Головними виконавцями підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату стали гетьман Іван Самойлович, Московський патріарх Йоаким та Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський.
Іван Самойлович народився в сім`ї священника. Закінчив Киево-Могилянську Академію. У 1672 році старшина обрала його гетьманом Лівобережної України. Патріот своєї вітчизни, Іван Самойлович намагався об`єднати при допомозі Росії всі українські землі під булавою одного гетьмана. Прихильник якнайширшої автономії України. Українське духовенство розглядав як конкурента для своїх впливів у Росії. Крім того, незалежна від Московського патріарха українська церковна ієрархія ослабляла його політичну вагу в Україні. Ось чому гетьман підтримав наміри московського уряду перевести Київську митрополію під юрисдикцію свого патріарха. Був переконаний, що ця акція можлива тільки при умові збереження внутрішньої незалежності Української Православної Церкви.
Зовсім по іншому розглядалося це питання Московським патріархом.Йоаким Савелов народився в сім`ї ростовських служилих (ОЛотоцький стверджує, що він із московських бояр). У 1654 році разом із російським військом, в якому служив, опинився в Києві. Через рік прийняв чернечий постриг у Київському Межигірському монастирі. В 1657 році він відправився в Москву за милостинею, звідки вже не повернувся.3 Завдяки добрим стосункам із царем Олексієм Михайловичем, Йоаким у 1674 році стає патріархом. Людина власна, тверда, навіть жорстока. Зокрема, згідно указу 1684 року, прийнятого на його вимогу, старовірів та тих, хто їмспівчував, після жорстоких катувань спалювали. В цілому проявив себе людиною обмеженою, противником будь-яких впливів із Заходу, включаючи й українські.
У 1681 році з`явився проект нової церковної реформи в Росії. Проект передбачав збільшення числа єпархій до 12 митрополій та 72 архиєпископств та єпископств. Планувалося шляхом надання кафедрам ступенів ввести строгу послідовність заміщення кафедральних місць. Митрополити, згідно проекту, безпосередньо підпорядкувалися Московському патріарху. Київська митропблія винятком не була. Власне, останній нами названий пункт проекту реформи, найбільше відповідав планам самого патріарха.
Йоаким, очоливши патріархію, невдовзі почав докладувати царю про необхідність заміщення Київської кафедри, а гетьмана Івана Самойловича переконувати, що хоч митрополія й не підлягала Москві, проте вони, як «члени єдиного тіла повинні по заповіді апостола праведно і законно допомагати страдаючому членові» .Тетьман цілком погодився з патріархом. Однак, здійснення їхнього плану затягнулося, можливо й з браку відповідного кандидата на Київську митрополичу кафедру.
Дійсно, Лазар Баранович, місцеблюститель Чернігівський архиєпископ був старим і на думку патріарха уже не міг канонічно управляти всією митрополією, через те й висвячує по 10 і більше священників одночасно, порушуючи ним же підписану постанову Московського Собору. Правда місцеблюститель був переконаний, що висвячення декількох пресвітерів та дияконів на одній літургії являлося цілком канонічним.
Далеко не молодий був й Печерський архимандрит Інокентій Гізель. Підтриманий українським духовенством та козацькою старшиною, він, коли конкретно постало питання про обрання митрополита, помирає.
31 жовтня 1684 року від патріарха Йоакима до гетьмана надходить лист, в якому наголошувалося на необхідність швидше подбати про заміщення необсадженої Київської кафедри. «Митрополія Київська, — пише патріарх, — довгі роки вдовує без пастиря, їй же зело, у нинішні часи найпаче, пастир необхідний».1 Москву дуже непокоїли відомості про Львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який через своїх ченців схиляв лівобережне духовенство до Польщі, бо там священникам «воздається честь», «із підданства соїх панів вони звільнені:, що «краще мати голову Церкви в Києві, як Москва має», що «колись київські митрополити ставили московських, які тепер патріархами називаються», «що многими століттями св. Софія Київська старша соборної церкви московської, що краще мати владу духовну та світську в Києві, чим шукати її з рабським поклонінням в Москві». В січні 1685 року гетьман відповів, що листується у справі заміщення митрополичої кафедри з духовними чинами, які погоджуються і благославляють царську думку дати пастиря найдавнішній Київській митрополії.
