НА ЖАЛОСНИЙ ПОГРЕБ ЗАЦНОГО РИЦЕРА ПЕТРА КОНАШЕВИЧА САГАЙДАЧНОГО 1, ГЕТЬМАНА ВОЙСЬКА ЙОГО КОРОЛЕВСЬКОІ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОГО, ЗЛОЖОНН ПРЕЗ ІНОКА КАСІАНА САКОВИЧА, РЕКТОРА ШКОЛ КИЇВСЬКИХ 2, В БРАТСТВІ, МОВЛЕНІЇ ОД ЙОГО СПУДЕЙОВ НА ПОГРЕБІ ТОГО ЦНОГО РИЦЕРА В КИЄВІ, В НЕДІЛЮ ПРОВОДНУЮ, РОКУ БОЖОГО ТИСЯЧА ШЕСТЬСОТ ДВАДЦЯТЬ ВТОРОГО

НА ГЕРБ СИЛЬНОГО ВОЙСЬКА ЙОГО КОРОЛЕВСЬКОІ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОГО



Кгди мензства запорозцов кролеве дознали,
Теди за герб такого їм рицера дали.
Которий ото готов ойчизні служити,
За вольность її і свой живот положити.
І, як треба, землею альбо тиж водою — 
Вшеляко он способний і прудкий до бою.



«Не вЂсте ли, яко властелин
велик паде в сій день въ Ізраили».

[Друга Книга Царств, гл. З, ст. 38]:





ПРЕДМОВА


Зацне сильному войську його королевської милості Запорозькому ласки божої, доброго здоров'я і щасливого над неприятельми отчизни звитязтва з несмертельної слави набиваннєм автор, од в тройці єдиного бога, зичить. 



Вірность подданих против пану то справует,
Же їм, що найбольшого єст в людєх, даруєт.
Найбольшую реч межи всіми сужу вольность,
Которой в стосуванню уступуєт годность.
Того мі посвідчити могуть всі створення,
Которії з натури прагнуть свобоження.
Золотая вольность — так її називають.
Доступити її всі пильне ся старають.
Леч она не кождому может бити дана,
Только тим, що боронять ойчизни і пана.
Мензством її рицері в войнах доступують,
Не грошми, але крв'ю ся її докупують.
Войсько Запорозькоє вольності набило
Тим, же вірне ойчизні і кролюм служило.
Кройники о їх мензстві старії писали,
Як оні неприятелей ойчистих бивали,
Морем, сухом, частокроть пішо, і тиж конно,
Хотяй ся неприятель їх убирав збройно.
Плем'я то єст з насіння оного Яфета,
Которий з Сімом( 3 )покрив отчії секрета (4).
За Олега (5), росського монархи, пливали
В човнах по морю і на Царград штурмували.
Їх то продки з росським ся монархою крестили
Владимером( 6), і в вірі той статечне жили.
При которой і оні так стоять статечне,
Же за ню умирати готові конечне.
Бивали межи войськом тим князі і пани,
З которих виходили добрії гетьмани.
Яким і тот їх гетьман, Петр Конашевич, бив,
Которий справ рицерських дільностю всюди слив.
О Войську Запорозьком кождий может знати,
Як оно ойчизні єст потребно, уважати.
Україна тим войськом вцале зоставаєт.
А где запорозцов ніт, татарин впадаєт.
Сідками того суть — ох — міста подольськії
І краї подгорськії, аж тиж і белзськії,
Где много паганин крве християнськой розляв,
А живо позосталих тих в неволю забрав.
Козак, не маючи ні зброї, ні шишака,
Стигаєт татар, би могл допасти лошака.
Чинить здров'ю своєму часто одваження,
Би только невольник могл міть висвобоження.
Прото, которії би хотіли вотовати,
Жеби їх знести альбо туркові видати,
Теди певне в тую ж би, як овці, сіть впали,
Кгди би своїх еторожов-псов вовком видали.
Оні ойчизні нашой суть обороною,
Од татар поганих і турков заслоною.
Але юж до вас мову мою обертаю,
Зацноє рицерство, всіх вас напоминаю,
Абисте в вірі своїй святой моцно трвали
І вірность кролю-пану во всем заховали,
За которую вольность вам єст дарована,
Же, проч самого кроля, не маєте пана.
Од вшеляких податков і судов вольними
Єстесьте заслугами сроїми годними.
Тую вольность за клейнот дорогий ховайте,
Заслугами своїми єще причиняйте.
І ти, днешній гетьмане, зацний Олефіру( 7),
Щасливе справуй войськом тим а ховай віру
Богу і народові тиж християнському,
Чим будеш завше страшний племеню поганському.
І з тим рицерством слави доброї набивай,
А мене в ласці своїй зо всім войськом ховай.
Которому книжечку тую офірую
І под іменем всього войська в друк дарую.
І що ся тут на славу гетьмана писало
Петра Конашевича, на вас ся стягало.
Кгди ж гетьман не сам през ся, леч войськом єст славний,
А войсько тиж гетьманом, довод то єст явний,
Гетьман без войська що ж єст, войсько тиж без нього?
Згола нічого не єст єдин без другого.
Реч кончачи, творцю вас, богу, полецаю.
Щасливого звитязства завше вам жадаю.



