З польською поліцією я був „знайомий" ще з молодости. Що де не зробилося б на цілому Поліссі — все приписувалось мені. Вічні труси, арешти та „Іванова хата" були моїм хлібом насушним ...

Я мав надію, що коли ми працюємо з рамени УНР, як польської союзниці проти СССР, то поляки не будуть нам перешкоджати, навпаки — ще будуть нам допомагати. На жаль, такої далекозорої політики в поляків не було. Коли ходило про поборювання української національної ідеї, то польські чинники завжди являлися ревними союзниками московських імперіялістів всякого кольору.

Хоч експансія московської імперії та її п'ятої колони — компартії — зовсім виразно і постійно загрожувала існуванню цілої польської держави та навіть самій польській нації, однак поляки скорше вбачали свого головного ворога в незалежній Україні. Цей погляд довів до того, що Польща зрадила Україну в 1920 році, підписуючи мир з большевицькою Москвою в Ризі. Керуючись такими самими мотивами, Польща за ввесь час свого незалежного існування всіма силами поборювала український національно-визвольний рух, вбачаючи в ньому найбільшу небезпеку для себе.

Екзильний Уряд УНР і багато діячів з політичних партій намагалися всіма силами переконати компетентні польські чинники, що така політика доведе до національного самогубства Польщі, але даремні були зусилля. Поляки вважали свою державу „світовою потугою", хоч її роз'їдали зсередини проблеми національних меншин.

Поневолені та гноблені польською реакцією національні меншини, ясна річ, боролися, як могли. На терористичні акти та пацифікації відповідали контртерором, саботажами та дошкульною антипольською пропагандою.

Росли хвилі арештів, збільшувалось число шибениць. Дійшло до того, що літом 1934 року „демократична" польська держава відважилась в мирному часі заснувати концентраційний табір в Картузькій Березі, на Поліссі за сталінсько-гітлерівським зразком. Це був акт найбільшої ганьби Польщі маршала Пілсудського.

У червні 1934 року польське радіо подало до відома, що в Варшаві хтось застрілив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Поляки говорили, що це робота українських терористів. В один мент літня атмосфера стала нестерпно гарячою. Зацокотіли друкарні по всіх комісаріятах та станицях поліції. Загули радіо-приймачі та телефонні апарати. Пішли в хід автомашини та мотоцикли, переповнені озброєною до зубів поліцією.

Я прийшов на обід з кар'єра в Мочулянці. Не встиг ще сісти за стіл, як хтось застукав у двері... Входить комендант поліції з трьома поліцаями.

— Пане Боровєц! В імені права — ви арештовані! Ляснули „бранзолети" на руки. Обшук помешкання та бюра. Відхід на поліційну станицю. Протокол. Етап пішки в напрямку Рівного. По дорозі „дочіплюють" до мене все нових арештантів. Наше „товариство" росте. Росте число супроводу.

До Рівного нас догнали на третій день. Число закованих по 2 та злучених між двійками ланцюгом зросло до 23 людей. „Вбивають" в переповнений підвал 1-го комісаріяту на вулиці „3-го мая".

Допити на поліції. Допити у слідчого. Допити у прокурора. Тіснота. Духота. Гуми... Спирт в легені через ніздрі... Олівці... Двері... Дошка... П'яти ...

— Кажи, хто ще належить до вашої банди? Кажи, бо всеодно ось тут у мене виригаєш усі легені!... Я з тебе киші вимотаю! Кажи!...

— ?...

— А-а-а! Тобі хочеться самостійної України? Міністром або генералом хочеш бути? Ми з тебе зробимо маршала! Ха-ха-ха!...

І так тиждень, другий і третій... Нічого не „видушили".

Тюрма на Грабнику. Відпочинок...

За чотири тижні — етап. Куди? В Березу. Всі тюрми та підвали переповнені народом. Мало місця. Треба зайняти всі старі військові казарми на поліських багнах...

До етапу в Березу мене сковують з туберкульозним студентом Генадієм Янкевичем. Марш на станцію. Плач жінок... Перебігання товаришів. Якісь знаки... До нашого купе вводять ще кілька пар та одного „особняка" із Здолбунова, Андрія Кисіля. Потяг рушив ...

— Картузька Береза! Виходь!...

Довга колона скованих по-двоє людей. П'ятикілометровий марш від станції до містечка. Червоні казарми. Дроти. Кулеметні гнізда. Сторожа. Маса поліції. Рух, наче на фронті...

Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні і непоголені постаті, наче мух...

— Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро! Бах, бах, бах!...

Гумою по голові... По спині... Чоботом в „хвостик"...

Перетрясається до рубчика ввесь одяг з білизною. Всі приватні речі відбираються. Видається полотняна білизна і з того ж самого полотна „уніформа" з круглою шапочкою. Дерев'яні черевики з передками з білої сириці ...

— Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь!...

Бах!, бах, бах... Гумою... Чоботом... Поліном... Чим попало...

Суха сириця врізується аж до кісток на ногах. Кров ... Пилюга... Грязюка ...

— Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Струнко! Муха! Збірка! Раз, два, три! Розійдись! Збірка, раз, два, три! Стій, ані мур-мур!... Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам... ваша мать, покажу як рухатись!...

Бах, бах, бах! Гумою ... Гумою ... Гумою ... По головах ... Через голови... По очах... По окулярах бородатих професорів та священиків ... Всіх однаково ...

Все — по свистку. Митися — бігом. Від миття — бігом. До виходка — бігом. З виходка — бігом. На сніданок — бігом. До роботи — бігом. На збірку — бігом. Обідати — бігом. Від обіду мити посуду — бігом. 3 чистою посудою — бігом. Знову на роботу — бігом. Знову з роботи — бігом. Вечеряти — бігом. Від вечері — бігом. Їсти гарячу юшку — бігом. Поки останні одержали пайки, перші все з'їли. Свисток. Бігом до води. По обох боках усіх проходів стоять поліцаї з гумами та палюгами. Бігом ... Бах, бах, бах ... Кого запірвуть ... Маса живого м'яса... Кожний над головою несе посуду. Лізе один на одного. Гаряча юшка тече по головах та спинах людей.

— Бігом!... Бігом!...

Бах, бах, бах...

Хтось падає, його толочать сотні дерев'яних черевиків. Падає другий, третій, четвертий, п'ятий ... Росте ціла копиця живого м'яса. По ній сунуть сотні черевиків. Нараз копиця росте аж до стелі. В один мент спадає і розлітається ... Все по свистку...

Десяток потолочених стариків та інвалідів лежать нерухомо. До них підбігають поліцаї з гумами та палюгами.

— Бігом!.... Бігом!...

І так цілий день. І так цілий тиждень. І так другий місяць, третій, четвертий, п'ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий...

В камерах по сорок людей, як оселедці. На голих сінниках, на цементовій підлозі. Вікна позабивані дошками. Духота, сморід. „Параша" вічно переповнена, бо надто мала. Вночі не дозволяється виносити. Люди корчаться від болів сечового міхура. Порізані сирицею ноги пообривало. Тоді для пом'якшення сириці видали дьоготь. Від дерев'яних черевиків відстає від тіла шкіра на п'ятах та підошвах. Нема змоги зробити й один крок, а тут тобі — „Бігом!..."

До роботи запрягають по 5 осіб до великого військового воза. Один чоловік за „шофера" коло дишля, а решта — пхають. На вози навантажують повно землі чи іншого вантажу. Воза треба везти по піску або болоті цілий кілометр. Колеса грузнуть в піску по колодки. Від напруженої праці очі вилазять з орбіт. Коло кожного воза польський „комендант". Лупить гумою, б'є ногами, прикладом, коле в спину багнетом.

Голод. Бруд. Літом — задуха, зимою — холод. Харч: вранці півлітра води-кави, на обід — три чверті літра ріденького супу, на вечерю — три чверті літра води-супу та 400 грам тухлого, липкого, як земля, чорного хліба. Цей хліб і був одинокою поживою. Харчові пакунки заборонено одержувати і про це не було відомо поза табором. Люди, не знаючи про заборону, присилали пакунки, арештанти підписувались, що одержали і пакунки прямували до печі.

У цій польській Березі була ще й „дубина". Це — карцер, влаштований з колишніх гарнізонних льохів на картоплю. Підлога в карцері була вимощена „котячими лобами" (дике каміння). Джерелом світла служила маленька продухвина для картоплі. Жодного огрівання, сморід, задуха і мокрота, маса щурів та мишей.

Замикалося в „дубині" нормально на 7 діб. Лікар забороняв тримати людей довше. До карцеру давали лише половину харчового раціону щодругий день(!?). Замкнений в'язень „танцював" без перерви день і ніч, тоді падав стомлений на горбате каміння. На восьмий день його частіше виносили або виводили. Це залежало від стану здоров'я та витривалости в'язнів.

Вийшовши з „дубини" та доплентавшись за допомогою товаришів до свого сінника в камері, де я раніше ніяк не міг спати, я щойно тоді повністю зрозумів, яка то благодать і розкіш лягти повним ростом на соломі та дихати на повні груди смердючим густим повітрям!...

Комендант табору, підінспектор поліції — Болєслав Грефнер. Уроджений кат. Череватий низький кретин з грубими окулярами на рило-носі. Довга ковшовата морда — справжній гіпопотам. Комендант першого бльока, старший поліціянт Марковський. Божевільний садист. Людожер і звироднілий хам. Цей виродок не міг раз дихнути, щоб будь-кого з арештованих не вдарити гумою по чому попало або чоботом в живіт. Він мав особливу насолоду гатити чоботом по „хвостикові". А гумою він так маніпулював, щоб кінець гуми вдаряв по нирці. Наслідок цього „ниркового мистецтва" Марковського я ще й сьогодні ношу в правому боці.

Арештанти носили на спині великий 20-сантиметровий нумер. Тотожний нумер меншого розміру нашивали в'язням спереду на лівому рукаві. Людей кликали не по прізвищах, а тільки по нумерах. Я, як „член-засновник" табору, мав 168-й нумер.

