Звільнення селян від кріпосної залежності за реформою 1861 р. – захід вимушений, обумовлений поразкою в Кримській війні. Уряд змушений був піти на цю акцію, маючи тверду віру в те, що наділивши селян невеликими наділами (“четвертными дарственными“), дозволивши їм викуповувати землю й звільнивши їх від особистої залежності, він тим самим виконав свій громадянський та християнський обов’язок й тому вимагати більшого від нього ніхто не має права. За реформою 1861 р. основна маса земельних угідь, вигонів, водопоїв та т. ін. залишилася у власності поміщиків, а, отже, селяни були вимушені орендувати їх через нагальну потребу. Оренда економічно прив’язувала селян до поміщиків. Безземелля чи малоземелля значної маси селян змушує їх погоджуватися на великі орендні ціни на землю, що було вигідно для великих землевласників і призводило до недоцільності ведення ними господарства особисто, зважаючи на великі, як вважали поміщики, ціни на робочі руки. Питанням орендних цін та цін за працю (робочі руки) приділяється значна увага як у звітах земських управ, так і у статистичних виданнях земств та уряду. Останні повинні були надавати усім зацікавленим особам та організаціям інформацію з цього питання. Поміщики не бажали втрачати землю й вважали, що в цілому усе залишиться як і раніше, тобто, колишні кріпаки будуть обробляти землю свого колишнього власника майже задарма.

Однак ці сподівання не справдилися. Українські безземельні та малоземельні селяни, не бажаючи працювати за безцінь, почали переселятися на ще вільні землі Півдня України. Це викликало загальне занепокоєння поміщиків та адміністративного апарату імперії, оскільки зі зменшенням попиту на сезонну роботу і оренду землі поміщики втрачали змогу занижувати ціни на робочі руки та збільшувати орендні ціни. У березні 1868 р. Міністерство внутрішніх справ дало відповідь катеринославському губернатору на його клопотання про обмеження переселенського руху з Катеринославської губернії, наголошуючи, що міністерство не зустрічає перешкод для дозволу переселення поодинокими сім’ями, але не цілими громадами. Того ж року щодо клопотання Новоросійського генерал-губернатора про наділення вільною землею на Півдні України катеринославських селян, які отримали ј наділу, міністром внутрішніх справ П.О.Валуєвим була надіслана відповідь, в якій наголошувалося: поміщики очікували, що й після отримання остаточної волі населення забезпечить їм робочі руки, необхідні для обробки землі, котра в них лишилася, і тому небажано заохочувати селян до переселення. Це призведе до зменшення кількості місцевих сільськогосподарських робочих і до занепаду поміщицького господарства, а це буде мати шкідливі наслідки для економічних умов усього краю [19, с. 243]. Виходячи з цього, земства створюють клопотання про захист інтересів землевласників. Передбачалися санкції для порушників умов договорів про найм робітників. Земські гласні (здебільшого самі поміщики) розуміли, що матеріальна відповідальність робітників за порушення договору неможлива через їх бідність, а тому намагалися ввести карні санкції, як це передбачалося Павлоградським повітовим або Катеринославським губернським земськими зібраннями.
Хоча були люди у правлячому стані, які реально дивилися на стан речей в економіці і розуміли, що селянин-господар на власній землі принесе більше користі державі, ніж працюючий на колишнього власника батрак, але загал дворянства тішив себе мріями про старі часи. Так, дійсний член Катеринославського губернського статистичного комітету М.Гельрот, який на початку ХХ століття досліджував зміни в земельній власності Катеринославської губернії з 1861 по 1898 рік, дійшов висновку, що “дворянство робило все, аби не випускати землі зі своїх рук” бо “за усе перше десятиріччя 1861-1871р.р. дворяни Катеринославської губернії втратили усього 23746 десятин (тобто 0,9%) усієї землі, що в них була, … майже в 14 разів менше ніж за одне триріччя 1886-1889” [2, с. 15].