Вашим малостям, моїм вельце ласкавим паном
і добродійом, всьому рицерству
його королевської милості Запорозькому
унижоний і зичливий слуга і молитвенник,
многогрішний інок Касіян Сакович,
ректор школ Кийовських, проповідник слова Божія


ПЕРВИЙ СПУДЕЙ

Єст для чого гойнії сльози виливати,
Серци, усти і шатми жаль свой освідчати,
Бо ото смерть горкая невчесне порвала
Славного рицера, з котрого похвала
Кролю-пану і речі посполитой била,
Бо його слава в многих краях земних слила.
Славноє войсько годно такого гетьмана,
Которий пильне стерег честі свойого пана,
Умів мудре тим сильним войськом керувати,
Доброго любив, злого зась звикл бив карати,
Для того ж і звитязства часто доказовав,
Же карность з послушенством в своєм войську мівав.
Пильне он того стерег, би война з християни
Християном не била, леч только з погани.
Которих он водою і сухом воєвав,
І плінних християн з моці їх видирав.
Слушно о том гетьмані каждий держать може,
Же бив правий гетьман, дай му вічний покой, боже.
За великую собі мів то нагороду,
Кгди з неволі визволив кого на свободу.
Кгди ж война для тих только причин маєт бити,
Себе од кривд і іних так же боронити.
О цний гетьмане, славний в людєх по всі віки,
Нехай тя приймет Христос в небеснії лики.
Стефан Почаський ( 8) 


ВТОРИЙ

Милость в серцю палаєт, як мовить Сенека (9),
Ведлуг времені праве каждого чловєка.
В потіхах з приятелем спольне ся радуєт,
А в противних зась речах споль з ним ляментуєт.
Тая по своїх милих тескнить, хоть не рада,
Утративши милого друга альбо брата.
Тая великого нас жалю наповнила,
Кгди през смерть того мужа од нас оддалила.
Которий своїм мензством слинув во всіх краях,
В татарських, турських, наветь і в повночних странах.
Не раз он громив орди татаров на шляхах
І загони їх разив в великих оршаках.
Дознав моці рицера того турчин сильний,
В том тогорочном бою , як то бив муж дільний.
Же в малом почті своїх турським многим полком
Менжне спирав, поганським роз'їдлим вовком,
За ойчизну менжне ся їм заставляючи,
Здоров'я свойого намній не охороняючи.
Волів сам, як Кодрус (11)-кроль в Атенах в Греції,
Смерть поднять, би ойчизна только била вцілі.
Кгди ж лепій єст стратити живот за ойчизяу,
Ніжли неприятелю достать ся в коризну.
Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати,
Тот по том з ойчизною мусить погибати.
Цний Сагайдачний волів сам рану подняти,
Ніжли би поганину християн видати.
Од которої рани ото умираєт,
Але слава і мензство його зоставаєт.
Так, як спартанського кроля Леонідеса (12),
Которий менжне кроля войовав Ксерксеса.
Шестьсот только з собою рицеров маючи,
Впав з ними, Ксерксово войсько рубаючи,
Которого по п'ять кроть сто тисячей било,
Леч од шестьох сот двадцять тисяч го убило.
Там же і тії шестьсот на пляцу зостали,
Але ся живо поймать нікому не дали.
Которих мензство будет так довго слинути,
Поки в своїх берегах Ніл будет плинути.
Таким способом рицер слави набиваєт,
Кгди ся з неприятелем менжне потикаєт.

Петро Созонович Балика (13) 



ТРЕТІЙ

По прожну фрасуєт ся всяк живий чоловік,
Поневаж короткий єст його на світі вік.
Багатство, мудрость, слава, сила — все проходить,
Нічого ся трвалого в мирі не находить.
Що можем в том рицеру нашом оглядати,
Же так, не іначей, єст, лятво узнавати.
Цили он не мів сили, здоров'я і грошей?
Не бив ли славний, менжний, на тілі хороший?
Цили не мів докторов на свою хоробу?
Леч на смерть ніт лікарства, оддається гробу.
Чловєк, як тінь, сон, трава, як цвіт ув'ядаєт,
Наг ся родить, наг сходить, все ся тут зостаєт.
Видиш, як мир і похоть з світом преминаєт,
А творяй волю божію вічне пребиваєт.
Учімо ж ся чужими приклади карати,
Лакомства і злих діл пильне ся варувати.
Кгди ж нічого спросного не внійдет до неба,
Поки ся не очистить душа, як потреба.

Іоанн Сакович 


ЧЕТВЕРТИЙ

Ідеш од нас, гетьмане милий,
Короні той вельце зичливий.
Крв'ю обляний, пострілом турським,
Кончиш живот, вироком бозським.
Сміле ойчизни боронячи,
Здров'я за ню покладаючи.
Єднак потомним віком слава
Вічная по тобі зостава,
Котрої-сь набив своїм мензством,
З славним запорозьким рицерством,
Котрого-сь вожем бив славним,
Неприятелюм ойчизни страшним.
Докончив-єсь на землі бою,
Одпочинь же в вічном покою.
По тих земних трудах і працях
Відхни собі в горніх палацах,
Которих-єсь собі пожадав,
Добрими діли їх набивав.

