КРИМ (з 1991 - Республіка Крим, автономія в складі України) - адміністративно-територіальна частина України, що знаходиться на території Кримського п-ова. Знаходиться між 46015 і 44023 північної широти, омивається водами Чорного та Азовського морів. На півночі Кримський півострів з'єднується із східноєвропейською рівниною Перекопським перешийком, ширина якого 8 км. Від Таманського півострова (Кавказ) Крим відділений Керченською протокою (4-15 км). Довжина півострова з півночі на південь сягає 200 км, а з заходу на схід - 320 км. Загальна площа 25881 км. За переписом населення 1989 - 2,4 млн. чол. Столиця республіки -м. Сімферополь. За рельєфом Кримський півострів поділяється на 3 зони: І) гірську (Кримські гори), 2) степову (північний і середній Крим), З) горбисту (Керченський півострів). Вздовж південного підніжжя Кримських гір простягається неширока (2-8 км) зона південного узбережжя Криму з специфічним кліматом, наближеним до середземноморського. Найвища вершина Кримських гір - Ромен-кош (1543 м). Корисні копалини: залізні руди, солі, лікувальні грязі, мінеральні джерела. Грунти чорноземні, гірсько-лісові, гірсько-лучні. Кліматичні умови неоднорідні: на півночі у степовій зоні - помірно жаркий, на Керченському півострові - засушливий. Головні ріки: Чорна, Бельбек, Альма, Сангир та ін. Озера - Сакське, Сасик, Кигське та ін. Землі Кримського півострова, з огляду на своє географічне розміщення, одними з перших на Україні були зоною розселення людини.

  Найдавніші археологічні знахідки датуються епохою середнього палеоліту (бл. 100 тис. років тому) і виявлені у печерах Кіїк-Коба та ін. Першим відомим за назвою населенням Криму були кіммерійці, що з'явилися 1500 до н. е. Це були скотарські племена іранського походження, У І тис. до н.е. в гірській частині К. проживали племена таврів. В 7 ст. до н. е. степова частина Криму була завойована скіфами, які створили тут державу з столицею у м. Неаполь-Скіфський. Проіснувала вона до III ст. н.е. З 7-6 ст. до н. е. на морському узбережжі К. виникають грецькі колонії. Найбільш важливими серед них були Херсонес (неподалік від нинішнього м.Севастополя), Феодосія, Керкенітидата ін. Частина цих міст держав були об'єднані у Боспорське царство, столицею якого було м. Пантікапей (нині Керч). Політичний і економічний вплив грецьких колоній на райони степового К. був особливо відчутним у 4-2 ст. до н. е. В цей час було освоєно західну частину кримських степів і торгівля хлібом стала основою економіки Херсонесу та інших поселень. У серед. І ст. до н. е. К. попав під вплив понтійського царя Мітрідата VI Евпатора, а згодом під владу Риму, Тут до 3 ст. перебували римські гарнізони, а Херсонес був базою військового флоту.

  З 2 ст. н.е. територія півострова зазнає навали кочових народів. Спочатку це були готи, які встановили своє панування над степовими районами і навіть над деякими приморськими містами. Згодом, в кінці 4 ст., їх витіснили гунни. Гунни знищили Скіфське і Боспорське царство, а частину готів відтіснили в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця 15 ст. У 5 ст. значна частина К. потрапила під вплив Візантійської імперії, а згодом, у 6-8 ст. тут панували хозари, які інколи володіли навіть Херсонесом. З серед. II ст. в К. починається панування половців, які оволоділи східним узбережжям п-ова. Приморський К. після перерви у 4-5 ст. потрапив під владу Візантії, яка зберігає тут свої впливи до 13 ст. Головними опорними пунктами візантійців були міста Херсонес, Пантікапей (Керч) та Сугдея, укріплення яких були збудовані або відновлені в роки правління імператора Юстиніана І (527-565). Починаючи з б ст. кримські землі були об'єктом зацікавлення і слов'янських племен. Тут виникали слов'янські поселення, звідси на Русь поширювалося християнство. Київські князі Ігор та Святослав Ігорович намагалися оволодіти К., а Володимир Святославы здійснив сюди збройний похід, який закінчився здобуттям Корсуня (Херсонеса) у 988. У східній частині Кримського п-ова протягом 10-12 ст. існувало Тмутараканське князівство, яке було частиною Київської держави. Після здобуття Константинополя хрестоносцями у 1204 Візантія втратила свої впливи на п-ві. Згодом К. став об'єктом експансії венеціанців, а згодом -генуезців. Основним торговим портом стала Кафа (тепер Феодосія), У 13-15 ст. приморський і гірський К. був генуезькою колонією, яка носила назву Газарії. В цей час, після падіння вірменської середньовічної держави, сюди переселяються вірмени (14 ст.), а дещо раніше -євреї (ІЗст.). Здобуття турками Константинополя у 1453 відрізало генуезькі колонії від метрополії, що стало однією з причин їх занепаду. У 1475 після тривалої облоги турки здобули Кафу, а згодом і весь приморський К., після чого зіткнулися з татарами, які панували у степовому К. з 1239 і були улусом Золотої Орди.

