У другій половині ХІХ ст. найбільш вагомим чинником у розвитку галицької історіографії та й національного руху в цілому стало русофільство як суспільно-світоглядний феномен, яке в українській науці здебільшого називають москвофільством, а інколи — старорусинством. Проблема галицького русофільства не є новою для сучасної української історіографії, про що свідчить чимала кількість наукових праць про неї. Дослідники переважно цікавились такими її аспектами, як національна ідентичність русофілів, їхні світоглядні уявлення та суспільно-політичні погляди, інституційний розвиток русофільства тощо. Водночас малодослідженими є історичні погляди та уявлення русофілів. На цю тему ще не маємо вичерпного спеціалізованого дослідження. Лише окремих аспектів проблеми торкалися такі дослідники як О. Аркуша, О. Киричук , М. Мудрий та О.Сухий[1].Історичні погляди окремих вчених-русофілів досліджували С. Борчук, А. Королько та І. Орлевич[2]. Головною метою нашої статті є подати узагальнюючу характеристику історичних поглядів та уявлень галицьких русофілів, окреслити схему національної історії вчених-русофілів. Основу джерельної бази пропонованої статті становлять узагальнюючі наукові та науково-популярні праці провідних галицьких істориків-русофілів ХІХ ст., зокрема Д. Зубрицького, Б. Дідицького, І. Шараневича та ін[3].
У сучасних наукових працях можна спостерегти стереотипні міркування про русофільство як явище наскрізь реакційне, про його репрезентантів як національних ретроградів та зрадників свого народу. Виходячи із аналізу історіографічних джерел, ми поділяємо точку зору науковців (О. Аркуша, О. Киричук, М. Мудрий), які вважають русофільство органічною частиною національного руху галицьких русинів, закономірним перехідним етапом у становленні його ідейно-світоглядних засад. Названі вище дослідники переконливо довели, що «общеруська» ідентичність, пропагована прихильниками русофільства, не ототожнювалася ними із власне російською (великоруською). Під поняттям руський, «общеруський» галицькі русофіли розуміли увесь східнослов’янський панруський простір і при цьому усвідомлювали етнокультурну, мовну та історичну самобутність окремих його регіонів. На всеруському просторі вони виділяли два регіони — малоруський (південноруський) та великоруський (північноруський), а в окремих випадках вказували ще третій — білоруський. Галицькі русофіли ідентифікували себе з малоросами, а не великоросами, а свій край — Галичину — вважали частиною саме Малої (Південної) Русі. Отже, «малоруськість» для них, як і «великоруськість», була формою регіональної ідентичності, а «общерусизм» — загальнонаціональної свідомості. Русофіли усвідомлювали деякі мовно-культурні відмінності між малоросами і великоросами, однак не надавали їм істотного значення. У працях галицьких русофілів знаходимо чимало прикладів, коли вони відверто заперечували свою тотожність із Великою (Північною) Руссю, Росією чи Московщиною. За нашими спостереженнями, для русофілів характерна своєрідна ієрархія ідентичностей, у якій легко виділити декілька рівнів самоідентифікації: регіональний («галицько-руський», «австро-руський»); мегарегіональний («південноруський», «малоруський»); загальнонаціональний («общеруський», «руський світ»); цивілізаційний («всеслов’янський», «слов’янський світ»). У своїй діяльності (у тому числі і науково-історичній) русофіли акцентували увагу на тому чи іншому рівневі ідентичності у залежності від тактичної ситуації.
 Москвофіли ж, згідно із загальноприйнятою в українській історіографії думкою, ототожнювали галичан із власне росіянами (великоросами); вони усвідомлювали, але ігнорували мовно-етнічну окремішність перших від других. Тому, на думку О. Аркуші та М. Мудрого, русофільство варто відокремлювати від москвофільства, оскільки для першого характерна панруська («общеруська»), а для останнього — великоруська (власне російська) національна ідентичність [4].