Фтеофілакт Іоаннович, бурмистрович київський



П'ЯТИЙ

Я тиж вам хочу кілька прикладов вказати,
Яко ся звикли люде на смерть готувати,
Розмаїтії собі побудки чинячи,
Гроби, труни, надгробки пред смертю рядячи.
Що не только чинили самі християне,
Але тиж із невірних многії погане,
Аби таким способом на смерть пам'ятали,
До неї ся добрими діли готували.
Філядельф (14), кроль єгипський, би на смерть пам'ятав,
Образ її при своєм столі завше мівав,
При котором голову якого мертвого
Кладено і волано на кроля живого:
«Познавай, — мовляв, — кролю, чия то голова?
Прийдет тот час, кгди будет такая ж і твоя,
Которую, снать, так же будуть вказувати,
Єсли кролевськая єст, будуть узнавати».
То чинив Філядельф-кроль і його дворяне.
Що ж на то рекуть нинішнії християне,
Которії в розкошах вік свой проважають,
На смерть, суд, пекло, царство мало пам'ятають?

Іоанн Тарнавський, протопопович київський



ШОСТИЙ

Кгди кгрецькії цесарі на панства в'їжджали,
Теди їх всі з тріумфом в місто впроважали,
Довгощасливого їм царства віншуючи,
Розмаїтії дари їм офіруючи.
Тим тиж часом мулярі до них приходили,
Розних мармуров штуки пред них приносили,
Питаючи: «З якого би-сь собі мармуру
Казав уробити гроб, вельможний н?.ш цару?»
То чиняно цесаром в Константинополю,
Аби завше в пам'яті міли божу волю
І щастю того світа жеби не уфали,
Але на смерть каждого часу пам'ятали,
Відаючи, же того світа честь, і слава,
І багатство проходить, як тінь, сон і пара.

Фтеодор Скаревський 



СЕДМИЙ

Северус (15)-імператор за живота казав
Собі труну зробити і в нюй ся укладав,
Оную цалуючи і облапляючи,
Так до оної труни своєї мовячи:
— О труно, як же мушу в тобі ся змістити,
Що ся не могу всього світа наситити?
Ти мя замкнеш своїми чотирма дошками;
Которий тепер владну многими краями.

Леонтій Балика, бурмистрович київський



ОСЬМИЙ

Салатин-кроль, много панств на собі маючи,
Тот, хоробою зложон смертною будучи,
Казав свою кошулю возному носити
По місту Алькаїру (16) і так голосити:
— Ото кроль так великий, много панств маючи,
Тую только кошулю возьмет, вмираючи.
Годний то приклад, би-сьми нань всі пам'ятали,
Те тиж з собою только возьмем, уважали.

Ієремія Ставровецький 



ДЕВ'ЯТИЙ

Філип, кроль македонський, отець Александров,
Тот, подбивши под свою моць многих монархов,
Жеби ся щастям тогосвітнім не вивишав
І за несмертельного царя не почитав,
Казав єдному з своїх пахолят входити
Щодень к собі на впокой і тоє мовити:
— Пам'ятай, кролю, же-сь єст чоловік смертельний,
Прийдет тот час, же будеш в землю погребенний,
Будуть ся кості твої по землі валяти,
Єсли суть царськії, ніхт їх не будет знати.
Що по тім Діокгенес (17) на око указав,
Кгди го Александер-кроль межи костьми застав,
А он кості умерлих людей прекидаєт.
— Що то, — мовить, — чиниш? — кроль його
запитаєт
— Шукаю, — мовить, — отця твойого голови,
Леч не могу познати ні руки, ні ноги,
Все ся всполь помішало, не знать убогого,
Ані тиж багатого, ані ученого.
То чинили многії сього світа пани,
Хоть не вірили вскресенію, як погани.
А ми, хоть вскресенію із мертвих віримо,
А предся, віруючи добре, зле чинимо.

Іоанн Стецький 



ДЕСЯТИЙ

Двох архієпископов єще вам приточим,
Яко ся готовили на смерть, і реч скончим.
Василії, которого зовем Великий,
Тот, кгди одправляв служби в зацнії празники,
В світлих ризах і в барзо коштовной короні,
При великом духовних і світських соборі,
І кгди му з уважностю всі услугували,
Як архієрейові, честь му виряжали,
На що смотрячи, Валене праве ся здумівав,
Кгди Василій в крещення празник літуркгісав,
Видячи, же овечки пастиря чтили,
При нем душі би свої били положили.
Тому теди святому отцю єдин мовляв
З духовних, жеби в такой честі смерть пам'ятав
І жеби казав собі гробу докончити,
В котором би по смерті своїй могл почити.
Смотри, як то муж святий сам собі не уфав,
Боячи ся і в церкві, аби в пиху не впав,
На которую собі лікарство давати
Казав, сконченнє гробу і смерть вспоминати.

Николай Отрешкевич 



ПЕРВИЙНАДІДЯТЬ

Іоанн тьіж Ялмужник пред смертю зачав
Гроб собі готувати, але не кончав.
А то, жеби му часто смерть припоминано,
Кгди би о доконченню гробу його питано.
То архієпископи святії чинили,
Которії так, як ми, нікгди не грішили,
А предся, аби пильне на смерть пам'ятали
Такії побудки к ней собі чиневали.
Били тиж і в єгипських скитах, що живали
В печерах і з них на світ мало вихожали,
Гріхи свої в тих гробах оплакиваючи,
Смерті своєї в них щодень ожидаючи.
Маєш тут приклади, чоловіче, многії,
Вибирай, которії тобі суть згожії.

