ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ (1882 -1951) - видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в м.Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Походив з старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині, з якого вийшли два українські гетьмани - М.Дорошенко і П.Дорошенко. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом - Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою. З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині, в 1905-07 - з газетами і журналами національно-демократичного напряму на Наддніпрянській Україні - “Рада”, “Украинский вестник”, “Украинская жизнь”, “Україна”. Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава. В 1910-14 - редактор часопису “Дніпрові хвилі” у Катеринославі.

Під час першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті (з 1915), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В березні 1917 Д. після реорганізації ТУП у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 - Українська Партія Соціалістів-Федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради. 22.4. призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу 2.8.1917 російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з М.Грушевським Д. відмовився від цієї пропозиції. Незабаром обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917. Весною 1918 виїхав у Галичину. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського повернувся до Києва.20.05.1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. В липні-серпні 1918 при активній участі Д. відбулася ратифікація Берестейського миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини). В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду ген. Сулькевича у Криму Д. намітив ряд заходів по економічній блокаді півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України. Д. часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між П.Скоропадським і національно-демократичними силами та виробленні умов формування українського уряду на повністю національній основі. В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні. Після падіння Гетьманату- приват-доцент Кам'янець-Подільського державного Українського Ун-ту.

31920 перебував у еміграції. В 1920 Д. разом з В.Липинським, С.Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів - Українського Союзу Хліборобів-Державників. В 1921-51 -професор кафедри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені. Д. очолював Український Науковий Ін-т у Берліні (1926-31), Українську Вільну Академію Наук (1945-51). За визначенням О.Оглоблина, Д. був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Д.:“Нарис історії України” (ч.І-2, 1932-33), “Історія України 1917-23 (ч.І-2,1930,1932), “Огляд української історіографії” (1923), “Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу” (1940), монографії про М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, гетьмана П.Дорошенка та ін. Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Д. “Мої спогади про давно минуле. 1901-1914” (1949), “Мої спогади про недавно минуле. 1914-20” (1923-24).