Гітлерівський терор в Україні
Розпочавши збройну агресію, нацисти одразу ж заходилися реалізовувати свою програму, поставили перед армією і окупаційною адміністрацією завдання винищення мирних громадян. З перших днів окупації, на порушення статей 22, 23, 43, 45, 46 та 47 Додатку до Гаазької міжнародної конвенції 1907 р. про закони та звичаї війни, свого часу підписаної і ратифікованої Німеччиною, проводився масовий геноцид, тобто організоване і послідовне знищення мирних громадян.
Армія, вся система окупаційної адміністрації, накази, директиви, інструкції насаджували, заохочували насилля, сваволю, масовий і кривавий терор.
Окупанти не тільки мали “право”, а й були зобов’язані виявляти жорстокість. У “Пам’ятці німецького солдата” говорилось: “У тебе немає серця і нервів, на війні вони не потрібні. Знищуй в собі жаль і співчуття, вбивай кожного росіянина, не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчина чи хлопчик. Убиваючи, тим самим рятуєш себе від загибелі, забезпечивши майбутнє своїй сім’ї і прославившись у віках”.
Активно, у відповідності до поставлених перед ними завдань, діяли айнзацгрупи. Айнзацгрупа “С”, звітуючи про свою діяльність у Києві та його околицях станом на 12 жовтня 1941 р., повідомляла, що зондеркоманда “4‑а” стратила понад 51 тис. чоловік. У Бабиному Яру проводились систематичні розстріли комуністів, комсомольців, військовополонених, незалежно від національності. Загинула величезна кількість українців, росіян, представників інших націй, особливо євреїв.
Не менш активно діяла айнзацгрупа “D”, очолювана Олендорфом, у південних районах України по знищенню єврейського населення і громадян інших національностей. Відібрані у жертв цінні речі конфісковувались і відправлялись до міністерства фінансів. Годинники, каблучки тощо потрапляли до військовослужбовців фронтових підрозділів, до рук катів, які вершили екзекуції. Гітлерівці намагалися істотно скоротити населення шляхом штучного голоду, відбираючи всі продукти харчування. У Харкові під час окупації від голоду померло 80 тис. мешканців. Людей знищували за найменшої нагоди: дітей – у дитячих будинках, людей похилого віку – в будинках для літніх, хворих – у лікарнях і т. д.
У Керчі окупанти умертвили понад сім тисяч мирних жителів, в тому числі жінок, дітей. Німецька комендатура міста зібрала на Сінну площу всі жертви обманним шляхом за розклеєним на вулицях наказом, потім заарештувала всіх і за містом розстріляла з кулеметів.
З осені 1942 р. почали застосовувати спеціально обладнані машини – автофургони-“душогубки”. В таку жахливу “машину смерті” заштовхували по 60–80 чоловік. Двері герметично зачинялися, і в кузов автомобіля по дорозі подавалися відпрацьовані гази. За неповними даними в Києві розстріляно і отруєно в “душогубках” понад 195 тисяч громадян. У Харкові й області знищено за 300 тис. громадян.
Під приводом боротьби з партизанами нацистське керівництво практикувало безпрецедентні за масштабом та жорстокістю вбивства жителів окупованих територій. Генерал-лейтенант Шеєр, начальник охоронної поліції і жандармерії Київської та Полтавської областей, свідчив: “Треба було під виглядом боротьби з партизанами знищити більшу частину українського народу, а ту частину, яка залишиться, переселити”.
У березні 1943 р. у с. Раски на Київщині проведено каральну експедицію начебто зі знищення партизанів. Ортскомендант Бородянки Валлізер свідчив: “Одразу було поставлено питання таким чином, що немає необхідності проводити якусь перевірку, а треба знищити цілком і повністю все село”. Що й було зроблено. Село спалили, а його мешканців – 613 чоловік, в тому числі 120 дітей – стратили. Така ж доля спіткала більше 250 українських сіл.
У знищенні мирного населення активну участь брали таємна польова поліція, охоронна поліція, жандармерія. Майже повсюдно німці застосовували тактику “випаленої землі” – спалення населених пунктів, знищення жителів, пограбування майна. Гітлерівське керівництво не давало скільки-небудь точного визначення поняття “партизан”, що робило можливим поширювати це звинувачення на будь-які групи населення.
