Новий, 1921 рік Махно зустрів у бою. Всю новорічну ніч кипів бій між махновцями й червоними козаками В. Примакова в районі Тальне — Маньківка. Зазнавши незначних втрат, повстанці почали відходити у бік села Бузівки. Махна дратувало те, що на іскристому від яскравого зимового сонця снігу залишалися сліди його кінноти — червоні легко могли визначити напрям руху банди. Але природа немов зжалілася над ним: рано вранці 3 січня почали пролітати рідкі сніжинки, а згодом розпочався й справжній снігопад — перший у новому році. Він замітав сліди махновської кінноти, яка повільно рухалася лісовою галявиною.
Зненацька назустріч їм виїхала група вершників з червоним прапором. Знесилені безперервними боями, махновці, які вже повірили, було, що втекли від смертельної небезпеки, завмерли... Першим отямився командир передового загону Марченко.
— Яка частина? — вигукнув він зривистим голосом.
— Чотирнадцята кавдивізія, — хвацько відповів прапороносець.
— Де начдив? — несподівано для себе спитав махновець.
— Я, начдив Пархоменко, — сказав спокійно кремезний чоловік у шкіряній куртці, що виїхав уперед. — А ви хто такий будете?
Марченко тим часом уже встиг збагнути, що махновців набагато більше, і віддав команду роззброїти червоних вершників. Побоюючись, що слідом за штабом з'явиться і дивізія, махновці перебили полонених. "Начдив 14-ї Пархоменко, дізнавшись, що зустрівся з махновцями, — розповідав пізніше В. Білаш, — крім того, що повідомив дані про червоні частини, просив Марченка і Махна залишити його в живих. Він говорив, що має тісний зв'язок з антонівцями. Дістаючи з кишені листа, він говорив, що його брат Пархоменко — анархіст і перебуває в лавах антоновщини, що він і себе вважає послідовником анархії. Та божевільна обстановка, яка тоді була, позбавила його з усім штабом життя — через поспіх вони були розстріляні. І потім Махно шкодував, кажучи: "Пархоменкові можна було пробачити розстріл дідуся Максюти". Справді, Пархоменко, як командир і набатовець, що дезертирував від нас у жовтні 1920 р., не бажаючи союзу з Радурядом, був братом начдива 14-ї. Він листовно умовляв його перейти на бік повстанців-махновців чи антонівців. Але начдив, будучи старим комуністом, звичайно, не слухав брата, та й не віриться, щоб він міг коли-небудь зрадити комуністам".
Білаш помилився: Пархоменко не був розстріляний. Махновці, погано знаючи дійсний стан справ, боялися стріляниною привернути увагу червоних, котрими, як їм здавалося, кишів ліс...
15 січня на траурному мітингу в Катеринославі К. Є. Ворошилов заявив: "Товариш Пархоменко був не застрелений, а вбитий прикладом, як потім передавали, безпосередньо самим Махном".
Цей виступ породив відповідну легенду, яка, втім, дуже мало містить у собі істини. По-перше, "батько" навряд чи був у передовому загоні Марченка, а, по-друге, він мав достатню кількість підручних головорізів, які наввипердки готові були виконати наказ свого командира. Нарешті, невеликий на зріст Махно, який користувався виключно револьвером, навряд чи наважився б вбивати прикладом кремезного й високого Пархоменка.
На багатолюдному мітингу Ворошилов поклявся помститися Махнові за смерть своїх бойових товаришів-революціонерів, і насамперед Пархоменка. Можливість у нього така була, бо за три дні до цього — 12 січня — М. В. Фрунзе видав наказ про створення "літучих загонів" для боротьби з махновцями у Київському та Харківському військових округах, а також у 1-й Кінній та 4-й арміях.
Однак погрози Ворошилова так і лишилися погрозами.
З 15 січня завдання переслідування махновців було покладено на літучий корпус на чолі з В. С. Нестеровичем. Новий "могильщик махновщини" виконував наказ з особливим завзяттям. 24 дні корпус переслідував повстанців, роблячи по 80 верст і відпочиваючи 3—4 години на добу. Бої точилися щоденно. Нестеровичу інколи доповідали, що банда оточена і вирватися не має жодної можливості. Комбриг вірив, що ось-ось покінчить з махновщиною. Але не так міркував Махно. Він з жалем дивився на своїх бійців, які у хвилини затишшя збивалися невеликими групами біля кострів і пошепки обговорювали своє майбутнє. Зрештою "батько" запровадив нову тактику: віддав наказ ховати зброю і розходитися по селах, а потім збиратися у встановленому місці й у визначений час. Там на махновців чекатиме і зброя, і коні, і тачанки.