У “Пам’ятній книжці Катеринославської губернії на 1889 рік” наводилася наступна інформація: “Зубожіння дворянства, його заборгованість і, як наслідок, обезземелення розпочалося ще на початку шістдесятих років. Скасування кріпосництва, що створило новий соціальний устрій життя для сільського мешканця, викликало нові потреби, створило інші умови для ведення господарства, особливо у дворянських маєтках. Багато з цих умов, як, наприклад, зменшення, а часто й повна відсутність робочих рук, разом зі значною їх дорожнечею, а також недостатність гарантій у виконанні робітниками умов договору, поставили дворянських землевласників в дуже скрутне становище, яке ще сильніше погіршилося з появою економічної кризи”. Земельна власність дворянського стану у Катеринославській губернії швидко зменшувалася. У 1861 р. вона становила 2997295 десятин землі, у 1866 р. – 2654012 дес., а на 1888 р. – 1828233 дес. [16, с. 131]. Катеринославськими селянами лише за 5 років (1883 – 1888 р.) було придбано 132316 дес. 1899 сажнів землі [16, с. 156]. За даними Катеринославської губернської управи, дворянська земельна власність у Катеринославській губернії скоротилася з 1866 до 1888 рр. на 825789 десятин [15, с. 76, 80, 83, 85, 88, 93, 99]. Переважна більшість дворянських земель, що продавалися була придбана селянами Катеринославської губернії, а іноді й інших губерній.
Невміння більшості дворян раціонально вести власне господарство, періодичні неврожаї, спричиненні несприятливими кліматичними умовами, збитки від негоди (зокрема граду) та сільськогосподарських шкідників, за одночасного поступового зростання орендних і купівельних цін на землю призводить до масового розпродажу дворянської землі. Дворяни переїжджають до міст і живуть або на відсотки від банківських вкладень, або отримуючи стабільний доход на урядових посадах, від культурно-просвітницької діяльності тощо.
В кінці 80-х рр. ХІХ ст. імперією пройшла хвиля дворянських зібрань, які ставили за мету вирішити проблему втрати дворянами землі. Більшість зібрань висловлювалася за введення принципу майорату або мінорату при успадкуванні дворянських земель (т.зв. “заповідні дворянські маєтки”), з метою запобігти роздробленню дворянських земель, наслідком чого ставала продаж невеликих земельних ділянок, ведення господарства на яких було економічно невигідне. Загальна тенденція захопила і Катеринославську губернію. У 1888 р. в губернії відбулося надзвичайне губернське дворянське зібрання з питання введення заповідних дворянських маєтків [4]. Роздуми представників дворянства з цього питання наводяться у додатку.
Однак усі заходи адміністрації та уряду ніскільки не поліпшили стан катеринославського дворянського землеволодіння. Останнє катастрофічно і невпинно скорочувалося. Сум вчувається в рядках звіту Катеринославського губернатора російському імператору за 1889 рік, де повідомляється, що “12 років тому дворянської землі в усіх восьми повітах губернії було 2359419 дес., які становили 83,8% усієї приватної власності, в нинішні ж часи дворянських земель залишилося тільки 1711354 ѕ дес., менше на 648064 ј дес., які складають лише 61,7% усіх приватних власницьких земель” [12, с. 3]. З 1861 по 1897 рр. населення Катеринославської губернії активно купувало землю: селяни придбали 535467 дес., купці – 233102дес., почесні громадяни – 117610дес., міщани – 66890 дес. “Купці й міщани відразу ж почали правильно займатися капіталістичним господарством, або ж почали здавати свої землі в оренду селянству, яке все більше й більше мало нагальну потребу в ній” [2, с. 22].

За даними дореволюційного дослідника руху землеволодіння О.Дояренко за період з 1877 по 1888 рр. дворяни Катеринославської губернії втратили 21,9% своїх земель. Цифра, що ілюструє перехід дворянських земель переважно до рук селян і яка становила в 29 губерніях 70,5 % придбаних селянами усіх втрачених дворянами земель – ще не показник активності селян у цій сфері. Селяни скуповують і землі інших верств. “В губерніях південного району країни, – стверджував дослідник, – селянами придбано: у Таврійській губернії – 97,1%, у Катеринославській – 95,3%, у Херсонській – 76,9% усієї землі, що продавалася” [3, с. 19, 26].
