Після офіційної ліквідації Поліської Січі УПА в Олевську наш штаб поділився на дві частини. Одна частина людей роз'їхалася по домах, а друга відразу почала працювати над плянами зміни організаційної схеми армії та нової підпільно-бойової акції. Першим наказом нового штабу в грудні 1941 року знято з назви організації дописку „Поліська Січ". Територіяльний принцип після втрати Олевська відпав. Організація почала виступати тільки під назвою „Українська Повстанська Армія". Армія переходить з територіяльно-осадної системи на рухомо-рейдуючу літаючими партизанськими загонами.

Полковник П. Смородський, не почуваючи себе на силах до затяжної підпільної акції, попросив звільнення з активної служби. Перейшов у стан запасу і поїхав у своє господарство в Рафалівку на Сарненщині. Сотник В. Раєвський, сотник С. Сиголенко, поручник Лев Ковальчук, хорунжий Граб Володик та інші наші люди отримали наказ вступити на службу в німецько-українську поліцію та в інші німецькі уряди та установи в Рівному та інших містах і виконувати там довірені завдання нашого штабу. У Києві залишився далі зв'язковим штабу УПА сотник Анатоль Кабайда, працюючи в штабі поліції. Він отримав завдання здобути довір'я німців, як перекладач, і триматися в Києві якнайдовше. Всі зв'язкові по інших містах отримали таке саме завдання.

Новий штаб УПА був приміщений в одній лісничівці в Людвипільському районі. Сотник Н. став „надлісничим" та тимчасово керуючим справами штабу. Видавши на скору руку всі директиви на три місяці, я сам в половині грудня 1941 року виїхав на фальшиві документи до полк. Ів. Литвиненка, який проживав біля Крем'янця, а потім до Варшави, щоб здати звіт Президентові А. Лівицькому та особисто отримати нові накази і директиви Уряду. В останніх днях грудня я вже був у Варшаві. Якраз тоді на мою пропозицію прибув туди із своїм звітом сотник Малинівський з Києва, який був там спеціяльним спостерігачем від Президента.

В помешканні інж. Якова Винника 2 січня 1942 року була влаштована таємна зустріч з Президентом. У цій нараді брали участь також полк. Садовський, полк. Чоботарів, полк. Валійський і сотник Шевченко. Я доповідав першим, а потім сотник Малинівський.

Моя доповідь була звітом про нашу досьогочасну військову роботу, а сотник Малинівський доповідав про нову політичну ситуацію в Україні під окупацією нового „визволителя" Гітлера. Наші доповіді доповнювали одна одну та давали повний образ ситуації.

Ця ситуація була більш-менш така:

1. Абсолютне політичне заперечення української нації та її волі до самостійности з боку німецького уряду.

2. Найжорстокіша окупація та безоглядний варварський грабунок всієї економіки України. Заведена большевиками колхозна та совхозна система значно полегшувала німцям здійснювати цей грабунок. Тепер все це майно автоматично зробилося „воєнним здобутком" Гітлера. По містах шаліє голод. Німці навмисне стримують постачання, щоб примусити населення їхати на рабську працю в Німеччину.

3. Пляновий грабунок всіх скарбів національної культури. Все, чого не встигли вивезти або знищити комуністи, почали грабувати та вивозити німці.

4. Ліквідація та заборона вищої освіти в Україні. Поголовний погром професури та всієї інтелігенції. Дозволялося лише середнє фахове шкільництво. (До речі, пізніше його також заборонили, дозволяючи лише початкову школу). Це тому, що „рабам непотрібна освіта", їх діло — тільки „чорна робота".

5. Погром всієї нововідродженої української преси. Перетворення всіх пресових органів з трибуни української нації на випари пропаганди Геббельса українською мовою, де явно зневажаються всі українські національні традиції. Заборона писати у тій „пресі" про українську націю, її культуру, історію, а особливо, згадувати про українську державу. Преса тільки те й робила, що вихваляла Гітлера, „іберменшівську" німецьку расу, супроти якої всі інші нації — це тільки „унтерменшівські" раби.

6. Почалися масові облави на людей по вулицях, домах, церквах та базарах. Цілі ешелони української молоді день і ніч їдуть з України в Німеччину на каторжні роботи. Багато юнаків та дівчат, побачивши, які умови праці, життя та трактування „остарбайтерів" по таборах за дротами, пробують тікати з Німеччини. Їх всюди по дорозі ловлять спеціяльні бриґади поліції та масово розстрілюють або вішають на прилюдних площах, щоб застрашувати інших.

7. У цей самий час агенти НКВД, російська білогвардійщина з еміграції та місцеві Volksdeutsch-і, що всюди займають ключові посади в німецькій цивільній адміністрації починаючи від Оstministerium, Reichskomissar-а, Gebietskomissar-а та Gebietslandwirt-ів аж до останнього перекладача по всіх урядах та установах, — доводять народ до такого розпачу, який у свій час викликав наказ Сталіна про „голу землю".

8. Картину пекла доповнювала ще й внутрішня партійна міжусобиця націоналістів, що далі розгорталася аж до братовбивства включно. Бандерівці почали активний терор проти всіх інших угруповань.

Заслухавши наші доповіді, Президент був дуже вражений таким жахливим станом в Україні. Просив докладніших даних про ту чи іншу проблему, уважно нас вислуховував і приймав усе до уваги.

На закінчення своєї доповіді я підкреслив потребу негайно піднімати збройну боротьбу цілої України проти божевільного деспота Гітлера. Сотник Малинівський доводив фактами наявність гострих антинімецьких настроїв в Києві, Дніпропетровську, Винниці, Житомирі та по всій Україні, де заводиться цивільна адміністрація Reichskomissar-а та румунів на території Одеси та так званої „Трансністрії".