Одним із основних методів масового знищення людей була система заручництва. Робилося це паралельно з досягненням ще однієї мети –запобігти виникненню і поширенню патріотичної боротьби населення. Важлива роль відводилась німецьким верховним командуванням розробці і впровадженню варварської системи заручництва. На нараді Гітлера з вищими нацистськими керівниками 16 липня 1941 р. при розгляді питання управління новими східними областями фельдмаршал Кейтель підкреслив: “Місцеві жителі повинні знати, що буде розстріляний кожний, хто виявить бездіяльність, і що вони будуть притягатися до відповідальності за всякий вчинок”.
Таким чином, покарання чекало не лише за вчинки, а й навіть за “виявлену бездіяльність”… Якщо в більшості поневолених країн заручниками брали певну кількість найбільш відомих громадян і списки їх доводились до відома населення – хто саме підлягав страті у випадку невиконання німецьких наказів, – то в окупованій Україні проводились масові репресії.
Таку систему здійснювали як військові окупаційні органи, так і цивільні, не кажучи вже про каральні органи СС, СД, польову жандармерію та ін. Як заручників, а значить, смертників, брали передусім “небажаних”, причому політичний і расовий принцип витримувався з німецьким педантизмом. У вересні 1941 р. губернатор “Букови­ни” встановив число тих українців та євреїв, хто підлягав страті за будь-який виступ проти окупаційних румунських властей.
З метою залякування населення вбивство заручників здійснювалося жорстоко й нещадно. За вбитого поліцая гітлерівці розправилися з мирним населенням м. Броди (що на території дистрикту “Галичина”) влітку 1942 р. Понад 150 чоловік (здебільшого жінок, дітей та літніх людей) порубали сокирами, а потім знищили їхні будинки. Командир 10‑ї румунської дивізії генерал Трестіоряну за вибух у приміщенні військової комендатури в Одесі наприкінці жовтня 1941 р. розстріляв 20 тис. громадян. Широко використовували розстріл заручників і угорські окупанти в Закарпатті.
Впевнені в своєму кінцевому успіху, нацисти реалізували план “Ост”, за яким передбачалось очистити загарбані землі від українців та інших неарійських народів. Діяло 230 фабрик смерті – концтаборів, інших місць масового нищення мирного населення, військовополонених.

На місце українців, інших громадян України мали переселити 25 млн. німців, румунів, угорців. Були визначені 8 окремих пунктів “германізації” – регіонів тотального заселення німцями. Так, у південній частині Житомирщини почало створюватися поселення “Хагевальд” з 60 населених пунктів, на півночі Вінниччини – “Ферстенштадт” (7 сіл) виключно з німецьким населенням. Такий же процес відбувався на Херсонщині, в Криму, в багатьох інших місцевостях.
Крім українців, головного об’єкту німецького геноциду, на окупованих землях постраждали й інші народності. До жахливих злочинів нацистів належить і винищення євреїв та циган. За расовою теорією вони були ворогами рейху, з чого випливало одне – ліквідація. Так званий голокост – тобто масове знищення людей єврейської національності – проводився окупантами після зайняття будь-якої території України. В зловісному Бабиному Яру лише за 5 днів (з 29 вересня по 3 жовтня 1941 р.) нацисти розстріляли 52 тисячі євреїв. У Галичині євреї були загнані в 50 гетто, де методично знищувались.
Спроби нацистів спровокувати розбрат між євреями й українцями на національному грунті провалились. Хоча частково українська допоміжна поліція брала участь в екзекуції євреїв. Переважна ж більшість українського населення негативно поставилась до антиєврейських акцій. Багато людей допомагали євреям рятуватися. В партизанських з’єднаннях С.А. Ковпака, О.Ф. Федорова, О.М. Сабурова, В.А. Бегми та інших чимало євреїв були бійцями й командирами. Тисячі українців переховували єврейські сім’ї, нехтуючи власною безпекою. Глава греко-католицької церкви митрополит А. Шептицький також протестував проти антиєврейських акцій, особисто надав притулок 150 дітям і 15 рабинам. Тільки з Галичини за переховування євреїв на смерть було покарано майже 100 українців. У 1942 р. в Кременчуці фашисти розстріляли українського бургомістра Синицю-Вершовського за допомогу євреям.
