В основі політики “третього рейху” в Україні лежала расова теорія про зверхність арійців щодо інших народів, зокрема слов’янських.
“Українець, як представник пасивного народу, перебуває в полоні природи. Він не може управляти взаємовідносинами, взаємовідносини управляють ним”, – зазначалось у секретній директиві фашистського керівництва “Політика і управління людьми на Україні”. Зарахований до расово неповноцінних (untermenschen), український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою – на слугування німецьким панам.
Гітлер неодноразово заявляв, що Україна має забезпечити достаток великій Німеччині. При цьому необхідно позбавитися місцевого населення, колонізувати територію. Йому вторив шеф гестапо Г. Гіммлер: “Ми хочемо, щоб на Сході жили виключно люди чистої німецької крові.” В січні 1940 р. він підкреслював, що для успіху німецької політики на Сході треба знищити 30 млн. слов’ян. В одному з циркулярів він вимагав, “щоб на цій території щезли такі народності, як українці, гораки і лемки”. Гауляйтер рейхскомісаріату “Україна” Е. Кох напучував підлеглих: “Я чекаю від вас найжорстокішого ставлення до місцевого населення”. Зазіхання на Україну мала не тільки нацистська верхівка Німеччини. Плани експансії були вельми популярними в Бухаресті та Будапешті і заохочувалися Берліном. 11 червня 1941 р. в Мюнхені під час зустрічі з Гітлером, В. Кейтелем та А. Йодлем румунський диктатор І. Антонеску заявив про свою готовність надати всі матеріальні та людські ресурси для ведення війни з першого ж дня. За це Гітлер обіцяв І. Антонеску частину українських земель.
Активну участь у загарбницькій війні на боці Німеччини взяли і тодішні правителі Угорщини.
До нападу на СРСР було підготовлено 14 директив щодо репресій та заздалегідь спланованих злочинів. Безпосередньо в ході війни з’явилися сотні документів вищого керівництва рейху та вермахту, які потім ретельно дублювалися в нижчих ланках.
Серед директив, інструкцій, наказів, якими керувалися окупанти, насамперед слід назвати: “Про особливі повноваження військ”, “Про поведінку військ на Сході”, “12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами”, “Про комуністичний повстанський рух в окупованих областях”, “Про особливе поводження з радянськими противниками”.
Сам факт їх розробки був порушенням норм ведення майбутньої війни, наперед визначивши характер німецько-румунсько-угорсько-фашистського окупаційного режиму в Україні.
Розпочавши 22 червня 1941 р. агресію, німці одразу ж заходилися реально розчленовувати Україну. Своє ставлення до української державності нацисти продемонстрували на початку 1939 р., за кілька місяців до початку другої світової війни. Ігноруючи прагнення закарпатських українців, які проголосили автономну, а згодом – самостійну державу Карпатську Україну, Гітлер таємно віддав цю територію на поталу своїм угорським сателітам. Угорські війська вдерлися сюди в березні 1939 р., жорстоко придушили відважний опір малочисельного війська – Карпатської Січі і оголосили Закарпаття, де переважало українське населення, частиною Угорщини. Загарбники здійснювали жорстокий терор проти українства. Та ці обставини не насторожили ті сили, які сподівалися на допомогу фашистської Німеччини у відновленні самостійної України.
Про відсутність у нацистів зацікавленості у соборності України свідчило й те, що при укладанні в 1939 р. з СРСР пакту про ненапад (договір Ріббентропа–Молотова) вони не передбачали об’єднання з Україною всіх її прадавніх земель. Погодившись на входження в УРСР Західної України, німці й на думці не мали об’єднання з нею Холмщини, Лемківщини, Закарпаття, де українці становили більшість населення. Ці землі були включені до так званого генерал-губернаторства, власне, колонії.
Окуповані землі України поділялись на зону цивільного і зону військового управління. Перша в політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах східних областей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. Друга, за винятком спеціальних питань економічного пограбунку, підлягала Головному командуванню сухопутних військ вермахту (ОКХ) і включала райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей.
Від лінії фронту до рейху структура зони військового управління складала: район бойових дій – оперативний тиловий район армій – тиловий район груп армій. При переміщенні фронту назад оперативні тилові райони армій і тилові райони груп частково ліквідовувались, частково зливались з районами бойових дій, а частково відходили до зони цивільного управління.
