Незвичайна висота технїки, якої вимагали сї образки, і їх дорогоцїнність будуть нам ясні, коли в головних моментах пояснимо спосіб їх виготовлення. Візантийська горожена емаль робить ся на золотї; на золоту бляшку переносять ся лїнїї рисунку, що хоче зробити майстер; по сим контурам він приварює (прильотовує) до бляшки стоячі перегорожі з узенької золотої стяжечки, що будуть границями фарб того рисунку; в закутинки між перегорожами, що мусять бути всї замкнені, аби фарба не помішала ся (звідти й назва — емаль горожена, cloisonné) майстер кладе емальову масу, ріжних кольорів, і дає плитку на огонь; емальова маса, топлячись, заповнює шкляною поволокою ріжних кольорів призначені для того просторони; коли після того відполїруєть ся поверхня образку, золоті лїнїї перегорож стають контурами рисунку, а просторони між ними заповнює шкляна ріжнокольорова емалїя. Незвичайна технїчна трудність сих виробів лежить в тім, що в інтересах рисунку треба пильнувати, аби перегорожі були зроблені з тонкої, одностайної стяжечки; аби вони добре були замкнені, щоб фарби не помішали ся; аби шкляна маса заповняла поля одностайно та аби була так дібрана, щоб топила ся рівномірно — аби не було так, що одна фарба вже перегоріла, нїм друга розтопила ся. Краса такого образку полягає в гарнім рисунку золотих лїнїй, в прозорости й чистотї тонів фарб. На сїм пунктї нїколи не могли дорівняти своїм візантийським первовзорам їх руські імітації; при тім же й сама емальна маса їx гірша, з часом викрушуєть ся або тратить початкову краску — тим і відріжняють руську роботу від візантийської. 

В давнїй руській штуцї горожена емаль мала широке росповсюдненнє та уживала ся зарівно для юбілєрської декорації як і для більш артистичних потреб. При тім поруч більш рідких виробів візантийських — спроваджених або вироблених на Руси візантийськими майстрами, стрічаємо ще частїйше руські: сї останнї можуть бути відріжнені не тільки по своїй відмінній, трохи гіршій технїцї, але часом і по більш виразнім вказівкам — нпр. руським написям на образках. Головним гнїздом таких нахідок виступає Київ і він безперечно й був головним огнищем сеї par excellence роскішної, аристократичної штуки; до Київа, очевидно, треба причислити досить богаті нахідки пороських городів (Княжої Гори й Сахнівки). По за тим, в иньших місцях давньої Руси нахідки емали досить рідкі: було кілька нахідок в Чернигові; Рязань визначила ся богатою колєкцією емалїй, припадково знайденою в першій пол. сього столїтя; в західнїх українських землях їх зовсїм не звістно досї. 

Як я вже сказав, горожена емаль залюбки уживала ся для дрібних образків. Серед наших українських находок сюда належать: маленький образок Христа з Київа, три панаґії з Київа ж — медальони з образками на випуклій бляшцї, в рамцї філїґрановій, з камінцями, що разом складають т. зв. деісус — образки Ісуса Христа, Божу матїр і Івана Хрестителя; судячи по похибкам в рисунку контурів і слабшій технїцї їх уважають руським продуктом 48); подібні ж два медалїони (Христос і якийсь молодий сьвятий) були знайдені в Київі в першій половинї столїтя, але загинули 49). Друга колєкція — три образки деісуса, четвертий архангел (другий мусїв бути, але затрачений), знайдено в останнїх лїтах в Сахнівцї, на Поросю 50). На Княжій горі (Канїв) знайдено два подібні, але маленькі медальоники, що теж мусїли складати деісус 51). 

До сеї ж іконної емалїї належить київська діадема, що складаєть ся з сїмох емальових образків — деісус по серединї, два архангели й апостоли Петро і Павло з боків; руська робота їх виразно задокументована написею на образку ап. Павла: о апопавьлъс (δ άπόστоλоς Пαύλoς); зрештою і тут є неправильности рисунку, перегорожені подекуди порвані, фарби не добре дібрані, так що й сама технїка, хоч сама по собі дуже висока, зраджує руську роботу 52). Подібну, але ще богатшу колєкцію образків дає новознайдений нашийник з Камяного Броду, в півн. Київщинї; маємо тут тіж сїм образків, але з двох сторін іще образки Бориса і Глїба, все з руськими написами, що документують руську роботу — яка зрештою дає себе знати й слабшою технїкою емали, що далеко не дорівнює тонкости й делїкатности самої юбілєрської роботи 53). 