11 грудня 1684 року із Москви від імені російських царів Івана та Петра відправляється грамота й до Константинопольського патріарха. Царі повідомляли, що «в государській державі яких ще не за часів їх батька учинилася Київська митрополія» залишена без пастиря, на яку тепер посягає «відступник святої соборної східної церкви» єпископ Йосиф Шумлянський. Посилаючись на віддаленість Константинопольського владики та крайню необхідність дати пастиря митрополії, царі висловили бажання, щоби новообраний митрополит та його наступники поставлялисяв Москві. Наприкінці додавалося, що про це ж били чолом у них гетьман Іван Самойлович, запорізька військова старшина та «весь народ малоросійський, як духовні так і мирські люди». Це не зовсім відповідало істині, бо на цей час відпоіді з України ще не надійшло. Проте маючи інформацію про загальний настрій Івана Самойловича та його оточення, в Москві дозволили собі так «злукавити». До грамоти було «прикладено» соболів на 200 рублів (40 штук).2 Не дочекавшись відповіді з Константинополя, у лютому 1685 року Московський патріарх розпорядився, щоби гетьман спільно з духовенством та козацькою старшиною обрали митрополитом «мужа тихого та розумного» і направили його в Москву для хиротонії. Що стосувалося безпосередньо митрополичих прав, то це мало бути предметом окремих переговорів без участі Константинопольського патріарха. «До святійшого Константинопольського патріарха, — наполягав Йоаким, — ні про що не писати і не посилати і причитання ніякого до нього не мати і під послушанням у нього не бути».3 Лазар Баранович, знаючи про переговори гетьмана з Московським патріархом, відразу виявив своє бажання посісти митрополичу кафедру в якості митрополита. Про це він дуже виразно натякнув Івану Самойловичу в воєму листі від 11 грудня 1684 року.4 Череж тиждень, 18 грудня, гетьман таким же способом відмовляє йому. Дякуючи єпископу за те, що «пастирське бажання прикладається», він просить його посприяти обранню митрополита, «аби закордонні, противні нам та небажані церкві Російській особи, митрополитами і архимандритами називаючися, в своїх намірах устами більше не бентежили церкву Божу» (тут малися на увазі греко-католицькі владики). Іван Самойлович, стараючись мати на відповідальних посадах послушних та відданих людей (три сини його були полковниками), хотів бачити таких й у церковному керівництві Київської митрополії. Авторитетний та незалежний Чернігівський архиєпископ його не влаштовував.
Таким «тихим, в божественнім писанії вправним» чоловіком виявився Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Походив він із давнього княжого роду, який брав свій початок від Святополка-Михайла, внука Ярослава І, тому й підписувався «Гедеон Святополк князь Четвертинський». У 25-річному віці митрополит Діонісій Балабан висвятив його в сан єпископа Луцького й Острозького.
В 1679 році Гедеон Святополк-Четвертинський брав участь у Люблінському Соборі православних та греко-католиків, який розглядав питання церковної унії обох конфесій. Разом із депутатами Луцького братства, єпископ заявив, що буде прикладати всі зусилля для збереження цілості православної церкви, яка перебуває «в милості чотирьох східних патріархів».3 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський перейшов таємно в унію, намагався звільнити Луцьку кафедру від Гедеона Святополк-Четвертинського, а на його місце посадити свого брата Афанасія. Внаслідок інтриг, з боку короля до Луцького владики надійшов ультиматум: або прийняти унію, або сісти у в`язницю «до Малборку», і навіть «хотіли його життя позбавити». Тоді, згадував Гедеон Святополк-Четвертинський, «маючи людську слабість, злякався дізнавшись про це, бо не пережив би заточення, та й людям не зміг би більше принести користі, тому й залишити престол свій і все своє змушений був».
Ієрархічний стаж, гоніння за православ`я і, нарешті, родинні зв`язки з гетьманом (дочка Івана Самойловича після смерті свого чоловіка Ф.П. Шеремєтьєва вдруге вийшла заміж за племінника єпископа) давали підстави надіятися на успішну підтримку кандидатури Гедеона Святополк-Четвертинськогоз боку українського духовенства. Навіть Лазар Баранович, який відразу відчув у єпископі свого реального суперника, визнав:«Хіба що його митрополитом Київським зробити, а то іншого йому місця нема», та й «чоловік він добрий і смирний і ніякої влади не бажає».
Відразу після переходу на Лівобережжя, Гедеон Святополк-Четвертинський відправив у Москву листи до царів та патріарха, в яких пояснював причини втечі з Польщі і висловив бажання бути назавжди під їхньою рукою. Патріарх Йоаким похвалив Луцького єпископа за смиренне поклоніння йому і, що не побажав зрадити віру, вислав у подарунок 10 рублів.