Нестеровича охопив розпач, він ладен був повірити, що "батько" знається з нечистою силою... Кінець кінцем, безпосередньму командуванню Нестеровича після чергового "таємного зникнення і воскресіння армії Махна" урвався терпець, і воно віддало комбрига під військовий трибунал. Склалася трагикомічна ситуація: перед Нестеровичем, який проскакував разом зі своїми вершниками у січневі морози близько 1200 верст і уникнув махновської кулі, відкрилася перспектива бути розстріляним своїми... Але зрештою доля виявилася милосердною до нього: 30 січня головком С. С. Каменев надіслав телеграму, в якій висловив подяку за енергійні й ефективні дії по розгрому махновщини. А осіннього дня 1921 року Нестерович одержав телеграму від Фрунзе, який писав, що справу комкора у трибуналі РВР закрито, а самого його нагороджено почесною революційною зброєю (орденом він був нагороджений раніше).
Корпус Нестеровича було замінено іншими військами, яким було наказано розгромити банду до V Всеукраїнського з'їзду Рад. Але й новим частинам Червоної Армії не вдалося виконати наказ командування.
6 лютого 1921 року В. І. Ленін писав заступникові РВР Республіки Е. М. Склянському: "Додаю ще одне попередження. Наше військове командування ганебно провалилося, випустивши Махна (незважаючи на величезну перевагу сил і суворий наказ спіймати), і тепер ще більше ганебно провалиться, не вміючи розчавити жменьки бандитів... І хліб, і дрова, все гине з вини банд, а ми маємо мільйонну армію. Треба підняти головкома з усіх сил".
Махно був здібним учнем. Він учився впродовж усієї громадянської війни — військовій справі, політиці, дипломатії, ораторському мистецтву, умінню спілкуватися з різними людьми. А ведення партизанської війни опанував, як констатував Р. П. Ейдеман, просто досконало.
Ашахманов, начальник 52-х піхотних курсів, які 1921 року брали участь у боротьбі з махновщиною у складі об'єднаної дивізії курсантів, нагадавши відомий серед військових афоризм — "Війна не вся зосереджена в книжках, і правильно влаштована голова іноді буває суперником дуже цінної книги", — відзначив, що це висловлювання цілком підходить до Махна. Рішення й дії його завжди виявлялися вдалими, і, якщо розглядати його тактику в цілому, то видно, що практично завжди він застосовував саме партизанські методи боротьби, хоча ніколи не вивчав ні Клембовського, ні інших військових авторитетів.
"Махно, — відзначав Ашахманов, — добре враховував моральний елемент і елемент обстановки. Для цього він намагався завжди розкласти частини Червоної Армії, що воювали з ним, твердячи, що він, мовляв, не тільки з командирами і комуністами, і розпускаючи захоплених у полон рядових червоноармійців. Отрута розкладу вливалася таким чином у їхню свідомість, і малосвідомі бійці, які підпали під таку агітацію, говорили, перебуваючи, наприклад, у сторожовій охороні: "Кого я охороняю? Командирів і комісарів, щоб на них не напав Махно? Адже мені його боятися нічого".
За допомогою агентури Махно добре знав не тільки чисельність, але й національний склад радянських військ, моральний дух, настрій особового складу, взаємовідносини командирів і рядових червоноармійців. З урахуванням усіх цих факторів він і вів бойові дії проти частин, з'єднань Червоної Армії: одних боявся, наче вогню, і уникав зіткнень з ними, інших, навпаки, шукав сам і, зненацька нападаючи, незмінно досягав успіху.
Наприкінці громадянської війни махновці були добре озброєні. З досить багатого арсеналу військової техніки тих часів вони врешті-решт вибрали лише два його види — гвинтівку й кулемет, пристосувавши їх до своєї тактики ведення бою: з гвинтівки робився обріз, а кулемет ставився на тачанку і ніколи не знімався, хоча прицільність вогню при цьому значно знижувалась. У лютому 1921 року, під час пересування 1-го Заволзького стрілецького полку, у авангард, на відстань 4—5 верст, як головну похідну заставу було висунуто учбову школу. Помітивши їх біля села Заріковки, Махно дав наказ ескадрону кінноти з 15 кулеметами, встановленими на санях і тачанках, атакувати курсантів з лівого флангу. Тачанки відкрили вогонь з ходу, а потім, зупинившись, продовжували кулеметну стрільбу. Але дисципліновані
Прапор однієї з махновських частин. 1921 р.
курсанти не піддалися
Прапор однієї з махновських частин. 1921 р.
паніці, а, зістрибнувши з підвод і навіть не лежачи — стоячи, дружним залпом примусили махновців повернути назад. Повстанці втратили 8
чоловік і 100 коней. У курсантів же втрати були мізерні — 1 поранений і 1 вбитий. У цьому та інших боях Махно бачив, як червоноармійці знімали з своїх тачанок кулемети і вели прицільний вогонь з землі, але цей прийом він так і не взяв на озброєння, віддаючи перевагу запальній стрілянині з тачанок.