Емальові образки уживали ся також до окрас ікон і церковних оправ. З старої Руси вправдї до нас не дійшло таких ікон, але вони безперечно там були, бо взагалї в візантийській штуцї були люблені і заховали ся з иньших країв (на Кавказї, в Західнїй Европі); часом цїла ікона складала ся з таких емальових образків, саджених на метальовій дошцї, часом вони декорували наоколо більший образ, виконаний иньшим, лекшим способом. Оправи церковних книг — особливо євангелий, з металїчних (срібних) дошок, прикрашених філїґраном, перлами, каміннями і емальовими образками, належали також до найвищих витворів тодїшньої юбілєрської штуки. Між жертвами Володимира Васильковича описують ся кілька таких дорогих церковних книг, де все було дорогоцїнне, все твором „штуки” — письмо, оздоби мінятюрові, оправа. До черниговської катедри дав він „еуангеліє опракосъ 54) золотомъ писано, а окованно сребромъ съ женчюгомъ, а среди єго Спаса съ финиптомъ” (емальовий); до любомльської церкви євангелиє „окова є все золотомъ и каменіємъ дорогимъ съ женчюгомъ, и деисусъ на немъ скованъ отъ злата, цяты велики съ финиптомъ (емальові образки), чюдно видЂніємъ, а другоє еуангеліє опракосъ же волочено оловитомъ (аксамитом), и цяту возложи на не с финиптом, а на ней святая мученика ГлЂбъ и Борисъ” 55). 

До нас доховало ся, бодай в части, одно таке дорогоцїнне євангелиє, справлене кн. Мстиславом Мономаховичем (тепер в Москві). В серединї воно прикрашене мальованими мінятюрами, має срібну оправу, декоровану емальовими образками (тепер їх дванадцять, але тільки декотрі, старої візантийської роботи, можуть належати до початкової оправи); поле оправи вкрите цїле філїґрановим плетеннєм, серед котрого розміщене дороге каміннє. Невважаючи на свою пізнїйшу реставрацію (XV в.) ся оправа може дати нам деяке понятє про свій первістний вигляд, а записка, уміщена при кінцї євангелия, оповідає нам історію сього твору старої штуки: 

„Я раб божий недостойний, худий і грішний списав для памяти, на нашого царя 56) і для людей про скінченне євангелия, що поручив Мстислав князь худому Наславу, і він возив до Царгороду і зробив „химипеть” (емаль), і божею волею вернув ся з Царгороду, справив все золото й серебро й дороге каміннє, прийшовши до Київа, і скінчило ся все дїло августа 20. Цїну ж сього євангелия оден Бог знає. Я ж худий Наслав багато прийняв труду й печали, але Бог потїшив мене молитвою доброго князя” 57). 

Запись сю треба розуміти мабуть так, що по емальові образи посилано до Царгороду, а потім сама оправа зроблена була в Київі. 

Окрім образків емаль уживала ся в юбілєрстві просто для декорації тільки. Такими декораційними емальовими рисунками прикрашені кінцї київської діадеми й цїла друга діадема (з Сахнівки) — на середнїй бляшцї тут уміщена фіґура Олександра на ґріфах 58), на иньших декораційні арабески. Далї-широке росповсюдненнє мали в сї часи золоті емальовані ковтки в видї круглої калитки, що чепляли ся очевидно до кіс чи шапочки коло вух. Вони взагалї належать до найхарактернїйших предметів і тодїшньої туалєти й технїки, тож варті трошки близшої уваги. 

Маємо тут до дїла, безперечно, з окрасою орієнтальною: в перських могилах Ахеменидів знайдено недавно заушницю подібного типу 59). Початкове призначеннє її не зовсїм ясно — мабуть призначала ся вона на перфуму: перфумована баволна або инакша маса вкладала ся в сю мошонку, аби розливати звідти свій приємний залах. Ся початкова мета одначе вже затратила ся в наших руських ковтках, що мають мошонку замкнену і стали простими окрасами тільки. Взагалї в наших ковтках маємо тип осібний, вповнї скристалїзований, що остаточно сформував ся на руськім ґрунтї, де, як я вже сказав, мав він велике розповсюдненнє, а в иньших нахідках можемо вказати тільки дальші анальоґії для нього 60). Найбільш характеристичний тип сих руських ковтків — се мошонка з золотої бляхи, простої круглої форми, що трохи пригадує золотий годинник, з дужкою вгорі, без всяких иньших окрас окрім гороженої емали: з одного боку-оберненого на зверх, маємо найчастїйше емальових сиринів, себто райських птиць з жіночою головою, з другого, оберненого до голови-арабески; на одній парі маємо натомість жіночі головки, з другого боку — голубів, що стрічають ся на иньших як головний рисунок — на показній сторонї; на иньшій образок Христа, з другого боку — стилїзовану лїлїю. Найбільші мають до 6 цм., найменьші до 3 цм. в діаметрі. По хребту вони мають скобочки, і тут затягав ся разочок перлів. Се оден тип, на другім — рідшім, се перлове намисто заступлене золотими галочками по хребту, а й самі поля ковтка орнаментовані теж золотими ґульками, за те біднїйші емальовими окрасами 61). 