  Вперше кримські татари здійснили спробу відірватися від неї при хані Ногаї, але після його загибелі (бл. 1290) знову були підкорені золотоординцями. Татари поділялися на племена, коліна та роди. На чолі племен стояли б старших родин («беки», «беї», Ширіни, Барини, Аргини, Яшлови, Мансури та Сафлеути, кожна з яких володіла значною частиною степу і саме вони складали верхівку феодальної драбини, їх васалами були старшини колін та окремих родів. Татари перейшли до кочового скотарства, а також займалися землеробством і ремеслом.

  Під час боротьби за відокремлення від Золотої Орди висунулася династія Гіреїв, перший представник якої Хаджі-Гірей у 1425 створив незалежне Кримське ханство, а у 1432 переніс столицю до Бахчисараю. Незабаром після завоювання турками південного берега Криму, хан Менглі-Гірей у 1478 визнав васальну залежність від султана. Династія Гіреїв правила до 1783. К. під владою Османської імперії користувався значною автономією. К. татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Гіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. 18 ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Підписавши мирний договір з московським царем Іваном III Васильовичем та заручившись підтримкою Туреччини, татарські орди у 1482 пограбували Київ. Впродовж 16-17 ст. Кримське ханство майже щорічно здійснювало грабіжницькі напади на Україну, плюндруючи села і міста, забираючи місцеве населення у полон (ясир) та продаючи його на невільничих ринках. На захист українського населення виступило українське козацтво, яке з поч. 17 ст. стали здійснювати походи на К. У 1616 козацькі війська під проводом гетьмана П. Сагайдачного захопили Перекоп і Кафу, Інколи кримські татари вступали у воєнно-політичні союзи з Україною. Після заключення миру, 24.12. 1624 татарський хан уклав угоду з гетьманом М. Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли хану Шагін-Гірею знищити турецький флот. Однак після перемоги протурецької фракції та смерті М. Дорошенка у 1628 козаки змушені були залишити К. У 1648 гетьман Б. Хмельницький заключив угоду з ханом Іслам-Гіреєм III, і татарська армія допомогла козакам одержати перемогу над поляками у Корсунській битві 1648 і Зборівській битві 1649. Однак, побоюючись зміцнення України, і, будучи зацікавленим у тривалій війні та взаємному виснаженні України й Речі Посполитої, хан Іслам-Гірей III зраджував Б. Хмельницького у Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651 і Жванецькій облозі 1653. Це примусило Б. Хмельницького шукати нових союзників І послужило однією з причин укладення Переяславської угоди 1654. Гетьман І. Виговський відновив союз з кримським ханом, і в 1659 кримсько-татарські загони взяли участь у Конотопській битві 1659. Гетьман П. Дорошенко підтримував добрі стосунки з Кримським ханством, тоді як запорізькі козаки під проводом І. Сірка продовжували здійснювати походи на К. Ситуація знову змінилася після заключения «Вічного миру» 1686. У 1692 Петрик Іваненко уклав угоду проти Московії та Польщі з ханом Селім-Гіреєм, який визнав його гетьманом України. В 1711 гетьман П. Орлик заключив договір з кримським ханом Девлет-Гіреем II проти Московії. Проте замість обіцяної допомоги татари в 1711-1714 здійснили кілька походів на Правобережну та Слобідську Україну. Це була остання спроба українсько-татарського союзу. З другої пол. 17 ст. ханство занепало і остаточно втратило свою незалежність внаслідок російсько-турецьких воєн. У 1687-89 відбувся невдалий похід російських та українських військ у К. (див. Кримські походи -1687 і 1689). Вперше російські війська вступили у К. під час російсько-турецької війни 1736-39 (див, Кримські походи 1736-39). Однактурецький протекторат протягом тривалого часу був перешкодою на шляху загарбання п-ва Російською імперією. Під час російсько-турецької війни 1768-74 в 1771 російські війська на чолі з князем В. Долгоруким оволоділи всією територією ханства. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 К. було оголошено незалежним відТуреччини. Росія отримала частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнікале, Кінбурн та Азов і фактично встановила свій контроль над ханством. 9.4. 1783 підтиском уряду Катерини II останній хан Шагін-Гірей зрікся престолу, і К. було включено до складу Російської імперії. Спочатку його було приєднано до Новоросійського краю, а згодом, у 1802 виділено в окрему Таврійську губернію з центром у м.Сімферополі. Використовуючи вигідне стратегічне становище К., царський уряд прийняв рішення про заснування м.Севастополя і перетворення його в основну базу Чорноморського флоту.

