2.3. Завершення суцільної колективізації

 

У 1930 р. було вжито низку заходів щодо економічного стимулювання колек­тивізації. Постановою ЦК ВКП(б) від 2 квітня "Про пільги для колгоспників" від оподаткування на два роки звільнялися колективізована робоча та продуктивна худоба, а також худоба колгоспників. Знижувався вступний пай і зменшувалися відрахування з прибутку колгоспів у неподільний фонд із відповідним підвищенням відрахувань на оплату праці в громадському господарстві.

 

Усі каральні, економічні й пропагандистські заходи, запроваджені навесні 1930 p., мали на меті врятувати справу колективізації. Але тут виникла нерозв'язна проблема: не перешкоджати селянам виходити з колгоспів, якщо вони цього настирливо домагалися, й одночасно утримати максимально високий ступінь колективізації було неможливо. Там, де обстановка здавалася гострою, селянам не чинили перешкод. Там же, де становище більш-менш стабілізувалося, гору брала тенденція зберегти колгоспи.

 

Питома вага колективізованої орної землі (у відсотках до загальної площі селянських посівів) зменшилася з 70,9% на 10 березня до 53,2% на 10 квітня й 34,1% на 1 жовтня 1930 p. Восени колгоспниками залишалося менше третини селян. Звертає на себе увагу стрімкий (майже на 20 пунктів) спад у перший місяць після того, як Сталін авторитетно схарактеризував свою попередню політику щодо селянства як запаморочення [11, 161].

 

Немає узагальнених даних, які характеризували б кількість виходів із колгоспів за період від березня до жовтня 1930 p. окремо по бідняках і середняках, проте безліч конкретних фактів показує, що переважну більшість "дезертирів" становили середняки. Розпочатий у березні процес "вимивання" середняків ішов так інтенсивно, що зробив колгоспи практично повністю незаможницькими. Щоб продовжувати суцільну колективізацію, слід було втягувати середняка в колгосп повторно.

 

Наступ на селянство розпочався з директивного листа "Про колективізацію", надісланого у вересні 1930 p. ЦК ВКП(б) всім обкомам, крайкомам і ЦК компартій республік. У ньому вимагалося добитися рішучого зрушення в справі організації "нового могутнього піднесення колгоспного руху". Відповідно до інструкцій, які летіли з центрального партійного апарату, грудневий (1930 p.) пленум ЦК КП(б)У дав директиви наступної весни подвоїти рівень колективізації, а протягом усього 1931 p. в основному закінчити суцільну колективізацію степових районів.

 

У грудні 1930 p. об'єднаний пленум ЦК й ЦКК ВКП(б) поставив завдання колективізувати протягом І931 р. не менш як 80% селянських господарств у степових і не менш як 50%
Ї у лісостепових районах України. Яскравіше, ніж будь-які слова, ці цифри зафіксували обсяг того, що необхідно було зробити в республіці. Існувала, однак, якісна різниця між груднем 1930 р. й груднем 1929:

 

по-перше, тепер ставилося завдання загнати середняка не в комуни, а в артілі;

 

по-друге
Ї на це відводився не один рік, а півтора-два. Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво внесло ці корективи в політику щодо селянства, враховуючи уроки політичної кризи перших місяців 1930 р. [11, 162].

 

У новій ситуації, поряд із розкуркуленням, головним засобом тиску на селянство було обрано оподаткування. "Мобілізаційний" ефект державного податку вперше виявився після березня 1930 p., коли для затримання селян у колгоспах ухвалили закон про пільги колгоспникам. 8 квітня політбюро ЦК КП(б)У надіслало в партійний центр телеграму такого змісту: "ЦК. КП(б)У вітає пропозиції про нові пільги колгоспникам. Ставимо перед ЦК питання про частковий перегляд закону про сільськогосподарський податок. Даючи правильно великі пільги колгоспному сектору, пільги по техкультурах, він залишає минулорічний контингент податку, що означає збільшення податку зерновим районам і за високого відсотку колективізації лягає всією вагою на індивідуальне господарство".

 

Закон про сільгоспподаток передбачав пільги для колгоспного сектора, причому загальну суму податку від села не змінено, інакше кажучи пільги колгоспникам впроваджувались за рахунок підвищення  податку для індивідуального сектора[8, 63].