Царською грамотою від 9 грудня 1684 року єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський приймався під високу руку російських царів Івана та Петра. Москва тим самим підтримала його кандидатуру на вакантну посаду Київського митрополита.
Вибори відбулися в Києві при Софійському соборі 29 червня 1685 року на свято Петра і Павла. Від гетьмана для «присутності» прибули генеральний військовий осавул Іван Мазепа та чотири полковники: Василь Борковський — полковник Чернігівський, Леонтій Полуботок — полковник Переяславський, Григорій Карпов — полковник Київський та Яків Жураківський — полковник Ніжинський, з «товаришами».
Незважаючи на універсали Івана Самойловича, на Соборі було мало представників від духовенства. Пославшись на поганий стан здоров`я, не приїхав Лазар Баранович, котрий так і не добився підтримки у гетьмана. Правда, він розіслав грамоти своїм підлеглим,7 але ніхто із Чернігівської єпархії. При такому розкладі сил, коли світські представники мали абсолютну більшість, не важко було передбачити результат виборів. І дійсно, незважаючи на заборону гетьмана оголошувати Івану Мазепі свого обранця (аби не робити ніякого тиску), митрополитом обрали єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. Обрали, як повідомляв Іван Самойлович у Москву, одноголосне.3 Та по іншому й бути не могло, адже всі усвідомлювали, що Церкві необхідно мати митрополита, а не блюстителя.
Відразу після виборів до Гедеона Святополк-Четвертинського прибули посли: ігумен Видубицького монастиря Феодосій Углицький та ігумен Переяславського монастиря Єроним Дубина, з двома протопопами. Прибулі ознайомили єпископа з результатами виборів (вони ж повідомили про це і гетьмана). Гедеон, вислухавши їх, тут же заявив про неспроможнісь східних патріархів захистити православ`я і висловив бажання «прийняти жезл архиєпасторський не від кого іншого, як від московського патріарха».
Заява Гедеона Святополк-Четвертинського викликала у духовенства занепокоєння, яке проявилося у формі так званого протесту на Соборі, що продовжив свою роботу 8 липня 1685 року уже без світських делегатів. З цього приводу в листі до гетьмана вказувалося, що Собор без участі провідного духовенства не може вирішувати питання переходу Київської митрополії у відання іншого патріарха, бо «вони могли би на нас звалити вину, якщо би ми що-небудь постановили противне їхнім думкам. Тому-то цей Собор невзмозі вирішити такої справи, яка належить усій Церкві». Крім того, право передачі митрополії, на думку українського духовенства, належало виключно Константинопольському патріарху, бо «негідно дітям відрікатися від отця свого». «Відразу ж, — писалося в листі, — відлучимося від Константинопольського патріарха, ісконного отця нашого, коли власними очима побачимо і вухами почуємо, що Царгородський патріарх згодився уступити свої права Московському. А тепер боїмося відступати від ісконного отця нашого, щоби не попасти під клятву».
Собор вважав, що відмова від Константинополького патріарха матиме шкідливі наслідки для православних Польщі. Для польського уряду з`явиться більше шансів схилити їх до унії з Римом, бо «якщо ті добровільно відмовилися від послушанняКонстантинопольському патріарху, то чому би не поступити так» і православним Речі Посполитої.1
Нарешті, духовенство висловило побоювання щодо втрати своїх привілеїв після переходу до Московського патріарха, а саме: заборонять носити хрест перед Київським митрополитом, бо «перед жодним митрополитом московським хреста не носять»; звелять хреста на митрі зняти, бо «жодному митрополиту хреста на митрі носити не вільно»; заборонять вільну елекцію митрополита в Києві, а натомість його призначатиме патріарх, як в Росії; суд митрополита перестане бути найвищою інстанцією «в справах не противних у вірі», бо ж «в Москві на митрополитів (й) про менші справи чолобитні бувають до патріарха, що і в митрополії Київській мусило б бути»; Київський митрополит змушений би почергово цілорічне перебувати біля Московського патріарха, за існуючим в Росії звичаєм.
Духовенство занепокоїлося, що закриють типографії Української Православної Церкви бо їх «в жодній митрополії Московській не вільно тримати; що в титулі митрополита Київського не буде слів «всея Росії», бо тільки «сам патріарх так ся пише»; і що, нарешті, українському владиці звелять клобук білий носити. «І ще багато іншого, — читаємо в листі, — могло би (бути) проти давньої честі митрополита Київського».
