Історія української церкви тісно пов’язана з національно-визвольним рухом та національно-духовним відродженням, починаючи з християнізації Київської Русі. Національно-творча роля української церкви посилилась ув XVI-XVII сторіччях, в епоху визвольних змагань українського народу проти іноземного поневолення, не випадково цей період збігається з першим українським культурно-національним відродженням, з европейською епохою гуманізму й реформації. При з’ясуванні ролі української церкви в національно-духовному відродженні цієї яскравої доби української історії важливим моментом є Берестейський собор 1596 року, на якому була заснована Українська Греко-Католицька Церква. Якщо більшість дослідників совєцького часу пояснювало виникнення Унії винятково політичними мотивами, зрадою українському народові, що відповідало духові вульгарно-соціологічного підходу до історії, то тепер можна зустріти прямо протилежну точку зору, згідно якої Берестейський собор витворив національну церкву українського народу. Тобто, нині ми бачимо спроби пошуків об’єктивних причин та закономірностей цього історичного явища. Це означає також, що греко-католицьке трактування Берестейської Унії набуває в Україні все більшої популярності. Варто вказати при цьому на одну вельми цікаву обставину: греко-католицька історіографія прийшла до такої думки порівняно недавно. Принаймні ще сто років тому в ювілейній літературі до 300-річчя Берестейської Унії подібний висновок не простежується. Домінує інша концепція: Берестейським актом було повернуто Руську церкву в лоно апостольської церкви. До речі, й патріярх Й. Сліпий вважав Берестейську Унію не відірваною і припадковою подією, а одним огником в довгому історичному ланцюзі оборони одності вселенської церкви на Україні й Білорусі.

Виняток серед публікацій останніх років становить збірка статей „Ковчег”, у числі першому котрої дві праці присвячені історії Унії та релігійної боротьби в XVII сторіччі. Зокрема, Б. Гудзяк трактує Берестейську Унію як відокремлення (розрив) з Царгородом та союз із Римом. Собор у Бересті 6-10 жовтня 1596 року ратифікував унійну угоду, затверджену папою Климентом VII 23 грудня 1595 року у Римі. Виваженим ставленням до наслідків Берестейської Унії вирізняються останні праці С. Плохія, В. Ульяновського, О. Мишанича. С. Плохій, наприклад, ще в совєцький час першим заторкнув заборонену тему: історію уніятської церкви, котрій присвятив у своїй монографії кілька розділів.

Часом народження Української Греко-Католицької Церкви є справді Берестейський собор 1596 р., однак твердження деяких авторів про те, що саме цим була одноактно витворена якісно нова, національна церква українського народу, европейська церква нового типу і т.і. – є відступом від проголошуваного ними принципу історизму, відхід від котрого ми вбачаємо в перенесенні реалій функціонування українських церков у ХІХ-ХХ сторіччях на історичний ґрунт сторіч XVI-XVII. Не можна обійти й надто категоричних та упереджених висновків щодо антинаціональної ролі православ’я, яке нібито вже тоді уособлювало східно-азіятський консерватизм у порівнянні з европейським римо-католицьким раціоналізмом. Зупиняючись на вказаних та інших проблемах, ми бачимо особливі потреби в доказах наукової неспроможності деяких оцінок історичної ролі козацької старшини та освіченого православного духовенства, які „всі свою енергію виладовували на безглузду боротьбу з Унією”.