  Захопивши К., Росія проводила політику, спрямовану на позбавлення татарського населення кращих земель, які роздавалися представникам російського дворянства. Це спричинило масову еміграцію кримських татар до Туреччини, особливо, в роки Кримської війни 1853-56 та безпосередньо після її закінчення. За різними оцінками, у Туреччині нині проживає від 2 до 5 млн. кримських татар. Тільки у 1870-х рр. політика царського уряду щодо татар була дещо пом'якшена. За переписом 1897, татари становили 34%, а у 1921 - 26% населення К. Впродовж 19 ст. царський уряд проводив політику колонізації К. за рахунок вихідців з інших країн. Так, до серед, століття сюди на постійне місце проживання переїхало понад 10 тис. німців, понад 15 тис. болгар, кількасот родин італійців тощо. Водночас було виселено частину кримських вірмен та євреїв. Проте найбільш потужним був потік переселенців з України та Росії. У 1897 українці й росіяни становили 45%, німці - 5,8%, євреї - 5,3%, греки - 3,1%, караїми і болгари -по 1%.

  Наприкінці 19 ст. розпочалося національне відродження кримських татар. Їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати кримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими тюркськими народами Російської імперії. У результаті було утворено кримсько-татарську літературну мову та діяло бл. 350 шкіл. Однак, після поразки революції 1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність. Нове покоління кримсько-татарських лідерів утворило в 1909 партію «Ватан», яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після Революції 1917 в Росії в К. сформувалися основні 4 політичні течії: І) російська, прихильників дальшого перебування К. в складі Росії; 2) кримсько-татарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; З) українська, яка прагнула включити К. до складу України; 4) більшовицька. 25.3.1917 відбувся Перший Всекримський Мусульманський З'їзд, на якому було обрано мусульманський виконавчий комітет і його голову муфтія Чембіджана Чембеєва, що згодом став лідером кримськотатарського національного руху. У липні 1917 виникла політична партія Міллі Фірка, яка відстоювала інтереси кримських татар і виступала за утворення незалежної кримсько-татарської держави. Ця політична організація відіграла ключову роль у створенні й роботі кримсько-татарського парламенту - Курултаю. Засідаючи у Бахчисараї в грудні 1917 - січні 1918, вищий законодавчий орган ухвалив «Кримсько-татарські основні закони» та обрав національний уряд -Директорію, у складі 5 осіб на чолі з Чембеєвим (Челебі Чігановим). У листопаді 1917 у результаті виборів були утворені Кримські губернські збори, у складі яких домінували російські есери (Міліі Фірка одержала 31%). У грудні 1917 більшовики утворили Кримську Раду, основною опорою якої були севастопольські моряки, що в січні 1918 встановили свою владу над К. Однак вже в кінці 1917 влада в Криму перейшла до рук більшовиків, які проголосили у березні 1918 утворення республіки Тавриди.

