Та незвичайна легкість, з якою по смерти Юрия Любарт опанував Галицько-волинські землї й значна сила й витрівалість, з котрими сї землї потім його тримали ся, піддають здогад, що мабуть уже за житя Юрия була сильна партия Любарта між галицько-волинським боярством, і вороги Юрия, зводячи його зо сьвіта, вперед оглядали ся на Любарта, як на будущого його наступника. 

Припускати одначе, що Любарт особисто був вмішаний в боярську революцію, нема підстави. Пізнїйша пів-урядова чи урядова традиція, переказана давнїйшою русько-литовською лїтописею, що Любарт дістав галицько-волинські землї спадщиною, з рукою доньки остатнього волинського князя 87), не годить ся з таким припущеннєм, особливо коли прийняти, що тестем Любарта був сам Юрий-Болєслав. З рештою і в численних оповіданнях сучасників, які ми маємо про смерть Юрия, тодї не була б промовчана роля Любарта, тим більше, що се давало зовсїм инакше осьвітленнє пізнїйшій боротьбі Казимира з Литвою. 

Се припущеннє, що в боярських кругах Любарт був вперед признаним наступником по Юрию-Болєславі, і боярська революція мала в плянї висадити Любарта на княжий стіл, потверджуєть ся дальшим всїм, що знаємо про становище Любарта в галицько-волинських землях. 

Передовсїм очевидно, що Галицько-волинські землї, себ то галицько-волинське боярство (бо воно стояло на чолї їх і фактично держало в своїх руках) добровільно признало Любарта своїм князем і тримало ся його далї, не вважаючи на ту боротьбу, яку приходило ся витримувати з иньшими претендентами, і досить слабку й доривочну поміч з боку литовських князїв. Сотні нагоди мало воно позбути ся сього князя, коли б він був накинений йому силоміць, особливо в перших роках, коли з смертию Гедимина (1341) роздїлила ся його держава й стратила всяку одність і силу. Вистало б напустити на Любарта Татар з кінцем 1340 р., як напустили їх бояре на Польщу й Угорщину, і було б від разу по нїм. Але боярство сього не зробило, противно — міцно його тримало ся. Очевидно, Любарт був висаджений на галицько-волинський стіл самими боярами, вперед ними назначений собі князь. 

При тім його признало наступником Юрия-Болєслава боярство всїх земель, які до Галицько-волинської держави в момент смерти Юрия належали, безпосередно зараз по смерти Юрия. 

Що Любарт по смерти Юрия-Болєслава уважав ся князем не тільки на Волини, але і в Галичинї, на се є кілька вказівок. На першім місцї я таки поставлю звісний святоюрський дзвін, дарма що в новійшій історіоґрафії його мало гоноровано. Дзвін сей має напись: „въ лЂт. 6849 сольянъ бы(сть) колок(о)лъ сиі стому Юрью при князи Димитриі игуменомь Євъфимьємь” 88). Імя Дмитра мав Любарт і тільки про нього й можна тут думати (на Дмитра Дедька, управителя Галичини, думати не можна, бо анї в своїй власній грамотї, анї в иньших звістках він князем не титулуєть ся). Припускати, що дзвін сей був звідкись инде (нпр. з Волини) до Львова принесений 89), трудно з огляду на те, що в написи він таки призначаєть ся для св. Юра: дуже дивного треба б на се вимагати припадку, аби первісно призначений для якогось монастиря св. Юрия на Волини, дзвін сей трапив до монастиря св. Юрия ж у Львові. Очевидно, у Львові в 1341 р. князем признавали Любарта-Дмитра. 

З сим згоджують ся й иньші вказівки. Так Ян з Чарнкова каже, що по смерти Болєслава Тройденовича володїв його Руським князївством Любарт Гедиминович аж до 1349 р., коли Казимир відібрав те князївство від нього 90). Давнїйша русько-литовська лїтопись каже, що Любарт дістав у спадщину по володимирськім князю „всю землю Волынскую”, що по термінольоґії XIII-XIV в. означало всю Галицько-волинську державу 91). (Так Волинська лїтопись зве волинськими князями й галицьких, а реєстр „руських городів” з початку XV в. зве волинськими городами й Галичину) 92). Длуґош, парафразуючи оповіданнє русько-литовської лїтописи, теж каже без всякої поправки, що Любарт не дістав від батька нїякої волости, бо з рукою жінки йому дістали ся „князївства Львівське й Володимирське” 93). Нарештї з 1347 р. ми маємо грамоту візантийського цїсаря, адресовану “володимирському королеви Дмитрию Любарту, в справі галицької митрополїї, де імператор поручає Любарту відставити „галицького архиєрея” на патріарший суд в Царгород 94); очевидно галицька катедра була в тодїшнїх Любартових волостях 95). 

З сих звісток оповіданнє Яна інтересне і тим, бо дає розуміти, що Любарт запанував над Волинею й Галичиною зараз таки, безпосередно по смерти Юрия Болєслава. Се зрештою само собою треба б припустити, але як потвердженнє такого виводу a priori, звістка Яна має свій інтерес. 

Сам по собі вибір на галицько-волинський стіл боярами такого вповнї зрущеного князя як Дмитро-Любарт так само мало або й ще меньше міг би робити перелом в житю сеї землї як і попереднїй вибір — Юрия-Болєслава. Але він був заразом лише одним епізодом в широкій окупаційній полїтицї литовських князїв, зверненій на збираннє земель давньої Руської держави і вводив галицько-волинські землї в еволюцію нової Литовсько-руської держави, а се вело за собою важні переміни в полїтичнім становищі і у внутрішнїх відносинах землї. З другого боку смерть Юрия і посадженнє Любарта послужило вихідною точкою до ряду польських походів, які відкривають собою той процес окупації Польщею українсько-руських земель, що потягнувши ся на кілька столїть, закінчив ся інкорпорацією Польщею майже всеї українсько-руської території. 

Замикаючи собою ряд галицько-волинських князїв, Любарт відкриває отже собою нову добу — переходу українсько-руських земель під власть Литви й Польщі, боротьби Литви й Польщі за галицько-волинські землї й інкорпорації українських земель Польщею. Історія сього процесу буде предметом уже дальшого тому.