Протягом зими 1941 та весни 1942 року вся початкова комуністична партизанка в тилах німецької армії була зовсім винищена німецькими військами, національними військовими формаціями та дивізіями есесівців і різними поліційними з'єднаннями. Все населення України, Білоруси, Прибалтики та навіть частини Росії, окупованої німецькою армією, в перших днях війни ставилося крайньо-вороже до большевиків і всіма силами сприяло німецькій армії. За таких умов большевицька партизанка хвилево втратила будь-яку можливість свого існування в німецькому запіллі. Переформована на партизанський лад ціла армія ген. Бєлова, що зимою 1941 року на лінії Мінськ-Москва у чималій мірі спричинила катастрофу Гітлера під Москвою, паралізуючи разом з генералом „морозом" постачання фронту, весною 1942 року була повністю знищена німцями. По всій Білорусі була прекрасно поставлена Білоруська Самооборона, яка нараховувала понад 50 батальйонів, бо там „райхскомісар" Білорусі заводив більш-ліберальну політику.

У південній степовій Україні большевицьких партизанів зовсім не було. У північній лісистій Україні вони були винищені відділами УПА та Білоруською Самообороною. Далі їх переслідували німці. У східніх областях України, особливо в лісах Сумщини ЦК компартії України залишив перед втечою від німців спеціяльний партизанський штаб під проводом дуже здібного колишнього партизанського командира з дивізії Чапаєва часів Першої світової війни, українського ренегата-комуніста С. Ковпака. Одначе, цей штаб, не маючи жодної підтримки місцевого населення, назбирав до свого відділу заледве 70 чоловік. І вже в перших боях з німцями в районі Путивля ця група була також вщент розбита. Генерал Ковпак ніяк не мав змоги ані побільшити склад свого партизанського відділу, або нав'язати бодай радіо-контакт з Москвою. Ввесь СССР був у стані повного хаосу. І ця остання большевицька партизанська група не мала іншого виходу, як тікати з української території далі на північ — „на родіну". Ще 1.2.1941 року група Ковпака залишає район Путивля і відходить в напрямку брянських лісів. Щойно 9.4.1942 р. Москва скинула авіашляхом ген. Ковпакові в брянські ліси першу радіостанцію та свіжий перевірений комісарський персонал з новими директивами. Відтоді група почала діяти пляномірно. Повна і така нагла поразка Червоної армії викликала в цілому СССР такий політично-адміністративний шок, якого не знає світова історія. Всі люди, включно з самими комуністами, не бачили найменшої надії на порятунок. Справу врятувала тільки безмежність території совєтської імперії, безглузда політика Гітлера та негайна матеріяльна допомога Сталінові з боку Англії та ЗСА. Сам „непереможний" СССР лежав, наче паралітик.

Таким чином весною 1942 року в усій Україні одинокою силою, яка могла вести збройну боротьбу проти німців, була УПА. І тому Москва намагалася за всяку ціну поставити цю силу на свою службу. Треба зазначити, що большевики мали по всіх більших центрах України добре поставлену мережу розвідки, яка набагато переважала нашу розвідку. Вони мали більше фахових і досвідчених кадрів, ніж ми. Їх спеціяльно лишала компартія на місцях. Ці кадри масово повлазили до всіх німецьких урядів. Протягом зими 1942/43 р. вони сиділи, як миша під мітлою, а вже на весні 1942 року отримали нові директиви Москви та величезні матеріяльні засоби. Вони почали давати Москві найдокладніші дані про німецьку армію та про відносини на окупованих німцями землях. Якщо врахувати те, що німці самі озлили населення проти себе, тоді стане ясно, чому совєтській агентурі було так легко працювати. Большевики почали всюди знову ставати на ноги.

Нова антигітлерівська партизанська акція УПА була дуже на руку большевикам. Про неї, як ми довідалися потім, попливли тисячі звітів з усіх закутків України до Москви. І Москва, як досвідчена імперіяльна метрополія, відразу вирішила змінити курс своєї політики, щоб використати цей антинімецький рух українського національного спротиву на свою користь під час війни, а потім його знищити. У травні 1942 року до штабу УПА почали напливати наші агентурні відомості про те, що совєтська агентура всюди натякає на бажання генерального штабу СССР нав'язати переговори з Головною Командою УПА. У всіх цих натяках-пропозиціях наче в один голос говориться про те, що тепер в СССР ніхто не думає про жодну помсту за минулі наші антибольшевицькі дії, а навпаки, в обличчі спільної загрози для всіх націй від дикого фашизму, ми всі повинні забути минуле й об'єднатися в один потужний союз. Були, очевидно, „помилки" з обох сторін, але тепер їх можна виправити. Совєтська сторона щораз настирливіше почала пропонувати розпочати переговори, для яких може приїхати спеціяльна делегація з Москви.