Іоанн Козарин 



ВТОРИЙНАДЦЯТЬ

Александер Великий обіцяв дарувати
Єдного філософа, о що би хтів жадати.
Філософ о кглейт просив, которим би од смерті
Боронився, кгди, мовить, схочет на мя натерти.
Рекл му Александер, же собі би-м то рачей
Зичив, би-м не вмирав, леч не може бить іначей.
— Кождий, хто ся уродив, мусить і умерти,
Жаден ся чоловік смерті не может оперти,
Не маш на ню лікарства, не маш і оборони,
З самих царей здираєт світнії їх корони,
Не боїться жовнірства, вкруг царя стоячого
З оружієм і стрільбою, його вартуючого,
Ал берет зпосродку їх його спячого.
О смерті своїй барзо мало мислячого.
Не могу теди тобі такого кглейту дати,
За которим би-сь ся могл смерті уваровати,
Поневаж і сам той же смерті подлєгать мушу,
Хоть є-м кроль так великий, предся виймет з мя душу.
Рекл му філософ: — Прото і ти єст смертельний!
Чому ж ті панування умисл насичений?
Усилуєш подбити под моць свою всі панства,
Жебить ся жаден чловік не видирав з подданства.
Жиєш так, яко би-сь нікгди не мів умерети,
Хочеш всі богаства на землі пожерети.
В чом слави порожньої на том світі шукаєш,
А, же маєш вмерети, на то не пам'ятаєш.
О пієнкная одповідь, хоть мудрця поганського,
Могла би преразити чловіка християнського,
Аби на короткий біг життя свого пам'ятав,
Збирання лакомого на світі ся варував.

Іоанн Пельчицький 



ТРЕТІЙНАДЦЯТЬ

Кто би хтів достатечне справи описати
Петра Конашевича і на світ подати,
Мусив би у кгрецького поети Гомера
Зичить розуму, альбо тиж у Димостена,
Которії валечних своїх кгреков дії
Виписали достатнє, яко по лінії.
Леч нам трудно з оними в розумі зровняти,
Кгди-сьми таких в науках праць не хтіли мати.
Єднак, хоть простії ритмом, предся не замовчим,
Дільності того мужа вкротцє вам приточим.
А первей о його вам скажем уроженню,
По том в літєх молодих о його цвіченню.
Уродився он в краях подгорських премиських.
Виховай в вірі церкви всходней з літ дитинських.
Шов по том до Острога, для наук уцтивих,
Которії там квітли за благочестивих
Княжат, которії ся в науках кохали,
На школи маєтностей много фундували (19),
Аби ся млодь в науках уцтивих цвічила,
Церкві і тиж ойчизні пожитечна била.
Дай, боже, би тая там фундація трвала,
Жеби одтоль хвала божія помножала.
Там теди Конашевич час немалий живши
І наук в письмі нашом словенськом навикши,
По том, видячи ся бить способним до мензства,
Шол до запорозького славного рицерства,
Межи которим през час немалий жиючи
І рицерських дільностей там доказуючи.
Гетьманом по том собі войсько го обрало,
Із ним менжне татаров і турков бивало.
За свойого гетьманства взяв в Турцєх місто Кафу (20),
Аж і сам цесар турський бив в великом страху,
Бо му чотирнадцять тисяч там люду збив,
Катарги єдині палив, другії потопив,
Много тогди з неволі християн свободив,
За що го бог з воїнством його благословив,
Бо за найбольшую нех собі нагороду
Почитаєт рицер, кгди кого на свободу
Визволить, за що гріхов собі одпущеннє
Одержить, а по смерті в небі вміщеннє.
Дознавал не поєднокроть турчин-поганин
Його мензства і прудковоєнний татарин.
Повість і Мультянськая земля 2І, і волошин,
Як їх тот гетьман з своїм рицерством полошив.
Досвідчив і інфлянтчик 22 того войська сили,
Кгди їх тії рицері, як траву, косили.
Пувночнії тиж краї будуть пам'ятати
Довго його мужество, бо ся їм дав знати,
Великого звитязства там доказуючи,
Міста і городи їх моднії псуючи.
І завше он дільностю своєю в то трафляв,
Як би без шкоди своїх неприятелюв достав.
А кгди якого міста в християнстві достав,
Теди церкви в покою оставляти казав.
Смотріте, як то гетьман бив благочестивий:
По звитязстві пам'ятав на стан свой уцтивий,
Що му не належало, того ся не тикав,
Замойського, гетьмана, то он наслідував,
Которий теж рицерству в Мултяніх заказав,
Жеби жаден з них церквам кривди не виряжав.
Не рихло другий такий повстанет Замойський,
Щоби умів рядити так пюром і войськи.
Дознали-сьми по смерті його дость одміни,
Воєн домових і тиж постронних без міри.
Од толь уважайми, як много на гетьманах
Добрих належить панству і на мудрих панах.
Леч я до свойого ся гетьмана вертаю,
Петра Конашевича, і в нем залецаю
При мензстві віру його, в которой статечне
Трвав, заставляючи ся за ню досить сердечне,
І завше з своїм войськом кроля-пана просив,
Аби віру нашу святую успокоїв,
Офіруючи ся му тим хентній служити,
Кгди би рачив релію нашу успокоїти,
Для которої междуособная война
Діється межи людьми в панстві кроля-пана (23),
Кгди ж за віру готов єст правий християнин
Умирати, а не дасть ся привести до новин.