 

Отже, було створено штучний податково-пільговий перепад. В умовах цього перепаду від кожного колгоспника вимагалася велика мужність, щоб написати заяву про вихід. Адже він позбавлявся податкових пільг і водночас вішав собі на шию камінь оподаткування, яким тепер обкладалися одноосібники. Й навпаки: досить було одноосібнику написати заяву про вступ у колгосп, і він позбувався величезного податкового тягаря. У 1932 р. податок уже перевищував суму доходу від одноосібного господарства. За таких умов господарювання ставало неможливим.

 

Проте податковий прес був не єдиним фактором тиску на селян, які воліли господарювати самостійно. Хліб та іншу продукцію реалізовувати на ринку заборонялося. Селянин мав здавати всі "лишки" державі за низькими цінами. Запроваджена Сталіним продрозкладка стала значно тяжчою, ніж у роки громадянської війни. На кожного одноосібника заводилася посівна картка з тим, щоб він сіяв стільки, скільки треба не йому, а державі. Восени селянин одержував план здачі продукції, який нерідко перевищував кількість зібраного, тож зовсім не залишалося запасів для власного харчування. Не дивно, що господарство селян-власників деградувало з фантастичною швидкістю. Доводиться дивуватися не тому, що в 1931 р. середняк пішов у колгоспи, а тому, що одноосібні господарства ще якось існували [11, 163].

 

Грудневий (1930 р.) об'єднаний пленум ЦК й ЦКК ВКП(б) дав директиву колективізувати не менш як 80% селянських господарств у степовій зоні й не менш як 50%
Ї в лісостепових зонах України. Фактично до жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87% господарств у Степу, 70%
Ї у Лівобережному Лісостепу й 65%
Ї у Правобережному Лісостепу. Отже, поставлене завдання виконувалося зі значним перевищенням.

 

У постанові "Про темпи подальшої колективізації й завдання по зміцненню колгоспів" від 2 серпня 1932 p. ЦК ВКП(б) роз'яснював, що критерієм завершення колективізації в основному є залучення в колгоспи не менш як 68-70% селянських господарств із охопленням не менш як 75-80% їхніх посівних площ (розрив між цифрами пояснюється тим, що "куркульські" господарства ліквідовувалися, але їхня земля приєднувалася до існуючих колгоспів). Постановою визнавалося, що колективізацію основних зерновиробних регіонів, зокрема Степової та Лівобережної України, закінчено. Й справді, тільки в поліських та прикордонних районах УСРР питома вага одноосібних господарств залишалася значною навіть у перші роки другої п'ятирічки.

 

Під подвійним пресом податків і продрозкладки двори селян-одноосібників переставали функціонувати як господарства. Не існує узагальнених статистичних даних, що показували б, яка частина одноосібників і далі господарювала на своїй землі, тa окремі факти свідчать: багато які з них не сіяли й перебивалися випадковими заробітками. Наприклад, у великому селі Інгулка Баштанського району в 1932 p. було два колгоспи й 121 одноосібницький дворів, з яких сіяли тільки 21 [11, 164].

 

Зважаючи на поширеність цього явища, політбюро ЦК КП(б)У 28 травня 1931 p. надіслало на місця директивний лист за підписами С.Косіора і В.Чубаря. У ньому вказувалося:

 

"Роз'яснити одноосібникам, що відповідно до постанови ЦВК СРСР від 12 квітня 1931 p. й закону про сільгоспподаток податок на одноосібників, а також розрахунок по хлібозаготівлях визначатимуться в розмірах, що випливають із минулорічної площі їх посіву. Всю землю, не засіяну в строк у господарств, які ухиляються від сівби, відібрати й передати колгоспам. Щодо тих одноосібників, хто злісно ухи­ляється від сівби, райвиконкоми мають у примусовому порядку залучати їх коней та інший необхідний реманент для засіву відібраної землі за встановленими райвиконкомами твердими розцінками. Встановити колгоспам додаткові завдання по сівбі пізніх культур, маючи на увазі перекриття можливого недосіву індивідуальних господарств".

 

Цей директивний лист керувався загальносоюзним законодавством, а не був самодіяльністю республіканських органів влади. Практична мета його зрозуміла: перешкодити ймовірному недосіву. Щоб розв'язати це завдання, законодавець не бачив жодних перепон правового характеру. Якщо при конфіскації "куркульських" господарств згадували про класовий підхід і норми "революційної законності", то в даному конкретному випадку не було й таких сумнівних мотивів. Кожного селянина, незалежно від соціального становища, можна було обкласти безрозмірним податком, довести "до двору" довільний хлібозаготівельний план, а в разі відмови господарювати за таких умов
Ї зігнати із землі, відібрати коня й реманент. Державне беззаконня ставало юридичною практикою.

