Київська держава, як, зрештою, і будь-яка інша держава раннього чи пізнього середньовіччя, виникла і розвива-
лась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з іншими народами, слов'янськими і неслов'янськими. Цен-
тральним стрижнем цієї могутньої територіально-державної спільности було подніпровське плем'я полян, яке через деякий час привласнило собі ще й іншу назву - руси, русичі, русини. Є підстави вважати, що назва ця була перейнята полянами-слов'янами від своїх південних сусідів, з якими вони межували з давніх часів, а, отже, мали досить багато спільних контактів, зокрема, щодо захисту своїх земель від численних кочових орд.
Так, готський історик IV ст. Іордан розповідає про народ під назвою росомани, з якими воювали готські племена («рос» — самоназва народу, ман — в німецькій мові «людина», отже росоман — роська людина, чи, в пізнішій вимові руська, тобто русич, русин). Готи воювали не тільки з росоманами, а й із племенем антів, на чолі яких стояв легендарний Бос, або Бож. Народ рос згадує і сірійський автор VI ст., відомий під іменем Псевдозахарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам'ятці світової цивілізації — Біблії — пророк Ієзекіїль згадує великий
войовничий народ рош. Корінь «рос» широко поширений серед імен і власних назв у народів північно-східного Причорномор'я, Приазов'я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на ім'я Руса; стародавня назва Волги -- Рос-Аракс тощо. Росів знають усі східні джерела і відносять їх до територій північно- східного регіону Європи (Дон, Приазов'я, Крим). Часто візантійські джерела називали їх ще скіфами.
Проте, регіон західного Причорномор'я завжди пов'язувався джерелами із розселенням слов'ян-антів. Плем'я полян, з усього, жило на межі з племенами росів-русів. Поляни зіграли консолідуючу роль у творенні Подніпровської слов'янської держави. І, як твердить автор «Повісті минулих літ», згодом прийняли на себе іншу назву — руси. «А слов'янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони русею, а спершу були слов'янами, хоча вони й полянами звалися, але мова в них слов'янська була».
Отож бачимо, що згодом слов'яни-поляни називалися ще й руссю. Залишимо поки що осторонь питання, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що «Повість минулих літ» навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — в розумінні держава, прибрала іншу назву. Під датою 6360 від сотворения світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, «індикта 15, коли почав Михайло (імператор
Візантії Михаїл III — Авт.) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля». Далі літописець роз'яснює, що він довідався про цю назву із літопису чи хроніки грецького походження: «А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому».
Автор літопису виводить назву «русь» від закликаних до словен Ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на російському престолі, не має під собою грунту і що вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не повертатись до цього питання, якби воно не відроджувалось деякими сучасними істориками Росії і якби під нього не підводились нові докази.
Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під словом «варяги». А він говорить, що «варяги... є приходні».
Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, «називались «русь», як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші — готами, — отак і ці».
Тут ясно видно, що назва «русь» — це була назва цілого народу, від якого й прийшла до слов'ян і їхніх сусідів — чуді, кривичів і весі — закликана ватага руси. Ось тільки неясно, звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце перебування руси — каже, що посланці цих народів, яких пригнічували варяги із замор'я, також «пішли вони за море».
Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути тільки Балтійське море і що ті варяги, які прийшли до словенів та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи, або дани, або нормани. Але ж ті варяги-руси могли прийти й із-за іншого моря, якщо зважити на те, що морем в давнину часто називали і великі озера — такі як озеро Ільмень на півдні від Ільменських поселень словенів, чи озеро Чудське на захід від них. Якщо зважити, що словени ільменські прийшли туди від південніших розселень слов'янських племен, що вони безумовно підтримували стосунки зі своїми співплемінниками (а навіть, якщо словени ті були за походженням із слов'ян балтійських), то не буде великою натяжкою припустити, що словени Ільменські могли запросити приходнів-варягів від південних сусідів своїх
— полян і русів. Так і могли з'явитися на Волхові руси-варяги.
Хто ж ті руси? Де вони жили?
У цьому зв'язку є цікавими дослідження відомого історика М. Брайчевського, який вважає, що первинна територія
народу русь займала східну частину антсько-полянської землі. Як свідчать усі вітчизняні джерела, в Х — XIII ст. назва Русь у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель-князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була територія, де жили слов'яни-анти, які сформувались в умовах
слов'яно-іранського симбіозу, і які, логічно, перейняли від сармато-скіфського населення етнонім рось чи русь.