Офіційно кацет носив назву „місце відокремлення". Людей туди замикали так, як і в большевиків — без юридичної процедури, знаної в вільних цивілізованих країнах. Без вироку суду, на бажання лівої ноги якогось „держиморди". Термін ув'язнення — невідомий. Кожні три місяці в'язням давали нові постанови на наступних три місяці...

Харчовий пайок був навіть не цілком голодовий, але постійне „бігом" та тяжка праця виморювали людей до того, що вони падали з ніг. Коли ввечері, повернувшись з роботи, знову треба було бігти в казарму бігом, я попросту не мав сили витягати ноги на сходи. Люди падали, але один через другого дерлися догори, бо вічно свистіли гуми та дикі вигуки „бігом!"....

Так виглядала „демократія" Ридза Смиглого, Козловського та Косцялковського. Чого добилася цим польська держава — я не знаю. Думаю, що крім ганьби — нічого ...

У польському концентраку я познайомився та подружив з багатьма товаришами із всіх тих націй, які там були „зарепрезентовані". Це були: українці, білоруси, жиди та поляки. Такий склад арештантів був на початку існування табору. Перед війною в 1939 році там було ще багато німців. Мене тоді вже там не було. Прізвищ тієї маси людей я вже не пам'ятаю. З українців пригадую: Геннадій Янкевич, Олександр Кудра, Андрій Кисіль, Ростислав Волошин, Павло Данилюк, Роман Бжеський, Ярослав Гоцький, Євген Серветник, Євген Єпік, Олександер Куц, Іван Дзюм'юк, Трохим Лисюк, інж. Токарський, Іван Левчук, Василь Балій, Антін Небожук, Іван Мітринга, Михайло та Богдан Кравців, Володимир Янів, інж. Мілянич, Ярослав та Богдан Старух, Антін і Ярослав Романюк, Роман Шухевич, Григорій Климів, д-р Горбовий, Володимир Тимчій, Левицький, Василь Мерцало, Микола Бігун, Павло Генгало, Кок, Омельян Матла, Василь Колодій, Гарамбура, Михайлишин, Павлишин, Пастушенко, Прокопович, Федорович, Богачевський, Кукіль та багато інших.

З білорусів пригадую Віктора Єремейчика з Лунінця. З жидів: Юзефсберґ з Дрогобича, Вайцман та інші з Лодзі, д-р Райнгольц та Пінхос Каптур і багато інших з Варшави. Поляки: Росман, провідник молодих ендеків з Варшави, Грембош та П'ясецький з Кракова, „дзядзьо" Котасінський, Вайс, Левандовський та дуже багато інших з Лодзі, Дворжак з Кельц та інші.

За політичними переконаннями це були: українські націоналісти, республіканці та комуністи, польські „ендеки" та комуністи. З-посеред жидів були тільки комуністи.

Співжиття арештантів було спочатку досить напружене. Українські націоналісти оголосили бойкот всім комуністам. Цей бойкот полягав у тому, що товариським наказом було заборонено мати з комуністами будь-які відносини і з ними говорити. Були дуже трагічні сцени. Особливо, коли прибували нові люди, які про бойкот нічого не знали. Вони зверталися до товаришів по нещастю з різними запитами, а ті мовчали, наче мумії...

Згодом цей бойкот був помалу скасований. Особливо проти таких „товариських" відносин боровся мій великий приятель, лівий націоналіст, редактор Мітринга. Ми доказували націоналістам, що не бойкотами, а навпаки — щирою, культурною, товариською поведінкою та розумною і діловою дискусією ми зможемо доказати як чужинцям, так і своїм комуністам, що наша національна ідея — це не реакція, а прогресивний рух, що всяка ідейна боротьба може бути тільки на свободі, коли люди вільні, а не на каторзі. В неволі ми всі являємося товаришами.

До цієї нашої думки прилучився також спочатку Янкевич, а потім багато інших в'язнів. Таким чином, під кінець сам „вдохновитель" ортодоксальної націоналістичної моралі, Ярослав Старух, скапітулював. Бойкот був з соромом знятий. Геннадій Янкевич ще в „Березі" виступив з ОУН і вступив до нашої організації. По виході з „Берези" переїхав до нас на Полісся. Він працював книговодом в наших каменоломнях та виконував обов'язки секретаря Українського Національного Відродження. В 1938 році його знову заарештували у зв'язку з великим процесом ОУН (за старі „гріхи"). Його засудили на 8 років. Там він дорешти догнив від туберкульозу. В 1939 році його „визволила" Червона армія, але він зараз же помер під опікою моєї дружини.

Серед тодішньої молоді це був один з найвизначніших моїх співробітників. За професією — кооператор-економіст. Кришталево-чесна людина. Палкий патріот-революціонер. Розважний господар, далекозорий політик, опанований тактик, його поховали, згідно з його останньою волею поруч своєї мами в рідному Клевані. Хто зна, чи стоїть ще тепер гранітний пам'ятник з військовим хрестом, фундованим для мами нашою фірмою з коротким написом: „Мамі — син"? Вічна йому слава!