 

З другої половини 1931 p. відбувається злиття колгоспів, розташованих в одному населеному пункті. Воно здійснювалося бюрократичним апаратом, якому було зручніше мати справу з великими колгоспами. Самих колгоспників не питали. Загальна кількість колгоспів зменшилася з 35,8 тис. у травні 1931 p. до 24,6 тис. у травні 1932. Злиття негативно позначилося на економічних показниках колгоспів.

 

На III Всеукраїнській партконференції в липні 1932 p. C.Kociop засудив "сверблячку до злиття". У резолюціях конференції вказувалося на те, що злиття можна допускати тільки як виняток і не інакше як за ухвалою самих колгоспників, при умові, що об'єднувані колгоспи перебувають в однаковому господарському й фінансовому стані. Все ж у місцевої влади "сверблячка" не зовсім припинилася. На кінець 1932 p. кількість колгоспів скоротилася до 23,3 тис.

 

Серед нечисленних комун переважали старі, добре поставлені господарства. Більшість із них виникла на базі поміщицьких економій. Артілі стали панівною формою колективного господарства з весни 1930 p. В другій п'ятирічці вони утвердилися як єдина форма колгоспу. Відтоді термін "колгосп" став тотожним поняттю "артіль".

 

Починаючи з 1931 p., переважна частка продуктивних сил із приватного сектора сільського господарства перемістилася в колгоспний. Колгоспи мали взяти на себе левову пайку попиту на сільськогосподарську продукцію, який невпинно зростав. Щоб відповідати такому призначенню, вони повинні були налагодити цілком незвичну для селян організацію колективного господарювання.

 

Таке завдання за конкретних умов початку 30-х pp. виявилося надзвичайно важким. Втрата істотної частки продуктивних сил під час насильницької колективізації, цілковите розорення державою селянських господарств підприємницького характеру, запровадження нееквівалентного обміну між містом та селом у зв'язку з прискоренням темпів індустріалізації
Ї все це зробило атмосферу, в якій народжувався колгоспний лад, кризовою.

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Розділ ІІІ. Труднощі становлення колгоспного ладу
та наслідки колективізації

 

Економіка доколгоспного села була ринковою й не потребувала інших регуляторів. Колгоспна ж, створювана як складова частина ізольованої від ринку командної економіки, без керівництва зверху обійтися не могла. Отже, проблема управління набувала в ній першорядного значення. Коли якість управлінських рішень не відповідала потребам, у судинах механізму колективного господарювання, побудованого на відчуженні безпосередніх виробників од засобів виробництва, виникали тромби.

 

Проблеми управління колективізованим сільським господарством ускладнювалися, насамперед, безпідставними адміністративно-територіальними реформами, що привели, на деякий час, до паралічу управління [11, 167].

 

Разом із колгоспним ладом народилося директивне управління колгоспами, за якого той, хто давав настанову, не брав на себе економічної відповідальності за її наслідки. Одержавлення колгоспів, які формально вважалися спільною власністю колективу селян, виявлялося в дріб'язковому, суперечливому, некомпетентному втручанні чиновників, зарегламентованості численними постановами, планами, нормативами, що плодилися на всіх рівнях управлінського апарату. Розмірковуючи над причинами провалу в сільському господарстві, С.Косіор на III конференції КП(б)У змушений був підкреслити: "Дуже небагато колгоспів наважуються виправити іноді вже справді цілком безглузді вказівки якого-небудь нашого планівного органу" [11, 168].

 

Чи не найважливішу роль у результатах колективного господарювання відігравав адміністративно-управлінський апарат самих колгоспів. За статутом, загальні збори колгоспників могли самостійно обирати голову й правління в цілому. Однак вирішальне слово у виборах залежало районним організаціям
Ї райкому партії, районному відділенню ДПУ та райвиконкому. Незалежно від того, чи були директиви з району обcрунтовані, їх невиконання для керівників колгоспу завжди закінчувалося однаково: усуненням із посади, а нерідко
Ї й ув
Їязненням. На III партконференції КП(б)У Г.Петровський бідкався з приводу великої плинності колгоспного активу та обурювався тим, що чинний закон про заборону змінювати правління колгоспу кілька разів на рік не виконують у багатьох місцях.

