Протягом цілого літа 1942 року та зимою 1943 року Головна Команда УПА всіма силами намагалася нав'язати контакт з польськими підпільними організаціями в Західній Україні, щоб через них зв'язатися з делеґатурою польського екзильного уряду в Польщі. Мета контакту:

— припинити українсько-польську ворожнечу, коли обом націям загрожує повне фізичне знищення від тих самих ворогів,

— нормалізувати українсько-польські взаємовідносини тимчасовою угодою на час війни, де обидві сторони, замість взаємної боротьби, мобілізують всі спільні сили проти спільних зовнішніх ворогів,

— нав'язати діловий контакт поміж УПА і АК (Армія Крайова).

Посередником у цих переговорах був вище згаданий польський національний діяч на волинському Поліссі, Броніслав Ходоровський. Я знав Б. Ходоровського ще з передвоєнного часу. На полі його земельного наділу був ґраніт, де наша спілка виорендувала грунт і організувала велике каменярське підприємство. Це було в селі Мочулянка Людвипільського району. Ходоровський був польським патріотом, але не визнавав дикого шовінізму і відстоював дружню співпрацю між українським та польським народами. В той час, як Москва „визволила" Західню Україну, Ходоровський, замість того, щоб їхати в Казахстан, як „буржуй", пішов у підпілля. Він відразу нав'язав контакт з нашою організацією. Коли у вересні 1940 року я опинився в Україні, між нами відновився особистий зв'язок на базі спільного руху спротиву проти комуни.

Контакт мав бути встановлений через Рівне, де у Ходоровського було особисте знайомство з одним керівним членом польської підпільної організації, Яном Камінським та іншими поляками. Він їздив багато разів під охороною наших бойових відділів до Рівного, де за посередництвом Камінського, пробував пов'язати нашу делегацію з польськими підпільними організаціями. Одначе, всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західню Україну невід'ємною складовою частиною Польщі і на жодні переговори з українськими „зрадниками Польщі" не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА „бандою", яка бореться і буде боротися проти цілости кордонів Польщі.

Таке дивне ставлення справи в зовсім новій міжнародній ситуації нас дуже дивувало, а Б. Ходоровський був дуже розчарований такою поставою своїх земляків, його совість палив сором за цих незрячих поляків. Події далі блискавично розвивалися. На очах посилювалось польсько-українське напруження, підсичуване з кожним днем шовіністичними елементами з обох сторін.

У березні 1943 року, по смерті Ходоровського, Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію переговорювати з польською стороною. Цим разом за посередника був польський ксьондз з польського села Степанська Гута Костопільської округи (прізвища ксьондза не пам'ятаю). І цим разом поляки вперто називали всіх українців „бандитами" і ні на які переговори не давали згоди. Всі вони були загіпнотизовані „союзом" Сікорського з Сталіном. Чули, що в СССР, на підставі договору „Сталін-Сікорський", оголошена загальна амнестія для всіх цивільних і військових поляків та що там організується нова польська армія під командуванням генерала Ан-дерса. Всі вони вірили, що спільними силами західніх союзників та СССР буде розбита потуга Гітлера, після чого вони матимуть змогу знову відновити свою державу ще в ширших кордонах за рахунок нових територіяльних анексій. Щоб не загострювати своїх „союзних" відносин з Росією, поляки, замість співпраці, всюди всіма силами поборювали український та білоруський визвольний рух, як ворогів Росії і Польщі. Стара концепція „рівноваги сил".

По всіх містах України працювало в німців дуже багато поляків, як місцевих інтелігентів, так і завезених з Польщі. Всі вони володіли німецькою мовою і позаписувалися, як Volksdeutsch. Перекладачі, шофери, залізничники, урядовці, сторожі і навіть прибиральниці у великій мірі вербувалися з-посеред поляків. Це була спеціяльна політика Гітлера. У підбитій Польщі в 1939 році так само на подібних роботах були замість поляків — українці, білоруси та різні новоспечені Volksdeutsch. Нам було відомо, що багато жінок колишніх польських офіцерів та навіть вільних жінок з вищою освітою працювали в німецьких установах служанками та прибиральницями. Це були патріотичні люди, які давали цінні інформації про німців своїм організаціям спротиву. Але ці організації, маючи, правдоподібно, фальшиві директиви зверху, поставили цей цінний інформаційний, а потім диверсійний польський апарат не на службу своїй батьківщині, а на службу совєтським загарбникам, які потім заплатили полякам комуністичною окупацією Польщі і навмисне затрималися за Вислою, щоб німці вигубили палких патріотів у спровокованому Заходом варшавському повстанні. По польських селах і хуторах большевицька партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв'язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А по квартирах польських мешканців у містах большевики мали явочні квартири та кур'єрів і шпигунів для совєтської розвідки від поляків.

Тісна совєтсько-польська співпраця в німецькому запіллі була загально відома ще весною 1943 року. Це особливо відчувало наше національне підпілля, коли большевики оголосили нам офіційну війну. Вони почали масово мобілізовувати в свої партизанські відділи поляків, які разом з росіянами одверто почали воювати всіма засобами проти нас. У польських селах большевицькі партизани заводили своє засилля, де місцеве населення давало їм всесторонню допомогу, замість того, щоб обмежуватися вимушеною ввічливістю, як це роблять, звичайно, всі люди в подібних ситуаціях. Поляки все це робили з ентузіязмом, бо СССР воював проти окупанта Польщі — Гітлера. Що буде завтра — ніхто з поляків не думав. Треба припускати, що й польський уряд в Лондоні мало думав про це, бо всі ці люди діяли у згоді з його директивами.