  Після утворення Української Народної Республіки К. до її складу, згідно з III Універсалом Центральної Ради, не було включено. Але у квітні 1918 українські війська під командуванням полковника П.Болбочана витіснили більшовиків з Криму і здобули Сімферополь та Бахчисарай. Проте під тиском німецького командування українські частини змушені були залишити К., що призвело до втрати Чорноморського флоту, на кораблях якого вже було піднято державні прапори УНР. Захопивши К., німці встановили тут окупаційний режим на чолі з генералом Кошем. формально цивільне управління п-вом було передано Кримському крайовому уряду, який очолював генерал С. Сулькевич. Кримський уряд вів ворожу політику щодо України, що спричинило митну війну. Параліч економіки п-ова, викликаний запроваджненням гетьманським урядом блокади, примусив уряд С. Сулькевича піти на переговори з Києвом. У жовтні 1918 було укладено прелімінарну угоду, на підставі якої К. мав входити до складу України, діставши внутрішню автономію - власний парламент, територіальні військові формування та адміністрацію. Падіння влади гетьмана П. Скоропадського поклало край планам об'єднання К. з Україною. У листопаді 1918 закінчилася німецька окупація К., влада тут перейшла до рук уряду, на чолі якого був С. Крит. Його підтримували денікінці та війська країн Антанти, які висадилися на території п-ова. Протевжеуквітні 1919 тут знову встановився більшовицький режим і 6.5. К. було проголошено Соціалістичною Радянською Республікою, яка вже у червні того ж року була ліквідована денікінцями, З квітня 1920 К. став базою врангелівців. У листопаді 1920 К. втретє окупували більшовики, і 18.10.1921 В. Ленін підписав декрет про утворення «Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки як частини РСФРР в межах Кримського півострова». Державними мовами проголошувалися російська та кримсько-татарська.

  У 1920-х рр. проводилася політика «татаризації» К. Під проводом кримсько-татарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова у 1923-1928 розвинулася сітка культурно-освітніх установ. Кінець політиці «татаризації» був покладений масовими репресіями серед місцевої політичної та культурної еліти ідепортації 35-40тис. кримських татар. Тисячі татар загинули під час колективізації і голоду. В 1938 татарська мова була переведена насильно на кириличний алфавіт. Всі рештки автономії К. були ліквідовані.

  В роки Другої світової війни 1939-45 К. з осені 1941 до травня 1944 був окупований німецько-фашистськими військами. В 1941 радянська влада депортувала 45-50 тис. німців. Після звільнення п-ова від гітлерівців за рішенням Москви 18-20.5.1944 більше 188 тис. татар у покарання за ніби то колаборацію з німецьким режимом були вивезені на спецпоселення до Казахстану та Середньої Азії. За різними оцінками,загинуло від 42,5 до 50% татар.вивезених під час депортації, та у перші роки життя на поселеннях. У червні 1944 з К. були депортовані 20тис. місцевих греків, 20 тис, вірменів і 17 тис. болгар. Депортація була одним із засобів «детатаризації» К. (іншими засобами були знищення культурних та історичних пам'яток, заміна історичних назв місцевостей новими на зразок «Советский», «Первомайск», «Красногвардейск») та заселення його вихідцями з Росії, Білорусії та України. За післявоєнний період чисельність населення у К. збільшилася майже у 10 разів.

  30.6.1945 Кримську АРСР було ліквідовано, натомість створено звичайну область у складі РРФСР. 19.2.1954 Президія Верховної Ради СРСР на відзнаку 300-річчя «возз'єднання» України з Росією та враховуючи спільність економіки, територіальну близькість тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Україною затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради Української РСР про передачу Кримської області до складу України. Цим жестом центральне керівництво переклало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар та ін. народів К. Центральним моментом у передачі К. було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні Радянського Союзу. У післявоєнні роки К. перетворився в улюблене місце відпочинку для партійної й державної еліти СРСР та країн соціалістичного блоку; сюди переселялися разом зі своїми сім'ями після виходу на пенсію колишні партійні, державні і військові діячі. Офіційна радянська історіографія витворила міф про К. як про місце російської військової слави, підкреслюючи досягнення російської зброї у Севастопольській битві 1854-55 та оборони Севастополя від німецьких військ у 1942. Натомість кримські татари зображувалися як відсталий народ скотарів і військових грабіжників, народ без власної історії, який співробітничав з ворогами слов'янських народів - Турецькою імперією і фашистською Німеччиною.