Які ж власне землі входили до складу Руси? Академік Б. Рибаков установив: руською землею не називались в
літописах: Новгород Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, міста Володимиро-Суздальського та Рязанського князівства, області, заселені вятичами, Полоцьк, а також Галич — на Дністрі, Володимир-Волинський. Зате постійно руською землею називалась земля Київська, Переяславська, Чернігівська. Літописи постійно іменують Київ і Київщину руською землею, Переяслав південний у
Лаврентіівському літописі вісім разів названий «руським» на відміну від Переяслава Суздальського; так само земля
Чернігівська — постійно іменується руською землею. Територія колишньої руської землі, як засвідчують літописи,
одночасно називалась і Україною, в слов'янській мові — країною, тобто, державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське подніпровське територіальне ядро стало центром формування східнослов'янської країни - в пізнішому розумінні держави. Відомо, що на території руської землі сформувалась українська народність, державна народність. Відомо, що українці зберегли й свою іншу назву — русини, — на величезних просторах
свого розселення, в тому числі на землях волинських, галицьких, подільських — до новітніх часів.
Назва Русь, руська земля залишилась за територією України і в часи литовського та польського панування над Подніпров'ям.
Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні діячі також вживали тоді подвійну назву — Україна-Русь.
Цікаво, шо всі українські видання в Західній Україні в XIX ст. іменували себе руськими, починаючи від знаменитої «Русалки Дністрової» Руської трійці 1837 р., де в передмові «К народним руским пісням» вказувалось, що «Нарід руский оден з головних поколінь слов'янських...».
Ще раз підкреслимо, уважне прочитання давніх вітчизняних джерел, зокрема, «Повісті минулих літ», переконує, що: поляни
1) жили по сусідству із народом під назвою русь, роси,
руси;
2) що ця назва перейшла до полян і їхньої держави.
Руси входили до складу воїнства Олегового під час його походу на Константинополь. Олег каже переможеним грекам: «Ізшийте паруси паволочні русам, а словенам - шовкові». Тобто, руси і словени тут виступали як два окремі народи. Далі — князь Ігор збирається в похід і — «зібрав багато воїнів-варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців...». Руси тут виступають також осібно як народ, а не як найманці-варяги. Варяги зовсім відокремлені від руси. Цікаво, що найстародавніша редакція «Руської Правди» 1015 року, написана для новгородців, фіксує закони, що охороняють права вищої новгородської еліти, в тому числі і «русинів», які прибули до Новгорода з Київської землі. Ймовірно, що названа ця «Правда» Ярослава «Руською» через те, що сам він вважав себе князем руської землі та її столиці Києва.
В 1146 p. новгород-сіверський князь Святослав Ольгович запрошує Юрія Долгорукого: «Піди-но в Руську землю, до
Києва...». Отже — суздальсько-володимирська земля не була Руссю. Так само, як раніше радимичі, підкорені київським воєводою Вовчим Хвостом, змушені були платити «данину Русі» і платили її до часів Володимира Мономаха, відділяючи себе від Руси, бо, як пише літописець XII ст., вони платять данину Русі «і до сьогодні». Отже, радимичі і в XII ст. не жили в Русі, тільки сплачували їй данину.
Проте в сучасній історіографії з наукового обігу не зникла й стара версія, за якою руси-варяги — північного походження. «Назва «Русь» виникла в Новгородській землі», повідомляють нам творці модифікованої в дусі сучасного російського патріотизму варяго-руської теорії. Вони намагаються довести, що «первинним ядром» «древнєруського ранньофеодального утворення» була племінна територія ільменських словен, яка
окреслена назвами з етнонімом «Русь». Центром його була Ладога та її околиці. І от ця північна Русь в середині IX ст. розпалась — на південну, Київську, і північну -- Верхню Русь, яка не відома ні вітчизняним, ні зарубіжним хроністам чи мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми апологетами старої теорії. Вони вважають, що ті закликані варяги-руси з датським вікінгом Рюриком і поклали початок давньоруській державі.