Жахливі наслідки згаданої совєтсько-польської співпраці дуже тяжко відчувало на собі все населення України. За допомогою поляків Москва почала посилено здійснювати в Україні ту програму, яку пропонував Лукін нам.

Ми не бачили жодної користи з тої програми для України, бо ми ясно усвідомлювали, що вона означає море крови для української нації на користь міжнароднього марксо-большевицького комунізму та російського імперіялізму. Поляків так само, як і росіян, доля населення України (а може і їх власного), зовсім не турбувала. Вони пильнували свою окрему політичну ціль: руками західніх союзників та СССР знищити Німеччину, а руками росіян та німців знищити національно-визвольний рух України, щоб мати змогу знову окупувати Західню Україну.

Це була фатальна помилка польського народу та його екзильного уряду в Лондоні, їх політика не довела до жодних позитивних наслідків „імперіяльного маштабу", а довела свою націю до становища совєтського сателіта і замість приятелів, наробила і далі робить собі ворогів серед своїх сусідніх націй. Докладні дані про наведену совєтсько-польську співпрацю та її наслідки, правдоподібно, суворо зберігаються у сейфах секретної служби СССР. її наслідки ми бачили вчора і бачимо сьогодні. Совєтська мемуаристика хоч до деякої міри освітлює певні аспекти цієї справи. Комуністичний полковник Медвєдєв, зрадник білоруського народу, пише про українців після невдалих переговорів так:

„Оповідаючи про всі лихоліття, дідусь дуже часто згадує про „гайдамаків".

— Що це за „гайдамаківці", хто вони такі? — запитали ми.

— Хіба ж ви не знаєте — здивувався голова колгоспу. Це продажники, головорізи. Ох, люті ж собаки! Та ось поглядіть на їх газети. Вони самі пишуть, як продали душу Гітлерові.

„І дідусь приніс кілька примірників газети під назвою „Гайдамака". Я взяв у руки число газети. В очі кинулась така фраза: „Може охота погуляти — когось ограбити, здобути собі якусь особисту користь? Не перечимо ..." Бандити-гайдамаківці сердечно вислужувалися перед німецькими загарбниками. В нагороду за цю їх вірну службу їм дозволено грабувати. Наступила повна сваволя бандитам. Ось хто підтримує фашистський „новий лад". Але хоробрі в наскоках на мирне населення (тобто на своїх рідних батьків та матерів — Т.Б.) бандити падали в обморок, коли чули одне слово „партизан" (тобто — большевик"... („Это было под Ровно", ст. 20).

Як бачимо, характеристика, ніяк не відхиляється від генеральної лінії партії експлуататорів Кремля. Хто не з нами — той бандит і боягуз.

Про поляків той же Медвєдєв пише так:

„Хліб та сіль вам, дорогі гості!... Будьте ласкаві загосподаритися в нас, як дома. Ми вас нагодуємо та обігріємо. Ваш відділ ми добре знаємо і шануємо. Ви нас не скривдите і не дасьте нас скривдити німцям та бандитам (тобто українським партизанам). А коли вже й доведеться боротися з тими заклятими ворогами, то будемо боротися разом"... „Село Бобровську Рудню (польське село, район Березно, Костопільської округи) ми жартома називали своєю „столицею". Тут був центр нашого відділу. А кругом по великих селах були наші „маяки" (тобто розвідувальні пункти). Наша „столиця" добре охоронялася. Кругом села були розставлені стійки. Разом з нашими бійцями на стійках стояли місцеві мешканці з молоді. Це було дуже безпечно. Місцеві люди відразу розпізнавали чужих прохожих"... (Там же, ст. 46 і 47).

Характеристика, як бачимо, наскрізь „союзна". І коли за місяць туди нагрянула велика експедиційна німецька група з Житомира, то „хоробрий лицар" Медвєдєв, замість того, щоб обороняти свою „столицю", серед ночі, мов заєць, потихенько втік, а рано німці спалили всю „столицю" та перестріляли все її населення. Про ці факти Медвєдєв, звичайно, не згадує. Всі селяни з Бобровської Рудні були польськими патріотами, але згинули за комунізм та московську імперію. Якби Медвєдєву та іншим большевикам лежала на серці доля польського населення, то він міг примістити в цьому селі свій штаб, а решту сили — по інших селах. Це ще один доказ „союзної" опіки большевиків над поляками.

Щойно в 1950 році ми довідалися з спогадів Медвєдєва, чому всі спроби Броніслава Ходоровського нав'язати переговори поміж УПА та польськими підпільними організаціями, а особливо з організацією, в якій керівним членом був Ян Камінський, провалилися.

Ось що пише Медвєдєв:

„Кузнєцову пощастило познайомитись в Рівному з місцевим мешканцем польської національності, Яном Камінським. Камінський був членом польської підпільної організації. Але ця організація працювала в'яло, а Камінський рвався до більш активного діла. Він радо погодився співпрацювати з Кузнєцовим і скріпив своє слово присягою на письмі"... (Там же ст. 69).

Так виглядають причини, чому в 1943 році не осягнено так бажаного Головною Командою УПА українсько-польського порозуміння. Через вороже ставлення поляків до українців польсько-українські відносини ще більше загострювалися. Майже всі поляки пішли разом з большевиками проти українців. Наслідки цього були жахливі, але про це буде мова далі. Для УПА це означало 3-й відкритий фронт — польський.