Починаючи десь від половини березня 1944 року, до нашого „Целлєнбау" у Саксенгавзені поступово привозили нових українських в'язнів. Це були головним чином, провідні члени ОУН з полковником Андрієм Мельником на чолі. Полковник Мельник був ув'язнений разом з дружиною. Потім привезли його секретаря Михайла Мушинського, інж. Дмитра Андріевського з Бельгії, проф. Є. Онацького з Італії, мґр-а Мацяка з Югославії і під кінець поета О. Ольжича-Кандибу з підпілля в Україні. У цей самий час привезли також багато в'язнів інших національностей. В наслідок переповнення в'язниці та браку поодиноких камер для нових в'язнів, адміністрація почала приміщувати деяких в'язнів з закінченим слідством по два в камері. Таким чином, до мене в сімдесят сьому камеру в травні привели мого товариша по нещастю сотн. Ждановича. Нашій радості не було границь — коли вже вмирати, то разом ...

Від нових товаришів по ув'язненні ми довідалися про новини у вільному світі. Ці новини були дуже сумні для нас. По всьому Reich-у та його колоніях шалів жахливий терор проти українських патріотів. Всюди проходили арешти наших людей, яких або розстрілювали, або замикали в кацетах. 10.6.1944 року ми довідалися, що цієї ночі замордовано Олега Ольжича-Кандибу. Для нас це означало, що всіх нас чекає ліквідація. Особливо переживав смерть Ольжича сотн. Жданович, бо вони особисто приятелювали. Хоч ми вже й були вдвох, але нервове напруження зростало хвилинами. Минали безконечні дні та ще довші безсонні ночі. Нашу монотонність пізніше почали порушувати масові щоденні рейди союзницької авіяції на Берлін та його околиці. Ввесь наш „Целлєнбау" хитався разом з землею, наче корабель на морських хвилях, але залишався цілий. Есесівці ховалися в бункер, а всі в'язні сиділи під час бомбардування наче тигри в клітках, коли горить зоопарк. В околицях Саксенгавзену було багато різних заводів, що знаходилися під адміністрацією концтабору. На ці заводи авіяція валила щоденно сотні фугасних та тисячі запальних бомб. При кожному налеті вибухали кругом десятки великих пожеж. Замасковані зенітки в свою чергу гатили цілими годинами в небесні простори, пробуючи створити заслону для авіяції. Рев моторів, вибухи бомб, канонада артилерії, завивання сирен, крики та голосіння побитих та поранених людей зливалися в таку страшну какофонію, що доводила до шалу людей з найсильнішими нервами.

Треба з великим признанням ствердити, що союзницькі пілоти добре орієнтувалися, кидаючи свої бомби. Не зважаючи на те, що вони були дуже високо і ховалися від зеніток, протягом всіх численних налетів ні одна фугасна бомба не впала на концтабір. Падали лише запальні бомби, що викликали масу пожеж.

Після вибуху польського повстання в Варшаві в перших днях серпня 1944 року нам стало відомо, що головнокомандуючий польської Армії Крайової (АК), генерал Ровєцкі-Грот, який був ув'язнений в нашому коридорі в „Целєнбау", був автоматично розстріляний. В цей час були розстріляні також якісь серби і хорвати та інші товариші, яких національності нам не довелось устійнити. Машина розстрілів діяла ввесь час. Ми всі чекали з хвилини на хвилину нашої черги. Життя зосередилось в одній точці — у вухах. Всі страхіття при повсякденних бомбардуваннях та описуваних вже сценах — це психологічний рай в порівнянні з безконечними безсонними ночами. Коли наставав світанок, входила якась радісна надія: може, нарешті, якась бомба визволить від нескінчених мук. Може, нарешті, прийде кінець тортур ...

Але жаданий кінець не приходив. Довгі літні дні пролітали, мов блискавка, а короткі ночі здавалися вічністю. Найтихіший мишачий шелест на коридорі видавався нам кроком кованого есесівського чобота. Коли ж дійсно появлявся чобіт, ми з камери вгадували — котре „число" забирає. А поки він від канцелярії доходив до наших дверей — для нас було вічністю. Вічність невідомого в секундах: по нас, чи не по нас? ...

Так проходила доба за добою, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Вдень — бомбардування, вночі — розстріли. Нас почав помалу опускати наш найбільший друг — шибеничний гумор. Перестав виходити наш журнал — „Параша". Хоч як ми проти того боролися, проте в наших душах почала все глибше і глибше загнізджуватися найгрізніша небезпека для в'язня — апатія. Я постійно майстрував пляни втечі з кацету, але по деякім часі виявилося, що з моїх плянів нічого не вийде. Це ще більше посилювало апатію. Знову якийсь плян, знову якась нова надія на кілька днів. А потім повна безпросвітність — хоч би промінь надії. Саксегавзен — це ціле місто з десятками мурів, покритих наелектризованим колючим дротом, вартовими башнями з кулеметами, прожекторами та патрулями з сотнями собак-шукачів.