У зоні військового управління межі колишніх районів і сіл (громад) зберігались, вони влаштовували окупантів. Виняток становили місцевості, де для полегшення боротьби проти партизанів і підпільників німці з одного утворювали два райони, кордони яких пролягали по межах місцевих комендатур.
17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про введення цивільного управління на окупованих “східних територіях”. Згідно з ним у поняття “окуповані території Сходу” входили всі області, які не належали до створеного генерал-губернаторства (територія Польщі). Пізніше, 1 серпня 1941 р., чотири західні області УРСР – Львівська, Дрогобицька, Станіславська (нині Івано-Франківська) і Тернопільська (без північних районів) площею понад 48 тисяч км2 під назвою дистрикт “Галичина” з центром у м. Лемберг (Львів) приєднуються до польського генерал-губернаторства з центром у м. Краків як його п’ятий дистрикт (округ). Цей дистрикт поділявся на окружні староства (“крайзгауптманшафти”), які в свою чергу ділились на “бецирки” та “ландгемайнди” (сільські громади). Існували ще так звані “виділені міста” (“крайзфрайштад­ти”). Всього на території дистрикту було 17 крайзгауптманшафтів та міст, які прирівнювались до них за значенням (крайзфрайштадтів). Крайзгауптманшафти мали від двох до п’яти округів (бецирків).
Для управління окупованими територіями було створено три губернаторства – “Бессарабія” (6 повітів МРСР та Ізмаїльська область УРСР, центр – м. Кишинів), “Букови­на” (райони Чернівецької області – Чернівецький, Хотинський і Сторожинецький, деякі північні райони МРСР, центр – м. Чернівці) і “Трансністрія” (лівобережні райони МРСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської області УРСР, з 19 серпня до 17 жовтня 1941 р. центр – м. Тирасполь, потім – Одеса) загальною площею майже 100 тисяч км2, з них більше половини – українські землі. Територія всіх трьох губернаторств поділялася на повіти, в складі кожного повіту були волості (“пласти”) та сільські громади (“кошуки”). За попередньою домовленістю з Гітлером частина окупованих районів України (“Трансністрія”) контролювалась румунською адміністрацією.
20 серпня 1941 р. Гітлер підписав розпорядження про рейхскомісаріат “Україна” з центром у м. Рівне. Київ, як столицю України, що мав притягальну політичну, економічну і духовну силу, очікувало обезлюднення і зруйнування. Замість нього агресори планували побудувати “справжнє місто”.
Рейхскомісаріат охоплював основну частину українських земель і складався з шести генеральних округів (генералбецирків): 1. “Волинь” (центр – м. Рівне). До нього входили Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська (нині Хмельницька) області, а також південні райони Брестської і Пінської областей БРСР. 2. “Житомир” (центр –м. Житомир) включав Житомирську область, північні райони Вінницької з Вінницею і південні райони Поліської області БРСР з Мозирем. 3. “Київ” (центр – м. Київ). До цього округу увійшли Київська (в тодішніх кордонах) і Полтавська області. 4. “Миколаїв” (центр – м. Миколаїв), куди входили Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області. 5. “Таврія” (центр – м. Мелітополь): лівобережні південні райони Херсонської, Запорізької областей і Крим. 6. “Дніпропетровськ” (центр – м. Дні­пропетровськ): власне Дніпропетровська і частина Запорізької області.
Територія воєнної зони відокремлювалася від рейхскомісаріату також кордоном.
Генералбецирки поділялися на 114 крайзгебітів (округів), які включали в себе 431 район. Виділялися 5 крайзгебітів “міського типу” (серед них – Дніпропетровськ, Запоріжжя), а також 25 невеликих міст окружного підпорядкування. Кордони громад і районів були збережені так само, як і в зоні військового управління. Генералбецирки включали кілька областей чи їх частин, крайзгебіти – кілька районів (що не відповідало межам колишніх областей).
Рейхскомісаріат “Україна” фактично почав діяти 1серпня 1941 р. Коли фронт і зона бойових дій віддалялися, частину тилу груп армій передавали німецькій цивільній адміністрації. Саме тому рейхскомісаріат, який на час свого створення займав 71 тис. км2, 15 листопада того ж року охоплював 235 тис. км2, а 1 січня 1943 р. його площа становила 339275 км2 (із 533,3 тис. км2 території України напередодні війни).