Євтихій Самуйлович 



ЧЕТВЕРТИЙНАДЦЯТЬ

А кгди тую прозьбу кроль з сенатом одкладав,
Тим часом патріарха вчасне к нам завітав,
З землі святої, міста Ієрусалима,
Одколь вишла на ввесь світ правдивая віра
Которого тот гетьман з войськом наведивши
В Києві і поклон му достойний оддавши
З православними, почав раду в том чинити,
Жеби могли пастирей православних міти
В церкві своїй, на місцях владиков-унітов,
Которих маєт народ наш за єзуїтов,
Кгди ж уніяти з ними єдиномудрствують,
Всіх подбити под владзу папі усилують.
Обравши теди згодне всі з людей духовних
Чесних мужей і в письмі біглих, особ годних,
Патріарсі святому їх презентували,
О посвячення їх на владицтва жадали.
А кгди святійший отець з екзархом обачив
Слушность в жаданню, особ тих посвятити рачив:
Іова Борецького (24) — на митрополію,
І владик — на каждого їх єпископію.
Зоставивши теди нам святиню в Росії,
Святійший патріарх сам їхав до Кгреції.
Которого тот рицер, з войськом запорозьким,
Одпровадив в покою к границьом волоським,
Чинячи то за його королевської милості позволеннєм
І тиж Войська Запорозького повеленнєм.
О, який там плач бив, кгди ся войсько вертало
Назад, із святійшим ся отцем юж жегнало!
Серце їх праві мдліло з набожного жалю
В оном їх з собою ся в дорозі розстанню.
Тую теди послугу годне одправивши
І благословеніє войську одержавши,
Вернули ся в покою до своїх салашов,
І ледво троха відхли, али турчин нашов
З многолічбним поганством на отчизну нашу,
Юж назначивши свого до міст наших башу.
Которий в запорозьком войську хтів снідати,
А в польськом зась обозі мислив обідати.
Але бог, в которого моці єст звитязство,
Додав моці нашому войську на поганство,
Же, хоть шестькрот не ревно, предся утікали
Турці пред нашими, кгди на них натирали,
Снідання їм посполу з обідом даючи,
А на вечерю на честь до Плютона шлючи.
Которої не хтячи другії чекати,
Раді — не раді, назад мусили вступати.
Дознав теди поганин моці Ісус Христа,
Которого блюзнили злії його уста,
Же наших священиков хтів в плуг запрягати
І в домах божих коні обіцяв ставляти.
Але, гордому, все ся то вспак обернуло,
Же мало що войська з ним назад ся вернуло.
Так то бог гордим завше звикл ся спротивляти,
Покорним зась і тихим благодать давати.
Із наших хоть много там побитих і ранних
Зостало оружієм турчинов поганих,
Єднак, если з сповіддю шли на тую войну,
Возьмуть заплату в небі за мужество гойну,
Же за християнськую кров ся заставляли,
Ойчизни боронячи, кров свою вилляли.
На том же пляцу тот наш гетьман пострілений
Приїхав до Києва наполи умерлий,
Где розмаїтих лікарств довгий час заживав,
На доктори од кроля самого кошт мівав,
Бо кто ж би не зичив бив такому гетьману
Здоров'я, що вірне служив ойчизні і пану.
А кгди тілу лікарство намній помагало
І овшем в большую го хоробу затягало,
Почав далей о душном лікарстві мислити,
Як би од змаз гріховних могл її очистити.
На которую плястри такії прикладав:
Жаль і сльози гойнії за гріхи виливав,
Ку смерті ся од кільку неділь готуючи,
Сповіддю і жалостю гріхи ветуючи,
Тайну седмкрот приняв маслосвященія (25),
Так теж тайни святого з ним причащеній (26),
Маєтность свою роздав — єдну на шпиталі,
Другую зась на церкви, школи, монастирі.
І так все спорядивши, живота доконав,
При церкві Братськой (27) чесно в Києві поховай,
В котроє ся братство зо всім Войськом вписав (28)
І на нього ялмужну значную одказав.
З того гетьмана кождий рицер нєх ся учить,
Як би тиж мів на світі тот живот свой кончить.
Ото он в вірі своїй святой трвал статечне
І ойчизни своєї боронив тиж менжне,
І маєтностю добре своєю шафував,
Не на костки і карти і збитки обертав,
Але, яко єсь слишав, на речі добрії,
Душі його по смерті барзо потребнії.
Видів он і Львовськоє братство, хоть далеко
Церков їх в місті наділив не ледаяко,
Суму значную грошей до братства лекговав (29),
А жеби науки там били, пильне жадав.
І так од всіх повсюду богомоллє маєт,
Затим нєх душа його в небі почиваєт.

Матфей Кізимович 



П'ЯТИЙНАДЦЯТЬ

Не див, цная малжонко (30), же ся обливаєш
Сльозами і од жалю праве омдліваєш,
Бо-сь утратила свого малжонка милого,
Кролю і Посполитой Речі зичливого.
Которого мужества турчин і татарин
Боявся, досвідчивши, же бив добрий воїн.
Для нього сь і ти у всіх людей била славна,
А тепер твоя свіча ясная юж згасла.
Юж ся з тобою вічне друг твой розлучаєт,
Богу тя впрод в опеку і войську вручаєт.
Жий побожне, як вдова, в своїй уцтивості,
За що в бога і в людей набудеш милості.
Бог єст сиротам отець а судія вдовам,
Караєт, кто би хотів чинити кривду вам.