 

Успіхи або невдачі колгоспу зазвичай визначалися здібностями, досвідом, компетентністю й моральними якостями голови правління. На цю ключову посаду нерідко призначалися двадцятип'ятитисячники
Ї робітники великих підприємств, відібрані й мобілізовані на колгоспну роботу партійним та профспілковим апаратом. Маючи досвід організації праці у великих колективах, володіючи культурою виробництва, заснованого на машинній техніці, двадцятип'ятитисячники часто виявлялися на висоті і в новій для себе справі. Однак історія колективізації знає також приклади протилежного характеру, коли трудові зусилля колгоспників сходили нанівець через некомпетентність і байдужість міських "висуванців".

 

Колгоспи в артільній формі за своєю природою були дуалістичні: громадське господарство прив'язувалося до командної економіки, а підсобне
Ї до ринку. Проіснувати за рахунок невеликої присадибної ділянки колгоспник не міг. Праця на колектив повинна була давати йому певну частку виробленої спільними зусиллями продукції. Економічне заохочення продуктивності праці було необхідним: чим більше колгоспник одержував від громадського господарства, тим краще він працював.

 

Проте на левову пайку колгоспної продукції претендувала держава. Сталін назвав першою заповіддю колгоспів поставки державі. Розподіл виробленої продукції серед колгоспників мав здійснюватися за залишковим принципом, після виконання державних зобов'язань. Звичайно, якщо для такого розподілу щось залишалося.

 

Щоб узяти максимально багато від колгоспів, працю в громадському господарстві належало механізувати. Тому радянська держава послідовно здійснювала механізацію сільського господарства. Проблема механізації розв'язувалася через машинно-тракторні станції (МТС).

 

Розгортання мережі МТС відбувалося швидко. Починаючи з жовтня 1930 p. й до кінця першої п'ятирічки в середньому кожні два дні в Україні з'являлася нова МТС. Наприкінці 1932 p. вже діяло 594 МТС із 25 630 тракторами. В зоні їх дії перебувала майже половина колгоспів, переважно великих. МТС обслуговували 77% колгоспного масиву орних земель.

 

Такі показники, однак, ще не свідчили про те, що МТС узяли на себе вагому частку трудовитрат, пов'язаних із оранкою землі, доглядом за посівами та збиранням врожаю. У першій п'ятирічці переважна більшість їх займалася формуванням трудових колективів, одержанням і розміщенням техніки, навчанням кадрів тощо. Підготовка механізаторів здійснювалася безпосередньо на виробництві, що призводило до постійних аварій. Низькою була й якість виготовлення техніки. Після поїздки по Дніпропетровщині в липні 1932 p. Г.Петровський розповідав, що комбайни запорізького заводу "Комунар" через конструктивні недоробки залишали в полі не менш як 15% врожаю.

 

Колективізація в артільній формі була поступкою селянству з боку Сталіна та його найближчого оточення. За поступку колгоспникам щодо присадибної ділянки Сталін узяв реванш у колгоспів. Розміри колгоспних поставок державі заздалегідь не визначалися. Коли хлібозаготівельний план ставав відомим, він охоплював майже весь урожай. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 p. заборонили. Скасована в 1921 p. продовольча розкладка відродилась у новій формі.

 

Продрозкладка 1919-1920 pp. стягувалася з індивідуальних господарств, і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягування продрозкладки з колгоспів виявилося напрочуд легкою справою. Хліб часто надходив на заготівельні пункти та елеватори прямо з колгоспних полів. Через те, що технічний бік розкладки в колгоспному селі відпав, Сталін привселюдно оголосив, що зернова проблема успішно розв'язується. У 1930-1931 pp. поставки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки через те, що колгоспникам держава майже нічого не залишала.

 

Колгоспники збагнули, що потрапили в пастку. Ніхто з них не бажав трудитися безплатно. Змушені все-таки працювати в громадському господарстві, вони тільки вдавали, що працюють. Абсолютна матеріальна незацікавленість призводила до колосальних втрат сільськогосподарської продукції.

 

Хлібозаготівлі проходили дедалі важче. Заготівлі з урожаю 1931 p. рнвали аж до весни 1932. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все. У 44 районах розпочався повальний голод із численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людожерства [11, 172].