У працях деяких дослідників та публіцистів вживався термін старорусинство — як синонім русофільства. Повне їх ототожнення не є, на нашу думку, оправданим. Основу старорусинства як світоглядної системи становили уявлення про традиційний, розмірений ритм життя й культурно-історична орієнтація на давньоруську спадщину. Можна сказати, що старорусинство поставало законсервованою, спізнілою у часі формою середньовічно-барокового світосприйняття. Для старорусинів характерні нерозуміння та повна ізоляція від модернізаційних процесів й усіх новочасних реалій. Національна самоідентифікація старорусинів була архаїчною та вкрай невиразною. Як зазначив О. Середа, старорусинські діячі різко відмежовувались від польських націотворчих концепцій. Натомість чіткої відповіді на запитання, де ж проходить північний і східний кордони їхньої уявної батьківщини, вони не давали [5]. Старорусинський світогляд був, як на нашу думку, радше сукупністю суспільно-політичних, соціальних, культурних та духовно-етичних уявлень і переконань, ніж формою національної самоідентифікації. У другій половині ХІХ ст. переважна більшість діячів із старорусинським світоглядом прийняла панруську ідентичність. Звідси про них ми можемо говорити як про русофілів. Але водночас серед старорусинів були і такі, що поділяли національно-політичні постулати українофілів. До них можемо віднести історика С. Качалу. Аналіз науково-історичних текстів XIX ст. дає нам підстави частково не погоджуватися із поширеною точкою зору, за якою старорусинство передувало русофільству чи виступало початковим етапом формування останнього.
Найбільш прийнятну характеристику аналізованої течії запропонували, на наш погляд, О. Аркуша та М. Мудрий, які вважають доцільним враховувати таку ієрархію термінів-понять: старорусини — коли йдеться про означення певної генерації галицьких діячів із притаманним їм специфічним світоглядом; русофіли — для підкреслення панруських настроїв серед більшої частини представників цієї генерації; москвофіли — для позначення малочисельної групи осіб старорусинського кола, які орієнтувалися власне на Росію, виразно бачили різницю між Україною і Росією, але водночас заперечували її [6]. У багатьох наукових дослідженнях побутує термін історики-«москвофіли». Москвофілами, на нашу думку, можна називати тих істориків, які вважали галичан росіянами-великоросами, а своє національне минуле — власне російською історією. Серед відомих галицьких істориків ХІХ ст. репрезентантів такого підходу не зустрічаємо. Лише на зламі ХІХ і ХХ століть у працях і виступах молодого покоління вчених (М. Антоневич, В. Дудикевич, О. Марков, О. Мончаловський, Ф. Свистун) проявляються тенденції еволюції цих вчених від «общерусизму» до відвертого москвофільства. Остаточно москвофільська течія галицької історико-публіцистичної думки сформувалась вже у ХХ ст., і тому ця тема виходить за межі хронологічних рамок нашого дослідження. Застосовувати назву москвофіли для означення розглянутої вище течії в галицькій науково-історичній думці ХІХ ст., на наш погляд, не варто, адже національну свідомість та спосіб бачення національної історії її представниками ми не можемо характеризувати як москвофільські. Знакові постаті цієї течії (Д. Зубрицький, Я. Головацький, Б. Дідицький, І. Шараневич, А. Петрушевич, В. Площанський, Т. Ріпецький) належали до русофільства, а не москвофільства. Саме назву «русофільська» вважаємо прийнятною для позначення цієї наукової течії, оскільки вона найбільш адекватно відображає способи національної самоідентифікації та потрактування національного минулого її репрезентантами. Назву старорусини також можемо вважати придатною для позначення окресленого кола істориків. В історичній свідомості майже кожного із названих вище вчених більшою чи меншою мірою проглядаються риси старорусинського світогляду. Термін історики-старорусини варто вживати у тих випадках, коли хочемо підкреслити не панруську національну орієнтацію, а їхні консервативно-традиціоналістські форми світоглядних уявлень про історичне минуле. Поняттям історики-старорусини можна охопити і тих вчених, для яких непритаманною була виразна панруська національно-політична орієнтація. Тому найбільш точними вважаємо назви-означення старорусинсько-русофільська течія галицької історіографії та вчені русофільсько-старорусинського спрямування.