  На відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця існування радянської влади так і не були повністю реабілітовані. У 1956 їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. У 1960-х рр. оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських органів з вимогою дозволити повернутися до К.), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі М. Джамільовим). У 1966-67 кримські татари організували демонстрації у Москві, у результаті яких голова КДБ Ю. Андропов у липні 1967 змушений був зустрітися з кримсько-татарськими лідерами. У вересні 1967 з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. В 1967 100 тис. кримських татар спробували повернутися до К., але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушені були повернутися на місця попереднього проживання. У 1970-80-х рр. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) та російськими (А.Сахаровим та ін.) дисидентами.

  Згідно з даними перепису 1989, у СРСР нараховувалося 272 тис. (за неофіційними даними, 400-500 тис.) кримських татар. З них лише 28 тис. проживало у К. У 1987-89 відновився рух кримських татар за повернення до К. У 1989 виникла Організація кримського татарського руху. Її політичні вимоги: повернення на батьківщину; відновлення автономії К.; відродження історії та культури. У листопаді 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їхнє повернення. До вересня 1993 у К. повернулося 260 тис. чол. Наприкінці червня 1991 у Сімферополі було скликано другий (після 1917) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з М, Джемільовим. Курултай проголосив Декларацію національного суверенітету, прийняв державний прапор (на ньому зображено символ династії Гіреїв на голубому тлі) і державний гімн, відновив вживання латинського алфавіту. Рух кримських татар категорично виступає проти приєднання К. до Росії або його поділу між Україною і Росією. У відповідь на розгортання українського національного руху 1989-1990 та масове повернення кримських татар на батьківщину активізувався рух місцевого російськомовного населення К., яке нараховує бл. 1,6 млн. чол. та тяжіє до Москви. У січні 1991 місцева партійна і державна верхівка організувала референдум, під час якого 93% учасників висловилося за відновлення автономного статусу К. 12.2.1991 було відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР.

  Під час невдалого військового перевороту 19-21.8.1991 місцеві партійні і державні органи підтримали змовників. Хоча під час референдуму 1.12.1991 54% населення К. підтримало незалежність України, російськомовне населення прагне до повної або часткової ізоляції К. від Української держави. Утворений у серпні 1991 Республіканський рух К. на чолі з Ю. Мешковим виступає за приєднання К. до Росії. 5.5.1992 Верховна рада К. прийняла акт про незалежність Республіки К., однак це рішення було відмінено Верховною Радою України як незаконне. З літа 1992 місцеве російськомовне керівництво користувалося майже повною політичною автономією, чинячи свідомі перешкоди реалізації українських та кримсько-татарських національних вимог. Курултай та Верховна Рада К. діють як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які привели до нової екскалації напруги у міжнаціональних стосунках. 600 тис. українського населення К., значною мірою зрусифіковане й політичне розрізнене (найбільше політичне об'єднання - Український громадянський конгрес К.), не відіграє значної ролі у розвитку політичної ситуації. У січні 1994 Ю. Мешков у результаті виборчої кампанії, яка супроводжувалася серією політичних вбивств, став президентом Республіки К. Радикалізація політичного руху російськомовного населення підважувала політичний компроміс, укладений з кримськими татарами у жовтні 1993. Розкол всередині російськомовної політичної еліти (між прихильниками президента та прихильниками Верховної Ради) та її відверто антагоністична позиція у відношенні до українських органів влади загрожувала політичною нестабільністю як в К., так і в усій Україні та загостренням українсько-російських міждержавних відносин. Враховуючи ці обставини, Верховна Рада України 17.3.1995 відмінила дію Конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президенства у К. 

Я. Грицак, Р. Шуст (Львів)