Нелюдська політика гітлерівців змусила змінити ставлення до них і ОУН. На першому етапі війни ОУН проголошувала необхідність боротьби з єврейством.
Але ІІІ надзвичайний великий збір ОУН (серпень 1943 р.) визнав права національних меншин, в т. ч. євреїв в Україні. В УПА навіть існували окремі єврейські курені.
Страшний окупаційний режим викликав несприйняття його навіть у багатьох громадян України німецької національності (фольксдойче). Гітлерівці активно намагалися використовувати їх, але незважаючи на привілеї та гроші окупантів, чимало етнічних німців боролись із нацизмом. Серед них київські підпільники Є. Бремер і Р. Клейн (Герой Радянського Союзу), керівники херсонських та одеських підпільних організацій В. Бурзі і М. Гафт, лікарі з Дніпропетровщини К. Таблер-Новикова і М. Ессен та інші.
Під час відступу німецькі війська застосовували тактику “випаленої землі”. У наказі Гіммлера від 7 вересня 1943 р. вимагалося, окрім іншого, не лишати “жодної людини”. По 6‑й німецькій армії 2 грудня 1943 р. начальником штабу Борко було підписано наказ про здійснення “тотальної” евакуації: “на території евакуаційної зони мають право перебувати тільки цивільні особи, об’єднані в військові робочі формування на казарменому становищі під постійною охороною. Інші цивільні особи розстрілюються на місці без попередження”.
Депортація супроводжувалася масовими вбивствами людей. При відступі гітлерівців у вересні 1943 р. взвод польової жандармерії знищив у Артемівську 3 тис. чоловік, які відмовились виїхати, серед них багато дітей. У с. Великі Липняги (Полтавська область) з 19 по 23 вересня 1943 р. військова частина “СС‑63” розстріляла, спалила і закатувала 125 дітей, понад 200 жінок і стариків.
У масових стратах мирного населення відзначалися передовсім каральні органи (підрозділи СС, польової жандармерії та ін.), спецкоманди вермахту. Нерідко винищували жителів цілими будинками, кварталами, вулицями, поселеннями.
Внаслідок нещадного пограбування окупантами і вивезення до рейху сільськогосподарських продуктів уже восени 1941 р. в Україні почався голод. Смертність досягла таких розмірів, що не було можливості займатися організованим похованням померлих. Ледь живі, виснажені люди змушені були залишати своїх рідних і близьких на подвір’ях, пустирищах, у сараях. Після звільнення Харкова в місті знайдено було чимало непохованих трупів. За неповними даними, в роки окупації тут померло від хвороб, голоду й холоду 120 тис. чоловік. У доповіді начальника поліції безпеки і СД міста в 1942 р. констатувалось: “У місті спостерігаються численні випадки, коли старі та інваліди, стоячи на вулиці, у тій же позі і вмирали”. Такі страхітливі сцени були характерні й для інших міст України.
Смертність людей зростала ще й через пошесті. У 1942 р. захворюваність висипним тифом порівняно з довоєнним періодом зросла в 15 разів, черевним тифом – у 12, дифтеритом – у 18. Різко збільшилась кількість хворих на туберкульоз. Медичного обслуговування населення не було. Хвороби окупанти взяли на озброєння як засіб знелюднення захопленого “життєвого простору”.
Епідемії, голод робили своє. У м. Чистякове Сталінської області, наприклад, від хвороб загинуло близько 10 тис. чоловік, у Макіївці – понад 12 тис., на території Бершадського району Вінницької області – 12,5 тис. Від інфекційних хвороб масово вмирали діти. У Сумській області на дифтерит хворіла кожна третя дитина у віці від 1 до 8 років. У Охтирському, Роменському і Лебединському районах цієї ж області смертність дітей становила від 57 до 70%.
Масове дітовбивство застосовувалось з метою зменшення біологічного потенціалу народу “на віддалене майбутнє”. Під час масових страт дітей розстрілювали разом з дорослими, нерідко з метою економії набоїв – кидали живцем у могили, у вогонь, роздирали навпіл, простромлювали багнетами, вбивали прикладами, кийками або ударами об землю.