Махновці нападали, як правило, на об'єкти, що слабо охоронялися й були значно віддалені від червоноармійських частин. Перед нападом організовувалася розвідка, яку здійснювали як свої агенти, так і співчуваючі селяни, здебільшого заможні. Наближалися повстанці до об'єкта потайки. Як правило, Махно приховував від підлеглих план дій аж до прибуття на місце. Загони рухалися глухою місцевістю, на відстані від великих доріг і значних населених пунктів, малоїждженими шляхами й стежками, уникаючи багнистих місць, які сильно сповільнювали просування загону і втомлювали коней. Рухалися вночі, а відпочивали вдень, причому вибирали місце подалі від населених пунктів. Зупиняючись в селах, махновці забороняли дзвонити в церквах, запускати вітряні млини, розводити багаття, вивішувати прапори на високих будівлях, випускати голубів тощо, боячись попереджувальних сигналів. Перед нападом завжди виводили з ладу зв'язок, на дорогах виставляли пікети, щоб атаковані не викликали підмоги. Нападаючи на населені пункти, махновці намагалися створити враження про багаточисельність своїх загонів, котрі з усіх боків оточували захисників. Ці маневри викликали паніку, яку повстанці посилювали безалаберною й майже завжди безрезультатною стріляниною з тачанок, що пересувалися із значною швидкістю. Військо Махна, як правило, вступало в бій з невеликими загонами і в разі невдачі не переходило до оборони, а рятувалося втечею. Кіннота атакувала червону кавалерію завжди в лоб, всією масою, навіть не намагаючись нанести удар з флангів чи з тилу. Піхота навпаки — атакувала з тилу чи з флангу. В обох випадках спочатку перед фронтом радянських військ з'являлися невеликі групи махновців по 10—20 вершників, які, щоб відволікти увагу головних сил, імітували підготовку нападу. Щоб обоз не заважав у бою, його відганяли верст на 20 убік і залишали під прикриттям 150—200 вершників. В разі небезпеки махновці залишали обоз без бою і зникали, розсіюючись невеликими групами. Щоб полегшити збір свого війська, Махно заздалегідь визначав час і місце. У деяких селах махновці мали так звані "кінні депо", де, долаючи значні відстані, міняли коней. Якщо це траплялося незаплановано, забирали коней силою.
Протягом всієї громадянської війни Махно вдало застосовував рейди по ворожих тилах, завдаючи противнику значних втрат. Це був його власний винахід. В. Білаш свідчив, що "рейди і напади у більшості випадків планував сам Махно, не питаючи навіть згоди у своїх штабних помічників". Щоденно він видавав накази про переміщення військ, ведення розвідки, дії груп у разі зустрічі з червоноармійськими частинами. Судячи з цих документів, він добре знав не лише місцевість, її рельєф, а й райони, звідки могла чекати на махновців небезпека. У наказах детально вказувалися усі населені пункти, села, хутори, річки, ставки тощо.
Сьогоднішній читач звик думати, що махновці тільки й робили, що бешкетували та пиячили. Але накази "батька", навіть у найбільш скрутні для махновщини часи, свідчать про те, що часто саме вночі розпочиналася передислокація військ. Так, приміром, 6 червня армія Махна вирушила в похід о 1-й годині 30 хвилин, 17-го о 2 годині ночі і т.д. Улюбленим тактичним прийомом Махна були кінні рейди. Не зважаючи на те що у роки громадянської війни їх застосовували і білі (рейд Мамонтова), і червоні кіннотники (рейди Будьонного, Примакова та ін.), ефективну протидію їм не змогла винайти жодна сторона. Це пояснюється, насамперед, тим, що у роки імперіалістичної війни, в умовах позиційної, окопної війни, багатокілометрових загороджень з колючого дроту кіннота практично ніякої ролі, крім допоміжної чи розвідувальної, не грала. Щодо неї не було вироблено належних протидій. Загроза аналогічних дій з боку ворога не турбувала повстанців, оскільки вони не мали тилів у звичному розумінні цього слова. Але незримий тил у Махна все-таки був, причому саме завдяки йому повстанські загони зберігали живучість і, здавалося, були невразливі. Один з керівників збройної боротьби проти махновщини Р. П. Ейдеман писав:
"Знадобився значний відрізок часу, величезні ресурси, поки ми у боротьбі з Махном не встановили, що у цього спритного, рухливого, безперервно рейдуючого противника є свій власний тил, який його харчує, на базі якого він відновлює після поразок свою живу силу і без якого немислиме його існування. При ретельному вивченні маршрутів пересування Махна виявилося, що у його діях зовсім не панує така хаотична свобода дій, як це уявлялося в перший період боротьби. Основні переваги партизана — це швидкість пересування, пов'язана з безперервною зміною військового складу (гасло "Кожне село має кінське депо"), знання місцевості і переваги в бою, що випливають із цього, поінформованість і безвідмовно працююча розвідка, яка спирається на співчуття населення. Махно ніколи не переобтяжував себе надмірним обозом: поранені залишались на утриманні населення, зайва зброя і боєприпаси зберігалися у визначних місцях і районах. Все це прикріплювало Махна, його військові дії до певних районів.