Щоб довести свою концепцію фактологічне, ці історики переконують, що етнонім «русь» виник «у Новгородській
землі», бо він «зафіксований тут багатою топонімікою, яка відсутня на півдні» (мається на увазі «південь» Росії --
Подніпров'я, тобто Україна, — та сама термінологія, що і в самодержавній Російській імперії — Авт.). Автори наводять
ряд назв, шо збереглися на Новгородщині з коренем «рус»: Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — «військо», «гребці», «дружина». Ці автори не знають, чи, може, вдають, що не відають, що й на «півдні», на Подніпров'ї, існує не менша кількість гідронімів, власних назв із коренем «рус»: річки Рось, Росава, Росавиця, населені пункти Рава Руська, Руська Потяна та ін., а головне, й донині збереглися люди, які ще називають себе русинами.
Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи не називала себе Руссю ні Верхньою, ні Північною, ні якоюсь іншою, з'явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твердять про переселення слов'ян із південних регіонів до озера Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, який на багато століть зберіг у своїй топоніміці назву перших слов'янських пришельців, — це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов'ян - Велес або Волос), Перунове капище — Периньтощо. Логічно, що слов'яни із Подніпров'я і принесли із собою разом зі своєю культурою і традиціями свою нову назву — руси. Проте, не виключено, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних племен слов'ян, що займали територію центральної Європи
від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети-лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни (по р. Укра, що плинула до Одри) та ін. — були й руси, можливо, якась торгова група, оскільки древні західні джерела вказують на існування на побережжі міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем,
Колобрегом, Штетином та ін.
Але ті «північні руси» не дали своєї назви Новгородській землі чи Приладожжю, хоч як би то було. Відомо, що Олег,
який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого війська «багато своїх воів-варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів». Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці полян, мовив: «Хай буде се мати городам руським». Не Ладога, і не Новгород були оголошені «матір'ю», тобто, столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: «І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю». Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою поряд з іншими народами, і русів.
Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?
Однією з останніх спроб пояснити історію власне русів як народу, що жив і утверджував себе в Подніпров'ї, зробив
історик Г. Василенко в своїй невеличкій праці «Руси». Втім, треба визнати, що подібні спроби робилися й раніше.
Зокрема можна нагадати праці російського історика-словіста Ю. Венеліна, який вважав, що «Гунно-аваро-хозарська
держава власне була царством російського народу», що держава між Дунаєм і Волгою, яка склалась під владою
гуннів, це і є Росія.
Для з'ясування походження терміну «русь» і його проникнення в слов'янський світ деякі дослідники використали
свідчення західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово «руси» — кельтського походження. Звідки вони взялись на Подніпров'ї і в регіоні Західної України, де й донині збереглась самоназва українців - русини?
З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н.е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс,
за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем'я бастарнів, яке мало самоназву - рутени. Ці рутени пішли
на Подунав'я, частина їх з'явилась у Прикарпатті. Після Маркоманськоі війни 166 - 169 pp., в якій брали участь
придунайські кельтські племена, зокрема, рутени, частина їх була переселена у Фракію, частина рушила на схід, до
Криму і Подніпров'я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони і могли зіткнутись із готами, з
якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з Іордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин
від готів. Сучасники Нестора-літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрін повідомляють, що руси - кельтського
походження.
Про русів, як небезпечних сусідів арабського світу повідомляє арабський історик VII ст. ат-Табарі. Хан Дербента
Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: «... руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам...
Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі і власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни». Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI — VII ст., доки поляни стали також іменувати себе руссю.
В Прикарпатті кельти-рутени змішалися із слов'янами, ослов'янились і дали місцевому населенню ще одну назву —
рутени, яка залишилась відомою в численних документах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XIX ст. Можна допустити, що ці рутени-кельти, яких римляни називали також галами, тобто, поклонниками ритуальному птахові рутенів - півню (галану), привнесли ще одну назву слов'янському населенню та місцевості Прикарпаття - галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко небезпідставно доходить висновку, що етнонім руси чи русини «є трансформацією племінної назви рутени».
Можна піддати сумніву деякі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні два висновки сучасних істориків:
1. Назва руси з'являється далеко до появи варягів-норманів у слов'янських землях, а тому твердження літописця «варяг бо прозвашася руссю»,— не стосується жодного північного народу - шведів, данів, норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені «рос»чи '«рус», не існувало й такого регіону — Русь. Проте слово «рус» і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка і т. д.), в Трансільванії (25
населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), в Словаччині (46 географічних назв: Русбах, Руска, Росина і т. д.). 2. Територіальне поширення цього етноніма прив'язується все ж таки до Подніпров'я, південної межі полянського слов'янського світу і збігається з численними свідченнями хроністів вітчизняних та зарубіжних, зокрема, особливо важливих арабських авторів, про існування окремого народу русів, які, як повідомляють ті ж таки джере-
ла, злились із слов'янським населенням, ослов'янились самі і привнесли Подніпровському та Прикарпатському слов'янству свою назву (як, скажімо, пізніше булгари дали свою назву слов'янам Балканського півострова.