Остаточно побачивши, що всяка спроба втечі є нереальна, ми самі себе викреслили з списка живих істот. Людям нашого типу смерть не страшна. Ми привикли дивитися їй в очі. Але що найгірше для вояка — це вмирати „бараном", вмирати без можливости поборотися з смертю, це — ганьба, що гірше сірчаної кислоти палить душу вояка. Ось чому ми воліли згинути нагло від бомби, ніж наставляти потилицю під дуло паршивого пістоля.

Цілий час поміж в'язнями курсувала „пошта". Ми заприязнилися з багатьма чужинцями. Особливо зацікавилися нами, як українськими партизанами, англійські офіцери — майор Фальконер та капітан підводного човна Майкел Кембридж, як також його ад'ютант лейтенант Стілл, з п'ятої камери.

З Фальконером тримав контакт інж. Андрієвський, а з капітаном Кембридж — я. В депозиті в нас були гроші і ми мали змогу купувати „Вінницьку махорку". За папір служив клозетний папір з „Volkischer Beobachter". Ми крутили з махорки грубелезні „сигари" і на проході, або через „пошту" передавали своїм англійським товаришам. Капітан Кембридж, як моряк (син пенсіонера-адмірала), до останнього дня не тратив гумору. Знаками Морзе долонею на проході дякував нам за відомості з преси та „Гавану". Кожного разу жартував, мовляв, як ми нарешті вийдемо звідси, то зразу затягнемо по дві великих справжніх „гаван" нараз. Це був надзвичайно добрий товариш по недолі. Постійно веселий, чимось новим зайнятий, дуже товариський, винахідливий, чесний, скромний, витривалий і загартований на всі тюремні муки і несподіванки. Коли раз в лютому на проході йому порвалися дерев'яні ходаки, то він їх закинув і цілу годину „танцював" по снігу босий. Свіже повітря для в'язня заступає хліб та одяг.

Наш „Майкел" цей закон дуже добре розумів. Чіплявся за життя голими зубами в порожньому просторі. Доля не судила йому, одначе, побачити волю. З усіх наших англійських товаришів з „Целлєнбау" лише майорові Фальконерові пощастило врятуватися. Доля решти невідома. Є припущення, що вони під кінець війни були розстріляні. Точно ніхто не знає. Може ще дехто з них десь живе. Кожна війна має мільйони різних несподіванок. Тисячі людей віднаходяться по довгих літах. Дай то, Боже, щоб таким чином віднайшовся й наш незабутній друг „Майкел" та інші товариші недолі. Всі кацетники колись будуть становити окрему велику родину братньої дружби, як живі свідки кошмарного тоталітаризму.

Під кінець жовтня 1944 року до нашої камери забряжчали замки. Це було після обіду. В дверях показався усміхнений д-р Вольф. Тепер він вже підполковник есесів та одним чином вищий по фаховій службі. По-перше, він дуже чемно попросив вибачення за те, що так довго до нас не „заходив", бо, мовляв, він не мав нічого доброго нам сказати. А тепер він приніс нам дуже приємну новину: ми будемо за пару днів звільнені. Ця вістка була настільки неправдоподібна і нереальна, що я його одразу попросив не глузувати над нами перед смертю, а скорше перейти до діла. Тобто дати нам ту вістку, яку ми так нетерпляче очікуємо. На це Вольф, як звичайно, розреготався, а потім цілком поважно повідомив нас про те, що німецька влада звільняє арештованих провідників всіх українських угруповань, дає їм змогу порозумітися між собою і що найближчими днями мають розпочатися нові українсько-німецькі переговори. Досі цього не було тому, що справу порозуміння німців з іншими націями хтось в їх уряді саботував. Тепер започатковується нова політична лінія. Вони хочуть розпочати переговори на широкій базі згідно з нашими пропозиціями з листопада 1943 р. Треба забути сумне минуле і спільними силами будувати нове майбутнє.