Жертвами нацистського терору ставали насамперед вихованці дитячих будинків, хворі в лікувальних закладах. Так, було вбито 50 дітей Житомирського дитбудинку, розстріляно 37 дітей віком 8–14 років Липінського дитбудинку (м. Голованівськ). Близько 70 дітей-інвалідів дитбудинку Кріпаки Ворошиловградської області загинуло від куль і голодної смерті. У м. Керч отруєно і розстріляно 245 учнів; у Янівському таборі на Львівщині лише за два місяці знищено 8 тисяч дітей. У лютому 1943 р. у Кіровоградській тюрмі розстріляно 35 дітей. У с. Рудня-Озерянська (Житомирська область) 25 дітей шкільного віку було силоміць відібрано в батьків і відправлено до військового госпіталю для здачі крові. Знекровлені і знесилені діти через кілька днів померли. І такі випадки мали поширений характер. У квітні 1943 р. у м. Попасна Ворошиловградської області школярів 12–15 років використали при розмінуванні. Як наслідок – 13 дітей було вбито, 35 тяжко поранено і скалічено, 23 дістали легкі поранення.
Трагедією величезного масштабу стала доля воїнів, які опинилися в полоні. У наказі від 2 липня 1941 р. Гітлер підкреслював: “…будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується”. Порушуючи відповідні міжнародні конвенції, бранців катували і знищували. Полонених червоноармійців і командирів роздягали до спіднього, їхнє обмундирування і взуття використовували “для потреб німецької армії”. Окупанти залучали військовополонених до розчищення мінних полів та інших небезпечних для життя робіт. Бранців не тільки не забезпечували, як цього вимагала ст. 7 Гаагської конвенції, “харчуванням, одягом і приміщенням нарівні зі своїми військами”, їх годували падаллю, трупами коней, худоби, часто ж і зовсім лишали навіть без води, тримали просто неба, під дощем і снігом. За найменший непослух розстрілювали на місці, глумились навіть над тілами загиблих. Значна частина військовополонених гинула під час транспортування.
В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Найбільшим серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, “Цитадель” у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у “Цитаделі” загинуло від голоду і хвороб майже 140 тис. чоловік, у Хорольських таборах – більше 57 тис. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами, через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тис. солдатів і офіцерів, у Володимирі-Волинському – 25 тисяч (лише за зиму 1941/42 р. – 7–8 тис.).
У “Гросс-лазареті” в м. Славута Кам’янець-Подільської області німецькі лікарі поширювали тиф, туберкульоз, дизентерію тощо. Німецька охорона іноді вбивала нещасних задля розваги. Протягом двох років окупації міста Славути за участю німецьких лікарів Борбе, Штурма та інших медпрацівників в “Гросс-лазареті” знищено 150 тисяч поранених і хворих полонених офіцерів і бійців Червоної армії.
Начальник управління у справах військовополонених при ставці верховного головнокомандування генерал фон Гревенітц віддав наказ – військовополонених вбивати, використовуючи медперсонал.
У концтаборі на території Троїцької сільради Міловського району на Луганщині колгоспникам категорично заборонялось будь-чим допомагати військовополоненим. Незважаючи на це, ризикуючи життям, селяни все ж передавали знесиленим бранцям харчі, одяг і взуття. За розпорядженням коменданта табору Ф. Пабша, ослаблих від голоду і побоїв, тяжкої фізичної праці військовополонених вбивали і навіть закопували в завчасно викопаних ямах живими. 400 поранених було розстріляно і 300 чоловік спалено живцем в одному з корпусів госпіталю в Харкові у березні 1943 року.
У Маріуполі в приміщеннях учбового комбінату заводу ім. Ілліча розташовувався табір військовополонених, серед яких було багато поранених та хворих. Знаючи співчуття місцевого населення до військовополонених, гітлерівці організували так званий комітет допомоги, куди люди зносили гроші, які потім привласнювало німецьке командування і поліція. Згодом, у лютому 1943 р., хворі й поранені військовополонені в самій білизні були вивезені 18 товарними вагонами в Старокриський тупик і там замерзли.