 

Сталін усе-таки розраховував на те, що йому вдасться примусити селян працювати в колективних господарствах не під впливом матеріальної зацікавленості, а під загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 p. ВЦВК й РНК СРСР ухвалили власноручно написану ним постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності". Відповідно до цього законодавчого акта, розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин"
Ї позбавленням полі на строк не менш як 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодній сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборах. У народі цей драконівський акт охрестили "законом про п'ять колосків".

 

Влітку 1932 p. радянські газети були переповнені рапортами переможців "соціалістичного змагання" про трудові успіхи на будовах важкої індустрії та на колгоспних ланах, а на селі вже панував голод, який взимку і весною 1933 р. набув жахливих масштабів.

 

На січневому (1933 p.) об'єднаному пленумі ЦК й ЦКК ВКП(б) Сталін заявив, що настала пора відмовитись од політики прискорених темпів колективізації, тому що, мовляв, її завдання виконані. Насправді слід було рятувати охоплене кризою сільське господарство. Поворот в економічній політиці ознаменувався заміною продрозкладки податком, дозволом колгоспам та одноосібникам реалізувати вироблену продукцію, за винятком твердо зафіксованої норми держпоставок, цінами вільного ринку.

 

19 січня 1933 p. вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б)
ЇПро обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами". У доповіді на лютневому (1933 p.) пленумі ЦК 1(б)У С.Косіор знайшов точні слова, щоб охарактеризувати її значення: "Закон про обов'язкову поставку хліба державі
Ї винятковий господарсько-політичної важливості документ, який повинен стати могутньою зброєю в успішному проведенні сівби і у всій нашій роботі до зміцнення колгоспів. Суть закону полягає в тому, що замість системи заготівель зернових культур по контрактації, яка існувала раніше, встановлюються певні тверді зобов'язання по здаванню зерна державі. Кожний колгосп знатиме тепер завчасно, скільки і коли він повинен здати. Чим краще колгосп проведе сівбу, тим більший врожай збре, тим більше хліба в нього залишиться після виконання своїх зобов
Їязань .

 

І все-таки різниця між продподатком 1921 p. та обов'язковими податками 1933 p. була якісною. Ленінський продподаток зберігав натуральну форму тільки до стабілізації грошового обігу. Надалі він набув грошової форми, й зібрані через бюджет кошти держава витрачала на вільному ринку, купуючи стільки зерна, скільки селяни могли продати встановленими цінами. Сталінські поставки завжди мали натуральну форму. Між державою та одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало. Обов'язкові поставки були податком із прибутку. Звичайно, вони принципово відрізнялись од реквізицій 1919-1920 pp. і безрозмірної продрозкладки 1929-1932 pp., бо залишали селянам певну можливість працювати на себе. Праця колгоспників за своєю природою була не рабською, а кріпацькою.

 

Отже, існування колгоспного ладу виявилося можливим після досягнення певного консенсусу між тоталітарним режимом та селянством. У кризовій ситуації обом сторонам довелося відступити од первісних позицій. Сталінський режим відмовився од буквального втілення в життя комуністичної доктрини, яка прирікала селян на рабську працю в примусово створених комунах. У свою чергу, селяни (не відразу, а тільки після кампаній розкуркулення та терору голодом) змирилися з необхідністю працювати в артілі й припинили бойкотування громадського господарства, коли дістали змогу розпоряджатися частиною виробленої в ньому продукції.

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Висновки

 

Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов'язували із переведенням селянства на рейки великого виробництва.

 

Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства пройшла досить тривалу еволюцію. У 1917
Ї1920 pp. виникли перші колгоспи. Це було результатом об'єднання селянських го­сподарств за активного сприяння радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів; товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колективізувалися лише посіви; артілі - колективізувалися посіви та майно, але залишалася присадибна ділянка та необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни - селянські господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку держави, селянство неохоче йшло в колгоспи.

 

Цілком очевидно, що кооперування і радянська колективізація не лише не поєднуються, а й суперечать одне одному. Проте Й. Сталін, усупереч реальному стану речей, оголосив у 1928 p. колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації».

 

Колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету. Саме цим вони привернули до себе увагу Сталіна, який на початку 1928 p., в умовах надзвичайних заходів щодо ліквідації «кризи хлібозаготівель», висунув гасло суцільної колективізації. З самого початку колек­тивізація розглядалась як засіб для прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства - ворога радянської влади.