Після наших доповідей розгорнулася ділова дискусія. Думки були поділені — дехто підтримував мою пропозицію, а дехто був проти неї. Становище України було катастрофічне. І мовчати новому окупантові не можна, і піднімати зараз народ на загальне повстання також не можна. Треба трохи зачекати. Бо це було б даремне проливання своєї крови і завчасна та велика допомога большевикам. Не дивлячись на терор, нам треба ще деякий час сприяти німцям, доки фронт не перейде на російську територію.

Президент мовчав. Курив цигарку за цигаркою і щось собі нотував. Дискусія затяглася ще кілька годин, але без жодних наслідків. Треба було розходитись, бо наближалася поліційна година. Наприкінці взяв слово Президент. Він зробив підсумок всіх подій і заявив, що він не дасть ніякої згоди, ні наказу починати повстання в Україні.

На цьому нараду закінчено. Я лишився ночувати у пані Винник. Я був дуже невдоволений з наради і цілу ніч не спав. Невже це можливо, щоб нас били і топтали, а ми, наче гнила колода, мовчали? Невже всі наші досьогочасні воєнно-революційні заходи були даремні? ...

На другий день вранці мене викликали в якусь сліпу вуличку. В кімнаті дуже скромного помешкання серед бомбових розвалин сидів сам один Президент. Я мало не охнув.

— Дорогий мій сину, Тарасе! Не дивуйся тому, що було вчора. Секрет не завжди зберігається при чотирьох очах, а що ж говорити про вісім осіб? Вчора була одна сторона медалі, тут — друга. Я повністю схвалюю ваш плян і благословляю вас на святе діло. Як тільки Гітлер дійде до Волги, починайте його бити, але не шляхом загального повстання, а окремими летючими бригадами. Одначе, це, сину — абсолютна тайна. Я вчора не міг налюбуватися вашим бойовим запалом, що випливає з гарячої любови до Батьківщини. Але самого запалу мало. Потрібний ще холодний розум, політична калькуляція і доцільність тієї чи іншої дії. Дійте за директивами, полк. Ів. Литвиненка. Він вам буде в усьому дораджувати. Хай вас всіх, дорогі наші герої-соколи, Господь Бог збереже та провадить до повної перемоги над всіма ворогами України. Ваш лицарсько-патріотичний чин дасть нашій нещасній батьківщині повну свободу.

Я стояв, наче вкопаний на струнко перед своїм Головним Отаманом. Стопудовий камінь звалився з моєї душі. В цьому скромному, виснаженому голодом старцеві я щойно тепер побачив та відчув дух далекозорої політики та реальної стратегії. Вчора була каламутна дипломатія, а сьогодні політика чистої води.

Дивлячись на таку печальну постать законного суверена своєї нації на розвалинах чужого міста, далеко від рідної землі, в моїй уяві промайнули образи та сцени всієї нашої історії. Починаючи від „богомпомазаних" Петрів та Катерин аж до тоталітарних диктаторів Сталіна та Гітлера з їх вішателями такої слави, як Меншіков, Постишев та Кох. Ця історія завжди однакова — вогонь і кров... І починаючи від Орлика, Петлюри аж до Андрія Лівицького, не зважаючи на тяжкі обставини емігрантського життя, все ж таки українська державнотворча думка і дія не вмира, не гине.

Ось і тепер законний суверен України примушений вирішувати такі важливі державні справи серед чужих розвалин в абсолютній конспірації. Така вже доля переможених. Така справедливість сучасної цивілізації з її ідеями, світоглядами, законами, лігами, хартіями та всіма гарантіями.

З Варшави я виїхав до Холма, де я дав директиву своїй фірмі мистецько-церковних репродукцій вислати ввесь запас наших церковних образів до Рівного, а сам поїхав прямо в „ліс".

Я почував себе знову щасливим, бо мав дозвіл на нову величну ціль: доказати всемогутньо-бундючному Гітлерові, що він Україну може дуже легко відвоювати від такої ж „всемогутньої" московської імперії, але від української нації він її не відвоює ніколи.

По дорозі з Варшави в Україну я довго думав про всі справи. Особливо мені з голови не виходили різні міркування про нашого Президента. Його скромна і велична постать не зникала з моєї уяви. Ця людина робила дуже багато тактичних помилок. За всі ці помилки ми його не любили. Ми всі вважали, що він зробив особливо велику помилку тим, що перед війною не виїхав на невтральну територію, бодай до Швайцарії. Одначе, останні події переконали мене, що якби в часі війни його не було з нами, то це була б ще більша його помилка. Без такого далекозорого, досвідченого політичного провідника ми самі напевно допустили б дуже багато катастрофічних помилок. Він нас стримував і давав обдумані директиви.

З таких причин я за слабі сторони, а часом навіть за перебільшену „дипломатичність" Президента А. Лівицького далі не любив. Але його політичну далекозорість та патріотичну самовідданість — я глибоко шанував. Кожне його слово для мене було наказом. Поговорити по-діловому з Андрієм Лівицьким протягом двох годин — значить отримати директиву на цілий рік революційної акції, далеко від нього, в найтяжчих умовах. Серед всіх наших старих діячів — він був наймолодший духом революціонер.

Не тікаючи далеко від України, наш Президент мав змогу жити одним духом з цілою поневоленою нацією. У цьому й криється та його колосальна заслуга перед Батьківщиною, перед якою бліднуть всі його помилки. Помилок не робить лише той, хто нічого не робить. З розвалин Варшави Андрій Лівицький у великій мірі керував буревійними подіями в Україні протягом всієї Другої світової війни, хоч не всі політичні партії виконували його директиви. Потім вони самі побачили свої помилки.