Галицький історіографічний процес ХІХ ст., на наш погляд, найдоцільніше характеризувати при допомозі поділу його саме на науково-історичні течії (найперше русофільсько-старорусинську, українофільсько-народовську), оскільки поширений серед дослідників поділ історіографії за напрямами (романтичний, позитивістський) у даному випадку буде досить нечітким та умовним. Для характеристики русофільської течії галицької історіографії виділимо її основні ідентифікуючі ознаки: панруська як загальнонаціональна, а «малоруська», «південноруська», «австро-руська», «галицько-руська» як регіональні форми ідентичності; означення власної національної історії як «общеруської»; осмислення свого національного минулого як історичного процесу на всіх східнослов’янських землях включно із Московською державою; ототожнення етнонаціонального (руськість) та релігійно-конфесійного (православ’я) чинників історичного процесу; погляди на давньоруську добу як на мірило вартості всіх інших історичних періодів та епох, а на Київську Русь — як на своєрідний еталон, форму ідеальної державності та суспільства. Історики-русофіли відрізнялися від своїх ідейних опонентів (народовців) провіденціалістським тлумаченням історії. Керуючись своїми псевдоаристократичними переконаннями, русофіли вважали суб’єктом історичного процесу не народ в цілому, а лише його вищі, аристократичні класи та суспільні групи. В їх науковому світобаченні домінував погляд на історію як на діяння видатних осіб. У викладах політичної та соціальної історії доволі помітним є пріоритет першої. Належну увагу русофіли приділяли церковно-релігійній історії, висвітлюючи її переважно з тенденційних антикатолицьких та антиуніатських позицій. Церковно-конфесійне протистояння вони мислили як невід’ємну складову національно-політичної боротьби.
Ключовим поняттям у працях вчених-русофілів виступає так званий «руський світ» («русский мир»), яким охоплено увесь панруський, східнослов’янсько-православний простір. У нього вони вкладали не лише державно-політичний (Київська Русь та її наступники) чи етнонаціональний зміст. «Руський світ» був для русофілів передовсім цивілізаційним, духовно-культурним простором, із яким вони себе повністю ототожнювали. Поняття-терміни «руський світ» та Русь, що є у їхніх працях абсолютними синонімами, здебільшого не мають якогось конкретного, чітко означеного наповнення (етнонаціонального, державно-політичного, культурно-духовного), а виступають абстрактним чи напівмістичним значенням (як, наприклад, часто вживане «свята Русь»).
Через низький рівень розвитку наукових знань та освіти русофільські інтелектуали були недостатньо зорієнтовані в тогочасних геополітичних, історичних, географічних, етнокультурних реаліях, що особливо проявилося у інтерпретаціях історії північно-східних регіонів «руського світу». Про поверховість їхніх знань свідчить хоча б такий факт, що східну етнографічну межу руського етнонаціонального простору вони прив’язували до різних географічних об’єктів — Дніпро, Урал, Амур. Невизначеністю, непослідовністю та суперечливістю відзначалися русофільські інтерпретації проблеми культурно-етнографічних відмінностей складових панруського простору — Великої, Малої та Білої Русі. Як правило, спектр висловлювань будь-якого із авторів окремо взятої історичної праці того часу давав змогу вважати його прихильником як цілковитої етнокультурної тотожності малоросів із великоросами, так і їхньої окремішності. Варто погодитись із тими дослідниками, які твердять про змінність, очевидну аморфність та багатозначність національно-світоглядних переконань русофілів[7]. Так, О. Киричук констатує відсутність у них єдиної чіткої формули та розмитість уявлень щодо значення терміна «руський», що дозволяло вкладати у його зміст змінювані, а деколи і взаємосуперечливі національно-політичні орієнтації[8]. Це засвідчує відсутність у русофілів єдиних, загальноприйнятих, чітко вироблених й науково обґрунтованих уявлень та переконань про свою національну ідентичність. «Руськість» у будь-якому значенні передбачала відмежування від «польщизни» й асоціювалась із східнослов’янською людністю та православним обрядом. І.-П. Химка переконливо пише про те, що старорусини спромоглися на негативну дефініцію русинства (заперечення полонізму), а не позитивну[9]. Завершене, чітко окреслене й науково обґрунтоване бачення руської ідентичності їм так і не вдалося виробити. Тому у їхніх наукових і публіцистичних працях назви Русь, руський потрактовані неоднозначно. Коли пріоритетним завданням русинських науковців обох течій поставало спростування польських історіографічних та політичних концепцій, тоді питання про чітку конкретизацію руської ідентичності вони не вважали найбільш актуальним і тому не висували його на перший план. З усією гостротою та категоричністю ця проблема постала лише у 1890-х рр., що призвело до подальших ідейних трансформацій та розколу русофільства як єдиної течії. Панрусизм став для русофілів універсальною, об’єднуючою формулою, яка ще залишала простір для подальшого маневру в бік будь-якої із двох взаємовиключних свідомостей — українофільської та відверто москвофільської. У своїх твердженнях про всеруську етнонаціональну єдність вони опирались більшою мірою на інтуїтивні здогадки, абстрактні умовиводи та власну фантазію, ніж на наукові аргументації.