Григорій Кондратович 


ПОЖЕГНАННЄ МАЛЖОНКИ І ВОЙСЬКА

ШОСТИЙНАДЦЯТЬ

Престань юж, малжонко моя, ляментувати
І сльоз тих больше надо мною виливати,
Допусти тіло моє юж землі оддати,
В которой буду суда божого чекати.
Вшак відаєш, же кождий, хто ся на світ родить,
Мусить тиж умерети — прожно ся тут гордить.
Я-м тиж бив колись людєм на світі знаємий,
А тераз од всіх праве єст-єм опущоний,
З самими только діли к судії одхожу,
Тебе о молитви за душу мою прошу.
Мене вспоминаючи, на себе пам'ятай,
Же тиж мусиш вмерети, пильне то уважай.
Юж ся з тобою нині вічне розлучаю,
Дорогая малжонко, з жалем тя жекгнаю,
В подземний одхожу край тілом почивати,
Хіба ся аж на суді будем оглядати,
Где каждий з нас, що сіяв тут, там будет жати,
Небом і пеклом будуть там нагорожати.
Дай нам, боже, з собою там ся оглядати
І Христа-бога в небі вічне вихваляти.
Жекгнаю ся і з вами, славноє рицерство,
Над которим мілем тоє преложенство.
Єсли-м кого образив, молю вас, простіте,
Всіх моїх вин і образ, прошу, запомніте
І просіте за мене всі господа бога,
Би мі вольная била до неба дорога.

Димитръ Кривкович 



СЬОМИЙНАДЦЯТЬ

Несмертельної слави достойний гетьмане,
Твоя слава в мовчанню нікгди не зостане,
Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути
Будуть, поти дільності теж твої слинути.
Не зайдеш в глубокоє нікгди запомніння,
Ані тя літа пустять в довгое мовчіння.
Бо єсли вихваляєт Кгреція Нестора (3|),
Ахіллеса (32), Аякса (33), а Троя Гектора 34,
Атенчикове славять кроля Періклеса (35)
І славного оного з ним Темістоклеса,
Рим зась з смілості свого хвалить Курціуша 36
І з щасливих потичок славить Помпеюша,
Теди теж і Росія Петра Сайдачного
Подасть людєм, в пам'ятку віку потомного,
Аби його послуги крвавії всі знали
І пред народи годне його вспоминали,
Же то його в том долі тіло єст покрито
І на нагробку слова такії вирито:
«Тут зложив запорозький гетьман свої кості,
Петр Конашевич, ранний в войні, для вольності
Отчизни. Кгди на нь турці моцно натирали
І пострілов смертельних кілька му задали,
Которими зранений, живота доконав,
Віри богу, і кролю, і войську доховав,
І умер, боронячи мира ойчистого,
За що узич му, творче, неба вічистого,
Як ревнителю віри благочестивої,
В которой бил виховай з молодості своєї.
Року тисєча шесть сот двадесят второго,
Погребен в монастирі братства київського,
На которий тисячій кілька офірував
А жеби там науки фундовано жадав».

Лукаш Беринда 




В ГЕТЬМАНІ ЯКІЇ ЦНОТИ МАЮТЬ БИТИ

ОСЬМИЙНАДЦЯТЬ

При том жалосном акті хочу указати,
Якії цноти гетьман повинен мівати.
Боязнь божую первей всього нєх міваєт,
А при ней трезвость, чуйность, статечность ховаєт,
Над то чистость, ох, чистость повинен ховати,
А кгвалтовников її збить сродзє карати.
В науці тиж воєнной нєх будет цвічений,
Голодом і холодом тиж призвичаєний.
Бо не завше в обозі свіжая волина,
Добра з саламахою подчас кабанина.
Не маш там каплунов, ані тлустих кокошій,
Не маш ложок складаних, ні домов хороших.
О напоях коштовних там не помишляй,
Але на воді, єсли рачиш, переставай.
Таким невчасом гетьман мусить навикати,
Которий з похвалою хочет воєвати.
І не трудно такому войську о звитязство,
Що навикло терпіти такоє убозство.
Зась що хліба білого з маслом заживаєт, •
Як німці, такоє внет з голоду вмираєт.
Що ся явно в той рочной войні показало,
Же їх по всіх гостинцях много поздихало.
Бо і конь барзо тлустий прудко уставаєт,
Кгди му жовнір оброку Завше не додаєт.
Маєт тиж гетьман в войську міти справедливость,
Добрих милувати, злих зась карать за їх злость.
Філософ єдин грецький зданнє своє повів,
Що би о менжном гетьмані розумів:
Рекл, же ліпше єст міти льва над єленями
Гетьманом, а ніжели єленя над львами.
Гетьман глупий сам згинет і войсько погубить,
Каждий то з вас признаєт, же автор не мутить.
Гетьманства уряд так рок чомусь-те зложили
З єдного, а другому його полецили?
Самі причину ліпше умієте дати,
Бо о нас шло, я на тот час волю мовчати.
Тії цноти кгди кождий гетьман будет міти,
Может найбольшим войськом щасливе рядити.

