Данило Галицький
(1201-1264)

 

У 1201-1204 роках точилися війни галицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свого брата Інгвара Ярославича, затим — Рюрикового сина Ростислава. Таким чином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року.

 

У 1201 році народився Данило Романович. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь. 1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять від імені малолітнього князя Данила Романовича. Княгиня Анна Романова разом з сином Данилом перебували у вигнанні в Угорщині.

 

У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові та Василькові.

 

У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави, і перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князями Данило Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці.

 

1228 р. рiк пам’ятний смертю галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом.

 

У 1239 роцi Данило Галицький оволодів Волинню, Києвом, посадив у Києві свого намісника воєводу Дмитра, став великим князем Київським. 1245 рiк Битва під Ярославом, у якій руські війська на чолі з Данилом Галицьким завдали нищівної поразки угорсько-польським військам, чим зміцнили єдність Галицько-Волинського князівства, що тривала майже 40 років.

 

У 1249-1252 роках вiдбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у війні за герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом.

 

У 1253 роцi Данило Романович прийняв королівський титул і став королем Русі. У 1254-1255 роках Данило Галицький визволив від монголо-татар землі на Південному Бузі, Случі, Тетереві, здобув Зв’ягель (Новоград-Волинський).

 

У 1264 році Данило Галицький помер. У Галичині князем став Лев, син Данила Галицького. Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у IХ-ХII століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці IX ст., а після занепаду з середини XII ст. Київської держави продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років.

 

Головними містами її були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. Разом з Волинською землею Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку.

 

Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам — Ігореві, Ізяславові та Ярополкові; затим онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів. У Галицькій землі правили в різний час представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик у Перемишлі, Володар у Звенигороді, Василько у Теребовлі. Володарів син Володимирко (1124—1153) об’єднав ці князівства в одне із столицею в Галичі.

 

За часів правління Володимирка Володаровича місто Галич як столиця розпросторюється й зміцнюється, стає значним політичним та культурним центром південно-західної України-Русі.

 

Та особливої могутності набув Галич за князя Ярослава Осмомисла (1153 —1187), який розширив межі міста, збудував просторий і величний білокам’яний князівський палац, багато церков, оборонних башт та монастирів. За цього князя Червона Русь простяглася од гір Карпатських по річках Дністер, Сян та Прут до дунайського гирла, Бессарабщини та Молдавії. Родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, що князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи — волинський та галицький.

 

Під владою князя опинилася величезна територія: Волинь, Галичина, Поділля, Прикарпаття, Буковина, Пониззя, цебто майже половина сучасної України. У 1201 році він змістив з київського престолу Рюрика Ростиславича і встановив свою владу в Києві, посадивши там свого прихильника Ростислава.

 

За короткий час здобувши собі в союзники у боротьбі з болгарами і половцями візантійського імператора Олексія II Ангела, князь Роман став, за висловом літописця, «однодержавцем» усієї Руської землі і був проголошений великим князем Русі-України. У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князів, намагався навернути через них слов’ян у католицтво.

 

Папа Інокентій III послав до Романа своїх послів, котрі казали йому: «Папа Римський — цар над царями, і якщо ти, княже, пристанеш до католицької віри, зробить тебе королем Руським». На ці слова Роман, витягши з піхов свого меча, відповів: «Цього в папи вашого немає, а поки це при мені — не потрібно мені ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, здобуду і я.

 

Як був князем, так і буду, а ламати свою віру задля королівської корони не буду». Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Маючи великі багатства, власне військо та посідаючи найвищі в державі урядові посади, галицькі бояри постійно чинили смуту, заколоти й розхитували державну владу, переслідуючи власні корисливі цілі. Підтриманий міщанами та ремісниками, а також вірними дружинниками, князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною.

 

Та під час війни з польським князем Лешком під містечком Завихвостом його було убито. Для Галицько-Волинських земель настав період запеклих міжусобиць, якими скористалися татарські орди, що хмарою посунули на Україну і завдали страшної поразки ослабленим князівськими чварами руським дружинам у битві на річці Калці 28 травня 1223 року.

 

Після смерті Романа в державі почалися війни і розбрат, влада переходила з рук в руки, аж нарешті перейшла в руки Мстислава Удатного, який визволив Галичину від чужинців і приборкав свавільних князьків та бояр. 1228 року, їдучи на прощу до Києва, Мстислав помирає. Зверхником у Галичі став волинський князь Данило Романович, який продовжив батькові зусилля з консолідації руських земель.

 

Саме тоді на Сході Європи з’явилася нова руйнівна потуга, яка змітала все на своєму шляху, — монгольські орди, які протягом короткого часу, з 1237 року, спустошили Ростовську, Суздальську, Смоленську, Чернігівську, Переяславську землі, здобули Московське, Володимирське-на-Клязьмі та Суздальське князівства, підійшли до Новгорода й, зупинившись перед болотами та розливом річок, повернули на Україну.

 

Чернігівський князь Михайло Всеволодович утік до Угорщини, смоленський князь Ростислав Мстиславич на деякий час захопив Київ, але невдовзі втратив його. Тоді Данило оволодів столицею Русі-України й проголосив себе великим київським князем, поставивши намісником київським свого воєводу Дмитра.

 

Тим часом наприкінці 1240 року монгольські полчища Батия перейшли через Дніпро і піддали Київ страшному спустошенню. У такій ситуації Волинь і князь Данило були єдиною силою, що могли об’єднати Русь. Хоч велика частина українських земель була сплюндрована завойовниками, але Данило Галицький не втрачав надії об’єднати всі удільні князівства в оновлену могутню державу. Під його владою опинилися майже всі українські землі, але монгольська навала продовжувала свій руйнівний хід.