У питанні про геополітично-цивілізаційні орієнтири русофіли стояли на однозначно антизахідницьких позиціях. Європейський Захід («римсько-католицький світ») поставав у їхніх світоглядних уявленнях уособленням агресивно-ворожого до слов’янського світу середовища, цивілізацією-антагоністом стосовно слов’янського світу. Тому будь-які форми західноєвропейського (особливо германського) впливу на історію слов’ян вчені-русофіли розцінювали як вияв європейсько-католицького експансіонізму на Слов’янщину. У такому контексті вони вдавались до гострих випадів на адресу Польщі за «зраду Слов’янщини» та культурно-цивілізаційне зближення із германсько-католицьким світом. Водночас аналіз їхніх історіографічних праць і публіцистичних виступів не дає нам підстав вважати русофільських інтелектуалів науковцями-орієнталістами. Їхні уявлення про Схід були досить неоднозначними та непослідовними — все, що виходило за рамки так званого «слов’яно-руського світу», вони розцінювали як «дику азіатчину», агресивно-вороже налаштовану до «руського світу» й таку, що прагне захопити та поглинути його. У цьому контексті помітний так званий «антитюркський синдром» — особливо упереджене ставлення до всіх тюркських племен і народів, стереотипне уявлення про них як про «хижих і диких» агресорів стосовно руських земель. Легко спостерегти, що для русофілів характерне однаково упереджене ставлення як до європейського Заходу, так і до неслов’янського азіатського Сходу. Панславістські та слов’янофільські переконання у старорусинсько-русофільському інтелектуальному середовищі набули специфічної форми — панрусизму, котра значно зближувала русофілів із російським панславізмом і деякою мірою протиставляла їх австрославістам. Важливо наголосити, що галицькі русофіли акцентували увагу не на всеслов’янській, а саме на східнослов’янській — всеруській — єдності.
«Історичний» чинник відігравав у русофільській ідеології помітну роль. Історична легітимність, оперта на тяглість історичної традиції, у сприйнятті будь-якого суспільно-політичного чи духовно-культурного явища — це характерні риси старорусинсько-русофільського світогляду. Такі атрибути «старої Русі», як східний церковний обряд, церковнослов’янська мова, етимологічний правопис, символізували для русофілів генетичний зв’язок із середньовічною минувшиною. Не приймаючи модернізаційних процесів, вони всіляко прагнули зберегти середньовічні «староруські» релігійні, культурні, суспільно-політичні традиції, щоб захистити себе ними від тенденцій нового часу. Традиціоналістський світогляд старорусинів був своєрідною відповіддю на виклик модерної доби. За висловлюванням О. Киричук, русофільська ідеологія була спрямована на консервацію оберненого в минуле староруського архетипу[10]. Для русофілів «історичність» виступала мірилом вартості та критерієм оцінки всіх суспільних явищ. Русофільські діячі небезпідставно називали себе ще «історичною» партією. Варто додати, що серед широких кіл галицького суспільства вони створили собі імідж «старої», історично-легітимізованої партії, в той час як їхніх опонентів — народовців — вважали «новою», «молодою» партією.
Формування русофільської течії галицької історіографії й творення русофільської концепції національної історії — це складні, довготривалі, багатоетапні та суперечливі процеси, нерозривно пов’язані із генезою русофільства як ідейно-світоглядної доктрини та суспільно-політичної течії. О. Аркуша та М. Мудрий запропонували схему періодизації організаційного розвитку русофільства, виділивши такі чотири етапи: перший — 1848–1870 рр.; другий — 1870–1890 рр.; третій — 1890–1900 рр.; четвертий — 1900–1914 рр.[11]. Ця періодизація побудована на основі аналізу інституційного розвитку та ідеологічної еволюції русофільства в цілому й тому вона, зрозуміло, не може відобразити усі особливості розвитку історіографічної течії. Запропонована О. Киричук схема періодизації науково-видавничої діяльності Ставропігійського інституту глибше, на нашу думку, характеризує саме генезу русофільської історіографічної течії. У цій схемі виділено чотири етапи: перший — 1929 р. – середина ХІХ ст.; другий — середина ХІХ ст. – друга половина 1860-х рр.; третій — 1863–1890 рр.; четвертий — 1890–1914 рр. [12].
