Влітку радянське командування змінило тактику боротьби з махновщиною. Придивившись до хаотичних на перший погляд рейдів Махна і відмітивши їх на карті, Р. П. Ейдеман і М. В. Фрунзе звернули увагу на те, що вони здійснюються згідно з певним планом і обов'язково перетинаються в одних і тих же населених пунктах, які слугують тиловими базами головних і допоміжних сил махновців. До того ж, як зазначалося у секретній телеграмі Фрунзе командуючим Харківським та Київським військовими округами, махновці мали чудову розвідувальну агентуру на території дислокації радянських військ й вільно там маневрували. Махно не лише знав місця розташування червоноармійських частин, їхню кількість, озброєння тощо, а й прізвища командирів, позитивні та негативні особисті якості кожного. 7 червня у Прилуцькому районі повстанці зустрілися з батальйоном 7-ї Володимирської дивізії, яким командував Л. Бабич. Махно знав, що той родом з Полтавщини, і написав приватного листа, в якому запропонував перейти під свої знамена, обіцяючи високу посаду. Але у 1921 році червоні командири, за винятком комбрига 1-ї Кінної армії Маслакова, не так охоче переходили до "батька", як раніше. Отож і комбат Л. Бабич відмовився. Щоб швидше покінчити з махновщиною, Фрунзе і Ейдеман вирішили особисто очолити операцію частин РСЧА проти Махна на Полтавщині з 9 по 16 червня. Було розроблено чіткий план, управління відзначалося великою цілеспрямованістю і єдністю, використовувалися всі методи боротьби і, таким чином, створювалися сприятливі для ліквідації банди умови. 13 червня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом навіть доручила X. Г. Раковському роздобути тисячу годинників для нагородження від імені ВУЦВК бійців та командирів. Проте в ході проведення операції було чимало неузгодженості, прорахунків й упущень у діях частин Червоної Армії, що зрештою мало не коштувало життя Р. П. Ейдеману і М. В. Фрунзе. 

15 червня поблизу Решетилівки Ейдемана обстріляли передові роз'їзди махновців. Фрунзе вирішив розвідати обстановку. О 14-й годині він у супроводі чотирьох чоловік під'їхав з боку станції до села, де також був обстріляний повстанцями. У сутичці з махновцями загинув начальник місцевої міліції Маховський, Фрунзе, незважаючи на поранення, продовжував відстрілюватись, убив одного з бандитів і відірвався від переслідування. О 17-й годині з поїзда командуючого штабу Збройних Сил України у Харків було надіслано повідомлення: "Тов. Фрунзе надана медична допомога. Він на ногах, почуває себе здоровим, бадьорим і продовжує керувати операцією... Фрунзе приділяє своєму пораненню дуже мало уваги". 

17 червня Фрунзе повернувся до Харкова. Випадок під Решетилівкою ще до його повернення розглядався на засіданні Раднаркому УСРР і обговорювався в ЦК. Керівні органи республіки, відзначаючи відвагу і мужність командуючого, водночас попередили його про необхідність надалі утримуватися від особистої участі в бойових дгях. В ухваленому 17 червня рішенні, зокрема, зазначалося: "Висловити подяку тов. Фрунзе за особисте керівництво операціями проти бандитів і визнати недоцільною участь командвійськами УСРР у незначних розвідувальних операціях проти бандитів". 

Не відомо, чи знав про це випадок Махно і як він прореагував на те, що махновці ледь не захопили в полон одного з провідних полководців Червоної Армії. "Батько" міг провести багато паралелей між своїм життям і біографією Фрунзе. Молодий студент, як і гуляйпільський анархіст, замірявся свого часу на пристава; як і Махно, засуджувався царським судом до смертної кари, сидів у каторжній в'язниці; і той і інший, не маючи військової освіти і не служивши у царській армії, командували, втім, великими контингентами військ й назавжди залишили свої імена в історії громадянської війни. Єдиною, але істотною різницею між ними було, звичайно, те, що боролися вони і присвятили своє життя різним ідеалам й меті, причому докорінно протилежним. 