Як аргумент, духовенство вказало на зміни, які відбулися в Білгородській єпархії, коли вона управлялася архиєреями-великоросами Михаїлом і пізніше Аврамієм. Якщо раніше священники й протопопи цієї єпархії жили «по всьому київському нашому праву та звичаю», то тепер же правове і матеріальне становище змінилося: збільшилися данини, розвинулося хабарництво, духовенство «б`ють, по литках затинають палицею, підвішують» тощо. «Книги наші знищують, а московські надсилають, церковний спів і читання наше касують, а московські заводять, до чого люди не скоро звикають. Все це давнім нашим духовним вольностям противне, але воно помалу з часом увійде й до нашої Церкви малоросійської, якщо митрополит Київський так належав би до патріарха Московського., як і всі митрополити московські».
Уважне вивчення документів дає підстави стверджувати, що це все ж таки був не протест, як вважають Тарнавський С.,3 Лотоцький О." Власовський І., інші дослідники Церкви, а швидше занепокоєння, побоювання українського духовенства позбутися своїх особливих давніх прав та привілеїв, втратити обширні володіння в Речі Посполитій, що негайно відбилося б на їхньому становищі. Врешті-решт, Собор висловив готовність перейти під юрисдикцію Московського патріарха, «але нехай не від нас початок буде, а від того же самого святійшого Царегородського владики».
Ніби виправдовуючись, було заявлено, що справу гадпорядкування не було поставлено на обміркування Собору
ні царями, ні патріархом, ні гетьманом, а «написано про це якось глухо, без печаті та без підпису уряду». Але ніде ми не побачимо рішучого спротиву діям, направленим на зміну канонічного статусу Київської митрополії, як це було у 1654 році. Фактично, українське духовенство висунуло свої умови, які робили можливим здійснення цього акту.
Іван Самойлович, як видно із листа до В.Голіцина, розділяв тривогу українських духівників. Підтвердженням служать його грамоти, які разом із чолобитними «статтями» духовенства в кінці липня 1685 року були направлені московським царям та патріарху. Українське посольство до Москви було спільним: ігумени — Феодосій Углицький і Єроним Дубина та Сава Прокопович, який отримав окрему інструкцію відносно переговорів від гетьмана. Іван Самойлович підтримав рішення Собору перейти під владу Московського патріарха на певних умовах, їх можна подати разом, як спільні побажання українських провідних сил того часу:
1. Царі та патріарх самі звертаються до Константинопольського владики у справі передачі Київської митрополії Московській патріархії. Гетьман від свого імені просив прискорити цю справу, аби не сталося розколу митрополії з «вини» греко та римо-католиків, і щоб заспокоїти сумління новообраного митрополита, який в свій час присягнув Константинопольському патріархові.
2.3 огляду на безпеку православ`я в Польщі, за митрополитом залишається титул Екзарха Константинопольського патріарха. В разі відмови гетьман наполягав захистити православних Речі Посполитої.
3. Київський митрополит зберігає свою владу над усіма попередніми установами — єпископіями, архимандріями, монастирями, церквами, ігуменствами та братствами.
4. Київському митрополитові підлягають усі маєтності на правому боці Дніпра, включаючи й нині підлеглі адміністратору Йосифу Шумлянському.
5. Київська митрополія є першою серед усіх митрополій Московського патріархату. Зберігаються всі попередні честь і влада Київського митрополита.
6. Відносини між патріархом та митрополитом будуються на основі Переяславських статей 1659 року, а саме:«митрополит приймає тільки благословення і поставлення своє, а в суди його митрополії патріарх не вступається й ніхто від них не ходить до патріарха».
7. Митрополит має право вільного друку в Печорській та інших українських друкарнях, право викладання наук «грецькою та латинською мовами».
8. Митрополит обирається собором, вільними голосами та займає кафедру до смерті.
9. За Київським митрополитом зберігаються стародавні його привілеї ношення хреста на митрі та хреста перед ним. Митрополит «зберігає за собою всі попередні вольності», тобто й звільняється від річного перебування в Москві при патріархові. У титулі залишаються слова: «і всієї Русі».
10. Гетьман просить підтвердити все це монаршою грамотою.
Як бачимо, ніякого протесту з боку духовенства, братств, козацької старшини та іншої шляхти проти підпорядкування митрополії Москві не було. Навпаки, всі вони підтримали зусилля гетьманського уряду щодо переходу Української Православної Церкви до складу Московської патріархії, при збереженні широкої автономії. Що стосується Гедеона Святополк-Четвертинського, то він, повідомляючи московських царів та патріарха про своє обрання, продовжував виражати свою покірливість. «Якою на те буде їх царської величності воля, — писав єпископ`Йоакиму, — так ця справа і збутися має».