Окрім сих ковтків з емальованими декораційними рисунками знаходжено золоті ланцюхи-зложені з емальованих золотих бляшок, що мають схематичні образки голубів, лїлїй або просто арабески, емальовані ґудзики, кінцї тих низаних з золотих дужок окрас, про котрі я казав вище 62); недавно знайшла ся емальова брансолєта 63). Емаль на сріблї або на міди майже не стрічаєть ся — се була за-дорога технїка як на такий дешевий матеріал 64). На срібних імітаціях золотих ковтків місце емали заступає рисунок чернений оксідірований 65). Недавно знайдена пара ковтків золотих теж з ґравірованим і оксідірованим рисунком 66). 

Так з емалею ми увійшли в круг давнього руського юбілєрства, одної з найбогатше заступлених памятками галузей нашої давньої культури. Не на місцї тут буде реґіструвати все богацтво сього рода памяток, тим більше що головнїйші катеґорії їх я вичислив уже вище 67), говорячи про давне руське убраннє, — тут скажу дещо тільки про найбільш характеристичні для руського юбілєрства сих часів технїчні манєри та про найбільш інтересні мотиви й типи його виробів. 

До таких технїчних манєр особливо характеристичних для сих часів, окрім гороженої емали, про котру я вже сказав, що мав сказати, треба зачислити іще філїґран, дрібний перлистий (горошковатий) орнамент, спіраль, різьбу на металю — ґравірованнє й цїзельованнє. Супроти широкого розвою сих декораційних манєр зовсїм на другім плянї стоїть нпр. оксідірованнє (черненнє) металю, або уживаннє дорогого (кольорового) каміння; піднесу, що останнею прикметою — рідкістю дорогого каміння в декорації — тодїшня руська штука нпр. рішучо відріжняєть ся від так званого ґотського або меровінґського стилю, инакше стилю великого руху народів. 

З сих декораційних манєр спіраль була спадщиною ще бронзової культури й її початки виходять за всякі хронольоґічні границї. В сих часах вона широко уживала ся в срібних виробах — особливо в нашийниках і наручниках; маємо тут або просту спіраль — себто грубий срібний дріт кручений, або зложену — з кількох звинених разом дротів, часом перевитих ще тоньшим — філїґрановим; такі спіральні наручники, нашийники, а також і перстенї (сї рідше) були широко росповсюднені й належать до характеристичнїйших типів. До річи буде додати, що незвичайно широко розповсюднена була спіраль в шкляних обручках-наручниках, але чи виробляли ся вони у нас, чи все зіставали ся екзотичним предметом, годї сказати; тим часом тубильна технїка срібних спіральних виробів не підлягає найменьшому сумнїву. 

Різьба теж головно уживала ся до орнаментовання срібних предметів. Найдавнїйшою і заразом найцїкавійшою памяткою її зістали ся два оковані сріблом роги з чернигівської Чорної могили, що судячи по знайденим монетам мусїла бути насипана в 2-ій пол. Х в. Срібна бляха сих рогів має низькорізблений орнамент — на однім арабески, на другім — дуже схематично зроблену сцену, що представляє двох ловцїв і ріжних дивоглядних зьвірів. Була піднесена гадка, що маємо тут арабський, взагалї орієнтальний виріб 68); се можливо, хоч треба признати, що справа ся зістаєть ся не досить виясненою, і зовсїм не виключена можливість, що се робота місцева. Пізнїйше різьбу (ґравірованнє) на сріблї особливо стрічаємо на наручниках: вони складали ся з двох половинок, злучених шарнїром, і робили ся з срібних бляшок — з середини гладка бляшка, а на нїй (зверху) різблена: звичайно се зроблені з срібла рамцї в видї трох аркад, а в сих аркадах вставлені срібні різблені бляшки; часом же цїла зверхня поверхня наручника складаєть ся з одної різбленої бляшки. Звичайний орнамент — схематичні фіґури голубів, сирен, часом лїлїї або плетені арабески 69). 