Георгій Воронич 



ДЕВ'ЯТИЙНАДЦЯТЬ

О Запорозьком Войську хто письма читаєт,
Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признаєт,
Бо завше в нем такії рицері бивали,
Що менжне неприятелей ойчистих бивали,
І жадноє рицерство в нас не єст так славно,
Як запорозькеє, і неприятелюм страшно.
Скутком самим, ах боже, не дай дознавати,
Без них, як многа войська лєгло, досить знати,
В Волошєх, тими часи, за княжат і панов,
І з,а самих вельможних коронних гетьманов.
Многії там рицері на пляцу зостали,
Серця поганом против християн додали.
Бо і в так рочной войні бог вість, як би било,
Кгди би запорозькоє войсько не прибило,
Котороє, з коронним войськом обок ставши,
Менжне поган разило, в помоч бога взявши.
Одтоль відаймо, чого згода доказуєт,
Доми, панства і царства вцалє заховуєт.
Дай, боже, згоду межи всіми християни
І звитязство християнським царом над погани.

Карпа Михайлович 



ЕПІЛОКГ
СМЕРТЮ ПОРАЖЕНОГО ДО ЖИВИХ


Ох, мні, нендзному, як то обжалувать маю,
Же в так великом добрі шкоду подиймаю:
Не хотів-єм помніти по всі мої часи
На тії остатнії кола і невчаси,
Видав-єм часто інших, кгди їх погребано,
Землею і каміннєм в гробєх прикладано,
Але-м ся чужою не карав пригодою,
Тепер би то не било з моєю шкодою,
Слухав-єм злої ради моїх товаришов,
Для которої-м на гак барзо страшний пришов,
Уфав-єм молодості, которая милить,
Ровно з старим под косу смерті ся хилить,
Ледво оком мгнеш, алить внет голова спадет,
Кгди з своєю косою смерть на тя нападет.
Не боїть ся практика і Юстиніана
Самого посікла, хоть умів добре права,
Не дбаєт на бурмистри і на їх лавники,
Писаром і подписком поламуєт шики,
Не оглядаєт ся на сейм і трибунали,
Ані на їх декрета, ані кримінали,
Не даєт промайори і на мунімента,
Несподіване она шлет до Ахеронта (37),
Посікла премудрого она Соломона,
І оного сильного рицера Сампсона,
Не викупився Крезус од неї багатством,
І не оборонився їй Ксерксес воїнством,
Бо їй сам праводавця-бог тоє право дав,
Аби под її владзу каждий чловєк подлегав.
Єноху з Ілією троха зфольгувала,
Єднак острую косу на них зготувала,
Бо їх помордуєт чловєк затрачення,
Взявши од бога з неба на то поручення.
Косить она і княжат, споль з їх княгинями (39),
Громадить каштелянов із воєводами,
Подтинаєт твердії дуби васанськії,
І високії древа, кедри ліванськії.
В гуті Вулкановой (40) їй роблено сокири,
І стріли гартовано острії без міри.
Тими она трафляєт до свойого целю,
В серце чловєку, що венц биваєт в веселлю.
Юж му в тот час не радить Кгален (41) з пікулками,
Ані поможет мудрий доктор з сировками,
Юж прожноє лікаров всіх будет стараннє,
Кгди смерть учинить межи гумори мішаннє.
Юж в тот час скрині з талярами,
Ні шкатули важкії з портукгалами
Нічого не помогуть чловєку смертному,
Єсли не били в добром шафунку живому.
Все згола чловєка при смерті опущаєт,
На що-кольвек ся он на том світі спущаєт,
Только ідет житіє з ним богобойноє,
Котороє му чинить сумніннє вольноє.
Того ж всього на собі дознав (ох), мой пане,
Же вітром било моє на світі мешканнє.
Тепер-єм познав, як на світі треба жити,
Хто по одестю з світа не хочет тужити,
Ледво мя по смерті і приятель мой милий
Может стерпіти в дому до малої филі.
А єсли ся мя доткнет своєю рукою,
Внет її миєт, як од смердячого гною,
Бридкость внет чуєт і хуть тратить до їдення,
Для самого по смерті трупього видення,
Окропний лежить, сон му згола не смакуєт
І яко би одміну на здоров'ю чуєт.
І так не может бити, бідний, вспокоєний,
Аж кгди обачить мя, же-м юж в землю погрсбений,
Где надо мною вірний приятель заплачет,
А другий од радості по мні і поскачет.
І ледво мя по смерті до гробу впровадять,
Алить ся внет о мою маєтность вадять.
Тіло зась в землі будет од червій точено,
Котороє розкошне тут било тучено.
Душа теж певне мусить міти нагороду,
Люб то в пеклі неволю, люб в небі свободу.
Слухайте ж, ви, живії, умерлого мови,
А умирати в кождий час будьте готові.
Бо то розум, то мудрость — побожне тут жити,
Хто ся хочет вічного царства дослужити,
До которого рач нас, Христе, домістити,
Би-сьми ся з тобою в нем могли веселити.