25 серпня 1685 року царі Іван і Петро та царівна Софія в с.Коломенському прийняли українське посольство. Вислухавши послів, вирішили порадитися всім разом із патріархом Йоакимом. Після переговорів патріарх й царі видали свої грамоти.
Йоаким, незадоволений умовами українського духовенства, вирішив все ж промовчати. Висловивши радість з приводу обрання митрополита, він запросив Гедеона Святополк-Четвертинського в Москву для хиротонії. Ніяких конкретних обіцянок патріарх не давав, а білшість статей просто опустив.2 Особливо неприємною для Йоакима була вимога залишити за митрополитом титул «екзарха Константинопольського патріарха». Щоби ознайомитися, якими правами користувався екзарх, він віднайшов грамоту Константинопольського владики Єремії. Грамота була надана протисингелу Никифору, який головував на Берестейському Соборі 1596 року. Документ свідчив про особливість права екзарха. Зокрема, він займав перше місце між всіма архиєреями на всіх соборах та Богослужіннях.3
Царі ж менше звертали увагу на зміст прохань. Задоволені тим, що справа підпорядкування підходить до завершення, вони у грамоті, виданій у вересні на ім`я гетьмана, стверджували всі права та вольності Київської митрополії. Тільки один пункт на вимогу патріарха відхилили — київський митрополит позбавлявся екзаршого титулу. Натомість царі обіцяли просити Константинопольського пастиря звернутися до православних Польщі з посланням, аби вони по стародавньому звичаю залишалися під благословенням київських митрополитів. В кінці грамоти було сказано: «А наша великих государів нашої царської величності милість від них ніколи від`ємлєною не буде, і бути їм на нашу государську милість у всьому надійними».
Отримавши гарантійні документи, гетьман вирядив до Москви для висвячення єпископа Гедеона в сан Київського митрополита велике посольство в кількості 32 чоловік. 8-го листопада 1685 року, під час урочистого Богослужіння в московському Успенському соборі, у присутності царів, відбулося висвячення. Стоячи перед патріархом посеред церкви на орлиці та виголошуючи архиєрейську клятву, Гедеон у всьому обіцяв слухатися його. «Якщо ж, — присягав він, — що небудь обіцяне мною порушу і отцю моєму святійшому Йоакиму, патріарху московському і всієї Русі та північних країн, а після нього майбутнім святійшим московським і всієї Русі патріархам, і всьому священному собору явлюся неслухняним, чи противним, чи без нього окремо бути захочу і єпархію мені вручену, яким небудь чином йому, отцю моєму, святійшому патріарху та всьому собору в чомусь непослушну сотворю, то нехай буду позбавлений сану свого та влади без всякого суда і слова».
14 грудня 1685 року митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський разом із свитою відправився додому. В Москві йому подарували карету, обшиту оксамитом, з мідною оздобою та шестеро карих коней.
Грамота царів та правительниці Софії, датована 15 грудня 1685 року на ім`я митрополита, ще раз підтвердила права та привілеї Київського владики, які закріплялися за ним вересневими постановами. Єдине, що добавлялося, мабуть на прохання Івана Самойловича, так це:
— митрополит не мав права вступати у військові та «розправні» справи, бо це «належить підданому нашому, гетьману Івану Самойловичу і надалі майбутнім гетьманам»;
— в справах управління тією частиною Київської митрополії, яка залишалася під Польщею, митрополит мав радитися з гетьманом та дотримуватися його вказівок.
Зовсім іншою була грамота патріарха (датована 14-м грудня
1685 року). Як і раніше, він не давав ніяких обіцянок щодо збереження найвагоміших прав та привілеїв Київського митрополита. Йоаким детально описував Гедеону свій вклад у висвяченні митрополита, повчав його праведному життю та інше, але жодного слова не згадав про давні митрополичі привілеї. Промовчав Йоаким і про непідсудність Київського митрополита Московському патріарху.
Навпаки, в грамоті проявляється бажання патріарха зрівняти його з іншими російськими митрополитами. Новопоставленого Йоаким титулує не інакше як «митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії», жодного разу не назвавши «митрополитом всієї Русі».1 Мабуть тоді ж патріарх, дозволивши Гедеону носити митру з хрестом, розпорядився одівати й білий клобук як інші російські митрополити, чого до цього часу київськими владиками не робилося.