Якими б безладними не здавалися нанесені на карті за якийсь час маршрути Махна, вони неминуче перехрещувались у цілому ряді пунктів. Які б зигзаги не виробляв Махно, на його шляху завжди опинялися станції, куди він завертав з якоюсь вражаючою закономірністю.
Це привело нас до висновку, що з цими пунктами, очевидно, особливо пов'язані існування і діяльність банд Махна, напрямок його окремих рейдів. Агентурна розвідка згодом повністю підтвердила наші припущення. У Махна виявився свій тил, непогано обладнаний, відрив від якого неминуче повинен був поставити його у тяжкі умови".
Р. П. Ейдеман не написав лише про те, що таку карту Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР доручила М. В. Фрунзе скласти ще на початку березня 1921 року. Однак через велику завантаженість командуючий збройними силами України і Криму так і не виконав завдання. 29 березня цю справу доручили Р. П. Ейдеману, але й він зволікав її.
Махно завжди прагнув застосовувати тонку і хитру військову тактику. Не відомо, чи знав він про уславленого партизана Дениса Давидова, але девіз відчайдушного гусара "чим хитрість простіша, тим частіше вона вдається" Махно не раз використовував у бою, обводячи довкола пальця німців, гетьманців, петлюрівців, денікінців, врангелівців і червоноармійців. Махновці неодноразово застосовували один і той же метод боротьби з кіннотниками Червоної Армії — спішувалися, кидали під ноги гвинтівки й підіймали руки вгору. Коли ж червоні кавалеристи, розвиваючи наступ далі, проїжджали повз "полонених", ті хапалися за зброю, стріляли в спину червоноармійців і, захопивши їхніх коней, втікали.
У роки громадянської війни червоні командири основним своїм завданням вважали розгром білогвардійських армій і військ іноземних інтервентів, політичному ж бандитизму надавалося другорядне значення. Ось чому Фрунзе не раз підкреслював надзвичайну небезпеку, яку становив бандитизм для радянської влади, і ту важливу роль, яку покликані були зіграти частини Червоної Армії у його ліквідації. "Нагадую і вимагаю запам'ятати, — писав він, — що боротьба з бандитизмом і повне його викоренення є та ж війна, і, як ми зуміли добитися на всіх фронтах потрібної нам перемоги, так же і тут, в боротьбі з бандитизмом, я рішуче вимагаю добитися його викоренення. Бандитизм є таким же ворогом Радянської влади, як Колчак, Денікін і Врангель".
Боротьба з політичним бандитизмом на Україні здійснювалася під керівництвом ЦК КП(б)У. З грудня 1920 року по грудень 1921 року на засіданнях політбюро і оргбюро ЦК КП(б)У було розглянуто 164 питання військового характеру, 80% з яких були присвячені розгрому бандитизму. Ці питання розглядалися, зокрема, на
У штабі загону по боротьбі з махновщиною. 1921 р.
пленумі ЦК КШб)У 7—9 січня, на засіданні політбюро, яке відбулося 21 січня 1921 року. Після
У штабі загону по боротьбі з махновщиною. 1921 р.
розроблення конкретних засобів боротьби з куркульською
контрреволюцією (вони знайшли відображення в декреті Раднаркому УСРР від 29 січня 1921 року) 5 лютого було вирішено провести "Тиждень боротьби з бандитизмом", а 13 лютого політбюро доручило М. В. Фрунзе сформувати українські військові частини для боротьби з бандитами.
Попервах загальне керівництво цією боротьбою здійснювала утворена 12 січня 1921 року Постійна рада при командуючому Збройними Силами України. Але, у зв'язку із залученням до ліквідації бандитизму широкого кола партійних, радянських та військових організацій, ці функції почала виконувати створена 19 лютого Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР. До її складу ввійшли представники ЦК КП(б)У, ВУЦВКу, військового командування, ВУЧК, НКВС, ряду інших наркоматів і відомств, зокрема С. В. Косіор, С. І. Гусєв, В. Я. Чубар, Р. П. Ейдеман, К. О. Авксентієвський. Очолив цей надзвичайний орган голова РНК УСРР X. Г. Раковський, а його заступником став командуючий Збройними Силами України і Криму М. В. Фрунзе.