Нам було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу Третього Райху, а просто воєнні події за останній рік ґрунтовно змінили все становище. Вся територія України опинилась в руках комуністів. Ми вважали, що якраз ця обставина головним чином врятувала нам життя. Замість того, щоб винищувати ворогів СССР в Німеччині, німцям краще їх звільнити і перекинути в совєтське запілля. Для нас такий вихід також був на руку. Ожила нова надія будь-якою дорогою повернутись на рідну землю. Я сам по трьох місяцях ув'язнення додатковою запискою до протоколу мого слідства подав таку пропозицію з таким самим мотивом, а саме, що було б нерозумно з боку Німеччини винищувати ворогів СССР і Німеччини, коли вся територія України переходить під комуністичну окупацію. Я також пропонував у цій записці, щоб дали мені змогу вибрати в кацетах та серед військовополонених від одної до п'яти тисяч відповідних людей і щоб перекинули нас авіашляхом для боротьби з комунізмом в запіллі СССР. Цей проект тепер, аж за рік, почав прибирати реальні форми, коли німці втратили надії на повернення в Україну. Лише тому вони нас досі не розстріляли.

Друге, що нам заявив Вольф — це те, що вони монтують спільний бльок всіх народів, поневолених комунізмом і що на чолі цього бльоку вже поставлений російський генерал Андрей Власов, як голова визвольного комітету „народів Росії" та головнокомандуючий Російської Визвольної Армії (РОА). Потім він запитав мене чи я не погодився б на розмову з генералом Власовим і чи я даю свою згоду на спільну антикомуністичну боротьбу окремої української армії, але під верховним командуванням генерала Власова? На це я відповів, що я готовий кожної хвилини говорити з генералом Власовим, або з ким іншим з росіян, але я можу зараз його, Вольфа, запевнити, що з нашої розмови не вийде нічого. Я знаю політичну плятформу генерала Власова, який стоїть за „єдіную і нєділімую" російську імперію і бореться за визволення „народів Росії". Таких „народів Росії" вже давно нема. Є російський народ і є український, білоруський, грузинський, вірменський та інші, які давно вже хочуть жити без наліпки „народ Росії" і без її опіки. Хай росіяни визволяють себе, а ми себе. Мусять бути окремі національні комітети та їх армії. Може бути мова про координацію операцій у спільній антикомуністичній боротьбі. А про „народи Росії" москалям вже давно час забути. А врешті, всі ці питання вирішуємо не ми — військовики, що німці повинні звернутися до всіх українських угруповань.

Почувши таку відповідь, д-р Вольф аж підскочив:

— Donnerwetter!... Що це за комедія? Кого з вас не запитай — всі дають ту саму відповідь. Невже ви маєте тут змогу зговорюватись? Лівицький у Варшаві говорить те саме. Скоропадський в Берліні говорить те саме, Мельник, Бандера і ви тут в Саксегавзені говорите те саме. Що то все це має означати? Ми хочемо змонтувати якнаймогутніший спільний фронт проти комунізму, а ви його нам розбиваєте. Я даю вам три дні часу подумати над цим питанням.

На це я йому відповів, що якраз над цим питанням нам нема потреби думати. Воно вже передумане кожним з нас, починаючи від колиски. Це не є жодна змова, а політична концепція. Всі неросійські нації ведуть боротьбу насамперед за своє національне визволення з-під будь-якої Росії, а вже на другому плині стоять у нас соціяльні проблеми. Кожна нація побудує у своїй суверенній державі таку систему, яка відповідатиме її життєвим потребам та історичним традиціям. Всі ці нації вважають комуністичну систему за антибожу, шкідливу і злочинну. Тому й готові поборювати її всіма своїми силами, координуючи свою боротьбу з іншими антикомуністичними силами. Коли росіяни стануть на плятформу суверенности всіх цих націй і не рахуватимуть їх „народами Росії", тобто колоніями, тоді вони можуть бути нашими союзниками проти комунізму. Коли ж вони далі будуть великоросійськими імперіялістами, тоді вони автоматично стають у табір практичних та потенціяльних союзників комунізму. Ми певні, що чи білі чи червоні росіяни добровільно не зречуться колоніяльно-імперіялістичної політики. Зречуться вони лише тоді, коли їх імперія буде розбита зовнішніми силами.

Побачивши наше ставлення до концепції Власова, німці довго намагалися різними заходами зламати нашу поставу. І тут тверда одностайність усіх українців перекреслила всі німецькі та власовські заходи. Так само було й з іншими неросійськими націями. Ані одна поважна національна організація не погодилася на імперіялістичну концепцію Власова. Тоді поруч комітету та армії Власова були організовані окремі національні комітети та їх військо. Особливо тут була виявлена повна солідарність поміж українцями, білорусами, козаками, кавказцями та всіма тюрками-мусульманами. Дуже цікаву відповідь генералові Власову в гумористичній формі дали грузини.