Тож новітня реанімація теорій про північних варягів-русів у світлі нових даних також відпадає. Як відпадає спроба
довести, що була спочатку створена «від Ладоги на півночі до Києва на півдні держава», назва якої була «Руска земля» і що центром її була Ладога і Новгород, регіон «племінного княжіння ільменських словен».
З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена автохтонним населенням Подніпров'я, в якому провідна роль
належала слов янам-полянам, що жили в тісному контакті з численними неслов'янськими племенами. Держава ця була створена задовго до появи будь-яких приходнів з півночі і була цілком самобутньою в своєму існуванні, зі своїми законами, традиціями і навіть своєю назвою. Київ жив своїм державнотворчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, в тісному контакті з Візантійською імперією і південносхідним світом.
Назва «Руська земля» виникла як назва територіального ядра київсько-полянської держави і вперто утримувалась
протягом Х - XII ст. в основному за регіоном Київського, Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала
поширюватись на «инии языци, иже дань дають Руси», тобто, на колонізовані русичами території. До меж Київської Руси, за літописними джерелами, не входив регіон північно-східних, життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи з нею.
Лише в деяких літописах пізнішого часу на певні частини державних київських окраїн поширилась назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення слов'янських і неслов'янських племен, їх співжиття, з яких в багатовіковій історії сформувалась українська народність. Спроби зробити ініціатором утворення Київської Руси «північних русів», що прийшли із Скандинавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода, і тим підтвердити споконвічну «єдність» і «неподільність» російського народу з українським, не мають під собою наукового підґрунтя.
У зв'язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народности в тому розумінні, як про неї нині пишуть у підручниках та історичних розвідках, — як цілісної самосвідомої етнічної єдности, що жила на всьому обширі східнослов'янської держави в Х - XIII ст. Ось як трактується це питання в сучасній історіографії:
давньоруська народність визначається такими основними рисами,  як «спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві діалекти... спільність території, що збігалася з політичною спільністю в формі Давньоруської держави, яка об'єднала весь східнослов'янський світ. У наявності певна економічна спільність, а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи була єдиною формою ідеології».
Наприклад, Б. Греков заявив, що під Давньоруською державою «ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла внаслідок об'єднання Новгородської Руси з Київською Руссю». Треба сказати, що таку думку проводять не лише російські, а й більшість українських сучасних істориків.
Як бачимо, тут стверджується навіть існування «Північної Руси», яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована.
Власне, ніякої принципової відмінности між дореволюційними та радянськими російськими істориками немає. Слідом за подібними твердженнями російських істориків, українські історики, принаймні більшість із них, також повторюють
цю саму думку. Деякі з них навіть датують цей процес, вважаючи, що вже в IX - Х ст. сформувалась етнічна єдність — давньоруська народність.
Вони твердять, що назва «Руська земля» в абсолютній більшості джерел, від Х до XII ст. стосується саме цієї
території, що єдність її населення безперечна, через те саме до нього можна застосовувати термін «давньоруська народність» в епоху Київської Руси. Проте саме в цей же період існували у складі Київської держави й інші досить цілісні державні утворення, що підпорядковувались Києву. У них — своя самобутня політична традиція, спільність матеріальної культури, духовна спільність. Передусім важливе місце посідає в Київській державі Новгородська земля, літописна Славія, середньовічна парламентська республіка.
До цього можна ще додати свідчення «Повісти минулих літ» про те, що плем'я полян було «з роду слов'янського», як і древлян, а «радимичі ж і в'ятичі походять од ляхів» (мова йде про народи Прибалтійського помор'я). Словени новгородські і кривичі, як свідчать археологічні пам'ятки, зберегли в собі значні сліди західнослов'янської культури, а також місцевого угро-фінського населення, зокрема, мері, весі та ін.
Політичне ж об'єднання цих двох великих слов'янських державі нагадувало скоріше конфедеративний союз, який був завжди нетривкий і розпадався під першими ударами як всередині, так і ззовні країни. Єдности між ними ніколи 'не було, як правдиво зауважує Б. Рибаков. Бо й справді «руська земля» складалась із ворогуючих князівств.