Перший етап за цією схемою (його, на нашу думку, доцільно назвати етапом зародження русофільської історичної думки) пов’язаний насамперед із діяльністю Д. Зубрицького, якого в українській науці вже традиційно й цілком оправдано вважають ідейним натхненником галицького русофільства й основоположником систематичних наукових студій історії в Галичині. Вихідне положення історичних праць цього вченого було однозначним: історичне минуле галицького краю є інтегральною складовою «всеобщей русской истории». Під останньою він розумів історичний процес на всіх руських (тобто східнослов’янських) землях. І хоч більшість його праць тематико-проблемно не виходили за рамки регіональної історії («частной галицкой истории»), вчений все-таки відмовляв їй у праві вважатися самодостатнім предметом дослідження й самостійною науковою дисципліною. Д. Зубрицький неодноразово акцентував на тому, що історію галицького краю не можна зрозуміти поза «общеруським» контекстом: «Відділити історію галицьку від історії інших руських володінь є неможливо, що замах цього роду був би смішним, а вимога безглуздою» [13]. Подібними тезами і положеннями Д. Зубрицький засадничо окреслив русофільську історичну концепцію. Від них відштовхувались і наступні науковці-русофіли в подальших спробах формування власної концепції національної історії.
В інтерпретаціях деяких науковців зустрічаємо твердження, що Д. Зубрицький вважав галичан відгалуженням російського народу, а їхнє історичне минуле трактував невід’ємною частиною російської історії. Аналітичне прочитання його праць приводить до застережливих міркувань, що «общеруську» ідентичність Д. Зубрицького не можна ототожнювати із російськістю у сучасному розумінні. Цей вчений ще не мислив категоріями модерної національної свідомості і не сприймав їх органічно. Для його світогляду характерні середньовічні династично-підданські та станово-аристократичні форми самоідентифікації. Безумовно, Д. Зубрицький після розриву із польським рухом ідентифікував себе як «русского», однак його «русскость» відповідала радше домодерним формам національної ідентичності. Цей вчений відмовляв «сільській черні» у праві вважатися нацією. Себе особисто він ототожнював із середньовічною, на той час уже майже неіснуючою аристократичною верствою «руської нації», а не із сучасними йому росіянами-великоросами.
Науковці неоднозначно з’ясовують питання про джерела формування «общеруських» переконань Д. Зубрицького. Досить часто прочитуємо думку про те, що галицький історик перебував у «духовному полоні» російського вченого-панславіста М. Погодіна. Вважаємо переконливими аргументації вчених (Є. Тишинська, І. Орлевич, О. Киричук) про обумовленість панруських переконань Д. Зубрицького насамперед місцевими, тобто галицькими реаліями [14]. Як слушно зазначив С. Макарчук, працям Д. Зубрицького властивий династичний стрижень, що особливо помітний у російській дворянській історіографії [15]. Д. Зубрицький, як спостерігаємо, послідовно дотримувався настанови, що суб’єктом історичного процесу є аристократична еліта, тобто князі та бояри, а нижчі соціальні верстви («чернь») відносив на маргінес історії. Він стверджував, що «древня руська історія не є історія держави, тільки князів Рюрикового покоління; …тільки історія чи сказання про подвиги, походи і діяння князів, Рюрикових потомків» [16]. Міжнаціональні стосунки цей учений характеризував під кутом зору усталених середньовічних норм, звичаїв та традицій. Тому польсько-руські взаємини тлумачив виключно як династично-родові контакти Рюриковичів і П’ястовичів й при цьому маргіналізував роль позадинастичних міждержавних та міжетнічних контактів.
Історіографічна спадщина Д. Зубрицького присвячена головним чином давньоруській та галицько-волинській проблематиці. Історик здійснив декілька спроб написання синтетично-узагальнюючих праць з давньоруської історії, окремі з яких містять виклад литовсько-польської доби. Тематично майже усі його дослідження присвячені історії Галицько-Волинської держави. Цей науковець першим у Галичині запровадив у науковий обіг поняття «руський світ», змістове наповнення якого включало східнослов’янський етнонаціональний, політичний, культурний та духовний простір. Струнка й розгорнута концепція всеруської історії у працях Д. Зубрицького простежується у хронологічних межах від ІХ до ХІІ ст., тобто, за словами самого науковця, до кінця етапу «єдинодержавія». З пізніших часів, тобто утвердження так званого «дводержавія» на Русі, історик зосереджує увагу на Галицько-Волинській Русі, тобто на «частной галицкой истории».