Незважаючи на великі успіхи в Полтавській операції, результатом якої було зменшення на дві третини махновської армії, остаточно ліквідувати махновщину не вдалося. Переважно завдяки прорахункам командирів червоноармійських загонів, що не зуміли остаточно закріпити досягнуте, махновці виходили з оточення й рятувались від остаточного розгрому втечею. "Незважаючи на всі заходи для досягнення вирішального успіху і знищення банди Махна, прийняті мною після поїздки в район "дій Махна, — відзначав Фрунзе, — бандитам все ще вдається уникнути остаточного знищення, і загони та маневрені групи, які переслідують банду, завдаючи противнику постійних ударів, пропускають зручну нагоду повного виконання завдання". 

...В умовах розрухи і голоду селяни вже не так охоче ділилися з Махном усім необхідним. Тому він вдався до чергової хитрості: почав нападати на цукроварні і вимінювати цукор на продовольство, коней, приховану зброю. 1921 року до рук махновців потрапило більше мільйона пудів цукру. На солодкий продукт обмінювали свій товар і робітники міст. Так, колектив Луганського патронного заводу передав за цукор Махнові півтора мільйона набоїв. 

З іншого боку, така тактика мала для махновців й негативні наслідки. Р. П. Ейдеман дав команду залишати у засідках біля цукроварень червоноармійські частини. Так, наприкінці червня посилений загін Червоного козацтва під командуванням П. П. Григор'єва, що діяв у районі Недригайлів — Терни — Ромни, задав нищівної поразки махновцям. 

В цих та інших боях рідшали ряди найближчих соратників Махна. Загинули В. Куриленко, Ф. Щусь, П. Петренко, Т. Вдовиченко, Г. Василевський, А. Марченко, Ф. Кожин та багато інших. Порвав з махновщиною А. Чубенко. Але найбільшою втратою для "батька" був масовий вихід з армії селянства. Коли Махно дізнався про загибель Кожина і Куриленка, він низько схилив голову і тихо, наче про себе, сказав: "Немає в нас більше союзників серед селян. Треба повертати в Європу". До цього часу "батько" знав і те, чого не знав ще ніхто з махновців, — потерпіла крах антонівщина, на союз з якою Махно покладав великі надії. Влітку 1921 року неп остаточно підірвав соціальну базу махновського руху. "Нова економічна політика, — зазначалося у звіті Катеринославського губкому КП(б)У, — справила певний свій вплив на розклад бандитизму". Те ж саме констатували й учасники махновщини. На допиті В. Білаш заявив: "Співчували Махну всі райони усіх губерній, де тільки проходив Махно, до червня 1921 року. У зв'язку ж з новою економічною політикою ставлення селян різко змінилося у бік радянської влади за винятком частини куркульського елемента". Ідеологію анархо-махновщини, спрямовану на створення безвладної держави і вільних Рад, призначених насамперед для координування господарсько-економічних, а не політичних питань, децентралізацію влади, з ентузіазмом зустріло куркульство, яке становило 20% усіх дворів у так званому махновському районі. Матеріалізація цієї теорії робила куркульство абсолютно вільним від податків на утримання громіздкого й розгалуженого державного апарату, великої армії, не потрібної селянству, підтримку міст. Вона давала повну свободу сільським багатіям, ще більше зміцнюючи їхній політичний й економічний вплив на селі. Та й бідніші верстви села, спостерігаючи у роки революції й громадянської війни часту зміну на Україні різних урядів, бачачи їхню слабкість і крихкість, легко повірили, що можна жити взагалі без усякої влади. Воєнний час обірвав зв'язки міста з селом, яке практично перейшло до натурального господарства і тому повірило словам Махна, буцімто місто і робітничий клас нічого не дають селу, зате безбожно грабують й викачують з нього усе можливе. Тож мрія Махна про створення анархістської держави була не такою вже абсурдною, якою видається зараз. В період громадянської війни й іноземної інтервенції на території колишньої царської Росії виникало безліч всіляких урядів, на окраїнах робилися спроби створення власних держав. Відсутність правдивої інформації про реальний стан справ, неймовірні чутки, чехарда центральної влади на Україні, до якої прагнули не тільки різні партії й угруповання, а й чимало окремих людей, навіювали Махну оптимізм і віру в те, що й він за допомогою багатотисячної армії й при підтримці селянства зможе створити безвладну державу. А тут ще зовсім поруч, майже по сусідству, розсипалася на ряд дрібних країн Австро-Угорська імперія, та й анархістські теоретики постійно твердили, що поява на карті Махновії — реальність... 