На вагонах були намальовані череп і кістки з написом: “Не підходити, заразне!”. Засобом знищення було використання в’язнів на найтяжчих, часто смертельно небезпечних роботах. В таборі на ст. Амвросіївка Сталінської області військовополонених, у 80% яких були обморожені руки і ноги, виганяли на будівництво залізниці. Багато загинуло в так званих тральних ротах – командах по розмінуванню місцевості.
За даними командуючого фашистськими тиловими військами, в Україні щодня гинуло в середньому 2,5 тис. чоловік.
Складовою частиною злочинної діяльності окупаційного режиму була жорстока політика примусової праці. Використання людського потенціалу здійснювалось шляхом насильницького залучення до робіт безпосередньо в окупаційних зонах та вивезення населення на примусові роботи до рейху. Місцева робоча сила була дармова. В серпні 1941 р. наказом Розенберга в окупованих землях було введено загальну трудову повинність для людей віком 18–45 років. 8 лютого 1942 р. у київській пресі було опубліковано розпорядження німецьких окупаційних властей щодо регулювання платні та умов праці. В заключній частині резюмувалося: “Хто дає або обіцяє, приймає або вимагає вищої ставки – підлягає карі.”
Без відома бірж праці не можна було ні найнятися на роботу, ні звільнитися з неї. Ці установи з’явилися невдовзі після окупації України по всій території в зоні військового управління і діяли протягом усієї окупації в зоні цивільної адміністрації. Перед нею стояло завдання обліку ресурсів робочої сили за професійними навичками, стажем, здібностями, віком і т. ін. В сільських районах проведення обліку покладалось на старост і бургомістрів, бо біржі праці діяли тільки у містах. Через них здійснювалось залучення робітників та службовців до установ і підприємств, а також мобілізація на сільськогосподарські, шляхові, будівельні роботи, на торфорозробки, заготівлю дров тощо. Біржі праці забезпечували не тільки облік робочої сили, а й її використання. Фактично гнали на роботу кожного, хто тримався на ногах.
За ухиляння від реєстрації жорстоко карали, не зупиняючись перед фізичним знищенням. Невихід на роботу без “поважних” причин чи самовільне залишення місця роботи розцінювалися як саботаж і каралися навіть смертю.
До непокірних або “ледачих” після двох попереджень застосовували “тілесні покарання… Після цього таких робітників відправляли за допомогою служби безпеки в трудові табори. Заходи щодо українців, – зазначалось у директивній вказівці рейхскомісаріату,– не повинні мати характеру м’якості…”
Окупанти, зрозуміло, не обмежувалися погрозами. Комендант Києва оголосив про розстріл 100 мешканців міста за саботаж, Вишгородський гебітскомісар – про розстріл з тієї ж причини трьох місцевих жителів та ін. Справами протидії політиці запровадження і забезпечення трудової повинності займалися також особливі суди (зондергеріхти).
Виконання трудової повинності на окупованій території України забезпечували як німецькі адміністративні органи (у військовій окупаційній зоні – органи військової адміністрації), так і органи місцевого управління. Активну допомогу їм надавали каральні органи – суди, німецька та місцева поліція, служба безпеки та ін.
Примусову працю застосовували й румунські та угорські окупанти. У наказі від 20 березня 1942 р. губернатор Алексяну оголосив: “Вводиться обов’язкова трудова повинність для жителів “Трансністрії” віком від 16 до 60 років. Всі особи вказаного віку будуть використовуватись на різних роботах воєнного характеру, на роботах для установ і підприємств – громадських і приватних, а також на сільськогосподарських роботах екстреного характеру”. 23 вересня 1942 р. опубліковано наказ губернатора, за яким “всі особи чоловічої статі, які досягли 20 років… в обов’язковому порядку зараховуються до “трудового війська” з метою “розвитку моралі” та створення нового “уявлення про працю”. Термін перебування у війську – 1 рік. “Розвивати мораль” у мобілізованих повинні були румунські офіцери запасу, а саме військо могло бути розміщене в казармах. Перелік робіт для нього не визначався. Закінчення строку служби у “війську” не гарантувало “звільнення”: питання про “трудовика” вирішувалось індивідуально. Саботаж мобілізації до “трудового війська” загрожував тюремним ув’язненням. Без довідки відділу праці не можна було залишити населений пункт. Тих, хто не бажав працювати, чекали табори примусової праці.
