Дана розвідка присвячена кільком епізодам з історії боротьби українського козацтва проти татар в XVI ст. Протягом 1579-1581 років козаки брали участь у війні Речі Посполитої з Московським царством, яку вів король Стефан Баторій. Закінчення війни поклало початок новому етапу діяльності козацтва, що було викликано як військово-політичними, так і соціальними причинами. Протягом кількох років козацька енергія спрямовувалася на схід, а тепер їй треба було знайти інше застосування, що означало насамперед повернення до звичних промислів на південному прикордонні. Кількісно козацтво також значно зросло внаслідок поповнення його лав численними волонтерами, які діяли на московському фронті поруч із платним військом. Тепер вони посилили військово-промисловий елемент козацтва порівняно з господарсько-промисловим. Офіційний історіограф канцлера Замойського Гейденштейн писав з цього приводу, що коли "... наше військо було розпущене, то з нього багато людей, не звиклих до праці і не люблячих її, призвичаєних жити здобиччю в неприятельському краю, удалося до козаків. Відтоді, зміцнившись у силі, почали щоразу частіше нападати на примирені з Польщею краї, грабувати і палити".

Уже в травні до короля у Вільно прибув татарський посол зі скаргою на прикордонні "шкоди" і застереженням, що козацтво доведе Польщу до війни з Туреччиною. З'ясувати дійсну вину козаків було непросто, бо тоді ж стало відомо і про напад татар та вибрання ними тисячі чоловік полону. Але загалом на відпочинок і зміну пріоритетів козацтву виявилося потрібним досить багато часу – майже весь 1582 рік. Того року за участю козаків трапилася лише одна подія, яка отримала міжнародний розголос. Десь на Поділлі на молдавському кордоні козаки спіймали господаря Янку Саса, який тікав від турків до Угорщини і видали його королю. Баторій стратив господаря, а його скарбницю привласнив. Коли турки почали вимагати повернення скарбниці, король відмовився це зробити. Є думка, що це послужило однією з причин початку погіршення стосонків Баторія з султаном.

У середині грудня 1582 року польний стражник Станіслав Гульський повідомив королю про підготовку білгородськими татарами нападу на українські землі, а також, що "свавільні люди" з Прилук і Немирова тільки-но забрали в турків кілька тисяч овець. Очевидно, що забрали з-під Тягина, бо скаргу через своїх людей надіслав місцевий санджак-бей. Гульський назвав імена двох козацьких "вождів", які організували похід, а самі були жителями Немирова і Прилук. На жаль, їхні імена спотворені. Це Білашко (?) і Стройя (?) (у ще одній відомій копії листа Гульського ці імена подаються як Івлашко (Івашко?) і теж Стройя). Він також радив королю для погамування пограниччя звернути увагу на "поважних панів", у маєтках яких мешкають свавільці, спочатку натякнувши на Януша Збаразького, а потім прямо вказавши на нього. Але князь був для Стефана Баторія фактично недоторканою особою не тільки з огляду на потужність магната, але і тому, що король добре пам'ятав його заслуги в недавній війні за які він так і не зміг його достатньо винагородити.

Десь тоді ж у грудні стало відомо про ще одну подію, підтверджену татарським гінцем, який прибув до Кракова на початку січня 1583 року. Козаки розбили посольство татар, яке поверталося з Москви. Було вбито посла Ісаака-Мурзу і кількох його людей, а також забрані упоминки і дарунки від московського царя. Це вже була подія виняткова і по-справжньому скандальна. Хан висував вимогу повернути все забране козаками, оцінивши збитки в п'ятсот тисяч аспрів, і розправитися з ними. Хан також погрожував, що збирається особисто шукати сатисфакції на українських землях, готується до походу і чекатиме відповіді короля на Кінських Водах біля Дніпра. 8 січня стало відомо, що хан з татарами вже "лежить на полі", а слідом за гінцем до Польщі поспішає великий посол6. Пізніше дізналися і про деякі подробиці нападу козаків. Вони мали великий загін піхоти і кінноти, вистежили посольство і напали на нього вночі на стоянці. Разом із татарами їхали турецькі купці, які також були пограбовані. Татари аж ніяк не могли сподіватися нападу, оскільки це сталося в межах Московії за вісім днів дороги від кордонів Речі Посполитої. З приблизного розрахунку відстаней можна зробити висновок, що напад відбувся десь у районі Сіверського Дінця. Якщо ж пізніша згадка в інструкції короля на повітові сеймики у 1584 році правильна, то це сталося десь у верхів'ях Самари. Крім того, напавши на татарські кочовища, козаки забрали у них дев'ять тисяч овець.