Перлистий орнамент і особливо філїґран належать до найбільш інтересних явищ нашої давньої технїки; вони уживали ся і в сріблї і в золотї; найбільш інтересне поле їх уживання — се характеристичні ковтки з трома галочками, т. зв. київського типа, і про сї ковтки я на сам перед скажу тут кілька слів. 

Сї ковтки представляють три великі галки, насаджені на дротяний каблук. Прототип їх маємо в ковтках з київських могил (з Кирилівської улицї), датованих монетою VIII в.: тут на металїчний каблук насаджено дїйсно по три камяні або шкляні коралини. Сей тип імітують потім коралини зроблені з металю, порожні в серединї, насаджені на дріт; щоб вони не їздили по дротї, сей дріт обмотуєть ся тоненьким дротиком, що тримає галки на місцї; форма і технїка галок робить ріжницї і варіяції в сїм типі, що зветь ся київським, тому що головна маса таких ковтків знаходить ся на території Київа. 

Найпростїйший варіант дають зовсїм круглі гладкі галочки — такий маємо в одній смоленській могилї, датованій монетами Х в. 70). Звичайно-ж маємо галочки орнаментовані ріжним способом, а то головно філїґранові або перлисті. Філїґранові бувають або ажурні, або масивні, орнаментовані філїґраном по поверхнї. Перлистим орнаментом галки або бувають покриті густо, по цїлій поверхнї, або він служить до декорації разом з філїґраном. Рідше стрічають ся иньші способи орнаментовання. Взагалї галочки визначають ся значною ріжнородністю в орнаментації; можна таких варіацій нарахувати кільканадцять 71). Такі ковтки бувають золоті й срібні, більші й меньші; меньші могли носити ся в ухах, більші, як і ковтки-мошонки — навішувати ся до шапочки; найбільші такі ковтки (як нпр. молотівський) мають в дияметрі до 5,5 цм. Крім того маємо такоїж форми і технїки аґрафи. 

Інтересно б було здати собі справу — який початок мав сей самий трохгалочннй тип ковтків і так тїсно звязані з ним технїки — філїґран і перлистий орнамент? На основі того, що звісно до тепер, можна дати правдоподібну (хоч завсїди ще не остаточну) відповідь, що мабуть і вони прийшли до нас зі сходу. Що до самих трохгалочних ковтків, то вони вже й давнїйше були відомі в старих осетинських могильниках і в поволзьких нахідках, тільки ті трохи відмінні від наших, бо мають галочки подовгасті, форми жолудя, гладкого, часом орнаментованого 72); але минї удало ся переконатись, що на північнім Кавказї жінки й досї носять ковтки з галочками ажурними, зовсїм подібними до деяких київських 73). Припустити перенесеннє їх з Візантиї, тии більше з Руси на Кавказ було б досить ризиковно, і я думаю, що таки треба прийняти орієнтальний початок і сих кавказьких і наших ковтків, і то не тільки їх простїйшої форми — гладких галочок, але й ажурових, філїґранових. 

Філїґран взагалї був технїкою орієнтальною; його вітчиною уважають Фінїкию або Сирію, й передня Азия була все головним огнищем сеї технїки 74). Вона була розвинена і в візантийських землях, але Русь так близько стояла до орієнтальної культури, що могла перейняти сю технїку просто зі сходу. 

Перлистий орнамент, в злуцї з філїґраном, виступає на перських нахідках з ахеменадських могил (IV в. перед Хр.), і се вказує на його оріентальний початок. З часів переходу його на Русь важне значіннє мають нахідки c. Ґнєздова в Смоленщинї: тут разом з арабськими монетами Х-XI в. знайши ся срібні бляшки орнаментовані перлистим орнаментом 75). Маємо отже і тут до дїла з технїкою оріентальною, яка потім сильно розвинула ся і у нас на Руси, так що спеціальне замилованнє в сїм орнаментї зістаєть ся одною з характеристичних прикмет староруського золотництва. 

І філїґран і перлистий орнамент уживали ся, розумієть ся, не тільки для тих „київських ковтків”, але взагалї мали широке поле в юбілєрстві. Так філґранові й перлисті окраси стрічаємо на обрамованнях образків і панаґій, на наручниках, намистах, привісках, ковтках иньших типів і т. и. Спеціально піднесу філїґранові галки, що могли зарівно служити й для намист і до пришивання як ґудзики; покриті перловим орнаментом зьвізди, ще служили часом ковтками, часом привісками; срібні привіски-кутаси до кінських уборів чи до наголовних шапочок, і т. и. 76). 