Проте, катеринославські земські статистики у 1886 році стверджували, що “купуючи землю селяни рідко зважають на дійсну її цінність, а в більшості випадків й не мають достатніх підстав для правильного вирішення цього питання. Відомо з якою самовідданістю відстоює “русский мужик” свою господарську самостійність. Кустар, який мириться з неймовірно низькою платнею, вбиває велику промисловість. Селянин-землевласник, який погоджується з високими орендними цінами, робить невигідним самостійне ведення значного господарства. В нинішні часи, коли з’явився земельний банк, селяни усіма засобами намагаються придбати сусідні землі у власність, округлити й впорядкувати свої надільні дачі. Нема землі поблизу – вдаються до переселень” [21, с. 27].
Селяни переселяються у межах губернії чи за межі губернії. Наслідками цих переселень ставали скорочення фонду казенних чи приватновласницьких земель, які купували переселенці і які раніше здавалися в оренду. Кількість бажаючих взяти в оренду землю збільшувалася і, як наслідок, збільшувалися ціни за оренду, що було невигідно для корінних мешканців і було, навпаки, вигідно для значних землевласників. Відповідно зменшувалися ціни на робочі руки. Катеринославські статистики у 80-х рр. наголошували: “Колись селяни за 2-3 крб. могли орендувати будь-яку землю, а тепер земля стала надаватися у оренду за 5-6 крб. десятина. Приплив хліборобів знижує ціни на робочі руки, підсилюючи попит останніх на землю і заробітки. Звідси зрозуміла та неприхована радість, з якою зустрічають переселенців тутешні великі хазяї і підприємці. Колонізація тутешніх місць селянами інших губерній знаходить також повне співчуття з боку місцевої адміністрації. Навпаки, спроби катеринославських селян до переселення на якісь нові землі зустрічають активну відсіч з боку тутешньої влади. Були навіть випадки, коли за листи переселенців про гарне життя їх на нових місцях начальство погрожувало карним переслідуванням” [21, с. 30-31].
Але, за нерозробленістю механізму переселенськогоруху переселенці потрапляли у скрутне становище. Так, у 1885 р., коли губернію вразив черговий значний неврожай, 12 тисяч переселенців, що знаходилися у межах губернії і які витратилися на переселення, упорядкування свого господарства на новому місті тощо, потребували допомоги.
Громади і земства тих губерній, з яких переселенці вибули на придбані ними землі, вже не вважали себе зобов’язаними прийти на допомогу переселенцям у продовольчому відношенні, а Катеринославське земство також не вважало себе вправі розповсюджувати на переселенців загальні заходи продовольчого забезпечення, позаяк переселенці ще не були організовані уналежні сільські громади (!) та не були зараховані до Катеринославської губернії [10, с. 4]. Лише частково переселенцям допомогла губернська адміністрація. За клопотанням губернатора Міністерство фінансів надало 10 тисяч карбованців для потреб переселенців, тобто на кожну особу надійшло менше ніж 1 крб.
Картину злиденного становища цих переселенців змалювали земські статистики, які в березні 1886 року досліджували Слав’яносербський повіт: “Більша частина переселенців мешкає у землянках, які тягнуться на 1,5 верст вздовж р. Луганьчик, інша частина переселенців якось розмістилася в 14 сусідніх селах. Багато не мають зовсім постійного помешкання й кочують у візках з одного поселення в інше, харчуючись хроном, який викопують в чужих городах. Переселенці – селяни та козаки Чернігівської, Полтавської та Курської губернії. Вони витратили на покупку 6437 десятин землі (крім виданого банком кредиту) 50000 крб. та також втратили майже 7000 крб. привласнених посередниками. Багато хто з переселенців прийшли з зайвими грошима, але неврожай, витрати на найм квартир та робітників для збудування хат (самі вони класти кам’яних хат не вміли), лікування – все це розорило їх зовсім. Впродовж зими 1885 – 1886 року вони проїли майже усю худобу, продаючи коней та волів за безцінь, вимінюючи на хліб. Голод та злидні породжували масові хвороби, жертвами яких стали 216 осіб (14 чоловіків, 32 жінки та 170 дітей) [21, с.29-30].