Але й цим справа не обмежилась. 12 січня до Кракова прибув турецький чауш з листами від султана і візиря. Турки вимагали відшкодування збитків, яких вони зазнали під час нових нападів козаків на Очаків і Білгород. Очевидно, що ці вони відбулися десь в листопаді-грудні 1582 року. Козацький загін кількістю в п'ятсот чоловік на чолі з якимось Вишкою (?) напав на передмістя Очакова, забрав багато коней, худоби і великий полон. Султан прямо вказував на участь у поході людей Вишневецького: "...люди старости черкаського в човнах разом з козаками під'їжджали Дніпром під замок мій Очаків, великі шкоди і великі утиски чинили".

Схоже, що новорічні подарунки від козаків викликали у Польщі справжній шок. У зверненнях короля до високих достойників Речі Посполитої почувається певна розгубленість і пошук підтримки. Так, у листах до коронного маршалка Андрія Опалинського від 13 січня і до Мартина Кромера Стефан Баторій описує всю складність становища, у яке потрапила країна. Татари спочатку довго затримували польського посла, який відвозив до Криму звичні упоминки, але зрештою його відпустили. А потім прибув татарський посол з вимогами відшкодування збитків, "знесення" козацтва з Дніпра і погрозою походу хана на Україну. Ці вимоги підтримував турецький султан, додавши від себе і про необхідність відшкодування збитків турецьких купців. Турки, як і білгородські татари, готові були допомогти хану своїм військом.

Баторій моделював можливі варіанти власних дій і прораховував що вони можуть дати. Найпростішим і традиційним виходом було б намагатися заспокоїти турків і татар, по-можливості відкупитися від них. Але чи був сенс це робити? Адже упоминки були послані татарам неприятелем Польщі – московським царем. Пограбування татарського посла відбулося на московських землях. Король не висловлював своєї думки, але реально й він сам оцінював дії козацтва у цій ситуації досить неоднозначно. Адже він вважав, що єдине слушне зауваження хана полягало у тому, що козаки походять із Речі Посполитої.

Баторій був упевнений, що повертати забрані козаками гроші і подарунки немає сенсу, тим більше, що запрошена сума відшкодувань (п'ятсот тисяч аспрів – це приблизно сто шістдесят тисяч злотих) занадто велика для бюджету країни. Але головною для Баторія була справа принципу: якщо один раз (вперше особисто для Баторія) піддатися подібній вимозі, то на майбутнє це буде "злий приклад".

Переможець Івана Грозного схилявся до іншої реакції – "нарешті дати відсіч". Баторій нарікав на політичну традицію, згідно з якою він не мав коштів на оборону без дозволу сейму. Але як особа діяльна він зібрав усіх служилих людей, які стояли на Русі (Галичині) і Поділлі, додав до них почет із власного двору і виправив це військо під керівництвом Яна Замойського назустріч татарам. Король також сподівався на приєднання до війська добровольців з українських земель. Готуючи до оборони наявні невеликі сили, Баторій одночасно розраховував на те, що хан просто його лякає. Бо в противному разі навряд чи попереджав би про свій похід. Військовою демонстрацією Баторій показував противнику, що готовий до відсічі.

І, зрештою, Стефан Баторій покладав вину за ситуацію, що склалася, на останній сейм, який з одного боку, вимагав дотримання миру з турками і татарами, але з іншого – не давав згоди на притягнення до відповідальності порушників цього миру – шляхтичів, які брали участь у прикордонних авантюрах.

Передбачення Баторія щодо реального значення демаршу хана повністю підтвердилось. Хан протягом місяця буквально тероризував польську владу, але тільки на словах, передаючи через своїх і польських послів листи і повторюючи одне і те ж. Він лише дещо розширив межі своїх вимог, додавши в рахунок дев'ять тисяч забраних козаками овець. Можна вважати, що це були всі "шкоди", заподіяні татарам після Московської війни. У противному разі хан обов'язково додав би їх до своїх рахунків. Хан також вимагав негайно дати п'ять тисяч злотих у рахунок звичних щорічних упоминок. Такий же тиск робили і турки, передаючи листи від султана і візиря.

Однак результати тиску були прямо протилежними очікуваним. З кожним днем, з кожним новим листом ставало все більш зрозуміло, що справа цим і обмежиться. Король саркастично зауважив : "собака, яка гавкає, не кусає". Він не поспішав відповідати, витримував паузу і чекав, поки хвиля емоцій спаде.