У червні 1942 року Головна Команда УПА на спеціяльному засіданні розглянула цю пропозицію генерального штабу СССР і вирішила розпочати Українсько-совєтські переговори. Тут треба зазначити, що до нас все частіше почали напливати повідомлення про те, що в деяких лісистих місцевостях України та Білорусі Москва скидає в німецьке запілля свої невеликі партизанські відділи, які покищо мають розвідувальні, а не диверсійні завдання. Ми знали, що все це означає. Нам було добре відомо, що наші переговори з москалями ні в якому разі не дадуть позитивних наслідків. Ми не ошукаємо їх і не дамося, щоб вони ошукали нас. Обидві сторони добре знають заміри противника. Але говорити з ворогом, коли він цього хоче, завжди треба, щоб мати змогу більше виявити всі його пляни. На те й існує міжнародня дипломатія.

Згідно з цією постановою Головної Команди УПА, органи спеціяльної служби одержали директиву повідомити совєтську сторону, що наше командування приймає пропозицію розпочати переговори. Рівночасно, для нав'язування дальшого контакту та технічного приготування зустрічі, було призначено невеликий відділ партизанів під командою бунчужного Кармелюка-Коломийця.

З половини серпня 1942 року наша розвідка донесла, що в лісистих місцевостях, в трикутнику Олевськ-Рокитно-Городниця, по ночах приземлюються нові великі відділи большевицьких парашутистів, та що цілою групою командує полковник Медвєдєв. Через деякий час виявилося, що це була одна з більших партизанських груп, яка охороняла та обслуговувала совєтську делегацію на переговори з УПА. Дотримуючись усіх партизанських правил безпеки, конспірації та суворої дисципліни, група, що нараховувала 200 людей, розташувалася табором в неприступних багнистих теренах і негайно приступила до виконання доручених їй завдань, які, очевидно, не обмежувалися лише одними переговорами з УПА. Нам було ясно, що настає час, коли генеральний штаб СССР буде наново розпочинати свою масову диверсію в німецькому запіллі. Спинити їх ми не могли, бо на місце кожної знищеної сотні генеральний штаб СССР міг накидати тисячу нових партизан. Нам залишився тільки один шлях: маневрувати поміж москалями та німцями так, щоб було якнайменше жертв серед нас та цивільного населення України. Коли большевики розпочнуть масову диверсію проти німців в Україні, тоді, очевидно, німці ще більше посилять свої репресії проти невинного цивільного населення. В обох цих припущеннях командування УПА не помилялося.

У перших днях вересня 1942 (точної дати не пригадую) бунчужний Кармелюк повідомив наш штаб, що на визначене нами місце прибула совєтська делегація у складі п'ятьох офіцерів під охороною 15 автоматників. Делегацією керують: підполковник А. Лукін та капітан Брежнєв. Для переговорів ми зайняли і обставили сильною охороною один хутір в с. Стара Гута Людвипільського району. Потім туди прибула наша делегація. Розпочалися перші розмови.

Підполковник Лукін, як офіцер спеціяльної служби, розпочав переговори привітанням героїчної УПА та її командування від „самого" товариша Сталіна, совєтського уряду, генерального штабу СССР та уряду УССР. Що нам відразу впало в очі, це те, що Лукін жодним слівцем не згадав про шайку злочинців, що називає себе ЦК ВКП(б), про яку в СССР згадується на самому початку. Це пояснювалось тим, що комуністи спеціяльно не хотіли дражнити нас, націоналістів, компартією — це раз, а по-друге — під час війни престиж цієї партії був до того підмочений, що большевики пробували ставити на перше місце тільки армію.

Далі Лукін заявив, що совєтський уряд, Сталін, Червона армія, всі народи СССР, особливо уряд Совєтської України з великою гордістю дивляться на нас, як на активних месників за всі кривди, нанесені героїчному українському народові озвірілими фашистськими загарбниками „нашої рідної землі"; що наша ініціятива збройного спротиву чужим окупантам безперечно випливає з волі українського народу, який не знає, що таке рабство (?!); що слава про героїчні рейди партизанів УПА пролунала і далі лунатиме на цілий світ; що вибраний нами шлях єдино-правильний, що ми не можемо лежати гнилою колодою під ногами ворога, а мусимо найактивніше боротися; що наша збройна боротьба проти Гітлера — це великий вклад в оборонне діло потужного альянсу світової демократії на чолі з СССР та Великобританією проти озвірілого деспотизму німецького фашизму.

Посланець Москви заявив далі, що наслідки бойової акції УПА збільшилися б в тисячу разів, коли ця акція буде „скоординована" з стратегічними плянами генерального штабу СССР; що тоді Червона армія дасть нам повітряною дорогою необмежену допомогу воєнним матеріялом та командним (та й комісарським) складом; що все це разом відкриває командуванню УПА величезні перспективи ще більше прославити ім'я УПА перед цілим світом, ще більше прислужитися високим ідеалам свободи України, добитися високих почестей, орденів і генеральських звань.