Симеон Шульга 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Kacіян CAKОВИЧ 


Касіян Сакович народився близько 1578 р. в селі Потелич, на Львівщині, в родині православного священика. Навчався в Замойській і Краківській академіях. 1620 р. постригся в ченці, змінивши світське ім'я Калікст на чернече Касіян. З 1620 по 1624р., після Івана (Йова) Борецького, став ректором київської братської школи. Після 1624 р. переїхав до Любліна, де був проповідником при православному братстві. 1625 р. прийняв унію і став архімандритом Лубенського монастиря на Волині. З 1639 р. мандрував. 1641 р. прийняв католицизм і вступив до чернечого ордену августинців. Помер 1647 р. в Кракові католицьким капеланом. Теолог-полеміст, філософ, перекладач, педагог і поет. Крім віршів на погреб Петра Конашевича-Сагайдачного, написав польською мовою філософський трактат «Арістотелеві проблеми» (Краків, 1625), збірку весільних і погребових промов (Ярослав, 1626) та кілька полемічних творів, спрямованих проти православ'я, серед яких виділяється трактат «Перспектива» (Краків, 1642).--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного... — Урочиста декламація, яку було написано Касіяном Саковичем на смерть гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, що сталася у квітні 1622 р. від ран, одержаних під час Хотинської битви. Декламаціюпроголосили двадцять учнів київської братської школи. Того ж року ця композиція, доповнена описом герба Запорізького війська, передмовою та зверненням «До чительника», вийшла окремою книжкою з друкарні КиєвоПечерської лаври.___________________________________________________________________________Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 322 — 338.__________________________________________________________________________ 1 Петро Конашевич-Сагайдачний (? — 1622) — гетьман українського реєстрового козацтва; під його командуванням козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини і Кримського ханства. В Хотинській війні 1620 — 1621 рр. Сагайдачний очолював сорокатисячне козацьке військо, яке разом із польською армією завдало поразки турецькотатарським силам. Дбав про зміцнення козацтва, але водночас ішов на компроміси з урядом Речі Посполитої. Брав участь у поході польського королевича Владислава 1618 р. на Москву, проте 1620 р. вів переговори з царем про прийняття козаків на російську службу; відіграв істотну роль у відновленні 1620 р. православної ієрархії на українських і білоруських землях. Похований у київському Братському Богоявленському монастирі. 2 Школи київські — тобто київська братська школа. 3 Cім — біблійний старозавітний персонаж, один із синів Ноя; за Біблією, родоначальник семітів. 4 ... покрив отчії секрета. — За біблійною легендою, Ной, упившись виноградним соком, заснув і лежав голий; Хам — третій його син — почав насміхатися з нього, а Яфет і Сім прикрили батькову голизну. За це вони одержали від Ноя таке благословення: «Хай розпросторить бог Яфета, і хай вселиться він у шатрах Сімових. Ханаан же (нащадки Хамові) хай буде рабом йому» (Перша книга Мойсеева буття, гл. 9, ст. 18 — 27). 5 Олег (? — 912) — давньоруський князь із варягів-норманнів, був правителем у Новгороді при малолітньому Ігорі. Близько 882 р., вбивши Аскольда і Діра, заволодів Києвом; воював із древлянами й уличами, боровся проти хозарів, ходив походом на Візантію і примусив греків укласти вигідний для Русі договір. За літописним переказом, припливши під Цариград, Олег наказав своїм воям витягти кораблі на берег, поставити їх на колеса, напнути вітрила і під сприятливим вітром іти «з поля до города». Греки злякалися і погодилися на мир. Русичі ж, уклавши договір, повісили щити свої на воротях Цариграда, знаменуючи цим перемогу. 6 Володимир Святославич (? — 1015) — великий князь київський, за якого було завершено об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської Русі і запроваджено християнство (988 — 989); по смерті церква оголосила його «святим». 7 Олефір — тобто Олефір Голуб (? — 1628), якого було обрано гетьманом реєстрових козаків по смерті Петра Конашевича-Сагайдачного; гетьманував у 1622 — 1623 рр. 8 Стефан Почаський — припускають, що це майбутній Софроній Почаський, автор «Євхаристиріону» (1632). 9 Сенека — тобто Люцій Анней Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.), римський політичний діяч, філософ, письменник; його філософсько-етичні погляди, викладені головним чином у «Лисіах до Люцилія», стали одним, із джерел християнської ідеології; проповідував марність людського існування, покірність долі, стійкість у боротьбі із злигоднями. 10 ... в том тогорочном бою... — На полі першодруку вказівка: «В Волошех. Рок 1621». Йдеться про Хотинську битву 1621 р., у якій об'єднані польсько-українські сили розбили султанську армію. У цій битві брало участь сорокатисячне козацьке військо, очолюване гетьманами Яковом Бородавкою і Петром Конашевичем-Сагайдачним. 11 Kодруc (Кодр; ? — 1068 до її. е.) — афінський цар; під час війни афінян із дорянами оракул прорік, що афіняни переможуть, якщо їхньогоцаря буде вбито; Кодр переодягся в просту одежу, пробрався у табір дорян, навмисне зчинив сварку і був убитий. На полі першодруку вказівка на джерело: «Юстинус, книга II». 12 Леонідес (Леонід; ? — після 480 до н. е.) — спартанський (лакедемонський) цар; уславився в битві при Фермопілах 480 р. до н. е. 13 Балики — родина багатих київських міщан, представники якої були діячами київського магістрату і брали активну участь у громадськополітичному житті XVI — XVII ст., зокрема в бо