі полків рушив на Галич. Битва сталася поблизу галицького міста Теребовлі. На самому її початку галицькі бояри, як оповідає київський літописець, гордовито заявили своєму князю: Ти ще молодий і маєш із валів Теребовля спостерігати за битвою — то, мовляв, наша справа. А твоя, княже,— годувати й любити нас так, як твій батько нас годував і любив.

Все своє чвертьвікове князювання в Галичі Ярослав боротиметься з галицьким боярством, але так і не здолає його. Поважаний у середньовічному світі володар, могутній князь, який відігравав одну з перших ролей на давньоруській політичній сцені, він ніколи не був господарем у власному домі — в Галицькому князівстві. Бояри, рівними яким за могутністю й гординею були на Русі хіба що в Новгороді Великому, верховодили над Ярославом, брутально втручалися не лише в державні справи, а й у його приватне життя.

Самовпевнені бояри, чи не кожний з яких бажав командувати військом, безславно програли Ізяславу Мстиславичу битву під Теребовлем. Але з невідомих науці причин київський князь не скористався з перемоги й не рушив на Галич. Ярослав повернувся до свого стольного града і довго переживав і поразку (в якій він не був винний), і заподіяну боярами тяжку образу. Він більше не воював з Ізяславом — мабуть, додержувався грамоти, в якій вважав його своїм сюзереном. І взагалі не втручався в загальноруське політичне життя.

Коли померлого в листопаді 1154 р. Ізяслава змінив на київському престолі Юрій Долгорукий, Ярослав почав допомагати тестеві у всьому, перебуваючи вже у справжній, а не у формальній (як від Ізяслава) васальній залежності від нього. Не встиг Юрій ще всістися на престолі, як наказав залежним від нього князям іти на Ізяславового сина Мстислава, що княжив тоді на Волині. Першим він звернувся до Ярослава. Київський літописець занотував: «Тоді ж Юрій звелів зятеві своєму, Ярославу галицькому, піти на нього (Мстислава) до Луцька». Того самого 1155 р. Ярослав допоміг тестеві «боротьбі з Ізяславом Даниловичем чернігівським, ще одним претендентом на київський престол. І далі галицький князь слухняно ходив на заклик Долгорукого у далекі й близькі походи: й проти половців, й проти Мстислава Ізяславича, й проти інших князів, що не догодили київському володареві. Однак особливого завзяття Ярослав не виявляв. Кілька разів літописці відзначали, що він посилав галицькі полки в поміч тестеві, але очолювали їх його воєводи. Сам галицький князь від кількох походів ухилився. Тому Долгорукий, що, поза сумнівом, побачив і відчув охолодження зятя до нього самого та його справ, вирішив зробити йому щедрий дарунок. Він зважився видати Ярославу його брата в перших Івана Ростиславича, на прізвисько Берладник, 1145 р. Іван спробував позбавити Ярославого батька Володимирка галицького столу. Йому це не вдалося. Іван втратив своє невелике Звенигородське князівство у Галицькій землі, став ізгоєм і блукав по світах з невеликою дружиною, служачи за платню різним руським князям. Цього непримиренного ворога його батька, та й його самого, Ярослав хотів схопити за будь-яку ціну.

Тоді Іван Берладник перебував у Суздалі, очолюючи тамтешній полк Юрія Долгорукого. Останній наказав привезти його зимою 1156—1157 рр. до Києва, щоб видати головою Ярославу. Та коли закутого в кайдани Івана привезли до стольного града Русі, за нього заступились митрополит і ігумени київських монастирів. Долгорукому довелось повернути Берладника на північ. Але на шляху до Суздаля його відбили люди чернігівського князя Ізяслава Давидовича, суперника Долгорукого в змаганні за київський великокнязівський престол.

Відносини з Києвом у Ярослава розладнались, коли в травні 1157 р. несподівано (чи не від отрути?) помер Юрій Володимирович Долгорукий. Незабаром потому київським князем став Ізяслав Давидовим, який рішуче відмовив Ярославу видати йому Берладника. В цій несприятливій для нього ситуації Ярослав чи не вперше показав себе політиком чималого масштабу. Він уклав союз проти Ізяслава Давидовича з сином недавно померлого київського князя Ізяслава Мстиславича (попередника Долгорукого) Мстиславом волинським і Володимиром Андрійовичем дорогобузьким. Однак до справи втрутилися чернігівські Ольговичі на чолі з Святославом. Вони спонукали Ярослава відкласти на час похід на Київ.

Тут знову виступили на сцену галицькі бояри — та їхня партія, що давно вже хотіла скинути Ярослава. Вони вступили в зносини з Іваном Берладником, пообіцявши йому галицький стіл. Проте, як виявилось потім, ця партія була нечисленною й слабосилою. Коли підбадьорений нею Ізяслав Давидович вирішив попрямувати на Галич, щоб посадити там Берладника, найближчі родичі, чернігівські Ольговичі, відмовилися підтримати його, риторично запитавши: «Брате! Кому шукаєш волості, братові чи синові?!» — маючи, мабуть, на увазі те, що збурювачу спокою в державі й волоцюзі Івану Ростиславичу не варто давати не те що Галича, а й найглухішого містечка.

Ізяслав Давидович не послухався обачних порад родичів,— а вони обіцяли йому свою допомогу лише в тому випадку, коли Ярослав першим почне воєнні дії,— й вчинив необачно. Похід до Галицької землі не мав успіху. Він подався до Києва, але спізнився. Наприкінці 1153 р. Мстислав Ізяславич і Володимир Андрійович урочисто вступили до Києва. Саме цю подію мав на увазі автор «Слова о полку Ігоревім», коли в зверненні до Ярослава урочисто вигукнув, що той відчиняє ворота Києва. Все ж таки головний внесок до усунення Ізяслава Давидовича з великокнязівського столу гробив волинський князь Мстислав.