Протягом 1921 року відбулося 32 засідання, на яких було розглянуто близько 750 різних питань, пов'язаних з ліквідацією бандитизму. Головна увага приділялася організації збройної боротьби з махновщиною.
На початку 1921 року боротьба з махновськими загонами велася безсистемно, хаотично. Однією з істотних помилок радянського командування було те, що проти махновської кінноти билися здебільшого піхотні частини, через це й не вдалося досягти бажаних наслідків. Махно, долаючи по 50—80 верст, захоплював по 2—3 населених пункти за добу, розправлявся з місцевими комуністами, членами комітетів незаможних селян, працівниками радянських організацій, полоненими червоноармійдями. Якщо раніше махновці розстрілювали переважно комісарів, рідше командирів, а рядових бійців приймали до банди або відпускали, то тепер, за наказом Махна, смертна кара чекала кожного червоноармійця. "Батько" робив це насамперед для того, щоб посіяти ненависть і смертельну ворожнечу між бійцями повстанської і Червоної армій. Тут він, одначе, припустився тактичного прорахунку: якщо раніше чимало червоноармійських частин неохоче воювали проти недавніх "союзників", а іноді навіть й піддавалися на агітацію махновців, то тепер розправи з червоноармійцями призвели до того, що в частинах Червоної Армії ставлення до Махна "різко змінилося з байдужого на вороже".
Щоправда, у створенні в червоноармійських масах настроїв ненависті до махновців, як бандитів і класових ворогів, певну роль відіграла й постійна комісія по боротьбі з бандитизмом. 16 травня 1921 року X. Г. Раковський доручив Р. П. Ейдеману зібрати факти кривавих злочинів бандитів для використання їх у пресі з метою виховання у трудящих і бійців Червоної Армії ненависті до махновців. Водночас півмільйонними тиражами було видруковано листівки, плакати, брошури, присвячені кривавим злочинам махновців та їх ватажка. Яскравим прикладом такої літератури є, приміром, брошура О. Кочевого "Про махновщину". В ній, зокрема, написано й таке: "Самого батька Махна можна назвати кривавою мокрицею. Мокриця живе там, де вогко, Махно живе там, де ллється кров. Там, де селянин страждає, де немає мирного труда, там Махно живе як у раю". Усі ці пропагандистські вправи зрештою зробили свою справу. Й досьогодні у багатьох історичних та художніх творах Махно незмінне асоціюється з кривавим монстром, І складається враження, що у роки громадянської війни та іноземної інтервенції найбільше злочинів вчинили саме махновці. Проте, хоча на совісті махновців й багато жертв, але масових погромів вони не вчиняли, систему заложників не застосовували. Широко відома карикатура Кукриніксів "Батько Махно" із серії "Лики врагов", де він з фізіономією фанатика-убивці зображений серед повішених жертв. Слід сказати, що махновці практично не застосовували цей вид смертної кари, не так часто й разстрілювали свої жертви, а здебільшого рубали з метою економії патронів. Такий варварський спосіб страти, зрозуміло, особливо вражав очевидців цих кривавих розправ, і розголос про них блискавично облітав навколишні села. Проте, як свідчать сучасники, у кавалерійських з'єднаннях, як білогвардійських, так і Червоної Армії, цей спосіб розправи з ворогами був також широко поширеним.
У череді однаково сірих, мов солдатські шинелі, днів траплялися у Махна й радісні хвилини, коли він сповнювався надії на те, що знову очолить багатотисячне військо і стане повноправним господарем півдня України. Особливе натхнення у Махна викликала звістка про перехід на бік махновців командира 1-ї бригади 4-ї кавдивізії 1-ї Кінної армії Маслакова майже з усім особовим складом 19-го кавполку. Добре розуміючи, що червоноармійці, які перейшли до нього, а це були переважно вихідці з Кубані, Ставропільщини й Північного Кавказу, просто-напросто смертельно стомилися від війни і рвуться додому, "батько" почав посилено поширювати чутки, нібито збирається ось-ось покинути Україну й перенести дії у ті місця.
Напади махновців на села і хутори відбувалися приблизно так, як це відображено в одному з тогочасних архівних документів. 25 лютого 1921 року об 11-й годині ранку в село Дудіне на Херсонщині увірвався 2-тисячний загін Махна.