Схожим було становище і в губернаторстві “Бессарабія”, кожен житель якого повинен був щорічно відпрацювати 30 днів на будівництві шляхів військового призначення. За невиконання – тюремне ув’язнення. В період сільгоспробіт все працездатне населення сіл і міст віком від 12 до 70 років вважалось мобілізованим. За роботу молоді відповідали батьки. Якщо неповнолітні не виконували в якийсь день трудову повинність, за них мали відпрацювати батьки.
Окупанти здійснювали і злочинну депортацію громадян України для підневільної, по суті рабської, праці в Німеччині. Вивозячи мільйони людей із загарбаної України, гітлерівці прагнули, по-перше, вивільнити в промисловості і сільському господарстві Німеччини ресурси для армії; по-друге, ліквідувати дефіцит робочої сили у дедалі зростаючому військовому виробництві (планувалось вивезти на кожних двох німецьких робітників 3 “остарбайтери”); по-третє, підірвати сили українського народу, максимально “прорідити” захоплені області; по-четверте, послабити опір в окупованих районах. Крім того, на випадок відступу народне господарство і Червона армія позбавлялися людських ресурсів.
Організацію масового вивезення населення України було покладено на “Імперське бюро з використання робочої сили” під керівництвом Ф. Заукеля. На місцях діяли так звані “уповноважені” (комісари), спираючись на роботу бірж праці, які визначали “контингент”. Виконання цього завдання здійснювалось у тісній “співпраці” німецької цивільної і військової адміністрації (генерал-, гебітс-, штадт-, ортскомісаріатів, комендатур), місцевих органів управління (міських, районних, сільських управ), каральних органів (особливо підрозділів охоронної поліції, жандармерії, команд СС та СД, місцевої поліції), охоронних дивізій і військового командування та підрозділів вермахту.
При цьому рейхсфюрер СС Г. Гіммлер вимагав від своїх підлеглих застосування найжорстокіших заходів для досягнення мети. В одному з його наказів говорилось: “Діяльність міністерства праці… повинна бути підтримана найбільшою мірою… Під час обшуку сіл, особливо в тих випадках, коли виникне необхідність спалити ціле село, місцеве населення повинно бути примусово передане в розпорядження уповноваженого”.
Так, гебітскомісар Кам’янця-Подільського у своєму оголошенні писав: “Хто ухиляється від дворічної трудової повинності в Німеччині, розглядатиметься як партизан і буде відповідно покараний”. Гебітскомісар в м. Монастирище (Житомирської області) у своєму наказі поліцайфюреру від 7 липня 1942 р. передбачав цілу систему репресивних заходів за відмову їхати до Німеччини.
Начальник охоронної поліції і жандармерії Київської і Полтавської областей Меєр у наказах вимагав, “щоб поліція беззаперечно виконувала розпорядження гебітскомісарів, які займалися виконанням цих завдань”.
Гебітскомісар давав старостам і бургомістрам заявку на кількість людей, що підлягали відправці. Організовували облави за участю поліції (насамперед на базарних площах і вулицях, у кіно, на фабриках і по селах). Об’єкти оточувались, прочісувались будинки, людей забирали і зганяли на збірні пункти, де їм вчиняли огляд для з’ясування придатності до роботи. Після цього їх відправляли спеціальними ешелонами в супроводі поліції чи військових частин. До практичних заходів залучалися охоронні дивізії, фронтові підрозділи вермахту, місцева цивільна адміністрація. Ухилення тягло за собою відправку до табору примусових робіт, конфіскацію майна, худоби, спалення будинків, арешт, розстріл.
Везли схоплених до Німеччини у жахливих антисанітарних умовах. Хто прибував живим, працював на німецьких промислових підприємствах, у поміщиків. Українські раби не мали вихідних, не отримували зарплати. Мізерне харчування становило 1/5 норми необхідних продуктів, жили в переповнених бараках, сараях, інших непристосованих приміщеннях. Без медичної допомоги й належного огляду страждали від хвороб. Спілкування з вихідцями з інших країн було заборонено. Усього з українських земель на фашистську каторгу було вивезено 2,4 млн. чоловік, що становило майже 80% депортованих до Німеччини з СРСР. Багато невільників загинуло від непосильної праці й знущань.