А коли Баторій нарешті відповів хану Махмед-Гірею, тон його листа був миролюбний і розважливий, але він відмовлявся від жодних поступок. Король пояснював хану, що не може нести відповідальності за козаків, бо не давав їм такого завдання, а маршрут татарського посла проходив далеко від кордонів Речі Посполитої в межах Московії. Самі козаки є збираниною з різних країн, у тому числі з Криму. Живуть вони в полях і річках і не визнають жодної влади. Не забув Баторій нагадати і про те, що пограбовані упоминки йшли хану від ворога Речі Посполитої і відверто дорікав: "...хочеш, аби ми їх винагороджували". Навіть покарати козаків практично неможливо, бо ті можуть просто розчинитися в степах перед можливим походом королівського війська. Король обіцяв лише одне: послати на Низ "певних людей", які б усе з'ясували і покарали кого зможуть – і не більше. Цікаво, що Баторій навіть не пропонував хану самому виловлювати козаків на Низу, як це було в 1578 році, оскільки це давало б привід для вторгнення в межі Речі Посполитої. Після переможної війни з Московією король вважав таку поведінку негідною. На цей етичний аспект справи спеціально звернув увагу Рейнольд Гейденштейн. Він вказав, що Баторій не хотів пристати на вимоги татар, оскільки вони кривдили "гідність, гонор Речі Посполитої і його власний". Тому король був готовий до збройної відсічі, і "його зовсім не злякали погрози".

Бездіяльність хана можна пояснити кількома достатньо серйозними обставинами. Насамперед невідомо до якої міри вплинув на перебіг подій природній фактор. Того року Дніпро замерз дуже пізно – 28 січня. А переправа татар вплав по крижаній воді серед молодого льоду була справою занадто ризикованою або й зовсім неможливою. Взимку татари завжди переправлялися по льоду. Але і білгородські та добрудзькі татари, які чекали хана на правому березі Дніпра, теж не поспішали на українські землі. І тут основне значення мала тверда позиція Стефана Баторія, авторитет якого як короля-полководця піднявся дуже високо.

Коли ж річка нарешті стала, татари вже знали, що королівське військо рушило їм назустріч. Польський посол доніс, що татари відразу відійшли за три милі від Дніпра. Було висловлено припущення, що вони можуть піти не на Русь (Україну), а на Білорусію. Тому король писав до Великого кн. Литовського про потреби оборони. Татари нібито рушили в напрямку Лоєвої гори (кордону Великого кн. Литовського), але через великі сніги відійшли назад. А коли з іншого боку білгородські татари зробили спробу підійти до меж українських волостей, проти них рушили кілька сот жовнірів, і ті відступили.

Всього в королівському війську було близько трьох тисяч чоловік, рахуючи й українських добровольців (згодом на сеймі 1585 року Баторій виражав особливу вдячність за участь у справі князя Костянтина Острозького). Поляки дивувались, як "жменя" війська могла так вплинути на татар. Гетьман Ян Замойський у листі до віленського біскупа подає події навіть дещо ідеалізовано. За його словами, двоє українських утікачів з татарського полону (кременеччанин і черкасець) повідомили, що, дізнавшись про наближення королівського війська, татари з переляку втекли за Перекоп разом із сім'ями, худобою та всіма статками. Це дало Замойському підстави твердити, що з татарами можна було б легко справитись, якби не турки за їхньою спиною. Але висновок Замойського був справедливий тільки частково – якщо б йшлося про розгром ханства. Але в питанні оборони українських земель достатньо було твердої волі керівництва Речі Посполитої і наявних воєнних сил. Що й показали події початку 1583 року. Цікаво, що і поляки на якийсь час повірили у власні сили. Коли у березні білгородський мурза Бакай знову рушив в бік України, навперейми йому до кордону відразу пішов Станіслав Влодек з тисячею жовнірів і татари відступили.

Ще одна обставина могла сильно вплинути на поведінку татар. За повідомленням Костянтина Острозького від 5 лютого 1583 року, запорожці довідались, що хан дуже хворий. Очікуючи його смерті, можливі спадкоємці престолу розпочали міжусобну боротьбу. Брати хана нібито втекли за Дніпро на Жовті Води і навіть просили Острозького дати їм людей для встановлення своєї влади в Криму. Турки теж були заклопотані своїми справами – війною в Персії, куди збирався йти особисто султан. Власне, з 1581 року участь у перській війні брали і татари. Але хан без дозволу турків повернувся до Криму, хоча частина його війська і надалі залишалася в Азії. Назрівав відкритий конфлікт татар з турками23.