Попереду на здибленому коні мчав фактично командуючий повстанським військом Петренко. "Батько" разом з Галиною Кузьменко та її найближчою подругою Ф. Гаєнко їхали на першій тачанці. За ними, розбризкуючи на всі боки талий сніг, неслися ще півсотні, на половині з яких було встановлено кулемети, решта ж везла поранених, харчі й захоплену у попередніх селах здобич. Завершували кавалькаду дві гармати. Звернувши убік, тачанка Махна зупинилася біля будинку місцевого священика Івана Лубенського. Командири, що оточили її й шанобливо називали Махна "товариш Нестор Іванович", допомогли "батькові", котрий спирався на милиці, зійти з тачанки і піднятися по високих східцях у попівський дім. Кілька десятків вершників поскакали вулицями села в пошуках працівників міліції, членів комнезамів і продзагонів. Було схоплено 5 червоноармійців з розвідки 129-го Курського полку і 2 продагенти. Без зайвих розмов полонених зарубали. Звістка про це миттєво рознеслася селом. Одним з перших про бандитську розправу дізнався священик. Йому повідомили також, що махновці захопили ще кількох активістів, зачинивши у клуні. Махно зі своїми супутниками саме обідав у домі священика, ведучи бесіду про міжнародну політику. Він пояснював присутнім, що таке Велика й Мала Антанта, потім повідомив про спробу Врангеля вторгнутися в Росію і про вчинені за його наказом обстріли Севастополя й Генічеська, про літаки, що розкидали відозви чорного барона... Священик вирішив звернутися до "батька" з проханням припинити кровопролиття, але не насмілився його перебити. Улучивши момент, він попросив Галину Кузьменко врятувати арештованих. Дружина Махна дала відповідне розпорядження, і страту було відмінено. Не вдалося врятувати лише одного з продзагонівців, якого розстріляв махновець на прізвисько Госька. Галина Кузьменко вибачилась за це перед дудінським священиком, пояснивши це тим, що невчасно передали її наказ... О 4-й годині дня загін Махна — він складався з двох полків — залишив село. Вони збиралися захопити село Новокам'янку, але спочатку рушили у протилежний бік. Від'їхавши на кілька верст, вершники різко розвернулися і помчали у заздалегідь обраний для нападу пункт. О 6-й годині вечора вони захопили Новокам'янку, як завжди, спіймавши й стративши міліціонерів, комнезамівців і продзагонівців. Один з міліціонерів — Ващенко, маючи неабияку силу, вчинив опір бандитам, але Махно, який у попередні роки демонстрував благородство, даруючи життя таким сміливцям, цього разу не зреагував на вчинок міліціонера, і бандити тут же його зарубали. Зате "батько" залишив у живих голову місцевої сільради і одного з членів президії комнезаму "за те, що ті діяли не точно за інструкцією", надісланою з центру.
На світанку, замінивши 80 коней, махновці розділилися на дві великі групи і рушили у бік сіл Олександрівка й Куликовка.
У 1921 році махновщина стала озброєною захисницею заможного селянства, його ландскнехтом, оскільки матеріально цілком залежала від цієї верстви села, до того ж їх об'єднували спільні інтереси в боротьбі проти зміцнення радянської влади, прагнення утримати селянство в покорі в умовах загострення протиріч між заможним і незаможним селянством. У Махна і куркулів з'явився один смертельний ворог на селі — комітети незаможних селян. Ця активна й зміцніла частина сільської бідноти сигналізувала про початок соціалістичних перетворень на селі, підтримувала політику комуністичної партії та радянської влади, позбавляла "батька" його неподільного впливу на селянство, який він мав раніше, а куркульство — його колишньої політичної й економічної могутності.
Постійно переслідувані чсрвоноармійськими частинами, махновці щодня мусили вступати у бій і, втрачаючи по декілька десятків бійців, рятуватися втечею. 14 березня 1921 року під час такої сутички з червоною кіннотою Махна було в черговий раз поранено пострілом майже впритул. Він випав з сідла і лишився лежати у грязюці, перемішаній з талим снігом. Пролунав істеричний вигук: "Батько убитий!" Почувши це, махновці кинулись навтьоки. Кілька вершників під'їхали до Махна і, побачивши, що він живий, на ходу закинули його в тачанку, яка через поле мчала у бік лісу. "12 верст мене везли, не перев'язуючи, на кулеметній тачанці, і я зовсім було зійшов кров'ю, — згадував згодом Махно. — Не стаючи на ногу, зовсім не сідаючи, я, втративши свідомість, лежав під охороною і доглядом Льови Зіньківського".