Це деякою мірою пояснює той факт, що Махно з особливою люттю бився з Денікіним і Врангелем, які хотіли відновити "єдину і неділиму Русь", був непримиренним ворогом Петлюри, що мріяв про незалежність України, куди, природно, мав входити і махновський район, ту ненависть, яку відчував він до Троцького, побачивши сам чи з чиєюсь допомогою у ньому "вісника абсолютної централізації і мілітаризації". 

Договір з радянською владою 1920 року Махно вважав доказом того, що Махновія існує реально, бо переговори велися "як держава з державою". В дипломатичному плані Махно високо цінував цей союз і дуже ним пишався. 

Махно хотів бачити селянство монолітним і бути батьком як куркулю, так і середняку й бідняку. Коли у 1920 році в українському селі різко загострилась класова боротьба між незаможниками, що об'єднувались у комітети, і куркульством, Махно взяв під захист останніх. Вони ж, у свою чергу, не тільки стали звеличувати Махна як селянського вождя, надавати йому всебічну допомогу, але й ідеологічно були близькі до ідей, які проголошував і за які боровся Махно. На комнезами "батько" дивився як на зрадників своєї справи (а він був впевнений, що бореться в ім'я покращання життя селян) і жорстоко розправлявся з усіма, хто підтримував комуністичну партію та радянський уряд, брав участь у соціалістичних перетвореннях на селі. Махно досить специфічно захищав інтереси селян. Перш за все він засвоїв просту, але гарантуючу успіх його повстанському руху істину: вузькість району дій. Селянство хапалося за зброю насамперед, щоб захистити власну землю від зазіхань будь-якої влади, і не бажало відходити далеко від рідних місць. Це була одна з головних причин, через яку маси несвідомих селян дезертирували з Червоної Армії. А оскільки найбільше землі мало заможне селянство, то й захищати Махнові, хотів він того ти ні, доводилося, в основному, куркульство. 

У той час, коли радянська влада, не маючи змоги забезпечити селянство необхідними продуктами, водночас вимагала від нього віддати робітничій державі надлишки хліба, а інші, ворожі їй сили, малювали райдужні картинки недалекого майбутнього села, Махно давав можливість сільському населенню розбагатіти негайно. Для цього не треба було нічого практично робити, а просто стати під "батькові" прапори або ще простіше — надавати йому підтримку, визнавати в ньому селянського вождя. Махно дуже уміло переконував селян та прийшлих з міста у пошуках харчів робітників. Потрапивши різними шляхами до армії Махна, сотні й тисячі червоноармійців і селян хоч-не-хоч поринали в анархістську вольницю, позбавлялися не тільки революційних, але й моральних орієнтирів. Найменш стійкі з них і складали соціальну базу політичного і кримінального бандитизму. 