Другий етап розвитку русофільської науково-історичної течії (1848–1863 рр.) пов’язаний із втіленням програми вивчення історії рідного краю, що була прийнята Собором руських учених 21 жовтня 1848 р. Вона передбачала збір та опрацювання письмових, матеріальних та етнографічних пам’яток й створення на основі їх аналізу науково-історичних досліджень [17]. На цьому етапі у стінах Ставропігійського інституту сформувалося коло науковців-істориків, які, продовжуючи справу Д. Зубрицького, перейняли його головні ідейно-концептуальні підходи, передовсім всеруську модель національного минулого для галичан. В період «Весни народів» вимога створення синтетичного курсу руської історії вперше була поставлена політичним проводом галицьких русинів — Головною Руською Радою [18]. Отже, створення концепції національної історії стало не просто важливим національно-культурним чи науково-освітнім завданням, а набуло ще й актуального політичного значення. Цей етап ми можемо охарактеризувати як час організаційного оформлення русофільської течії галицької історичної думки.
Третій, найбільш плідний етап (1863–1890 рр.), можна вважати часом остаточного ідейно-концептуального оформлення русофільської течії в історичній науці. Саме тоді вийшли друком узагальнюючі історичні праці І. Шараневича, Б. Дідицького, Т. Ріпецького, які чи не найбільше спричинилися до концептуальної розробки русофільської моделі руської історії.
І. Шараневич у викладі давньоруської історії до 1290 р. — порівняно із Д. Зубрицьким — особливою оригінальністю чи новизною не відзначився. Зате в інтерпретації історії XIV-XVI ст. він відзначився самостійністю. Як і Д. Зубрицький, І. Шараневич дотримувався ідейних засад «общеруської» історії, але дослідницьку увагу зосередив на подіях регіональної, західноруської, передовсім галицької, історії. Історія північно-східних руських земель з ХІІІ ст. випала із його дослідницького поля зору. Стосовно хронологічного періоду XIV–XVI ст. у працях цього вченого простежується концепція лише регіональної, західнорусько-галицької історії. Значення постаті І. Шараневича для русофільської течії не вичерпується лише науково-дослідницькою сферою. Цей вчений був у свій час провідним популяризатором руської історії не тільки у русофільсько-старорусинському середовищі, а серед галицького суспільства в цілому. Його праці довший час використовувалися як підручники навіть серед народовських кіл. Цьому сприяли доступний стиль викладу, полемічна стриманість, толерантно-виважений підхід до висвітлення національно-ідеологічних суперечностей та дискусійних моментів, науково-організаційна співпраця самого вченого із народовськими інституціями. Маємо підстави вважати, що русофільська версія національної історії у 1860–1870-х рр. набула більшої популярності та респектабельності великою мірою саме завдяки І. Шараневичу.
Вагомий внесок у створення русофільської концепції національної історії здійснив Б. Дідицький. Незважаючи на популярно-публіцистичний і полемічно загострений характер його праць і брак в них належної наукової аргументації, саме у них «общеруська» історична концепція набула у 1860–1890-х рр. найбільш виразної та довершеної форми. В концептуальному баченні національної історії Б. Дідицький з-поміж інших істориків-русофілів вирізнявся двома принциповими моментами: по-перше, його історичні зацікавлення не обмежувались регіональною історією чи краєзнавством, а завжди охоплювали увесь панруський простір; по-друге, хронологічна протяжність його історичної концепції сягає Переяславської угоди 1654 р. Тому саме праці Б. Дідицького дають нам змогу якнайповніше з’ясувати питання про місце Московської держави в русофільській концепції національної історії. Б. Дідицький дотримувався схеми, за якою після монголо-татарської навали наступив етап «дводержавія» давньоруської історії: Русь як цілісний етнонаціональний організм поділилася на два державно-політичні осередки — північноруський та південноруський. У працях вченого послідовно чергується виклад подій в обох цих осередках. Він вважав історію Московської держави та історію руських земель у складі Литви та Польщі єдиним і неподільним історичним процесом, предметом «общеруської» історії. У Б. Дідицького ми найбільш виразно прочитуємо ключове ідейно-теоретичне положення русофільської історичної концепції — руська національна історія територіально охоплює простір усіх східнослов’янських земель.