Населенню під загрозою смертної кари заборонялось переходити визначені кордони, встановлені окупантами на українській землі. При цьому навмисно була порушена існуюча раніше територіальна цілісність республіки.
Не здійснились сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Нацизм нікому не давав свободи, не міг він принести волю й Україні.
Спробі українських патріотів з числа ОУН проголосити 30 червня 1941 р. у Львові Українську державу через кілька днів було рішуче покладено край. Новостворений уряд на чолі з Я. Стецьком було розігнано, його членів заарештовано.
На невдачу була приречена і спроба ОУН здобути вплив в окупаційній адміністрації на місцях. Восени 1941 р. в різні регіони України були направлені так звані похідні групи бандерівської ОУН, які мали згуртувати свідомих українців, організувати з них органи управління, контролювати їх. У жовтні 1941 р. члени ОУН під керівництвом А. Мельника виступили з ініціативою утворення в Києві Української Національної Ради як зародка майбутнього уряду України. Та все те не відповідало планам гітлерівців. Окупанти заарештували і стратили багатьох членів похідних груп ОУН як прибічників С. Бандери, так і прибічників А. Мельника.
Таким чином, не визнаючи за Україною та її народом права на існування, загарбники розглядали нашу територію лише як “німецький простір” та ще хіба як сферу інтересів румунів і угорців. Окупанти розітнули Україну на частини, запровадили новий територіальний і адміністративний поділ, керуючись при цьому злочинними планами політичного і духовного поневолення народу, економічного пограбування окупованих земель.
На нараді в ставці 16 липня 1941 р. фюрер заявив: “Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, щоб спромогтися: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її”.
У складі міністерства окупованих східних областей діяв департамент у справах України і Прибалтики, до якого входив ряд управлінь (головних відділів). При цьому влада зосереджувалась в руках рейхсфюрера СС Г. Гіммлера. 20 серпня 1941 р. рейхскомісаріат “Україна” очолив Е. Кох, активний і жорстокий провідник ідей нацизму, який користувався повною довірою Гітлера. Головна теза Коха: “Немає ніякої України… Землі України мають бути розподілені між солдатами-переможцями”. Цей кат запровадив кривавий режим терору щодо окупованого населення.
Центральний управлінський апарат рейхскомісаріату “Україна” складався з 4‑х головних управлінь: Центрального, Політичного, Господарського і Технічного.
Стосовно складу німецьких окупаційних органів показовим є свідчення начальника поліції безпеки і СД генералбецирка “Київ”, висловлені в доповідній у Берлін: “…Відповідні посади в німецьких установах зайняті працівниками з двокласною освітою. І вони часто навіть у розумовому відношенні не тотожні українцям, з якими їм доводиться мати справу”. Численний окупаційний апарат було укомплектовано запеклими расистами-колонізаторами, які наділялись необмеженою владою над населенням.
Структура німецького адміністративного апарату рейхскомісаріату “Україна” відзначалась неабиякою громіздкістю. Спрямована на поневолення населення загарбаних територій, вона передбачала юнацький та жіночий відділи з підвідділами – німецький, фольксдойче, єврейський, сільськогосподарських поселень, монополій, господарського вербування, трудових повинностей, примусової праці.
Крім німецького окупаційного апарату, на території рейхскомісаріату “Україна” номінально існували і органи місцевого управління, їхня організація в РКУ, як і у військовій адміністративній зоні, спиралась насамперед на колишній адміністративний поділ, обмежуючись селом, громадою (сільською і міською) і районом.
Завданням окупаційної політики була підпорядкована і система управління в “Галичині”. Німецький журнал “Дас генералгувернемант” (1941, № 12) так визначав статус цієї древньоукраїнської землі: “Галичина стала складовою частиною німецького генерал-губернаторства. …Генерал-губернатор з волі фюрера відновив суверенітет німецького рейху в Галичині”. В цьому ж номері журналу інша стаття мала промовистий заголовок: “Галичина – німецька земля”.
Для введення в дію нових розпоряджень і наказів щодо регламентації життя населення, його пограбунку і винищення був створений відповідний адміністративний апарат.
26 листопада 1941 р. на “Галичину” була поширена дія розпорядження від 21 жовтня 1939 р., згідно з яким передбачалась смертна кара для тих, хто “вчиняє насильницьку дію проти Німецької Держави та здійснення в генерал-губернаторстві суверенної влади”, “закликає або заохочує до непослуху”, “вчиняє насильницьку дію проти німця” тощо.