Якби цей комісарчик не говорив російською мовою та що-хвилини не згадував осоружного двійника Гітлера — Сталіна, то цю делегацію можна було б прийняти не за большевицьких людожерів, а щонайменше за емісарів якогось українського національного уряду, що приїхали з-за кордону вітати свій рух спротиву в Поліських багнах.

Наша так само п'ятичленна делегація в складі: Бульба-Боровець, Щербатюк-Зубатий, Баранівський, Рибачок-Кваша та Пилипчук ввічливо „подякувала" підполковникові Лукіну за всі його гарні слова і помалу перевела розмову до конкретизації їх пропозицій. Лукін склав ще кілька пусто-порожніх заяв їхнього „братства та дружества" у відношенні до нас, а тоді почав ставити пропозиції генерального штабу СССР Головній Команді УПА. Ці пропозиції були такі:

— припинити і забути стан ворожнечі поміж обома сторонами. Були „помилки" з обох сторін, які тепер обидві сторони повинні спільно виправляти. Генеральний штаб СССР цією дорогою передає нам повідомлення і гарантію совєтського уряду про надання ним „амнестії" всім партизанам УПА за їх антисовєтську акцію в минулому. Батьківщина „прощає" всім,

— скоординувати дію УПА з плянами генерального штабу СССР, або інакше мовити, влитися в склад Червоної армії та отримати від неї „всесторонню допомогу",

— припинити антисовєтську пропаганду УПА, а навпаки, спільними союзними силами скеровувати всю гостроту політичної та соціяльної пропаганди проти німців, як спільного ворога всього волелюбного демократичного світу,

— щоб не гаяти дорогого часу, коли в усьому світі все горить, треба розмежувати пертрактації на дві частини: політичну і військову. Політичні питання вирішувати шляхом дальших переговорів не з нами, а з компетентними політичними чинниками совєтського уряду. Військові питання негайно вирішувати з ними спільними силами та за одним пляном генерального штабу СССР. Ця спільна військова акція матиме колосальний вплив на політичні рішення совєтського уряду. Все це треба робити тільки спільними силами. Ми повинні допомагати їм, а вони готові всіма силами свого „впливу" допомагати нам,

— чому УПА не піднімає загального повстанського зриву проти німців, а обмежується поодинокими місцевими бойовими операціями? УПА повинна негайно розпочати загальний повстанський зрив цілої України. Коли бракує зброї та інших воєнних матеріялів — вони можуть бути доставлені. Сигналом до загального повстання та доказом нашої спільної „дружби" має бути вбивство Коха та інших визначних членів „Райхскомісаріяту" України терористами УПА.

Ця перша зустріч показала, як на долоні, чого шукають большевики в українських лісах. Довести „нестерпне становище" в Україні до білого вогню, щоб, таким чином, убити для себе одним пострілом два зайці — по-перше, заламати німецький фронт, по-друге, викликати масові репресії німців проти населення України, щоб, таким чином, прокласти дорогу большевицькій каторзі під плащиком „визволення".

Відповідь Головної Команди УПА на ці пропозиції червоної Москви була давно готова, але ми вирішили трохи затриматись з нею. Почалася „лісова дипломатія". Совєтська делегація була відпроваджена нашими партизанами за район розташування наших військ. Ми заявили їй, що, порадившись з нашими компетентними чинниками, ми дамо їм відповідь в письмовій формі. Лукін був дуже вдоволений з нав'язаного контакту, тим більше, що наші партизани на доказ „дружби" подарували московським „гостям" на дорогу майже цілого свіжо-забитого „політрука", тобто кабана. Нам ходило про те, щоб якнайдовше відтягати переговори і таким чином паралізувати запляновані масові большевицькі диверсії і їх жахливі наслідки.

На настирливе домагання Лукіна в перших днях листопада 1942 року ми вислали йому листа з такими контрпропозиціями УПА:

— як громадяни Української Народньої Республіки, українські партизани не потребують жодних амнестій від уряду СССР. Це для них чужа держава,

— УПА являє собою суверенну збройну силу Української Народньої Республіки і такою вона залишиться. Ні в яку чужу армію УПА не віллється. Може бути тільки мова про союзні акції.

— перебуваючи в стані війни з Совєтським Союзом від 1917 року, українські збройні сили готові укласти з СССР мир та воєнний союз проти Німеччини тільки тоді, коли СССР визнає суверенність УНР.

— до моменту закінчення політичних переговорів УПА ладна укласти перемир'я зі збройними силами СССР та дотримуватися невтралітету.