Позиція Московського патріарха викликала невдоволення як у духовенства України, так і у самого гетьмана. 6-го квітня
1686 року він категорично наполягає, аби Йоаким добавив грамоту запевненнями про непорушність прав та привілеїв Київського митрополита, про що писали царі. При цьому Іван Самойлович вислав Йоакиму переклад сакр, даних Константинопольським патріархом Парфенієм митрополиту Діонісію Балабану, який у свою чергу передав їх Йосифу Нелюбович-Тукальському.3 Що відповів патріарх на домагання гетьмана, чи взагалі була відповідь — невідомо.
Для остаточного завершення справи підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, цієї, за словами митрополита Іларіона «сумної справи», бракувало тільки згоди Константинопольського патріарха. Зрозуміло, що в її найшвидшому отриманні були зацікавлені і в Росії, і в Україні. З цією метою, відразу після хиротонії Гедеона, з Москви до Константинополя відправилося посольство від царів та патріарха, які у своїх листах просили визнати правову зміну статусу Української Православної Церкви та вислати кілька грамот, а саме: патріархові Московському, що він перебирає всі справи на Київську митрополію; митрополитові Гедеону, яка б підтвердила його новий духовний чин; православному населенню України та Польщі — з настановою слухатися новообраного митрополита та його наступників, які будуть висвячуватися у Москві.
В зв`язку з цим Йоаким власноручно склав дві грамоти. В першій Московський патріарх доказував свої права на Київську митрополію, яка нібито в свій час відпала від Москви через властолюбство окремих людей. Складена історично безграмотно, відправленою так і не була. Однак, Йоаким все ж не утримався від спокуси скласти текст, який мав би бути у відпускній грамоті Константинопольського патріарха. Як свідчить його друга грамота, цей текст повинен був продиктувати вселенському владиці російський посол.
Царі від свого імені додавали, що в дарунок патріархові посилаються «золоті та соболі»: «Я вашому б архипасторству, — радилося в грамоті, — ті золоті та соболі прийняти велів. А скільки числом тих золотих та соболів прийнято буде. Ви нашій царській величності напишіть та своє архипасторське благословення на митрополію Київську подайте».
Очолив російське посольство дяк Микита Алєксєєв. Взагалі, це було не перше такого роду посольство. Ще в 1669 році в Константинополь, з проханням дозволити висвятити Київського митрополита в Москві, звертався грецький архимандрит Мелетій. В 1682 році російському послу в Туреччині Возніцину видана таємна інструкція, як себе поводити при обговоренні цієї справи з патріархом Прокопієм. Нарешті, коли остаточно вияснилася кандидатура Київського митрополита, в грудні 1684 року до Константинополя для переговорів відправилося посольство на чолі з греком Захарієм Івановим (Софіром). Патріарх Яків із задоволенням прийняв царські подарунки, але дозволу на висвяту Гедеона Святополк-Четвертинського Московському патріарху не дав. Свою відмову пояснював, що цього без дозволу всіх православних патріархів він зробити не може. Крім того, патріарх боявся накликати на себе гнів великого візира. І ось, тепер, в листопаді 1685 року з Москви відправилося нове посольство, спеціально проінструктоване патріархом Йоакимом відносно переговорів у Константинополі.
До Микити Алєксєєва в Україні приєднався гетьманський посланець Іван Лисиця, через якого Іван Самойлович передав патріарху Якову грамоту з аналогічними проханнями. Прибувши до Туреччини, в Андріанополі посли зустрілися з єрусалимським патріархом Досифеєм, якому Микита Алєксєєв теж мав вручити царські грамоти та дари.
Дізнавшись про причину візиту, Досифей, відомий вчений -каноніст, категорично відмовився взяти участь у такому беззаконні, заявивши, що це ж порадить зробити й Константинопольському патріархові. Канонічні основи свого поступку він виклав у листах до московських царів та патріарха. Дії Йоакима єрусалимський патріарх розцінив як порушення церковних канонів, що вимагають збереження цілості Церкви та не допускають втручання інших владик у справи чужої єпархії.3 Шлях, обраний Москвою, на його погляд, негідний, протиправний. Досифей нагадав, що коли засновувалося патріаршество в Москві, то воно було затверджене згодою всіх православних патріархів. Отже й зараз Константинопольський патріарх сам своєю владою не може відступити Київську митрополію, і тому необхідно писати до всіх владик. Особливо таврує патріарх хабарництво, перекупство, до яких вдавалися російські високопоставлені особи. «І чи подобає, — писав Досифей, — апостольській великій Москві просити від матері своєї Східної Церкви духовні дарування за гроші?»