У Махна було чимало способів привернути на свій бік місцеве населення, заручитися його підтримкою. Захоплюючи під час боїв обози, склади противника, він брав для своєї армії половину здобичі — найбільш легке й цінне, а другу половину віддавав селянству. На початку 1921 року це робилося, щоб накликати на сільське населення кару з боку Червоної Армії, органів ВЧК і міліції і тим самим, на думку Махна, розпалити ненависть селян до радянської влади. Але ця політика проводилася доти, доки махновська армія була в зеніті слави і здобувала гучні перемоги над кайзерівськими та денікінськими військами чи тиловими частинами Червоної Армії. Коли ж зірка Махна, як ватажка Революційно-повстанської армії закотилася і його військо перетворилось на велике з'єднання, махновці почали силою забирати все необхідне, а потім грабувати середняка і бідняка, викликаючи у них природне невдоволення. У 1921 році значна частина куркульства, згнітивши серце, все ж постачала Махна, хоча його перемога у боротьбі з радянською владою ставала дедалі ефемернішою. Однак після проголошення непу стомлене багаторічною боротьбою з робітничо-селянською владою куркульство почало переконуватись, що утримання "батька" і його війська більш збиткове, ніж "державна експлуатація". 

Махно першим збагнув, що рано чи пізно рухові прийде кінець. Як і всі інші контрреволюції, свій порятунок він бачив за межами Радянської Росії. Але просто панічно втекти для селянського ватажка було б крахом, політичною смертю. І він почав розробляти нову стратегію і тактику боротьби, яку, звичайно, можна було здійснити лише за кордоном. "Батько" повернувся до свого старого прийому — забирати солдат у недбайливих командирів. Цього разу він згоден вже був заключити союз з лідерами правих партій за кордоном, щоб згодом, зібравши під свій прапор їх рядових членів, відновити боротьбу проти радянської влади. Ідея ця народилася ще на початку року, коли він спробував виступити під прапором національного визволення України, намагаючись таким чином залучити до своїх лав, насамперед націоналістичні елементи і через них підкорити націоналістичні банди, що орудували на Правобережжі. Цей задум цілковито підтримувала дружина Махна, котра, як відомо, завжди була настроєна націоналістично. "Батько" розвинув ідею про створення Всеукраїнського ревкому, за допомогою якого можна було б встановити зв'язки із зарубіжними країнами і "добитися звільнення України від окупації більшовиків-комуністів". Втім ця ідея виглядала чужою махновщині, і командири її не підтримали. Тоді Махно швидко переорієнтувався, взявши курс на об'єднання під своїм прапором всіляких антирадянських сил, але теж за кордоном. Ще він мріяв написати "свою історію в Російській революції". Були в нього й інші, більш революційні проекти. 

Ще взимку 1921 року, буквально наступного дня після поразки біля села Бузовки, Махно запропонував для врятування ядра армії йти за кордон. У реввійськраді з цього приводу точилися напружені суперечки. Частина ради на чолі з Білашем пропонувала укласти нову угоду з радянською владою і вирушити в Туреччину на допомогу керівнику національно-визвольної боротьби Мустафі Кемалю; друга, на чолі з Махном, відстоювала ідею рушити в Галичину, сподіваючись підняти місцеве населення на революційну боротьбу. 

"Я правий, — говорив після розгрому на Полтавщині Махно. — Якби навесні армію вивели з України на Галичину, ми б мали успіх. Галичина бунтує за свою незалежність, і більшовики безсилі допомогти їй через страх інтервенції. Нам треба йти туди. І я переконаний, що Радуряд, який не бажає з нами розмовляти тепер, маючи намір нас задушити, тоді б сам запропонував союз. На Україні ми втратили групи: наші союзники-селяни нас, як бачите, перестали підтримувати. І ось результат: вони залишають армію і йдуть за повинною! Пошуки на Полтавщині на протязі двох місяців союзників вилилися в прості блукання. Ми повинні будь-що об'єднати наші сили і прорватися за кордон, де успіх за нами очевидний". 

