ЛЕМКІВЩИНА - українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців - лемки. Розташована в українських Карпатах (по обох схилах Сх. Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,5 км2. На думку деяких дослідників, давніми предками лемків було слов'янське плем'я білі хорвати, що заселяло район Карпатських гір в 7-10 ст. У середньовічні часи територія Л, входила до складу Київської Русіта Галицько-Волинської держави. Згодом землі Пд. Л. були захоплені Угорщиною, аз 1340-х рр. вся Л. була включена Казимиром III Великим у склад Польщі, де перебувала до 1772. Східна частина Л. творила Сяніцьку землю у складі Руського воєводства, західна належала до Краківського воєводства. В 14-16 ст. територія Л, була в абсолютній більшості заселена українцями. До кінця 16 ст. сформувалася сучасна лемківська говірка (діалектукраїнської мови) і закріпилася в тих межах, які проіснували до 1946. У церковному відношенні Л. належала до Перемиської єпархії, а більшість населення були греко-католиками. Віддалене розміщення краю, відсутність українських міст і національної інтелігенції зумовили слабкий національно-культурний зв'язок між Л. та іншими українськими етнічними землями (перш за все Галичиною та Наддніпрянською Україною), утруднювало поширення українських національно-політичних течій. На поч. 20 ст. провідною течією у суспільно-політичному житті Л. було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві православні священики. Український національний рух почав розвиватися з кін. 19 - поч. 20 ст. Основними його осередками стали міста Новий Санч і Сянік. Серед провідних діячів українського національного руху на Л. були В. Хиляк, П.Ліницький, В. Яворський, М. Кубійович, М. Дороцький, О. і В. Константиновичі, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич таін. Після розвалу Австро-Угорщини на Л. було проголошено Східно-лемківську республіку, яка в 1918-19 творила Сяніцький комісаріат Західно-Українськоі Народної Республіки з центром у с. Команчі (гол. П. Шпилька) і в серед, лютого 1919 була ліквідована польськими військами. Після падіння ЗУНР варшавський уряд, намагаючись послабити розвиток національного руху, підтримував москвофільську течію і прагнув перетворити лемків у окрему регіональну групу з польською національною свідомістю. З метою розколу українського руху на Л. в 1934 край було відділено від Перемиської єпархії і створено окрему Лемківську Апостольську Адміністратуру з русофільською ієрархією. В 1920-30-х рр. польський уряд, проводячи на Л. політику полонізації, намагався ліквідувати українське шкільництво, забороняв українські періодичні видання, закрив майже всі читальні “Просвіти”, ув'язнював або висиляв національне свідомих українців. На противагу польській політиці в краю у Львові була створена лемківська комісія, яка займалася веденням культурно-освітньої роботи серед населення Л. В 1934-39 у Львові видавалися газети “Наш Лемко” (ред. П. Смериканич, пізніше Ю. Тарнович) та “Бібліотека Лемківщини”, що розповсюджувалися як в Галичині так і на Л. З метою допомоги лемківсько-українському рухові в США у 1936 була створена Організація Оборони Лемківщини (з 1958 видавала “Лемківські Вісті” та “Лемківські Календарі”).

  У роки Другої світової війни 1939-45 український культурно-освітній рух на Л. набув деякого пожвавлення. Було засновано ряд українських середніх шкіл, учительська семінарія, Українське Освітнє Товариство тощо. Після зайняття Л. радянськими військами в 1945, польські бойовики Армії Крайової вбили ряд лідерів українського національного руху, а в деяких районах знищили цілі села. Внаслідок укладення радянсько-польського договору 1945 та договору про польсько-радянський кордон (від 16.8.1945) територія північної Л. була остаточно передана Польщі. На підставі укладених договорів в 1945-46 проходив взаємний обмін населення у прикордонних районах, у т. ч. на Л. Переселення українців з їхніх етнічних земель, зокрема Л., мало за підписаними угодами проводитися на добровільних засадах, однак в більшості випадків воно відбувалось під адміністративним тиском органів влади примусово і з застосуванням сили, що незабаром набуло характеру етноциду. (див. “Вісла” операція). Якщо в 1939 на території Л. проживало 160 тис, українців, то внаслідок злочинних переселенських акцій 1946-47 Л. залишилася без корінних жителів. Масовим депортаціям українського населення з Л. протидіяла Українська Повстанська Армія, яка здійснювала активні бойові операції у цьому районі в 1944-47. Жителі Л. були розселені по всій території Польщі, в основному, у пн, і зх. районах держави. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. Лише в кін. 1950-х рр. частині корінного населення Л. було дозволено повернутися на Л. Поступово налагоджувалось і українське культурно-освітнє життя у краю. При Головному правлінні Українському Суспільно-Культурному Товаристві (створене 1956) у Польщі діяла секція лемківської культури, з 1957 видавалося “Лемківське Слово” як додаток до тижневика “Наше Слово”. З 1983 на Л. проводиться фольклорно-етнографічний фестиваль “Ватра”. З 1990 у краї створено Об'єднання лемків, діє Лемківська секція при Об'єднанні українців Польщі.