Не мали успіху й переговори з новим Константинопольським патріархом Діонісієм, який саме прибув до Андріанополя за підтвердженням на кафедру султанською владою (Яків незадовго до того помер). Як людина лакома на гроші й розкішне життя, він сам розпочав зносини з посольством. Патріарх готовий був дати згоду на позитивне вирішення питання навколо Київської митрополії, але при умові, що спочатку отримає царські гостинці. Микиту Алєксєєва такий варіант не влаштовував. Боячись провалу, він його відкинув і, за порадою грека Тафларі, звернувся за допомогою до великого візира.
За іронією долі в той час проти Туреччини формувався християнський альянс, до якого втягували й Росію. Султану вже об`явили війну Польща, Венеція та Австрія. Московський уряд ще зберігав видимість добрих стосунків. Зрозуміло, що Туреччина намагалася зберігги їх якомога довше. Тому візир розпорядився негайно задовільнити прохання російських та українських послів, що й було зроблено. Вже при черговій зустрічі єрусалимський- патріарх не тільки «віднайшов у правилах, що вільно кожному єпископові відпустити свою єпархію до іншого єпископа», але й пообіцяв посприяти здійсненню «царської волі». І дійсно, Досифей незабаром написав три грамоти: до московських царів, до всіх православних Речі Посполитої і до гетьмана Івана Самойловича, за що отримав 200 золотих.
Довідавшись, що з боку турецьких властей немає ніяких перешкод, Константинопольський патріарх Діонісій теж дає згоду на передачу Київської митрополії Московській патріархії. Повернувшись в Константинополь, він скликає у цій справі Собор, в якому взяли участь лише митрополити. Через деякий час Микита Алєксєєв отримав цілий пакет бажаних грамот, виданих у травні-липні 1686 року, а саме: одну Соборну грамоту, в якій Київська митрополія відпускалася під владу Московського патріарха; дві грамоти російським царям; дві грамоти Московському патріархові; дві — гетьману Івану Самойловичу; одну грамоту Київському митрополиту Гедеону; і дві — всім православним Української Церкви, яким Діонісій дозволяв новообраного митрополита відправляти для хиротонії в Москву.
Крім патріарха Соборну грамоту підписали митрополити: Іраклійський-Варфоломей; Никодимійський — Мелетій; Фессалонитський — Мелетій; Ларійський — Макарій; Навпактський та Артський — Варфоломей; Карійський — Максим; Лійський — Григорій; Кизицький — Парфеній; Халкидонський — Симеон; Пруський — Парфаній; Лавкидійський — Варлаам; Митилинський — Григорій; Дертський — Парфеній; Силиврійський — Герасим; Афинський — Арсеній; Паранансійський — Йоасаф; Крітський — Килинник; Візійський та Мирський — Захарій; Корейський — Митрофан; Верійський — Йоаким; та Радостонський — Герасим. Грамота датована місяцем червнем, індикта 9, 1686 року.
В грамотах Константинопольський патріарх пояснював, що змушений був відпустити Київську митрополію, зважаючи на обставини, в чому й переконав Собор. Владика відпускав клятво-преступництво єпископа Гедеона, патріарха Йоакима тощо. Правда, Діонісій мабуть не хотів повного розриву з Українською Православною Церквою. Він висунув певні умови, при яких грамоти набирали чинності:
— кандидат на митрополію обирається згідно звичаїв Української Церкви. «Митрополита вибирати миром, із благочестям, і з увагою».
— хиротонія київських митрополитів у Москві не матиме характеру обов`язкової практики, а лише коли «прилучиться нужда».
— під час Богослужіння Київський митрополит повинен спочатку називати ім`я «святійшого вселенського патріарха, яко від нього всі управляєм! суть», а потім вже ім`я «патріарха московського, яко старця свого».
Отримавши грамоти, Микита Алєксєєв подарував Константинопольському патріарху «200 золотих і три сорока соболів», а також добився дозволу султана відновити згорілу в Константинополі церкву Іоана Предтечі.
По дорозі додому з послом трапилася пригода, яка ледве не загубила всю роботу. В Криму він був заарештований татарами, але російському уряду вдалося обміняти його на їхнього достойника.2 На нещастя, грамоти вціліли. Прибувши до Москви, їх відразу переслали Івану Самойловичу. Незабаром від гетьмана прийшло повідомлення, що він розіслав універсали по всіх церквах про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.