Виходячи з тієї посилки, що будь-яке релігійне протиборство, особливо всередині визвольного руху однієї нації, є безглуздим, пропонуємо звернутись до праць М. Грушевського, який ще наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. поставив та значною мірою розв’язав зазначені проблеми. При цьому ми далекі від абсолютизації поглядів клясика української історіографії, які були розвинуті в дослідженнях його наступників. Зазначимо також, що хоч М. Грушевський і залишався вірним православній орієнтації, проте толерантно ставився до всіх конфесій українського християнства і надавав перевагу національно-визвольним чинникам, наслідки Берестейської Унії ставив у залежність до успіхів чи невдач українського національного руху. Не слід забувати також і того, що генезу і переведення Унії він розглядав у контексті реалій української дійсності XVI-XVII ст., для якої було характерним те, що тогочасний український національний рух проходив під знаком релігійно-церковним: відродження українсько-білоруської церкви. У цьому русі були сильними елементи національні й культурні, але гасло релігійне не раз виступало замість національних і політичних кличів, менш усвідомлених і популярних у народних масах. Отже, характерною рисою епохи XVI-XVII ст. М. Грушевський вважає підвищене значення релігійних моментів в українському національному і культурному житті, національні змагання знаходяться у величезній залежності від релігійних відносин. Причиною цього було те, що православна церква в Україні XIII-XV сторіч наповнювалась національним змістом, наблизилась до потреб народного життя, церковні мотиви опанували світогляд, обряд і творчість. Ще більшої сили досягли ці тенденції в XVI-XVII віках, під час боротьби за національну церкву. До того ж у протиборстві Русі з Польщею до політичного антагонізму додається контраст релігійний і культурний, котрий з утратою руської державності починає покривати контраст політичний. Звідси стає зрозумілим твердження М. Грушевського, що „знаменем української народности на західньому фронті... стає „руська віра”. Віра ставала, – пише він, – найбільш болючим пунктом в тих обмеженнях і пониженнях, які терпів тепер на кожнім кроці український елемент від переможних польсько-католицьких кругів, і силою звичайної реакції ставала для сього пониженого українського елементу предметом особливого прив’язання, найбільш дражливим місцем, його національним знаменем і гаслом”.

Руська церква стає, отже, важливим чинником українського життя. „Православна віра, – продовжує М. Грушевський, – за ті століття з віри чужої, силоміць накиненої, встигла глибоко ввійти в життя, призвичаїти людей до себе, стати вірою батьківською, одною з найвидніших складових частин в тій сумі навичок і призвичаєнь, що становить елементарний, несвідомий приклад почуття – зробилася „вірою руською” в протиставленні до католицької Польщі”.

У розглядуваний період Православна Церква України не входила до складу Московської патріярхії і перебувала лише в канонічній залежності від константинопольського Патріярха. Українські єпархії були фактично автономними, управління в них здійснювалось за участю парафіян, народною мовою читались проповіді, велись співи, богослужіння велось церковно-слов’янською мовою з виразним впливом української орфоепії, цією ж мовою писалась церковна література. Достатньо згадати „Біблію Руську” Ф. Скоріни, „Пересопницьке Євангеліє”, „Літківське Євангеліє” В. Тяпинського, зрештою „Острозьку Біблію”, що поширювались в Україні в другій половині XVI століття. Не випадково М. Грушевський писав в іншій праці, що українська православна церква „була єдиним національним представителем української народності, її стягом національним, а заразом головною опорою національної культури”.

Історики минулого виводили передумови Берестейської Унії з кризи православного церковного життя в Україні, яка різко загострилася всередині-другій половині XVI сторіччя. М. Грушевський докладно зупиняється на проблемі причин кризи і приходить висновку, що вона була спричинена значною мірою деструктивним умовами польсько-литовської окупації , діями польського католицького уряду, котрий загарбав права українсько-білоруської громадськості над православною церквою (присвоїв права патронату і запровадив симонію), а також паралізував змагання суспільності до участі в церковних справах і контролю над ними. Православна церква була скинута зі становища державної до становища нижчої релігії. Корумпована православна ієрархія довела, зрештою, церкву до повного розстрою. Крім того, візантійсько-руське православ’я не задовольняло в цей час потреб суспільства, висихали візантійсько-слов’янські джерела східної церкви. Ще не закінчився процес наповнення православної церковності національним змістом.

Аналізуючи передумови Берестейської Унії, М. Грушевський не обмежується характеристикою занепаду церковного життя в Україні. Подібний упадок і деморалізацію переживала і правляча католицька церква Речі Посполитої, в якій деґрадаційні процеси почалися ще раніше. Розстрій і деморалізація католицького духовенства, духовний і моральний занепад дійшли в середині XVI ст. до крайності. Значно послаблювали становище польської церкви реформаційні течії.