Пізно увечері біля ліжка пораненого зібралися махновські командири. "Батько" слабким голосом заявив, що червоне командування хоче постійним переслідуванням виснажити його військо і врешті-решт знищити штаб армії та реввійськраду. Він прийняв рішення розділити армію на три групи і один загін. Білаш одразу ж підготував 5 примірників наказу, які Махно підписав тремтячою рукою. Реввійськрада, штаб армії і Махно залишилися при групі під командуванням Петренка. Загін на чолі з Забудьком і Щусем рушив у бік Дібрівського лісу, а група Ганжі пішла у Юзівський район. Проте, хоча загони роз'їхалися, між ними підтримувався постійний зв'язок, і на перший "оклик" "батька" вони повинні були знову об'єднатись під його командуванням. Через кілька годин після цієї події загін, де знаходився Махно, був атакований 3-ю кавдивізією. 180 верст проскакав Махно зі своїм загоном, доки йому вдалося відірватися від червоної кінноти. Опинившись у селі Слобода на узбережжі Азовського моря, махновці замінили загнаних коней і, переконавшись, що їм ніщо не загрожує, після обіду, влаштованого місцевими селянами, завалилися спати. Через шість годин Махно дав наказ продовжити рух. "Батько" не знав, що у цей час один із червоноармійських загонів-переслідувачів захопив у будинку, де він нещодавно лежав поранений, необережно залишений примірник наказу про розпуск повстанської армії...
Таким чином, радянське командування відразу ж дізналося про реорганізацію армії. 20 березня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом, заслухавши доповідь Р. П. Ейдемана і К. О. Авксентьєвського про хід ліквідації махновщини, констатувала, що "батько" розбив своє військо на ряд дрібних банд. Ця звістка негайно полетіла у ЦК КП(б)У. Вирішено було визначити район дій махновців і, зміцнивши тамтешні партійні й радянські органи, збільшивши кількість військ, розпочати активну роботу по розгрому банд. Водночас було ухвалено, скориставшись розпорошенням махновської армії, ударними темпами провести у ряді повітів Катеринославської губернії заготівлю продовольства. Акція це була несвоєчасною, бо викликала нову хвилю обурення у селянства, котре знову повернуло свої погляди до Махна як свого захисника.
...Смертельно втомлений "батько" шукав місця, де б він міг загоїти рану, дати перепочити своїм "синкам", обміркувати плани на майбутнє. Але 17 березня доля знову поставила його перед загрозою смерті. Близько 10-ї години ранку махновський штаб під'їжджав до села Новоспасівка. Несподівано на горизонті з'явилася велика група вершників. Зробивши припущення, що це група Куриленка, махновці, підостроживши коней, поскакали назустріч. Тут же по них було відкрито вогонь. Колона кинулася у бік Стародубівки, але радянська кіннота, проскакавши 25 верст, наздогнала втікачів. "Батько", який не раз дивився смерті у вічі, цього разу не на жарт злякався. Йому, що беспомічно лежав на тачанці, залишалося сподіватися лише на своїх підлеглих. "У сідло я сісти не можу, — розповідав згодом Махно, — я ніяк на тачанці не сиджу, я лежу і бачу, як ззаду в 40—50 сажнях йде взаємна неописана рубанина. Люди наші помирають лише через мене. Але кінець кінців загибель очевидна і для них, і для мене". У цей момент на допомогу прийшла особиста охорона "батька", як складалася з озброєних ручними кулеметами бійців. 5 фанатично відданих Махну молодих повстанців, скочивши на його тачанку, попрощалися зі своїм командиром. "Батько, — заявив, за словами Махна, один з них, — ви потрібні справі нашої селянської організації. Ця справа дорога нам. Ми зараз загинемо, але смертю своєю врятуємо вас і всіх, хто вірний вам і пильнує вас". Зістрибнувши з тачанки, вони залягли на узбіччі і, коли з-за кургану, махаючи шашками, вилетіли червоні кавалеристи і з гиканням і свистом понеслися за "батьковою" тачанкою, відкрили шалений вогонь. Кілька червоноармійців у надмірно довгих шинелях вилетіли з сідел, але решта, незважаючи на прицільний вогонь, лавиною покотилася з кургану на махновців. Затримавши переслідувачів ціною свого життя, вони дали змогу Махнові й супроводжуючому його Л. Задову від'їхати верст на п'ять уперед і відірватись від погоні.
Переказуючи цей випадок, В. Білаш, хоча й засвідчує факт геройської смерті махновських кулеметників, все ж врятування "батька", приписує собі. "Наше становище було безнадійним, — згадує він. — Махно сів на коня і скакав попереду. Залишаючись у бідарці — ресорній фурі на двох високих колесах, — я був уже першим з кінця. В п'яти сажнях від мене йшла рубка. На щастя, в ногах лежала армійська каса. Захопивши купи грошей (папір, золото, срібло), я кидав їх в кавалеристів. Це їх спокусило. Один за одним вони відставали, злізаючи з коней і збираючи монети. Користуючись цим, ми відходили далі. Так ми відкупилися. Так вийшли з того провалля, яке інших поховало в своїх обіймах. Похнюпивши голови, ми йшли навпростець через поле".