Але події кінця 1582 – початку 1583 року виявилися тільки прелюдією до розгортання ще більших козацьких виправ. В серпні 1583 року козаки зруйнували найбільшу турецьку фортецю Північного Причорномор’я Тягин. Це викликало затяжний турецько-польський конфлікт і на деякий час відволікло загальну увагу від татарського напрямку. Та після вичерпання конфлікту козаки знову взялися за своє. Наприкінці 1584 року вони напали на Очаків, чим завдали збитків не тільки туркам, але і татарам.. За уривчастими свідченнями, козаки спалили місто. Після цього татари на знак помсти пішли на Поділля, але були розбиті під Баром. На сеймі на початку 1585 року побоювались, що після закінчення війни з Персією турки таки підуть на Польщу.

За повідомленнями татар, протягом 1584 року козаки п'ять разів нападали на них, забираючи коней, велику рогату худобу, овець та інше добро. Взимку 1584-1585 років теж згадуються кілька нападів козаків на татар. Кримські царевичі кілька разів збиралися походом на українські землі, але зрештою відмовлялися. Брат хана Алі-Агіб-Гірей в листі до Стефана Баторія від березня 1585 року писав, що з великими зусиллями відмовив своїх братів-царевичів від походу, пам'ятаючи про мир між двома країнами, і просив негайно прислати за це упоминки і додатково три тисячі талерів. Принагідно царевич нагадував-погрожував, що терпіння хана не безмежне, він зібрав сто тисяч війська і десять тисяч яничарів та готовий рушити через Дніпро.

Та чергова затримка татар і на цей раз пояснювалася зовсім не декларованим терпінням. У Криму йшла довготривала і виснажлива міжусобна боротьба. Ще наприкінці правління Девлет-Гірея стався конфлікт між його синами Магмед-Гіреєм і Алди-Гіреєм. Коли ж Магмед-Гірей став ханом, то значна частина татар, насамперед ногаїв, які кочували між Азовським морем і Самарою, відмовилися підкорятися йому. Згодом від хана втекли два його інші брати – Алі-Гірей і Селамед-Гірей. Саме їх спіймали на Дніпрі козаки Оришовського. І вже тоді царевичі просили в короля допомоги для розв'язання своїх внутрішніх проблем.

Конфлікт у Криму затягнувся і мав несподіване продовження. Під тиском князів і мурз Магмед-Гірей відмовився виконувати наказ султана йти в новий похід до Персії. Фактично це означало розрив із Туреччиною. Хан навіть перейшов до наступальних дій і обложив Кафу. Султан послав до Криму каральну експедицію і нового хана – Іслам-Гірея. Кримська знать перелякалась і відступилась від Магмед-Гірея. Той був змушений тікати і на початку 1584 року загинув. Але боротьбу продовжив його син Саадат-Гірей. Він підняв повстання і за допомогою ногаїв захопив владу в Криму. Іслам-Гірей втік під захист турків до Кафи. Місцевий паша Осман знову втрутився в конфлікт, повстанці були розбиті, і через три місяці Іслам-Гірей повернувся до влади, а Саадат-Гірей втік до ногаїв на Поволжя. За повідомленням Гейденштейна, Стефан Баторій був готовий використати цю ситуацію для нейтралізації Криму "на вічні часи". "Однак стани були сліпі і глухі" до пропозиції короля і сейм обмежився лише розмовами про способи оборони від татар.

Саме до цього періоду відноситься спроба козаків на чолі з Яном Оришовським втрутитися в татарські справи. Згідно з московськими донесеннями, козаки двічі ходили на татарські улуси, забрали сорок тисяч голів худоби і великий полон. Але потім Оришовський послав до хана чотирьох посланців з пропозиціями миру і своєї служби за плату проти будь-якого неприятеля Криму, крім "литовського короля" – тобто проти Туреччини чи Москви. Хан (це мав бути Саадат-Гірей) відповідав готовністю це зробити, але справа зірвалась, очевидно, через зміну хана і політичної ситуації, тому козаки знову розпочали свої напади. Якщо припущення, що пропозиція Оришовського припала саме на період протистояння Криму туркам правильне, то тут маємо справу з першою спробою встановлення "стратегічного партнерства" між козаками і татарами. Можливо, що козаки навіть якоюсь мірою встигли взяти участь у кримському конфлікті. оскільки є згадка, що Саадат-Гірей мав підтримку від донських козаків. Водночас Оришовський не забував і про свій офіційний обов'язок інформувати коронного гетьмана про татарські справи30. Причому цікаво, що латинський переклад листа Оришовського потрапив до Ватікана, очевидно, пересланий туди Замойським. Тобто тут Оришовський виступав інформатором політиків Західної Європи про Крим.

Таким чином, наведені факти свідчать не тільки про прямолінійну конфронтацію козацтва з татарами, але і про добре знання верхівкою козацтва становища в Криму і, зрештою, про готовність змінити стосунки з ними.