Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Після стрімкого дипломатичного прориву 1921 р., коли було укладено ряд угод з країнами Прибалтики та Польщею, активність УСРР на міжнародній арені поступово затухає. Це зумовлювалося як небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, так і зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Спричинені війною та політикою “воєнного комунізму” економічна розруха та політична нестабільність посилювалася трагедією голоду 1921-1923 рр. Виникла нагальна необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика замінила продрозверстку продподатком, створила умови для формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та ділової активності. Саме на базі непу в середині 20-х рр. народне господарство республіки перевищило показники дореволюційного рівня. У цей час активні теоретичні пошуки моделі існування радянських республік в умовах ворожого оточення 30 грудня 1922 р. перейшли у практичну площину – утворився Союз РСР. У травні 1925 р. затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулось – республіка остаточно втратила незалежність.

Намагаючись вписатись у графік світового розвитку, сталінське керівництво у другій половині 20-х рр. взяло курс на форсовану модернізацію економіки, що викристалізувався у формулу “великого стрибка”. Стержнем нового курсу була індустріалізація, тобто кількісне і якісне зростання промислового потенціалу. Для такого зростання потрібні були значні кошти, сировина і робочі руки. Тягар матеріального забезпечення кардинальних перетворень в індустрії ліг на плечі селянства. В результаті за здійснений індустріальний стрибок було заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору 1932-1933 рр., втратою селянином відчуття хазяїна, тривалими деградацією і дезорганізацією аграрного сектора.

1. Чи можна назвати зовнішньополітичну діяльність УСРР на початку 20-х рр. незалежною політикою незалежної держави?

УСРР на початку 20-х рр. вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Але зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалась використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Радянська Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

На початку 20-х рр. напруженим залишалися відносини Радянської України з великими державами.

Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки Х.Раковському. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями ведучих європейських політиків, користувався великим авторитетом у радянського керівництва, він впевнено керував діяльністю дипломатичного корпусу УСРР.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені у 1921-му – на початку 1922 р., саме у цей час все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами – небажанням західних держав юридично визнати всі радянські республіки, що утворились на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посилення унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Тенденція обмеження дипломатичної активності української дипломатії 1922 р. почала переростати у процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Вже у серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. І нарешті, 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних крокв, не виявляла активності на міжнародній арені.

2. Чи можна було уникнути голоду 1921-1923 рр.?

Хоча історія дала на це питання свою відповідь, на нашу думку, альтернативне рішення все ж існувало. Щоб уникнути голоду, необхідно було реалізувати такі першорядні заходи: якомога раніше відмовитися від політики продрозверстки, яка вела до скорочення посівних площ та зменшення кількості товарного хліба; припинити вивіз хліба з України та перерозподілити рештки зерна з Лівобережжя і Правобережжя на користь голодуючого Півдня; уповільнити темпи хлібного експорту; своєчасно на державному рівні визнати, що в Україні починається голод, а не мають місце чергові “труднощі з продовольством”, і звернутись по допомогу до міжнародного співтовариства.

Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. різко загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України.

Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні цього року голова ВУКВК Г.Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом “у Росії – перелом у кращий бік. На Україні – навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса поширюються… На 1 квітня голодуючих 3 млн.”. Через тиждень у листі до М.Калініна він з болем констатує: “Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голод губернії РСФСР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям…”

Взимку 1922 – 1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голоду, в цей час у республіці голодувало 2 млн. дітей. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки.

Була ще одна причина трагедії 1921-1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посхи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху. Цей рух виник внаслідок продовження після громадянської війни політики воєнного комунізму. Повоєнне здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин наштовхнулося на збройний опір селян. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм. За офіційними даними, наприкінці 1920 р. – на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чоловік. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози з його боку для радянської влади свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля.

Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду 1921-1923 рр. немає. За офіційною статистикою (далеко не повною), до весни 1922 р. не дожило 235 тис. чоловік. Варто підкреслити, що підступні удари голоду значною мірою були пом’якшені благодійною діяльністю Американської Адміністрації Допомоги, фонду Ф.Нансена, Міжнародного комітету робітничої допомоги та інших організацій, які тільки у 1922 р. ввезли в Україну близько 2,3 млн. пудів продовольства.

3. Нова економічна політика: чому було згорнуто політику, яку Ленін планував проводити “всерйоз і надовго”?

Згортання наприкінці 20-х рр. непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями і суперечливими процесами цієї політики: зменшення темпів розвитку, вичерпанням ресурсів “відбудовчого ефекту”; небажанням більшовицької партії ділитись владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

Руйнівні наслідки громадянської війни, яка суттєво дестабілізувала суспільство, робили перемогу радянської влади надзвичайно схожою на піррову перемогу. Після її закінчення більшовики, подібно до епірського царя Пірра, могли сказати: “Ще одна така перемога, і ми загинули!” Започаткована у роки війни, політика воєнного комунізму з її продрозкладкою поглиблювала прірву між офіційною владою і основною масою населення – селянством.

Суть непу Ленін вбачав у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки тільки в результаті такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної модернізації країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом – як один із можливих шляхів до соціалізму.

З переходом до непу почала відроджуватись кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, Радянська держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. В Україні у 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто близько половини наявного фонду.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообороту республіки. Її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, паралельно викликало і посилення негативних факторів – спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Варто підкреслити, що період непу не був часом гармонійного безкризового розвитку.

Незважаючи на ці позитивні зрушення, неп було згорнуто. Як і кожна перехідна модель, він не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні суперечності. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор хотів мати допуск до політичних і юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася.

4. Чи означало утворення СРСР остаточну втрату Україною незалежності?

Остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулась не у момент утворення СРСР (грудень 1922 р.), а дещо пізніше і пов'язана, головним чином, з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактнопроживаючим національним меншинам та ін. отже, модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стержнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації – національними рухами.

Шлях до створення єдиної союзної держави почався ще у ході громадянської війни і був обумовлений дією об’єктивних факторів. Території усіх республік, що увійшли до СРСР, свого часу були об'єднані у рамках Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці.

Втрата Україною незалежності не була одномоментним актом, вона відбулася протягом тривалого періоду, поступово у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет вождя революції, хоча й хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП (б) прийняв форму утворення єдиної держав, на якій наполягав Ленін.

Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. В результаті, не змінюючи своєї зовнішньої форми, “союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. В травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України Радянського Союзу.