Судові вироки забезпечували “наглі суди” полкових та батальйонних командирів поліції або представника начальника поліції безпеки та служби безпеки “в особі гауптштурмбанфюрера та двох урядовців даної частини”. Іноді справа передавалась до спеціального суду. До компетенції останнього належали покарання в’язницею навіть за неправильне застосування німецьких прапорів, символів “націонал-соціалістичного руху”. “Винятковим привілеєм німців” було також “вживання німецького вітання”. Повсюдно було заборонено офіційне використання української мови.
Румунія та Угорщина, як і Німеччина, розтинаючи Україну, проводили політику румунізації та мадяризації.
19 серпня 1941 р. І. Антонеску (узгодивши з німцями) видав декрет про встановлення румунської адміністрації на території між Дністром і Бугом – “Трансністрії”. Своїм повноважним представником у “Трансністрії” він призначив професора Г. Алексяну. Румунські чиновники, зазначалось в декреті, отримуватимуть подвійну платню – в леях та в марках. На румунську армію покладалась охорона військових і промислових об’єктів, шосейних і залізничних шляхів, мостів, аеропортів, портів, телефонного та телеграфного зв’язку, і головне – вона мала “запобігати повстанням, страйкам, саботажу, шпигунству…”
На відміну від Бессарабії і Північної Буковини, “Трансністрія” формально до складу румунської держави не входила. У відповідності до “Угоди”, підписаної 30 серпня 1941 р. у Бендерах між представниками німецького і румунського командування, Румунія отримала німецький мандат на здійснення тимчасової “адміністрації” і економічної експлуатації території між Дністром і Бугом. Основним судовим органом був військово-польовий суд, слідчим механізмом – сигуранца, головними методами управління – терор і грабіжництво.
Всі посади цивільної і військової адміністрації в губернаторствах “Бессарабія”, “Буковина” і “Трансністрія” (крім Одеси) займали румуни. Німці, враховуючи важливість Одеси та її порту, призначили сюди “представників”, які й були головними розпорядниками. Про українців, які становили більшість населення, навіть не згадувалось.
І. Антонеску на засіданні уряду 26 лютого 1942 р. говорив: “Я не схильний випустити з рук те, що придбав. “Трансністрія” стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення”. Підтримуючи у своїх союзників ілюзії про “Велику Румунію”, Гітлер, утім, не збирався ділити з ними найцінніше. 16 липня 1941 р. фюрер своїм наближеним особам заявив: “Зараз відносини з Румунією гарні, але ніхто не знає, як ці відносини складуться в майбутньому. З цим треба рахуватись, і відповідно до цього ми повинні будувати свої кордони. Не слід ставити себе в залежність від третіх держав.”
По всій зоні військової адміністрації аж до лінії фронту створювались сільські, громадські, районні й міські управи (управління). На чолі районів стояли начальники райуправ, громадами керували бургомістри. Оскільки в сільську громаду входило кілька сіл, то в кожному з них призначались старости. У рейхскомісаріаті ця система була збережена.
У руках начальника райуправи (районного управляючого) зосереджувалось загальне керівництво районом. Він відповідав за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і повинен був забезпечувати “спокій та безпеку”, організовувати “вилучення” продукції для рейху і задовольняти потреби армійських підрозділів.
Керівник району призначався і звільнявся з посади за пропозицією польової комендатури, командуючого оперативним тиловим районом армії чи групи армій, а в рейхскомісаріаті – коменданта місцевої комендатури чи гебітскомісара. Цю посаду займали здебільшого ті, хто вже зарекомендував себе “політично надійним” і активним прибічником окупантів. Спочатку, коли становище на фронтах було сприятливим і не активізувався рух Опору, проблем з формуванням районних управ не існувало. Їх склад був досить різношерстим, хіба що при комплектуванні виконавчого апарату (відділів і управлінь) гітлерівці намагалися підібрати працівників, знайомих з роботою таких закладів.
Кількість відділів у структурі різних міськ- та райуправ була різною. Скажімо, міськуправа м. Запоріжжя мала 13 відділів, а міськуправа Києва – 18. Спрямованість роботи відділів визначалась за їх назвами. Житловий відділ був тісно пов’язаний з поліцією і гестапо. Адміністративний займався контролем виконання розпоряджень голови управи чи бургомістра. Кількісний склад управ був неоднаковий. Наприклад, у міськуправі Нової частини Запоріжжя працювало 733 чоловіки, в Київській – 1138.