Домашня фабрикація сих виробів задокументована між иньшим також і формочками до виливання, що знаходили ся і в Київі і в ріжних иньших місцях нашої території. Особливо інтересна нахідка на київській Киселївцї (або Флорівській горі) 1893 р.: тут маємо форми для виливання ковтка в формі перлистої зьвізди, для ковтка-мошонки з галочками по хребтї, для аґрафа або ковтка з трома галками 77), для хрестиків, розеток і ріжних привісок. Цїкаво, що при тім від разу виливають ся такі річи, що властиво мали робити ся вже по відливанню: нпр. дужки до кульчика, різблена фіґурка на ковтку-мошонцї й т. и. З иньших находок маємо форми для виливання перстенїв, ковтків 78). 

На закінченнє сього огляду староруської штуки зіставало ся б сказати ще про музику, але як я вже сказав, майже нїчого про неї сказати не можна. 

Що була вона розповсюднена, що сьпів і музика були звичайною приналежністю житя, потребою кождого сьвята, кождого пиру, я вже казав 79). Музичні інструменти, згадувані в наших джерелах, я вже теж раз вичислив 80): се труба, гуслї, бубен, „замарна” (значіннє неясне). Поетична метафора Слова о полку Ігоревім дає нам зрозуміти, що поети чи взагалї рапсоди сьпівали, акомпаніюючи собі на гуслях — тут іде мова про поета, але очевидно, що так сьпівали й звичайні сьпівцї. Лїтописи говорять нам про сьпіваків-спеціалистів, але тільки церковних: так у Київі згадуєть ся дім „демесників” катедральних, себто провідників хорів (грецьке δoμέστικός); в Печерськім монастирі теж був „демественик”, і се було важне становище, бо мусїв він не тільки добре сьпівати, але й знати „устав”: печерський деместик Стефан вийшов просто на ігумена, а потім на епископа. Між такими церковними сьпіваками бували й прихожі — Греки: про епископа смоленського Мануіла лїтопись каже, що він був „пЂвець гораздый” і прийшов з Грециї сам-третий (очевидно — з двома другими такими сьпіваками) до боголюбивого князя Мстислава” 81). 

Ріжно толковало ся оповіданнє галицької лїтописи про сьпівця перемишльського епископа. У нього був на дворі „словутьный пЂвець Митуса”, що „за гордість” не хотїв був служити у Данила. Небіжчик Костомаров уважав сього Митусу поетом і вложив йому в уста гарні вирші — пророчество про близький упадок князївського устрою: 

  Кончились віки, зїллє сухеє огонь поїдає — 

  Хай поїдає, хай загибає Русь із князями... 

але скорше се був тільки сьпівак, і то мабуть церковний 82). 

Що до самої музики тих пісень — ми зістаємо ся й досї в пітьмах. Не вияснено досї, о скільки в сучасній народнїй піснї можемо ми шукати останків старої музики. 

Так само зовсїм невиясненими зістають ся відносини між народною й церковною музикою. Зрештою сеї остатньої ми й відреставрувати не можемо. Найдавнїйша нотація (т, зв. кондакарне знамя), що пізнїйше вийшла з уживання, досї не розвязана зовсїм. Назад поза XV вік взагалї дотепер не удало ся піти в читанню нот (так званого знаменного письма, що з певними відмінами задержало ся досї у великоруських раскольників, як і друге старе „письмо” — „демественне”). Здогадують ся, що десь при кінцї XIII чи на початку XIV в. стала ся якась реформа, що зробила простїйшою (чи біднїйшою) стару нотацію, а з тим могла вплинути і на самий сьпів. Таким чином про церковний сьпів XI-XIII вв. досї властиво не можемо мати бодай трохи докладнїйшого понятя. Приймають нпр. звичайно, що староруський церковний сьпів мав в основі грецький, модифікований на болгарськім ґрунтї; але досї тої звязи в нотації і в характері сьпіву винайти не удало ся, і кардинальні ріжницї, які відріжняють нотації руські від полуднево-словянських і грецьких недавно дали привід до гадки, що староруський сьпів стояв тільки в дальшій і слабшій залежности від грецького, або принаймнї — дуже рано з під нього виломав ся 83). 

В кождім разї не підлягає сумнїву, що свійська творчість (о скільки ориґінальна — се иньше питаннє) в сфері церковного сьпіву на Руси розвинула ся дуже рано: так в дуже раннїх рукописях стрічають ся уже стихири на руські сьвята — Теодосия печерського, Бориса і Глїба й т. и., а серед печерських монахів XI в. Патерик згадує Григорія „творця канонів” 84). Був се в кождім разї мельодїйний — одноголосний сьпів (полїфонїя була явищем дуже пізнїм, принесеним на Україну в новійших часах); але його характер близше незвістний.