 

Поділля, Волинь, Галичина також надзвичайно потерпіли від орд азійських напасників. З 1240 року впали три українські столиці — Київ, Володимир-Волинський, Галич. До того ж галицькі бояри та менші князьки зсередини підточували князівську владу усобицями та заколотами, намагаючись захопити трон у Галичі.

 

А тим часом у 1241 році хан Батий розгромив польсько-німецькі війська у Нижній Сілезії, завоював Болгарію, Моравію, Сербію, Хорватію і надумав іти на Римську імперію. Під копитами ординців опинилася майже вся Україна, тож Данило вирішив заснувати нову столицю — у Холмі (нині територія Польщі). Він розбудував місто, запросив з-за кордону майстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбярів, скульпторів.

 

Водночас він розбудовує інші городи, споруджує могутні фортеці у Кам’янці-Литовському, Бересті, Столп’ї, Біланові, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, ставить там своїх посадників та військові залоги, які підтримували владу в умовах монгольської зверхності. Він будує нове велике місто — Львів, назвавши його ім’ям свого сина, майбутнього князя. Монголи встановили на руських землях суворі правила й непомірну данину. Розгромлені ними руські князі мусили їздити до Орди на принизливий «поклон» — церемонію одержання ярлика на князювання — гарантію недоторканності, через що вони тяжко переживали й виношували наміри позбутися монгольського ярма.

 

У Північній Русі, що стала пізніше Московією, монгольські порядки, щоправда, швидко прижилися. Літописці з захватом розповідають, наприклад, про ту велику честь, що її було виявлено в Орді Олександру Невському. Князь Данило, який мав горду і непоступливу вдачу, розуміючи, що в умовах роздробленості та постійних чвар йому не вдасться протистояти окупантам, змушений був також їхати до хана, який 1250 року прислав до нього послів з наказом віддати Галич. Щоб врятувати місто, він вирішив на час скоритися й поїхати по ярлик.

 

Про це в українському літописі читаємо такі гіркі слова: «Гірша лиха — честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землю Руську, Київську, Волинську, Галицьку та інші, стоїть навколішки перед ханом, зве себе холопом, платить данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися».

 

Але така була ситуація, і Данило, щоб зберегти ослаблену Русь від остаточної руїни, йде на такий дипломатичний крок, водночас виношуючи плани хрестового походу проти ординців, плануючи залучити й західні країни. 1246 року Данило вступив у таємні переговори з Папою Римським Інокентієм IV з пропозицією скликати хрестовий похід проти навали, яка загрожувала всій Європі. Папа, скориставшись нагодою, хотів прилучити український православний люд до католицької віри й пообіцяв згуртувати європейських монархів у союз проти монголів.

 

1253 року понтифік видав буллу (соборне послання) до всіх християн Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Померанії, Лівонії, Естонії та Пруссії з закликом виступити проти монголів, а до Данила вислав папського легата з королівською короною. У місті Дорогичині 1255 року Данила було короновано, і він став зватися королем Руським. Якби плани Данила Галицького про об’єднаний хрестовий похід європейських держав проти азійської агресії було здійснено, то, можливо, Україні судилася б інша доля й вона утвердила б свою державність.

 

Але запропонована Папою Унія зустріла шалений опір з боку українських православних ієрархів, які не зуміли поглянути на перспективу своєї держави і не пішли на компроміс, який один лишень міг врятувати тоді цілісність держави. Навіть вірний сподвижник Данила, митрополит Кирило, порвав з князем і перебрався на північ — до Переславля-Залеського, резиденції Олександра Невського.

 

Досягши угоди з Папою, Данило заходився зміцнювати свої городи і фортеці, готуючись до походу проти монголів і чекаючи на допомогу Заходу. Але цього разу, як і багато разів по тому, Захід був байдужий до долі православної Русі й не поспішав встрявати у війну з незнайомим і страшним мусульманським ворогом. Тож Данило знову опинився сам на сам з монголами й мусив докладати дипломатичних зусиль, аби утримати від нападів завойовників і водночас удержати в руках розхитувану місцевими боярами та князьками владу.

 

1254 року князь Данило зумів зібратися з силами, завдав поразки військові татарського намісника монголів Куремси й визволив від окупантів досить велику територію в басейні Південного Бугу, Ірпеня, Тетерева. Окрилений перемогою, князь домовляється про союз із литовським князем Міндовгом, але той у потрібний час не подав обіцяної допомоги.

 

А 1260 року, після смерті Куремси, його наступник Бурундай пішов на Литву, зруйнував її, затим попалив багато міст і сіл в Україні й наказав Данилові поруйнувати споруджені ним фортеці у Львові, Стожці, Луцьку, Кремінці, Данилові, Володимирі. Про людське око начебто знешкоджуючи фортеці, Данило поквапливо зміцнює нову столицю держави — Холм, не покидаючи надії знову організувати походи проти азіатської орди.

 

Тим часом на ослаблене Галицьке Руське королівство пішла нова сила — литовці, якій Данило вже не зміг протистояти, не маючи підтримки місцевих бояр та сусідів-князів, яких роз’єднували постійні чвари.

 

Помер перший король український Данило 1264 року у своїй новій столиці Холмі, знайшов спочинок у церкві Пресвятої Богородиці, яку сам збудував. Але зусилля Данила не пропали марно, бо в пам’яті нащадків він залишився як володар, який подавав приклад до єднання задля великої мети — утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у XIII столітті на короткий час під владою руського монарха, рівного між європейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України на першому етапі українського державотворення.
джерело: ukrop.com