На початку червня 1921 року в районі Конградського повіту Полтавської губернії Махно виступив на зборах комскладу з промовою, умовляючи не кидати його і йти за кордон, доводив свою слабість перед Червоною Армією, неможливість подальшого перебування у тилу останньої. Він дав час командирам подумати й вирішити і заявив, що коли ніхто не підтримає його, він піде сам із своїми близькими та Галиною. Командири зібрали такі ж сходи в своїх частинах і оголосили волю Махна. Одначе і самі командири, і їхні бійці були проти плану "батька", а тому почали дедалі більше відходити від нього і здаватися по амністії. 

У липні проти махновців була застосована цілком нова тактика. По суті, це була, насамперед, психічна атака на деморалізованих повстанців, які вже не думали ні про що, крім свого рятунку. Переслідування махновців почали бронезагони. 250 верст тривала гонитва. 15 липня, оточивши махновців у балці біля села Голодаївка, 3 броньовики ураганним кулеметним вогнем знищили близько 100 чоловік. Рятуючись втечею, вони залишили 53 тачанки з 33 кулеметами. Лише 60 повстанців з одним ручним кулеметом змогли вирватися з-під смертоносного вогню броньовиків. 19 липня загін Махна форсував річку Донець і таким чином врятувався від остаточного розгрому. У порівняно безпечному районі "батько" зібрав усіх, хто бився із зброєю в руках проти радянської влади. 

Слід сказати, що якщо раніше місцеві органи влади, почувши про наближення Махна, кидалися навтьоки, то після виходу влітку 1921 року спеціальної директиви № 38 про політичне зебезпечення кампанії по ліквідації махновців вони під загрозою розстрілу залишалися на місцях й не лише організовували збройну відсіч, а інформували сусідів про небезпеку. 

21 липня в селі Ісаївка Таганрозького повіту Махно провів останню нараду комскладу. Розглядалося лише одне питання: куди йти. Одна група запропонувала Туреччину — за це проголосувало 750 махновців. Махно, однак, вирішив йти у Галичину, хоча його підтримало лише 400 чоловік. 

22 липня, сухо попрощавшись з рештою повстанців, Махно зі своїми прихильниками рушив в Донську область. Далі він планував йти на Волгу, а, можливо, навіть й до Сибіру, де орудували невеликі банди. Та, побувавши на Дону, він зрозумів, що й тут не знайде підтримки. Кочуючи протягом кількох днів зі станиці в станицю, він усвідомив марність свого подальшого тут перебування. Порох спалахує від іскри. Його загін був смолоскипом. Але з боку козаків жодного натяку на повстання не було. В одній козацькій хатині старий осавул з вицвілими лампасами і "георгієм" на грудях прямо сказав "батькові": "Ті, кого ти шукаєш, полягли ще у вісімнадцятому або порубані червоними у дев'ятнадцятому році. Нічого в тебе тепер не вийде". 

Того ж вечора Махно наказав сідлати коней і рушати у бік Волги. Саме тоді потрапив до рук "батька" і майбутній автор "Тихого Дону" М. Шолохов. Молодому комуністу пощастило: Махно, як він це робив часто, будучи в хорошому настрої, відпустив Шолохова. Письменник назавжди запам'ятав цей епізод і згадував його як важливу подію в своєму житті. 

Не дивлячись на усі спроби частин РСЧА остаточно розгромити махновщину, "батько" продовжував гуляти по південних просторах, не рахуючись з територіальним поділом. Тому 27 липня 1921 року Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом звернулася до Раднаркому РРФСР з проханням не давати змоги махновцям після розгрому їх на Україні переходити на територію Радянської Росії, зокрема в Курську губернію, Донську область та ін. 