 

Перший п'ятирічний план було оцінено як важливий крок до суцільної колективізації. По СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20 % селянських господарств, в Україні
Ї 30. План п'ятирічки, що включив і показники по сільському господарству, ще не був прийнятий, а вже пролунали заклики до форсування колективізації. Переломним у цьому відношенні був листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). Серед ініціаторів форсування колективізації був і генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, що підтримав пропозицію Й. Сталіна, В. Молотова і Л. Кагановича завершити су­цільну колективізацію протягом року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства. Пленум створив комісію для вивчення питання про перспективи організації кол­госпів у різних регіонах СРСР. Результати роботи комісії лягли в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», в якій Україну було віднесено до групи регіонів СРСР, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 p. або навесні 1932 p. Постанова ЦК закликала до «соціалістичного змагання в організації колгоспів» і розглядала сільськогосподарську артіль як найпоширенішу, але перехідну до комуни форму колгоспів.

 

Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгосп. Лише грубе адміністрування, погрози, обіцянки щасливого й заможного життя змушували їх вступати в колгоспи.

 

Колективізація викликала впертий опір селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображала їх як куркулів, ворогів радянської влади. Ця частина селянства була найміцніше пов
Їязана з землею, тому й становила найбільшу перепону колективізації. Держава вживає ряд заходів з метою ліквідації цього стану суспільства шляхом: репресій, посиленого оподаткування, заборони торгівлі, забороною купувати реманент, використовувати вільно-найману робочу силу і т.д.

 

Створивши колгоспи, держава установила над ними всеосяжний контроль. Першою заповіддю були поставки державі, селянам майже нічого не залишалося. Наслідком такої політики став голод 1932-1933 рр.

 

_____________________________________________________________________________________________

Література

 

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні, 1917
Ї1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: у 2 кн.
Ї К.: Наукова думка, 1994.

 

2. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-ті
Ї 90-ті роки.
Ї Ніжин, 1994.

 

3. Верт Н. История советского государства 1900
Ї1991.
Ї М.: Весь мир, 1998.
Ї 542с.

 

4. Геллер М. Некрич А. История России 1917
Ї1995 М.: ИМО, 1996.
Ї 498 с.

 

5. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків мовою документів.
Ї К.: Альтернативи, 1990.

 

6. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20
Ї30-ті роки.
Ї К.: Основи, 1991.

 

7. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев.
Ї Львів: Світ, 1998.
Ї 488 с.

 

8. Колективізація і голод на Україні 1929
Ї 1933: Зб. док. матеріалів.
Ї К., 1992.

 

9. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор.
Ї К.: Основи, 1993.

 

10. Кульчиський С., Максудов С. Втрати населення України від голодомору 1933 р. // УІЖ.
Ї 1991. -
Ї 2.
Ї С. 3-10.

 

11. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921
Ї1939 рр.) // Україна крізь віки. Т. 11.
Ї К.: Альтернативи, 1999.
Ї 336.

 

12. Кульчицький С.В. Ціна
Ївеликого перелому
Ї.
Ї К.: Наукова думка, 1991.

 

13. Марочко В.І. Голод на Україні (1931-1933 рр.): причини та наслідки // проблеми історії України: Факти, судження, пошуки.
Ї К., 1991.
Ї Вип.1.
Ї С. 59-68.

 

14. Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.) // УІЖ.
Ї 1995. -
Ї 1.
Ї С. 34-48.

 

15. Минуле України: відновлені сторінки / Гол. ред. І.М. Хворостяний.
Ї К.: Наукова думка, 1991.
Ї 280 с.

 

16. Постоловський Р., Троян С., Федорак В. Світ на зламі епох: історія кінця ХІХ
Ї середини ХХ ст.
Ї К.: Центр соціального розвитку освітянства, 2000.
Ї 240 с.

 

17. Рибак І.В.Історія радянського суспільства (1917
Ї1941 рр.).
Ї Кам
Їянець-Подільський: Абетка-НОВА, 1998.
Ї 216 с.

 

18. Сторінки історії України: ХХ століття / За ред. С.В. Кульчицького.
Ї К.: Освіта, 1992.
Ї 336 с.

 

19. Турченко Ф.Г. Новітня історія України.
Ї К.: Генеза, 2002.
Ї 352.