Певну роль у виробленні русофільської концепції національної історії відіграв також Я. Головацький, який у другій половині ХІХ ст. еволюціонував від українофільської до русофільської моделі національної ідентичності. Стосовно ще однієї чільної постаті русофільської науки — А. Петрушевича, то він не відзначився вагомим внеском в ідейно-концептуальне обґрунтування русофільської версії національного минулого. Зосередившись головним чином на вузькоспеціалізованих питаннях регіональної та локальної історії, він спричинився лише до фактуального наповнення русофільської концепції. Завершальною віхою цього етапу маємо підстави вважати працю Т. Ріпецького «Илюстрованная народная исторія Руси». Саме у ній русофільська концепція національної історії простежується у найширшому хронологічному обсязі — від ІХ до ХІХ ст. Лише Т. Ріпецький з-поміж учених-русофілів подає цілісний виклад та цілком власну інтерпретацію подій після Хмельниччини. Підкреслимо, що його описи подій до Хмельниччини — це переважно наслідування праць Б. Дідицького.
Останній, четвертий етап розвитку русофільської течії (1890–1914 рр.) можна назвати періодом кризи, занепаду та ідейного краху русофільської історичної концепції. Ця криза русофільства пов’язана із новими суспільно-політичними та культурно-інтелектуальними реаліями у 90-х рр. Розвиток радикальної течії українського національного руху та поступ проукраїнської історіографії (плідна діяльність Львівської науково-історичної школи М. Грушевського) робили твердження русофілів про панруську етнонаціональну спільність та всеруську історію очевидним анахронізмом. Нові реалії унеможливлювали наукову переконливість панруської формули й поставили русофілів перед необхідністю однозначного вибору між модерними взаємовиключними ідентичностями (українською і російською) та відповідними їм історичними концепціями. До такого вибору старше покоління русофілів-старорусинів виявилось не готовим. Представники старшого покоління істориків-русофілів (Б. Дідицький, А. Петрушевич, І. Шараневич) у цей час або цілком залишили історичні студії, або зосередились на вузькоспеціалізованих краєзнавчо-археологічних дослідженнях. Класична русофільська концепція у цей час вже не отримувала подальшого розвитку.
На цьому етапі появилося нове покоління істориків (М. Антоневич, В. Дудикевич, О. Марков, О. Мончаловський, Ф. Свистун та ін.), що розпочинали свою діяльність у русофільському таборі, але згодом зазнавали ідейно-політичної трансформації від русофільства до відвертого москвофільства [19]. Яскравим прикладом такої еволюції може слугувати постать М. Антоневича. Принциповою концептуальною новизною цих істориків у порівнянні із русофілами старшого покоління була переорієнтація історичних зацікавлень із давньоруської епохи на історію нового часу (XVIII–XIX ст.)[20]. Ця нова генерація вчених у своїх історичних інтерпретаціях не лише доповнювала стару, класичну русофільську концепцію, а й надавала їй нового, яскраво москвофільського забарвлення. До цього варто додати, що діяльність представників нової течії майже цілком втратила науковий зміст. Їхні історичні праці набули характеру полемічно загострених публіцистичних трактатів, спрямованих на заперечення ідейних постулатів галицьких народовців та радикалів. Чи не єдиним науково вартісним дослідженням цього часу була фундаментальна монографія Ф. Свистуна «Прикарпатская Русь под владением Австрии». Отже, на останньому етапі у русофільському середовищі відбулося зародження нової, відверто москвофільської течії. Остання, на нашу думку, вартує окремого, поглибленого вивчення. Втім, як вважаємо, старорусинсько-русофільська та москвофільська історіографічні течії були генетично споріднені між собою — остання стала результатом еволюційного розвитку першої.