Після цієї невдачі махновське керівництво на чолі з "батьком" сховалося в одній з німецьких колоній біля села Заливне Олександрівського повіту і з 20 березня по 25 квітня 1921 року не подавало жодних ознак життя. Червоне командування на якийсь час втратило Махна з поля зору.
Літучі загони, що вели боротьбу з повстанцями, формувалися з армійських частин. Нарком внутрішніх справ УСРР В. П. Антонов-Саратовський, який був водночас уповноваженим Раднаркому УСРР по боротьбі з махновщиною, запропонував включати в ці підрозділи не менше 10 чекістів для ведення розвідки і ліквідації ватажків політичного бандитизму. Військова ж розвідка, на його думку, зчинювала лише багато галасу і діяла малоефективно. Перехід від політики "військового комунізму" до "нової економічної політики" знаменував крутий поворот у житті молодої Країни Рад. Він відповідав прагненням трудового селянства, стимулював його зацікавленість у розвитку сільськогосподарського виробництва і товарообігу.
Нова політика, спрямована на задоволення економічних інтересів трудящих села, всіляко сприяла зміцненню союзу робітничого класу з селянством. Партійні і радянські органи, політвідділи частин Червоної Армії розгорнули широку агітаційно-пропагандистську роботу серед населення, необхідність якої обумовлювалася насамперед тим, що махновські агенти, використовуючи політичну незрілість багатьох представників селянства, поширювали брехливі чутки про радянську владу, всіляко спотворювали заходи партійних і радянських органів, відверто закликали до збройних виступів. Про це М. В. Фрунзе і С. І. Гусєв повідомляли ЦК РКП (б) і реввійськраду Республіки.
Переконавшись, що червоний терор не дає бажаних результатів, радянська влада вирішила застосувати амністію. V Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив наприкінці лютого — на початку березня 1921 року, оголосив прощення учасникам банд, їм поверталися земельні ділянки, дозволялося вступати в радгоспи та колгоспи, вони мали право служити у лавах Червоної Армії і навіть вступати на командирські курси. Загалом 1921 року склало зброю близько 10 тисяч селян. Інші повернулися до мирної праці таємно, не реєструючись як учасники антирадянських формувань. Загони Махна офіційно покинуло 30 командирів і 2443 рядових бійці.
І все ж голова Раднаркому УСРР вважав, що органи влади дуже слабо ведуть боротьбу з куркульською контрреволюцією, а наркомати не виконують постанову уряду про ліквідацію політичного бандитизму. Упущення і прорахунки в організації ліквідації політичного бандитизму пізніше, у 30-х роках, були інкриміновані багатьом партійним і радянським діячам, що працювали тоді на Україні, зокрема X. Г. Раковському, Г. Л. Пятакову, М. О. Скрипнику та іншим.
У роки ж громадянської війни командування Червоної Армії, і зокрема Троцький, часто використовували термін "махновщина", щоб усунути або розправитися з непокірними командирами, такими, приміром, як Думенко, Миронов, Богунський. Ті ж, у свою чергу, виправдовуючись та доводячи свою відданість радянській владі, обов'язково нагадували про свою участь у боротьбі з Махном. У 1921 році командуючий 2-ю Кінною армією Миронов писав з Бутирської тюрми голові ВЦВК М. І. Калініну, що серед інших ворогів активно воював з бандитами "батька"...
Перебуваючи у підпіллі, Махно прагнув проаналізувати свої невдачі, займався розробкою теоретичних питань анархо-махновщини. Ідеям, які раніше проголошували анархісти, він намагався надати нових форм. Встаючи, як прийнято у селян, рано-вранці, до обіду працював над "Декларацією махновців". У ній він висловлював ідеї створення Рад під егідою активних анархістів, керівництво масами пропонував здійснювати через профспілки, очолювати які мали також анархісти. Завершивши свою працю, "батько" ознайомив з нею найближче оточення, яке, втім, зневажливо поставилося до занять Махна. "Він, самовдоволено покручуючи вуса, — писав В. Білаш, — читав своє "творіння". І яке ж було розчарування, коли рада і штаб накинулись на нього, обзиваючи "Бонапартом", банкрутом і капітулянтом. Декларація цілком була відкинута. Махно після цього залишився на самоті, писав частушки і навіть вірші. Жартома ми дражнили його Пушкіним. Так проходило наше спокійне підпілля!"
У ті дні, коли Махно кружляв південними районами України, намагаючись відірватися від червоноармійських частин, що постійно переслідували його, за тисячі верст звідси, в Кронштадті, спалахнув антирадянський заколот. Організували його есери, меншовики, анархісти та білогвардійські офіцери. Боротьба із заколотниками, яку очолив Ленін, тривала недовго. Того дня, коли Махно пішов у підпілля, бунтівну фортецю було взято штурмом. У лавах атакую