Землі у селян було дуже мало. “Прагнення до збільшення розорення у селян таке велике, – повідомлялося в звіті Новомосковської повітової земської управи, – що деякі з них буквально оборали себе до тинів садиб; не розораними виявилися лише вузькі межовики, та шляхи, де й можна бачити завжди худобу, яка пасеться під доглядом сільських підлітків; поля ж так засмічені вівсюгом й іншою агрикультурною “нечистю”, що…недалекий той час, коли й при найбільш сприятливих урожаях населення ризикує залишитися без хліба, дякуючи саме цим лихам господарства”; що може бути сказано “у відношенні рішуче усіх повітів Катеринославської губернії, так як система господарювання скрізь відсутня, тоді як бур\\\\'яни, навпаки, усім притаманні…” [5, с. 80-81].
Екстенсивні за своєю суттю форми використання земель (засівання з року в рік одними і тими культурами, відсутність добрив й т. ін.) виснажувало землю, що призводило до пониження її врожайності. “В більшості маєтків приватних власників, як і раніше, трипільна обробка землі, майже без усіляких добрив, – повідомлялося у звіті Катеринославського губернатора імператору за 1889 рік, – на “дачах” же селянських товариств, особливо там, де селяни залишаються ще при виключно надільній землі… уся вільна від садибних займищ земля розорюється кожний рік без перерви, лише зі зміною роду хліба, що висівається” [12, с. 8]. Як стверджувала адміністрація Катеринославської губернії, місцями погіршенню результатів урожаю сприяли і самі сільські господарі, що використовували систему ведення господарства по справжньому хижацьку, яка полягала у засіванні полів по кілька років одними й тими ж видами хлібів, також в намаганні розорювати якомога більше землі за цілковитій нестачі засобів для доброї обробки засіяного [11, с. 2].
Адміністрація та земства наголошували на хижацькому способі експлуатації землі, спричинене малоземеллям та невідповідністю між кількістю населення та надільною площею землі, яка слугує забезпеченням продовольчих засобів. За надмірного і щорічного розорювання землі, сподіватися на врожай можна було лише за найсприятливіших кліматичних умов [21, с.161]. Дійсно, погані метеорологічні умови майже кожного року ставали причинами недородів або неврожаїв у Катеринославській губернії (1879-1880, 1882-1885 рр.)1.
У 1879 р. катеринославське губернське земське зібрання повідомляло, що “спекотливі східні суховії, що висушують землю, частіше повторюються й родючість землі зменшується. Орендна платня за землю в останній час знизилася на 20 – 30 %… Вартість виробництва збіжжя та ін. продуктів зростає з кожним роком” [17, с. 769]. 1880 р. видався для населення найтяжчим за попередні роки. Після суворої зими, що тривала майже 5 місяців настала пізня й холодна весна, через що сівбу розпочали у квітні місяці. Спека й відсутність дощів протягом травня й майже цілого червня нанесли непоправної шкоди посівам. Великої шкоди завдав житній жук, який у небачених досі розмірах з’явився у губернії й знищив посіви на 300 тис. десятинах на суму майже 8 млн. крб. Після жука на губернію впали довготривалі дощі, які тривали, наприклад, у Слав’яносербському та Катеринославському повітах близько трьох місяців без упину, які понищили залишки хлібів2. Для подолання наслідків цього неврожаю уряд виділив 1 млн. крб. [6, с. 1, 2]. 1885 рік став для населення та адміністрації губернії новим випробуванням. Тривала посуха й постійні спекотливі суховії спричинили цілковитий недорід збіжжя, а, в особливості, трав, які зовсім вигоріли. Тож сільські господарі, а особливо селяни, за браком кормів, змушені були свою худобу й вівці продавати за найнижчими цінами. Для подолання наслідків неврожаю(закупівля зерна на харчі та насіння) губернія потребувала 450 тис. крб., з яких 300 тис. крб. надав у позику уряд [10, с. 2, 4].