Якщо українське суспільство намагалося подолати кризу шляхом посилення боротьби за національні інтереси, оздоровленням ієрархії, відновленням влади царгородських патріярхів, моральною направою духовенства, піднесенням національної освіти, братським рухом та інш., то католицька церква відповіла в 1560-70-х роках контрреформацією – пожвавленням відроджуваних інститутів католицизму, зокрема єзуїтського ордену. М. Грушевський указує на те, що якщо католицька церква за допомогою вказаних заходів швидко вийшла зі стану кризи, то православна переживала найгірші часи. Православне духовенство продовжувало уособлювати некультурність і темноту, грубість і деморалізацію. Зрештою, православ’я не витримало конкуренції з протестантизмом та реформованими інститутами католицизму.

Глибоко вивчена М. Грушевським історія плянів Унії. Після загарбання Західної України польські правлячі кола та католицька верхівка заходилися окатоличувати українців. Однак механічна зміна православ’я на католицизм виявилась неможливою. Тому в польському правлячому середовищі визріла ідея злучення католицької церкви з православною, тобто укладення Унії шляхом приєднання православ’я до католицтва. Ці початкові спроби унії кінця XV-початку XVI ст. не увінчувалися успіхом, оскільки православна верхівка не наважувалася розривати своїх відносин зі Східною церквою і Царгородським Патріярхом (відречення від грецької віри асоціювалося з відривом від національної традиції, европейські ж католицько-латинські форми культури несли небезпеку втрати національної ідентичності). У другій половині XVI сторіччя посилюється тиск на українську церкву з боку Москви: 1589 року Московську митрополію свавільно піднесено до рівня незалежного патріярхату. У цих скрутних умовах ідея унії як виходу із кризового становища зароджується в умах правлячих православних кіл України. У 1580-х роках православні ієрархи стають ініціяторами унії (першим виступив львівський владика Г. Балабан). Православна ієрархія, на відміну від римської курії, виступала за сепаратне об’єднання православної церкви з католицькою на компромісних засадах. М. Грушевський наголошує, що митрополити задумали перейти під зверхність Папи Римського, щоб звільнитись від сваволі патріярхів. З іншого боку, перспектива прилучення до римської церкви відкривала православній громадськості не тільки можливість духовних та культурних переваг, а й обіцяла чисто матеріяльні вигоди. Об’єднання з католицькою церквою передбачало урівняння в правах із католиками, доступ до тих сфер і впливів, які до того були недоступні. Була ще одна мета – звільнитись від впливу братств, які були носіями реформації православної церкви. Відтак увесь українсько-білоруський єпископат перейшов на унійні позиції.

Православна історіографія ще в ХІХ сторіччі надавала вирішального значення в переведенні Унії єзуїтам та польському уряду. М. Грушевський не заперечує католицько-польському впливові на розвиток подій, проте не вичленовує його із загальноісторичного контексту. Від 1570 року єзуїти, які оживили польську церкву, розпочинають похід на завоювання руської православної церкви. Підтримав уніятську партію православної церкви і клерикально настроєний уряд Сигізмунда ІІІ. Московська держава переживала в ту пору застій і послаблення й не могла втрутитися, як раніше, в релігійну боротьбу в Україні. Склалися, таким чином, надзвичайно сприятливі обставини для посилення боротьби за Унію.

Протиунійний рух наприкінці XVI сторіччя був надзвичайно цікавим і своєрідним явищем. У ході полеміки між публіцистами обох сторін поглиблювались науковість арґументації, створювався ґрунт для вдосконалення освіти. Цілком правомірними виглядають спроби сучасних істориків та філософів розглянути Берестейську Унію в контексті європейського ренесансно-реформаційного процесу, складовими частинами якого було формування в Европі національних культур і подекуди національних церков. Проте прихильники даного підходу, правильного в принципі, не враховують усієї складності европейських культурно-історичних явищ. Складовою частиною створюваної на національному ґрунті ідеології та практики Реформації був також і розкол даної народності за віросповідальним принципом. Цілком справедливим є висновок Я. Ісаєвича про те, що проунійний рух в Україні розвивався у контексті контрреформації (католицької реформації). Він не міг не привести до розколу українського національно-визвольного руху, що ніяк не сприяло консолідації українського суспільства в його боротьбі проти іноземного поневолення. Саме так оцінював наслідки Берестейського собору М. Грушевський: „Унія внесла роздвоєння серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу”. Ця оцінка М. Грушевського стосується тільки епохи пізнього середньовіччя (нижче ми покажемо, що він інакше ставився до роздвоєння в українському християнстві ХІХ сторіччя). Вона лягла в основу багатьох авторських концепцій, наприклад, до „Енциклопедії українознавства”: Унія й опозиція до неї розщепили українську церкву та народ і викликали довготривалу завзяту внутрішню боротьбу.