— загально-повстанський зрив всієї України проти німців УПА підніме тільки тоді, коли буде відкритий другий фронт на заході і в усій Европі підніматиметься такий самий антинімецький зрив. В противному разі, німці приборкають зрив в самій лише Україні і крім винищення цілої нації, він більш нічого не принесе.

Лукін передав контрпропозиції Головної Команди УПА до Москви. За два тижні він знову попросив побачення, щоб передати нам відповідь з Москви. У кінці листопада 1942 року відбулася друга зустріч обох делегацій Москва відповідала:

— всі наболілі історичні протиріччя та політичні проблеми ми готові полагоджувати шляхом дружніх переговорів. Визнаються обосторонні помилки,

— не заперечується суверенність української держави. За таку ми вважаємо УССР. Передбачуються великі зміни всієї політики СССР,

— вітаємо перемир'я та невтралітет, але цього мало. Доба вимагає активної спільної дії. УПА може діяти, як окрема армія. На військовому секторі вимагається реалізації поданих пропозицій.

Передавши цю відповідь, Лукін доповнив її цілим рядом пояснень та запевнень. Вимагав негайно винести рішення по лінії їх перших пропозицій. Дати людей на політичні переговори, а військову акцію розпочинати в якнайширшому маштабі негайно. Особливо — вбити Коха.

Ми більше остаточної відповіді не давали, хоч Лукін вимагав її якнайскоріше. У грудні 1942 року обом сторонам стало ясно, що переговори ні до чого не доведуть. Большевики не зможуть втягнути УПА під свою команду, а УПА не стане на перешкоді в здійсненні диверсійних плянів Москви проти німців. Зупинилося все на невтралітеті. Умовлено паролі. Переговори перервано. УПА робила свою роботу згідно з своїми власними плянами, а большевики почали організовувати свої власні партизанські відділи в українських, білоруських та брянських лісах, перекидаючи їм командно-комісарський персонал та воєнні постачання авіашляхом. Це був початок нової фази війни на східньому фронті — контрнаступ большевиків проти німців.

Коли переговори Лукіна з УПА не дали Москві бажаних наслідків, тобто — щоб українськими руками вбити Коха та викликати всеукраїнське повстання і, таким чином, ще більше розпекти німців проти українського народу, партизанський відділ полковника Медвєдєва отримав наказ здійснити цей плян власними силами. Лукін залишився при відділі Медвєдєва в характері начальника спеціяльної служби. На місце українських місцевих кадрів Лукін знайшов багато поляків, що мешкали в Рівному та околицях. З українців Лукіну допомагали кілька місцевих засліплених комуністів, як Гнедюк, Приходько та інші. Поляки палали однаковою ненавистю як до німців, так і до українців. Вони чули про „союз" Сікорського з Сталіном. Сталін був союзником західніх альянтів, де перебуває польський екзильний уряд. Таким чином, деякі менш-свідомі, навіть не комуністи, поляки в Польщі та Україні всіма силами допомагали большевикам.

У здійсненні плянів Медвєдєва-Лукіна особливу ролю відіграли відомі мені особисто дві польські родини з Людвипільського та Клесівського районів на Волині: Струтинських і Довчера. Довчер з донькою Валентиною були шпигунами, а вся родина Струтинських — батько, мати, чотири сини та дві дочки — всі зробилися совєтськими партизанами. Спочатку вони організували партизанську групу з 10 людей під командою старшого сина, Миколи Струтинського. Ціле літо 1942 року ця група була „дика". Робила диверсії та полювала на поодиноких німців. Восени 1942 року Струтинські пішли до Медвєдєва.

Використовуючи свої родинні та національні зв'язки в Рівному, М. Струтинський примостив там в безпечному місці такого „поважного" мешканця, як Лукін, советського лейтенанта Кузнєцова, який діяв в уніформі німецького офіцера під ім'ям „гавптман Пауль Зільберт". Цьому „мешканцеві" родина Струтинських дала цілий ряд добре замаскованих місцевих агентів, кур'єрів та явочних квартир в Рівному, Луцьку та по інших місцевостях Волині. Таким чином, наслідки роботи Лукіна були „прекрасні". До них ми ще повернемось у свій час.

Червона Москва — це спритний майстер вербування на свою службу чужих, неросійських народів. Вона докладно вивчає всі міжнаціональні та соціяльні антагонізми і зручно використовує їх для своєї агресивної політики, яка в кінці може довести до загибелі всіх націй.

Втративши можливість поставити УПА на свою роботу, червона Москва зимою 1942/43 р. оголосила українських національних партизанів „бандитами". Взагалі вся большевицька мемуаристика про партизанські рухи в часі Другої світової війни намагається всіма силами замовчувати або дискредитувати український партизанський рух, як „кримінальний бандитизм". Хто б говорив? ...