Поки Мстислав з Володимиром гадали-рядили про долю Києва (жоден з них не наважився сісти там, і вони згодом запросили на престол главу клану смоленських Ростиславичів, дядька Мстислава—Ростислава Мстиславича), Ярослав повернувся до Галича. Київ не вабив нашого героя.

Відомо, що в середині 60-х рр. Ярослав Володимирович пожвавив традиційні для Галицької Русі стосунки з Візантією. Надавши 1164 р. притулок суперникові візантійського імператора Мануїла Андронікові Комніну, князь підштовхнув імператора до створення союзу з Галицьким князівством, укладеного 1167 р. На початку того року помер київський князь Ростислав Мстиславич, з яким Ярослав був у дружніх стосунках і якому допомагав у загальноруських справах. Так, незадовго перед тим галицький князь прислав свої полки для участі в поході на половців, у якому під проводом Ростислава зібралося аж дванадцятеро князів. По смерті Ростислава Ярослав знову впливає на суперництво князів навколо київського престолу. Він підтримує свого сусіда, Мстислава волинського.

Мало відомо історикам про внутрішнє життя Галицької землі за Ярослава. Київський літопис відобразив трагедію Ярослава, що трапилася 1170 р. Вона, як це звичайно бувало в середньовічних можновладців, набула великого розголосу й викликала політичну кризу в князівстві. В. Татищев з якогось невідомого нам джерела довідався, що Ярослав збайдужів до своєї дружини Ольги й спонукував її піти до монастиря. Однак Ольга, що, певно, твердістю характеру пішла в свого батька Долгорукого, відкидала подібні пропозиції. о Річ у тому, що зовсім уже не юний Ярослав шалено закохався. Його любов'ю стала молода і вродлива Анастасія з боярського роду Нагрів. Рід той був новий і незнатний, старі бояри дивились на нього спочатку із зверхністю, а далі — з острахом, переконуючись, що завзяті Чагри висуваються на перший план, прибираючи до рук землі й багатства, посади й князівську прихильність.

Княгиня Ольга добре і давно знала про існування Анастасії; 1170 р. вона вчинила демарш і від'їхала з сином Володимиром (на якого князь, мабуть, мимоволі переніс нелюбов до його матері) до Польщі. Це був умовний знак для боярської опозиції Ярославу. Бояри збурили повстання в Галичі, до "якого приєднались скривджені князівською адміністрацією люди та кримінальні елементи. Сталася ще нечувана на Русі річ: бояри схопили свого князя й заточили у власному палаці. Боярський рід Чагрів був перебитий, «а підложницю його Настаську, що винна в смуті з княгинею й сином, кинули на вогнище велике й спалили» (Київський літопис). Можливо, полонений Ярослав бачив крізь вузенькі шибки своєї світлиці, як горіла його єдина у світі любов.

Далі бояри ще раз принизили свого князя. Вони примусили його... відновити подружнє життя з Ольгою! «А князя водили до хреста,— незворушно підсумовує події 1170 р. київський книжник,— щоб йому мати княгиню по-справжньому, і так все владналося». Історія не знає й ніколи вже не взнає того, чому Ярослав, коли вийшов з ув'язнення і знову звівся на ноги, не помстився на боярах, що вбили його кохану й поглумились над ним. Чому він не скликав вірну йому бойову дружину, не запросив союзних йому угрів, якщо вже власних дружинників не вистачало, й не винищив підлих бояр, не повідрубував голови гідрі боярської опозиції в Галицькому князівстві?! Та наче нічого не сталося, князь повернувся до влади.

Миру в родині Ярослава так і не настало. Вже наступного року княгиня Ольга з сином знову залишила Галич. Але цього разу боярам не вдалося повстати проти князя. Він не лише втримав ситуацію в Галичі, а й змусив луцького князя Ярослава відмовити в притулку Володимирові. Син метався від одного князя до іншого, аж поки не схилився перед батьком і тихо повернувся до Галича. А княгиня Ольга перебралася до рідного їй Суздаля й жила там до смерті (1183).

Минуло понад десять років, і княжич Володимир ще раз залишив Галич — вже не з власної волі. 1185 р. Ярослав вигнав непокірного й нездатного до державних справ сина. Той побіг до Романа Мстиславича, волинського князя, майбутнього об'єднувача Галичини й Волині. Однак Роман випроводив його від себе. Літописець пояснює холодний прийом Володимира Романом страхом волинського князя викликати гнів свого могутнього сусіда Ярослава. Два роки прожив Володимир у Путивлі, в свого родича Ігоря Святославича. Весь цей час Ігор вів перетрактації з Ярославом, і той, врешті-решт, дав дозвіл на повернення нелюбого сина.

Минали роки, Ярослав старів і втрачав сили. На початку осені 1187 р., передбачаючи близьку смерть, він склав заповіт, яким передав Галич улюбленому позашлюбному (від Анастасії) синові Олегу, а Володимирові дав загублений у Карпатах Перемишль. Перед кончиною він скликав «мужів своїх» (дружинників і бояр), а також простих людей і мовив до мужів: «Батьки й брати! Простіть і віддайте!» Потому звелів відчинити князівські комори й роздати людям добро.

1 жовтня 1187 р. Ярослав помер, оточений шаною й народною любов'ю. Був похований у кафедральному соборі Галича. Археологи знайшли в руїнах того собору якесь багате поховання і, як звичайно буває в таких випадках, приписали його назнаменитішому галицькому князеві — Ярославу. Чиє воно насправді — не знає ніхто. Чи й дізнається?!