Вони через свого делегата ген. Захаріядзе сказали, що коли їм вже конче треба підпорядковуватись російській імперії, то вони воліють слухати наказів Сталіна, а не Власова. Поперше тому, що Сталін їх земляк, а подруге тому, що Власов тільки генерал-лейтенант, а Сталін — їх земляк та ще й маршал. Цей дотепний жарт показав німцям та Власову, що їх затія з новою формою „народів Росії" — це безперспективний анахронізм.

Через кілька днів, десь в останніх числах жовтня 1944 року, нас випустили з кацету. Звільнили також Степана Бандеру з його товаришами, полковника Мельника з його співробітниками і сот. Ждановича. Ми домагалися звільнення всіх наших політичних в'язнів в Німеччині та підвладних територіях, але це питання німці тимчасово відтягали, пояснюючи це „технічними труднощами". Ми рахували цей маневр, як засіб шантажу при переговорах. І при всіх розмовах, що потім розпочалися, ми постійно ставили цю вимогу. Пізніше цю вимогу німці частково задовольнили. Ґестапо, однак, далі тримало частину наших людей, як закладників, щоб могти сильніше натискати на нас.

Від українців до переговорів між німцями та іншими націями спочатку був уповноважений полк. Мельник. Потім, коли вже створився Український Національний Комітет, на голову Комітету та Головнокомандуючим майбутньої української армії при німецьких збройних силах був делегований всіма угрупованнями — генерал-хорунжий Павло Шандрук. Проти кандидатури ген. Шандрука висловилися українські монархісти, але вони були переголосовані. Монархісти пропонували на голову комітету та на головнокомандуючого нової армії бувшого Гетьмана Української Монархії з 1918 р. ген. Павла Скоропадського. Інші групи вважали, що на голову цього тимчасового комітету не можна пропонувати кандидатури людей, що в минулому чи тепер, займали чи займають якесь офіційне становище в українському громадсько-політичному житті. Потрібна невтральна особа, якою й був генерал Шандрук, який не належав ні до якої політичної партії.

Переговори розпочалися в листопаді 1944 року і тягнулися до кінця лютого 1945 року. Головною перешкодою були москалі, які встигли переконати німців, що концепція Власова є найбільш пригожою формою нової організації всіх „народів Росії". Німецькими дорадниками в цьому питанні були головним чином балтійські аристократи, знання яких про сучасну Росію базувалися на тому, що вони перед 1917 роком займали у царській Росії високо-платні посади та розуміли російську мову. Від усіх соціяльно-політичних процесів останніх 25 років вони були так само далеко, як усі інші західні європейці. Вони мріяли тільки про знищення комунізму та поворот до своїх теплих місць в небольшевицькій Росії.

Не маючи іншого виходу, німці були змушені остаточно визнати Український Національний Комітет в Німеччині, як єдиного репрезентанта українського народу перед німецькою владою та верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країнах. Комітет був умандатований всіма політичними угрупованнями та громадськими організаціями і отримав прерогативи законодавчої та виконавчої влади для всіх Українців і їх досі існуючих та новоорганізованих військових частин. Переговори закінчилися в кінці лютого 1945 року, а в перших днях березня німецька влада затвердила Комітет і видала дозвіл на організацію нової української армії.

Так само був затверджений Комітет Кавказьких націй під проводом Михайла Кедії та ген. Захаріядзе, визнана Білоруська Центральна Рада під проводом проф. Островського, Комітет Козаків під проводом інж. Глазкова та незалежні комітети мусульманських народів. Зовсім окремо, з великою помпою, був проклямований чомусь не в Берліні, а в Празі Комітет генерала А. Власова. Не зважаючи на тверду антиімперіяльну поставу представників усіх неросійських націй, він далі називав себе визвольним комітетом всіх „народів Росії". Всі ці народи через своїх представників, офіційно запротестували. З уваги на те, що неросійські комітети були майже силою виборені від німців, всі німецькі симпатії були по стороні Комітету Власова. Для нього робилася велика пропаганда в пресі, в радіо та у фільмах. Власов мав величезні матеріяльні засоби, розкішні приміщення для штабів, наче абсолютний феодал. Всі інші національні комітети залишалися майже невідомими, душилися по малих розбитих готеликах, без приміщень і без засобів. Фінансову кризу Українського Комітету рятували евакуйовані з України громадські установи.

Одначе, які б не були труднощі, новонароджений Український Комітет під проводом ген. Шандрука в березні 1945 року розпочав свою громадсько-політичну та військову роботу згідно з його власним пляном. Цю позитивну роботу Комітет виконував так довго, як довго на це дозволяли об'єктивні умови.