Т. Хинчевська-Геннель, доктор історії Польської Академії Наук, уважає наслідки Унії парадоксальними і цілком протилежними плянам ініціяторів Унії. Творці Унії прагнули до незалежності від Московського патріярхату, проте православні Речі Посполитої за російсько-польськими угодами підпали під московський протекторат. До загальної Унії обох церков так і не дійшло. Взаємна ворожнеча православних, уніятів і римо-католиків позначилась на війні України з Польщею, в котрій переплелися елементи релігійні з суспільними і національними. Ще один парадокс Унії, на думку дослідниці, полягає в тому, що роздвоєння народу на прибічників та противників Унії спричинило величезне зростання національної свідомості. Зрозуміло, що прихильники Унії в Римі та Варшаві не чекали такого повороту подій. На нашу думку, причина полягає в тому, що органічно здорове за своєю природою зерно унійної ідеї було кинуте на ґрунт національно-визвольних змагань народу, який тільки-но починав боротьбу за своє національне визволення. До того ж, Унію спочатку підтримала Польща, проти якої було спрямоване вістря національно-визвольної боротьби. Переконавшись, що Унія не виправдовує покладених на неї сподівань, польський уряд 1632 року урівнює православних із уніятами, а Львівську, Черемиську і Луцьку єпархії затверджує православними. Це рішення було зумовлене й виступами козацтва на захист православ’я.

Останнім часом історики і культурологи розглядають генезу греко-католицизму в контексті синтезу східно-візантійської і західно-римської культур. Варто зазначити, що чи не вперше побачив такий ракурс проблеми М. Грушевський. При цьому він вказував, що в ході релігійної боротьби наприкінці XVI ст. орієнтація православної церкви на візантійську культуру й традицію була слабшою у порівнянні з культурними впливами латинського світу. Ця обставина применшувала те глибоке провалля, яке існувало між уніятами і православними в сфері культурній. У сфері ж чисто церковній, догматичній, розділ був величезний. Як уважає Я. Ісаєвич, синтез східної і західної культур почався значно раніше Берестейської Унії (не випадково Острозька Академія була слов’яно-греко-латинською), православна ж церква довго не наважувалась прийняти европейські католицько-латинські форми культури. Тому в XVI сторіччі відбувалося чітке розмежування: латиномовна культура сприймалася українцями як органічно пов’язана з католицизмом, а, отже, чужорідна. Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя і оновлення культури. Почався національно-релігійний рух останніх десятиріч XVI-початку XVII ст., коли українська культура почала засвоювати культурні здобутки доби Ренесансу й Реформації. Нового виміру проблемі східно-західних впливів у церковному і культурному житті України надала Берестейська Унія. З періодом активізації контр-реформаційних тенденцій збігся новий етап синтезу слов’яно-грецьких елементів з латинськими: реальне співвідношення мінялось на користь латини, яка ставала мовою вищої освіти.

Цікавий погляд на проблему західних впливів висловлює С. Плохій, який вважає, що Унія з одного боку, зупинила просування католицизму на схід, а з другого – відкрила шлях для поширення загальнокультурних надбань европейської цивілізації. Упродовж XVII сторіччя відбулась адаптація на місцевому православному ґрунті західноевропейських ідей, а вже в першій половині XVIII сторіччя українські ієрархи та книжники „вестернізували” петрівську Росію.