К.І.Трипільський (земський гласний, землевласник) у 1885 р. так зображував економічну ситуацію у краї: “Економічне становище мешканців Новоросії незадовільне. Відсутність дощів і вперті весняні суховії спричиняють недороди й неврожаї збіжжя. На світовому ринку збіжжя нас тіснять Північно-Американські Сполучені Штати, Ост-Індія та Австралія. Наслідком непосильної конкурентної боротьби з ними стало падіння у 1885 році цін на пшеницю до небачених досі розмірів3. Саме тому кризу, якої зазнали сільські господарі в торгівлі збіжжям, можна справедливо назвати “кризою пшеничною”4. Не в ліпших умовах знаходиться вівчарство й скотарство…, яке з кожним роком кількісно зменшується та якісно погіршується внаслідок нестачі зимових кормів, скорочення пасовиськ, загибелі тварин від епізоотій й заборони зовнішнього вивозу худоби… Можливість виходу з ситуації може дати земство, як старший сільський господар, на яке за законом покладена турбота про місцеві потреби й про відшукання заходів для добробуту населення” [18, с.882-883]. Цей гласний відстоював думку, що прибутковим є лише полікультурне господарство, тому вимагав від земського зібрання провести заходи аби заохотити селян займатися садівництвом і, особливо, виноградарством. К.І.Трипільский ставить за приклад селян Знам’янки, Кам’янки, Рогачки та Водяної – сіл Таврійської губернії, де виноградарством займалися на тисячах десятин землі. “У вказаних селах багато селян зовсім не займаються землеробством, а виключно добувають свої прибутки з виноградарства й виноробства, а деякі з них вже зуміли стати капіталістами” [18, с. 883].
Неврожаї впливали на стан господарства та засоби господарювання. Так, катеринославський губернатор І.М.Дурново у своєму звіті імператорові за 1880 рік повідомляв: “Порівнюючи розміри посівів звітного року з 1879 роком, виявляється, що населення Новомосковського та Олександрівського повітів, побоюючись житнього жука, значно скоротило свої посіви. У Олександрівському повіті замість тогорічних 253 тис. чвертей засіяв у цьому році лише 125 тис. чвертей хлібів. Панічний страх перед жуком, який зараз панує серед населення, відбирає в нього усяку надію на швидке поліпшення свого становища й змушує його скорочувати посіви, що має потягнути за собою повний занепад економічного становища губернії, майже виключно землеробської [6, с. 3]. На думку губернатора, потрібен був надзвичайно великий урожай або відкриття нових родів промислової діяльності, окрім землеробської, аби у недалекому майбутньому поправити становище після цілого ряду неврожайних років.
Думка І.М.Дурново про сторонній приробіток була слушною. Земства і адміністрація розроблюють цілу низку заходів, які б мали надавати неземлеробський приробіток селянам під час неврожаїв. З іншого боку, Катеринославська губернія з останньої чверті ХІХ ст. стає новим промисловим центром імперії. Процеси соціально-економічного розшарування в середовищі селянства та гранична ступінь обезземелення змушували селян полишати село та йти до міст, де вони вливалися до лав промислового пролетаріату, хоча земські статистики вказували на неохоту, з якою селяни це робили. Вказували статистики також на небажання селян йти на сезонні заробітки на заводи (у вільний від господарства час узимку), як, наприклад, це спостерігали катеринославські статистики у Бахмутському повіті (1884 р.)5. В цьому відбивався елемент менталітету селянина господаря, який будь-що бажав працювати на землі якщо не власній, то хоча б орендованій за великі кошти.