Як і керівники районів, бургомістри підлягали перевірці на політичну благонадійність польовою жандармерією, гестапо чи безпосередньо комендатурою і в подальшому перебували під наглядом цих та інших німецьких органів.
Нижчою інстанцією місцевого управління була сільська управа на чолі зі старостою, якого призначав бургомістр. Практична робота сільуправ зводилась до управління територією і забезпечення реквізицій продовольства, одягу для окупантів.
Староста зі своїм помічником, бухгалтером та підпорядкованими управі поліцаями втілювали “в життя” розпорядження німецьких адміністративних органів, бургомістра і начальника райуправи (реєстрували прибулих, вели облік місцевого населення, стягували податки, забезпечували військові поставки, надавали робочу силу, гужовий транспорт, квартири та ін.). Крім того, вони виконували завдання німецьких каральних органів у розшуку червоноармійців, командирів, політпрацівників, парашутистів, партизанів та ін., виявляли тих, хто давав їм притулок. Сільська управа забезпечувала вилучення в населення зброї, боєприпасів, радіоприймачів і фотоапаратів, організацію дотримання світломаскування, прибирання вулиць, проведення сільськогосподарських робіт, виконання антиєврейських обмежень, репресій тощо.
Органи місцевого управління діяли в умовах повної підконтрольності і залежності від німецьких адміністративних і поліцейських органів. У наказах і розпорядженнях місцевої влади так і зазначалося – “підстава: наказ німецького командування”.
Те ж саме – гноблення населення – ставили собі за мету органи суду, створені окупантами в рейхскомісаріаті. Згідно з постановою рейхскомісара А. Розенберга від 4 серпня 1941 р. засновувався німецький обергеріхт – верховний суд, права якого поширювалися на всю територію, підконтрольну рейхскомісару.
У місцях перебування генеральних комісарів діяли німецькі суди – дойчгеріхти, по одному в генералбецирку (в рейхскомісаріаті їх було шість). До кожного з них був приданий особливий суд – зондергеріхт, який займався розглядом особливо важливих справ, що являли собою загрозу існуванню окупаційного режиму.
Дойчгеріхт розглядав всі кримінальні, а також ті цивільні справи, в яких однією із сторін був німець з рейху чи фольксдойче. В дойчгеріхті порядкував суддя-німець, в обергеріхті діяли троє суддів, в зондергеріхті, окрім судді-німця, – двоє засідателів з числа німців.
Директива начальника штабу верховного головнокомандування вермахту В. Кейтеля від 13 березня 1941 р. передбачала вирішальний вплив військових на завойованих територіях. Для цього до рейхскомісаріатів було введено командуючих збройними силами, які здійснювали верховну військову владу.
Було налагоджено тісне співробітництво між командуванням вермахту та рейхскомісаром і керівниками СС і поліції. Військових залучали до політико-адміністративних примусових акцій, вони брали участь в спільних актах терору щодо населення, в економічному пограбуванні окупованих земель, в примусовому використанні робочої сили тощо.
Поліцейська охорона окупованих східних областей покладалась на рейхсфюрера СС і начальника поліції Г. Гіммлера. Для повсякденного контролю за станом безпеки та здійснення поліцейських заходів до кожного рейхскомісара прикріплювався вищий начальник СС і поліції.
В окремих округах діяли окружні жандармські начальники (вони ж керівники СС та поліції). В їхньому підпорядкуванні були низові ланки поліцейської піраміди в районних центрах та інших населених пунктах.
При групах армій були повноважні представники поліції безпеки і СД. За ними закріплювались так звані айнзацгрупи (оперативні групи) – для “виконання особливих завдань безпеки, швидкого придушення опору в захоплених фронтових та тилових районах”. Були сформовані чотири категорії айнзацгрупи – “А”, “В”, “С” і “D”, безпосередньо на території України діяли айнзацгрупи “С” і “D”. Їхнім призначенням було “упокорення” населення шляхом викорінення можливої опозиції. Мали бути знищені всі небажані в расовому відношенні як чоловіки, так і жінки й діти.
Діяли і розвідвідділи (особливі відділи абвера – військової розвідки та контррозвідки), які існували при польових комендатурах та підрозділах вермахту й могли втручатись у справи поліції, залучаючи її до боротьби з диверсантами, розвідгрупами, партизанами.