Уважаємо, що наведені висновки потребують деяких уточнень. Фактично, „двері” до европейських впливів. Як це не парадоксально, відкрило приєднання України до Польщі. Українці почали здобувати освіту в европейських Університетах ще у XV сторіччі, робили це в XVI-XVII ст., причому не тільки завдяки переходу на греко-католицизм (в Університетах Европи вони змушені були приймати католицтво). У другій половині XVI-першій половині XVII ст. европейські впливи на українсько-білоруських землях ширила також і Реформація, яка через Польщу проникла в місцеве суспільне життя. Багато зробив у цьому напрямку й П. Могила, київський православний митрополит, у душі прихильник католицької культури, якому вдалося на деякий час поставити православну церкву вище уніятської.

Слід визнати, що ставлення до Берестейської Унії з точки зору „непрогресивності” її для розвитку національно-визвольного руху привело М. Грушевського до несхвальних у цілому оцінок Унії. З цих же міркувань він неґативно оцінював діяльність П. Могили, який, з його погляду, позбавляв українську громаду якого-небудь політичного чи національного проводу, хоч і зробив багато для піднесення української культури. Однак підкреслимо, що оцінки М. Грушевського не були ні упередженими, ні одновимірними, у всякому разі вони не були ворожими Українській Греко-Католицькій Церкві, як це інколи підносить католицька історіографія. Враховуючи ту обставину, що переговори з Папою Римським велись православними ієрархами конспіративно і мали характер клерикальної інтриґи, він кваліфікував їх як змову владик проти своєї віри і спільноти. На це вказував і верхівковий характер Берестейського собору владик-уніятів. М. Грушевський вважав правосильним з православної канонічної опінії лише православний собор. Два православних собори поклали початок розколу української церкви.

Оцінюючи результати першого десятиріччя боротьби православних проти Унії, М. Грушевський уважав успішним культурно-літературний напрям, який привів до великих моральних здобутків. Українська громада дала реванш тим, хто засуджував її на національну смерть. Оскільки політична (головне парляментарна) боротьба тривких успіхів не мала, спольщення українців продовжувалось. Тому справа православної церкви здавалась безвихідною. Саме в цих умовах в обороні церковної справи стає козацтво, яке добивається відновлення православного єпископату України й Білорусі. 1621-1632 роки М. Грушевський називає десятиріччям вільної української церкви, організованої під „крилами христолюбного Запорозького воїнства”. Єдність народу в особі його політичного представника Запорізького війська з національною церквою була небаченою і продовжувалась до того часу, поки в XVIII ст. не була ліквідована церковна автономія Січі.

Під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною цервою, яку воно взяло під свій захист, народилось українське барокко, у кращих архітектурних, живописних, літературних та музичних зразках якого в XVI-XVIII ст. можна бачити синтез европейської і східної (української національної) культур. Ще й у XVIII сторіччі, принаймні до ліквідації Січі, православ’я залишалось прапором боротьби за національно-культурне відродження. Тому твердження деяких авторів про генетичну несумісність православ’я і української ментальності не витримує перевірки історичною ретроспективою.

Русифікаційна функція православної церкви в Україні яскраво почала проявлятись у ХІХ сторіччі, коли власне українська православна церква почала перетворюватись у російську. М. Грушевський говорить з цього приводу, що „батьківську” віру, яка в XVI-XVII ст. мала зв’язки з соціяльними й національними струнами народної психології, підмінено змосковщеною офіційною церквою „казьонщиною” та мертвеччиною. На Галичині ж в тім часі уніятська церква навпаки націоналізувалась і зв’язувалась із народним життям, з інтеліґенцією та з народними масами зв’язками не тільки релігійними, але й національними, культурними, політичними...

Утворення і чотири сторіччя існування греко-католицької церкви в Україні іменують деколи як феноменальне явище української історії. На нашу думку, феномен цієї церкви полягає в тому, що з дестабілізуючого фактора української дійсності кінця XVI-XVII ст. вона змогла перетворитись на важливий чинник національного відродження і боротьби за незалежність. Ця воістину феноменальна трансформація значно прискорилась із переходом Східної Галичини, де Унія була прийнята найпізніше, до складу Австро-Угорщини із значно м’якшими політичними та світоглядно-релігійними умовами. До того ж, на відміну від Польщі, Австрія була европейською країною, яка вже вступила в епоху нової історії. Напевно, саме в той час посилилась европейська орієнтація греко-католицької церкви, заслуги якої перед українським національно-визвольним рухом ХХ сторіччя є незаперечними.