Наприкінці літа вже було ясно, що над Поволжям нависла смертельна небезпека — голод. Військо Махна вихором пронеслося по волзьких полях. Озирнувшись, "батько", який добре знав життя села, його закони та звичаї, зрозумів, що голод буде сильний. Страх продрозкладки примусив місцеве селянство йти на хитрощі і засівати невеличкі наділи з розрахунком прогодувати тільки свою сім'ю і дещо залишити для сівби у майбутньому році. Махно знав, що посуха легко знищить ці незначні посіви і поволзьким землеробам, не маючи жодних запасів і резервів, нічим буде прогодувати себе до наступного врожаю. Відкинувши свої далекосяжні плани, "батько" різко повернув на захід. 

Цей рейд був найважчим. Кожну версту доводилося долати з боями. За зброю бралися не тільки незаможники, а й середняки, ті, хто до недавна ще підтримував "батька", вважав його "своїм". Особливо засмутив і налякав Махна випадок у селі Мишурине. 13 серпня, переправляючись через Дніпро в Мишурине, він наказав поміняти коней і змастити тачанки, а загін поставити на нічліг. Коли махновці поснули міцним сном, селяни накинулись на бандитів. Вони підійшли й до хати, у якій ночував Махно, але постріл вартового розбудив "батька". Поранений шістьма кулями, він на коні втік у степ. 

Через кілька днів на одному з хуторів, куди підійшли частини 7-ї кавдивізії, місцеві селяни оточили хату, де збирався зупинитись Махно, накинулись на махновського штабіста Тараковського, який опинився там, і, захопивши його, спалили на вогнищі. 

Описуючи вже за кордоном свої "пригоди" на території Країни Рад, Махно приховав ці факти, згадавши лише про те, що був шість разів поранений. Втечу за кордон він також представив як наслідок прохання махновців залікувати в спокійній обстановці рани. "13 серпня 1921 року я з сотнею кавалеристів, — писав він, взяв напрям до берегів Дніпра і 16 серпня того ж року на світанку за допомогою 17 селянських риболовецьких човнів між Орликом і Кременчуком переплив Дніпро. У той же день мене було шість разів поранено, але не важко. 

По дорозі і на правому березі Дніпра ми зустрічали багато наших загонів, яким висвітлювали мету нашого виїзду за кордон, й від усіх чули одне: "Їдьте, вилікуйте Батька і повертайтеся знову нам на допомогу". 

Рятуючись від остаточного розгрому, Махно нестримно рвався до західного кордону. Він уже не стільки думав про те, як зберегти ядро колись грізного селянського війська, скільки про свою особисту безпеку. Кожне зіткнення з червоними загонами було для нього, по суті, боротьбою за власне життя. 

22 серпня Постійна комісія по боротьбі з бандитизмом востаннє розглянула питання "Про боротьбу з батьком Махном". Присутні на засіданні Скрипник, Ейдеман, Косіор, Кропив'янський та інші говорили про махновщину в минулому часі, і лише один Раковський заявив: "Не дивлячись на те, що у Махна залишилося усього сімдесят вершників з одним ручним кулеметом, він продовжує кочувати по губерніях, руйнуючи радянський апарат. Губнаради повинні зробити останні зусилля для його остаточної ліквідації, пам'ятаючи, що без знищення його основного ядра і самого Махна завжди існує можливість відродження банди". 

22 серпня відбувся бій, в якому червоноармійська куля вкотре наздогнала Махна. "Куля, — розповідав він, опинившись в небезпеці, — потрапила мені нижче потилиці з правого боку і навиліт у праву щоку". Це було одинадцяте поранення "батька" за роки громадянської війни. Певно, він був везучим, хоч й лишився на все життя кульгавим, з багатьма шрамами, у тому числі найбільшим — на правій щоці. Вп'яте за ці роки в пресі з'явилося повідомлення про загибель "батька". Цього разу про це написала 26 серпня газета "Комуніст" у передовій статті "Кінець Махна". У багатьох це повідомлення викликало велику радість: непримиренний ворог комуністичної партії і радянської влади дістав, нарешті, по заслугах! Однак Фрунзе розпорядився ретельно перевірити вірогідність цього факту. "Мною було одержано донесення, — розповідав він кореспондентові РАТАУ, — яке, здається, потрапило у пресу, про те, що вбито самого Махна. Але знаючи з досвіду часту невірогідність таких донесень, я наказав провести огляд усіх убитих в бою бандитів цілком компетентним особам, й ця перевірка донесення не підтвердила". 