Розуміючи, що такий стан речей у сільському господарстві повинен бути змінений, земства та уряд розпочали значну роботу по пропагуванню нових методів господарювання. З 1889 року в Катеринославі існував відділ Імператорського Російського Товариства Садівництва, головне завдання якого полягало у турботі про розвиток у межах губернії усіх галузей садівництва, виноградарства, городництва й поширення корисних знань [13, с. 4]. Повітові земства надсилали до волосних управ друковані інструкції удосконалених способів обробки землі, травосіяння тощо. Дякуючи об’єднаним зусиллям земства й адміністрації така галузь господарства як садівництво вже на початку 90-х років почала поступово відновлятися. “Садівництво в губернії, – повідомлялося у звіті губернатора у 1891 році, – в останні два роки помітно підіймається як галузь і власники старовинних садів, які були закладені ще в часи кріпосного права, лише в останні часи почали їх підтримувати, а інші – заводити нові. Ця майже занедбана серед селянства галузь господарства…знову підіймається і вже в звітному році багато хто з селян придбали дорослі фруктові дерева й садовили їх поблизу своїх помешкань” [14, с. 6].
Для поліпшення землеробства та його прибутковості, сільським господарям, як значним, так і дрібним, довелося значно змінити засоби ведення свого господарства, а деяким – й засоби обробки землі. Не кажучи вже про господарства власницькі, що засвоїли нові, більш досконалі прийоми експлуатації землі, це розуміння необхідності упорядкування свого господарства заміною попередніх, малоприбуткових систем, іншими більш корисними й досить відповідними вимогам часу, починає поволі просякати у селянське середовище [11, с. 2].
У звіті катеринославської губернської управи за 1887 рік повідомлялося: “Селянське господарство не підіймається, за виключенням небагатьох поодиноких господарств, які виділяються з проміж усіх своєю заможністю. У таких господарів можна зустріти не тільки удосконаленні знаряддя для обробки землі, але й віялки та молотарки. Нестачу надільної землі місцеві селянські товариства й окремі господарі частково заміняють орендою землі у навколишніх власників, знімають сінокоси з копни та землі під хліб “в скопщину”. В останні ж роки селяни беруть в оренду казенні ділянки землі, дякуючи тим полегшенням (звільнення від пред’явлення застав), які надало селянам міністерство державного майна” [15, с. 80].
Отже, у 80-х роках ХІХ століття система селянського господарства характеризувалася низьким рівнем, що було характерною тенденцією для всієї імперії. Екстенсивні методи ведення господарства, які побутували в селах Катеринославщини, передбачали розорювання якомога більшої кількості земельної площі, нестача якої змушувала селян вдаватися до оренди, покупки і, у безвиході, до розорювання всієї наявної площі з року в рік. Незастосування добрив, засівання одними й тими ж хлібами землі, відсутність правильних знань про спроможність землі родити призводило до того, що земля виснажувалася.
У 80-х роках селянство Катеринославської губернії потерпало від неврожаїв та недородів, спричинених несприятливими погодними умовами та діяльністю різноманітних шкідників. Погіршення кліматичних умов пов’язано, в певній мірі, з діяльністю самих господарів (знищення лісів призводило до збільшення ризику посуху). Незначні розміри врожаїв були викликані нераціональною системою господарювання, яку засвоїли селяни, а іноді й дворяни. Останні, незважаючи на значні втрати земельної власності, все ще мали відносно великі земельні володіння. Невпинне скорочення дворянського землеволодіння було пов’язано з новими реаліями у народному господарстві, неспроможністю дворян до них пристосуватись.
Земство та губернська адміністрація розпочали заходи, які були спрямовані на поліпшення економічного становища селянства та дворянського господарства. Проводилося пропагування нових методів господарювання (травосіяння, полікультурне господарство тощо). Дякуючи спільним зусиллям земства і адміністрації, вже на початку 90-х років селянство Катеринославської губернії почало поступово переймати нові методи господарювання і відновлювати занедбані галузі господарства.