Визнала акт передачі Київської митрополії й Польська держава, яка мала до неї безпосереднє відношення. 21 квітня 1686 року Росія і Польща уклали «Вічний договір». 6 травня 1686 року договір був підписаний та «присягою царською скріплений». «Обливаючись гіркими сльозами», скріпив у Львові угоду й польський король Ян III Собєський.3 За договором православні єпархії, розташовані на території Речі Посполитої, залишалися у віданні Київського митрополита, хоча він переходив під юрисдикцію сусідньої держави (9 стаття угоди).
27 грудня 1686 року гетьманові Івану Самойловичу за успішне завершення справи підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії була направлена царська жалована грамота із золотим ланцюжком та двома діамантовими клсинодами.
Відомо, що сподівання гетьмана, як і всього українського духовенства, виявилися марними. Не встиг М. Алєксєєв перетнути кордон, як Росія оголосила війну Туреччині і розпочала невдалі для неї воєнні дії (Кримський похід). У провалі компанії Москва звинуватила гетьмана І. Самойловича. Разом із старшим сином його арештували і відправили у Сибір до Тобольська, де екс-гетьман у 1687 році помер. Молодшого сина І. Самойловича стратили у Сівську.
Відносно українського духовенства та їхнього владики, то
вадразу ж після хиротонії в Москві, патріарх звелів Київському
І митрополітові одівати білий клобук подібно російським. 27
січня 1688 року Гедеону наказувалося підписуватися
«Мітрополитом Київським Галицьким і Малої Росії».
У часи переходу Київської митрополії до Московського патріархату їй належали такі єпархії: Київська (Г.Святополк-Четвертинський); Чернігівська (Л.Баранович); Луцька (А.Шумлянський); Львівська (Й.Шумлянський); Перемиська (І.Винницький). У1686 році до митрополії мала увійти й Мстиславсько-Могилівська єпархія, але після смерті її єпископа Феодосія Василевича вона фактично управлялася Московським патріархом. На кінець XVII століття зв язки єпархії з Київським митрополитом повністю припинилася. У 1687 році Москва, шляхом надання прав ставропії, вилучила з під влади митрополита Києво-Межигірський монастир. Наступного, 1688 року, від української церкви відійшла Києво-Печерська Лавра, при тому Лавра оголошувалася першою архимандрією в Росії.
Послаблення влади Київського митрополита сприяло відходу від православ я трьох західно-українських єпархій. На початку XIII століття вони остаточно перейшли у лоно греко-католицької церкви. Під владою митрополита залишилася лише одна, власне митрополича, Київська єпархія. Лівобережна Чернігівська єпархія 10 квітня 1688 року також перейшла безпосередньо під управління Московського патріарха з правом іменуватися першою серед російських архиєпископій.
Втратила Київська митрополія й церковні маєтки. Зокрема, в Київській окрузі вона володіла лише двома селами —
Погребки і Зазим є, та й то останнє хотіла відняти Києво-Печерська Лавра.
Як побачимо, ще за часів Гедеона Святополк-Четвертинського (помер 6 квітня 1690 року), митрополії, її права та привилеї були значно обмежені. З підпорядкуванням митрополії Московському патріархату по суті закінчився період автокефалії Української православної Церкви.
Таким чином, події, котрі розгорнулися в Україні після смерті Богдана Хмельницького зробили неминучою справу підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Смерть гетьмана дала можливість царизму відкрито проводити курс на ліквідацію української державності. Наявність в Україні незалежної від Москви православної церкви по суті зводила нанівець зусилля російських політиків. Тому відрив Київської митрополії від Константинополя, перехід її під владу Московського патріарха були в ряді пріоритетних завдань колоніальної політики царської Росії в Україні.
Використовуючи політичний тиск, демонстрацію військової сили, російському урядові вдалося нав`язати Україні умови, котрі позбавляли її політичного сувернітету, а українське православне духовенство зобов`язували визнати над собою владу Московського патріарха. Політика Москви викликала в українському суспільстві неоднозначну реакцію. Старшина, духовна ієрархія, лякаючись царського абсолютизму, щораз більше схилялися до союзу з Польщею; міщани разом із селянами та дрібним духовенством, ще добре пам`ятаючи панську кабалу і релігійні утиски, вороже сприймали наміри провідної верхівки й віддавали перевагу Росії. Україна вступила в період політичної невизначеності, яка приз