Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654) — це справді «зоряний час» історії України. Простi козаки, селяни, ремісники звільнилися для історичної творчості (зокрема, і державної), і величезною є тут заслуга самого гетьмана.

Не будучи вільним від соціальних (навіть кастово-козацьких) упереджень своєї доби, він посів чiльне місце в історії нашої держави якраз тому, що усвідомлював: тільки спираючись на підтримку якнайширших верств народу, можна створити власну систему державної влади в Україні (а водночас — і зміцнити свою особисту владу). Незважаючи на майже безперервну війну з панською Польщею (а може, саме через цю обставину), уряд гетьмана проводив, хай дуже суперечливо і непослідовно, курс на демократизацію суспільного та державного життя.

Невід’ємною складовою цього курсу була, зокрема, судова реформа, результати якої (в головному) успадкували і розвинули наступники Хмельницького — від Івана Виговського до Івана Мазепи. Цей процес був тривалим і складним. Суть та передумови його зумів свого часу ясно і переконливо викласти М.С.Грушевський. Видатний історик зазначав, що козацтво як вiйськова організація уже в 20—30-і роки XVII ст. поступово «осідало на землю, в міру того як все більше осілої й господарської, селянської й міщанської людності віддавалося під присуд козацький і приписувалося до війська. Поділ козацького війська на полки переходив в поділ покозаченої території на полкові округи. Вже в сім часі полковники, сотники й отамани були не тільки начальниками своїх військових відділів на війні, але і в спокійний час мали значення влади судової й адміністраційної для всієї козачої людності свого округу, заступаючи для неї всяку іншу владу».

Практично це виглядало так. Найвищою посадовою особою в Україні, яка мала повноваження здійснювати судову владу, був генеральний суддя. Разом з генеральним осавулом, писарем, обозним і ще де кількома високими чиновниками, що звалися також генеральними (на відміну від таких же чинів полкових), він брав участь з правом вирішального голосу в засіданнях своєрідної ради міністрів при гетьмані — генеральної старшини. Колосальний вплив на рішення, які ухвалював генеральний суддя, мав гетьман, бо будь-яке рішення, що було важливим для війська і держави, виносилося на розгляд засідання генеральної старшини. Скликав таке засідання одноосібно гетьман тоді, коли вважав за потрібне; він же значною мірою і визначав його результат. Отже, незалежність судової влади у XVII ст. не могла, очевидно, бути більшою, ніж дозволяла епоха, що вимагала концентрації влади в одних руках.

Ті ж вимоги епохи наклали свій відбиток і на систему судової влади на місцях. Формально ця влада належала полковим суддям, реально її часто здійснював полковник того чи іншого полку, який був більшою чи меншою мірою незалежним або автономним від генеральної старшини та гетьмана (рівень цієї автономії залежав від конкретних історичних обставин в Україні).

Але не варто забувати, що величезне прогресивне значення судових реформ Хмельницького та пізніших гетьманів полягало в тому, що силою зброї була знищена система іноземних (польських) судів в Україні. Поляки ввели наприкінці XVI ст. так звані «статутові» суди, що мали яскраво виражений становий характер: для цивільних справ діяли земські суди, для карних справ — гродські і для земельних справ — підкоморські. У Любліні перебував «трибунал», який був вищою апеляційною інстанцією. У містах діяли суди Магдебурзького права.

Уряд Хмельницького скасував систему «статутових» судів; до кінця 50-х років XVII ст. було сформовано мережу козацьких судів: полкових, сотенних та сільських, а дещо пізніше утворився Генеральний Суд як головний апеляційний трибунал. Разом із судами Магдебурзького права, що були успадковані ще з польських часів, ця судова система проіснувала до 1750 р. Однак значно складніше від створення нових судів було розробити нові закони, це потребувало і часу, і коштів, і підготовлених фахівців. Доводилося деякий час користуватися старими правовими положеннями польських королів i Великих князів литовських (про це йшлося, зокрема, і в договорі гетьмана Б.Хмельницького з Москвою 1654 р.). Тим більше не сприяла вдосконаленню власного законодавства страшна доба Руїни (1657—1676 рр.). Такий стан справ змінився лише за часів гетьмана Мазепи на початку XVIII ст. Але й тоді далеко не завжди вистачало сучасних законів, судам часто доводилося користуватися «звичаєвим правом».Зросла роль судових урядовців нижчого рангу, особливо судових писарів, які пам’ятали складні та суперечливі правові акти й спроможні були (звичайно, не безкорисливо) в той чи інший бік тлумачити їх.

В Москву і Петербург, до Петра I, йшли численні скарги на судові зловживання; це, врешті, і було використано царем як привід для різкого обмеження судової автономії України: в 1721 р. функції вищої апеляційної судової інстанції були надані Малоросійській Колегії (виконавчому органу при царі). Ще через два роки Петро наказав розпочати роботу зі складання кодексу законів, що діють в Україні (причому, винятково російською мовою). Ця праця була завершена за часів імператриці Анни Іоаннівни виданням збірника «Права, по которым судится малороссийский народ».

Судова реформа — один з елементів історичного процесу; як за часів гетьманування Б. Хмельницького та його спадкоємців, так і зараз вона потребує (як і кожен процес) безперервного вдосконалення з метою утвердження незалежності судів i судової влади, що є неодмінною передумовою соціальної справедливості та суспільного поступу.