Махно виявився живим. І доки безперервно стукали десятки телеграфних апаратів, уточнюючи, живий "батько" чи ні, він лежав на своїй тачанці, яка рухалась путівцями до Дністра, їздовий їхав повільно, дбаючи, щоб зайвий раз не завдати пораненому біль. На світанку 28 серпня 78 махновців приготувалися до останнього бою. Прямо на захід була Румунія, верст за п'ять південніше — останній радянський населений пунк Кам'янка. Щоб прорватися до Румунії, треба було розбити прикордонну заставу. Махно вірив, що перевага у силі й раптовість удару забезпечать успіх. Боявся він лише одного: щоб знову не потрапити під кулеметну чергу або стати жертвою сліпої кулі. 

...Над Дністром стояв густий туман. Щільніше загорнувшись у бурку, Махно мляво махнув рукою. З лісу вилетіли кілька десятків стріляючих на ходу тачанок. Намагаючись обігнати їх, неслися вершники з оголеними шашками. Застава відповіла розрізненими пострілами. Останньою рушила тачанка Махна. Раптом кулеметна черга змішала лави вершників. Спочатку вони закружляли на місці, але не розвернули коней назад, як це робили раніше, а навпаки, ще стрімкіше поскакали вперед. На поранених і вбитих ніхто не звертав уваги, так, як і на перекинуті тачанки, колеса яких за інерцією продовжували крутитися... В махновській армії все навчання особового складу зводилося до того, щоб, втративши коня чи злетівши з тачанки, якомога швидше скочити на коня свого товариша і втекти разом з ним у безпечне місце. Це й допомогло багатьом махновцям врятуватися від смерті в їх останньому бою і разом з "батьком" перейти кордон. Через день, розбризкуючи грязюку, до застави мчав "форд" з відкритим верхом. Командуючий Збройними Силами України і Криму М. В. Фрунзе і кілька супроводжуючих його осіб їхали, щоб наочно переконатися у тому, що ще один ворог Країни Рад втік за її межі. 

"Факт переходу до Бeссарабії махновської банди, — повідомив потім Фрунзе представникам преси, — встановлений мною особисто при відвіданні прикордонної смуги". 

Але оргбюро ЦК КП/б/У визнало цю заяву передчасною. Протягом місяця збиралися й аналізувалися відомості про перебування Махна в Румунії. І лише через місяць після переходу "батьком" радянсько-румунського кордону — 29 вересня К. О. Авксентьєвський доповів на засіданні Постійної комісії по боротьбі з бандитизмом про цей факт як такий, що мав місце в дійсності. 

Опинившись за межами Радянської держави, Махно, як він сам згадував, полегшено зітхнувши, зміг лише вимовити: "Я за кордоном..." 

Перехід кордону, як і все життя "батька", породив багато вигадок і легенд. Так, у повісті М. Б. Спектора, який у роки громадянської війни був направлений чекістами у махновський штаб, та М. І. Коротєєва "В логове Махно" розповідається, що Махна переправили через Дністер у труні. Не лишилася ця подія й поза увагою Володимира Сосюри — автора присвяченої "батькові" поеми. У своєму іншому, мало відомому до цього часу творі "Розстріляне безсмертя" він так відтворив втечу Махна до Румунії: 

Махновці у Дністер стрибають, 
Їх коні в хвилях потопають, 
Тече в воді крові вино, 
Але не тоне лиш Махно. 
Й, як мокра миша, вилізає 
На берег хмурий... Раптом "Стій!" 
Лунає окрик владно, строго, 
І шаблю з рук Махна блідного 
Бере румунський вартовий.