У сучасній українській науці уже мала місце спроба окреслення загальної схеми русофільського бачення історичного процесу. Так, О. Аркуша та М. Мудрий запропонували таку схему: Київська Русь ® Галицько-Волинська держава ® польське панування ® відродження Галицької Русі в австрійський період[20]. На нашу думку, дана схема в повній мірі відобразила лиш регіональну (південноруську й галицьку), а не загальнонаціональну (всеруську) історію. Тому для адекватного показу «общеруської» історії у загальнонаціональному вимірі ця схема, як вважаємо, потребує певних доповнень та уточнень. Так, після етапу «Київська Русь» варто накреслити другу, паралельну лінію великоруської регіональної історії, котра включатиме такі етапи: Володимиро-Суздальське князівство ® Московська держава (князівство, згодом царство) ® Російська імперія. Для підкреслення єдності малоруської та великоруської історій вчені-русофіли акцентували увагу на таких історичних моментах, що підтверджували взаємопов’язаність та взаємозумовленість цих двох регіональних історій. До таких моментів належали: неодноразові переходи Смоленської та Новгородсько-Псковської земель від Литовської до Московської держави і навпаки; перехід козацько-гетьманської держави Б. Хмельницького до складу Московського царства у 1654 р. тощо. Ці факти також необхідно належними чином відобразити на загальній схемі русофільського бачення всеруської історії, котра у графічному зображенні матиме такий вигляд:

 
Науково-історичну схему галицьких вчених-русофілів ми не можемо повністю ототожнювати із усталеною тогочасною історичною схемою російської історіографії. В останній, як знаємо, продовжувачем історично-державницької традиції Київської Русі одноосібно виступала Володимиро-Суздальська держава, в той час як Галицько-Волинській державі та Великому князівству Литовському у ній відведено фрагментарно-епізодичну роль[21]. Галицькі русофіли, поінтерпретувавши Галицько-Волинське князівство рівнозначним та повноправним спадкоємцем Київської Русі, надали цим самим своїй історичній схемі самобутності. У їхній науково-історичній концепції малоруська та великоруська регіональні історії виступають рівноцінними компонентами всеруського історичного процесу. Відмінності галицько-русофільської і російської історичних концепцій не обмежуються лише загальною схемою; вони проявились в інтерпретаціях окремих ключових наукових проблем. Так, наприклад, із російською історичною думкою помітно дисонувала неупереджена оцінка Брестської церковної унії І. Шараневича[22]. Отже, поширена серед публіцистів та науковців думка про повне ідейно-концептуальне наслідування галицькими вченими-русофілами російської історіографії нам видається суттєво перебільшеною. З-поміж усіх факторів зовнішнього ідейно-інтелектуального впливу російська історична думка дійсно найбільше спричинилася до побудови русофільської історичної концепції. Але попри те ми не маємо підстав відмовляти галицьким вченим у самостійному й самобутньому осмисленні свого історичного минулого. Ідейно-теоретичні постулати російської історіографії в галицькій науці засвоювались досить поверхово.
Русофільська концепція національної історії у 60-70 рр. ХІХ ст. мала переважаючий вплив на історичну свідомість галицького суспільства. Такого становища вчені-русофіли добилися не стільки через високий рівень її наукової аргументованості, скільки завдяки низькій науковій конкурентоспроможності тієї версії національної історії, яку пропагували їхні ідейні опоненти — народовці. Вчені українофільського спрямування на цьому етапі ще не спромоглися запропонувати гідну альтернативу русофільській концепції. Зауважимо, що позитивній рецепції русофільської концепції в галицькому суспільстві значною мірою сприяла порівняно висока наукова респектабельність русофільської історіографічної течії. Високий науковий рівень джерелознавчо-археографічних, краєзнавчих, релігієзнавчих, етнографічних, археологічних досліджень, авторитетні наукові інституції та видання — всі ці факти певним чином також сприяли переважаючому впливу русофільської версії національного минулого. Історичні праці вчених-русофілів вигідно вирізнялись від українофільських своєю фактуальною наповненістю. Однак поміщений в них фактичний матеріал стосувався головним чином регіональної (галицької та наддніпрянської) історії й тому він не був переконливим аргументом на користь русофільської моделі національної історії — він міг бути з таким же успіхом потрактованим на користь і українофільської концепції. Тому, як вважаємо, твердження русофілів про панруський вимір руської національної історії були радше гіпотетичними й належно не обґрунтованими ідейно-теоретичними конструкціями, ніж науково аргументованими теоріями.
Імідж науковості русофільська концепція стала втрачати у 80-х рр. Це було пов’язано передовсім із загальним поступом народовської та радикальної течій національного руху, підвищенням фахово-професійного рівня науковців українофільського спрямування та виходом «Руської історичної бібліотеки», котра надала українофільській