Каральним органом була також охоронна поліція, яка підлягала міським і польовим комендатурам і контролювала в’язниці й табори. Поряд із суто каральними функціями вона допомагала айнзацкомандирам здійснювати фільтрацію військовополонених, відбір “політично небажаних елементів”, виявлення євреїв та інших “расово чужих осіб”.
На зміцнення окупаційного режиму спрямовувалась діяльність польової жандармерії, на яку, зокрема, було покладено регулювання руху, контроль системи перепусток, облік населення, розслідування злочинів за вказівками комендантів місцевих комендатур, нагляд за місцевою поліцією.
Поліцейські команди мали господарські ланки: для встановлення і контролю цін, закриття підприємств, вилучення товарів, накладання грошових штрафів й інших стягнень. Всі вищезгадані органи мали необмежене право карати.
Стурбоване наростанням опору та диверсіями, німецьке командування застосовувало війська для “упокорення”, для цього виділяли не тільки охоронні дивізії (всього за час війни на території Радянського Союзу їх було задіяно 15), а й польові дивізії.
Так, на 1 грудня 1941 р. на окупованій території України діяли 2-й охоронний полк, 202‑а охоронна бригада, 1‑а бригада СС, 213, 444 і 454‑а охоронні дивізії, 124‑а угорська піхотна бригада, 2‑а угорська моторизована бригада, 121 і 108‑а угорські піхотні бригади, 6‑а румунська кавалерійська бригада, 62‑а піхотна дивізія та частини румунського гірськострілецького корпусу. Призначення німецьких адміністративно-управлінських і військових каральних підрозділів, їх чисельність і різноманітність завдань свідчать про обсяг “повноважень”, а також про значимість їхньої “діяльності” для функціонування окупаційного режиму. Залучалась до такої “роботи” і частина місцевих жителів. Проте абсолютна більшість українців, громадян інших національностей, які проживали чи опинились у цей час на території України, чинила відчайдушний опір гітлерівцям. Форми протистояння були найрізноманітнішими: участь у партизанських і підпільних організаціях, масове невиконання розпоряджень німецьких окупаційних властей і т.д.
У 1942–1943 рр. Раднарком, Президія Верховної Ради України, ЦК КП(б)У, їх керівники М.С. Гречуха, Л.Р. Корнієць, М.С. Хрущов неодноразово звертались із спеціальними відозвами до старост, поліцейських, службовців українських управ, комендатур і формувань, до словацьких, французьких, польських, чеських, узбецьких та інших солдатів і офіцерів, які перебували на службі в окупантів, закликаючи їх повернути зброю проти гітлерівців. Ці заклики в ряді випадків не залишалися без відповіді. Відома участь в українському русі Опору представників інших народів і національностей, які перейшли від співпраці з агресором до боротьби з ним.
Деякі українські, російські, інші військові формування – зокрема, РВА під командуванням генерала Власова, а також дивізія СС “Галичина”, сформована під патронатом Українського Центрального комітету на чолі з В. Кубійовичем, та інші підтримували нацистський режим до останнього. Дивізія СС “Галичина” використовувалась німцями на небезпечних ділянках. У серпні 1944 р. потрапила разом з німецькими частинами в оточення під Бродами і була розгромлена.
Допоміжні війська та поліцейські формування з місцевих жителів, які діяли в складі охоронних військ та військ адміністративно-господарської служби на окупованій території оперативного тилового району групи армій “Південь”, мали свої особливості. Тут існувала українська допоміжна поліція, що служила для виконання місцевих поліцейських, комендантських та охоронних завдань польових і гарнізонних комендатур. Як передбачалось однією з директив, командування нею “завжди повинно бути в німецьких руках”. Допущені до служби місцеві жителі постійно перевірялись таємною польовою поліцією чи службою безпеки і завжди перебували під контролем. Окремо наголошувалось, що утворювані допоміжні підрозділи з місцевого населення служать виключно німецькій меті. Від доведеною ними при цьому своєї благонадійності залежатиме те, які завдання і яке місце “вони отримають під час мирного будівництва в своєму районі”. Щоб звільнити якомога більше німецьких військ для фронту, було дозволено військовим частинам і комендатурам приймати на службу місцевих жителів і військовополонених. Їх використовували як ремісників, водіїв, конюхів тощо.