Нелюдська політика окупантів завдала непоправної шкоди нашому народові. Населення України катастрофічно скоротилося. На кінець окупації в Києві, наприклад, залишилось всього 186 тис. жителів – в 5 разів менше, ніж до війни (близько 900 тис.), у Полтаві – 90 тис. (до війни – 130 тис.), у Дніпропетровську – 187 тис. (до війни – 550 тис.), у Вінниці – 35 тис. (до війни – 96 тис.) і т. д.
О. Довженко про наслідки хазяйнування нацистів в Києві одразу ж після визволення міста писав: “Населення в Києві практично нема. Є невеличка купка убогих, нужденних і злиденних людей. Нема дітей, нема дівчат, нема юнацтва. Тільки баби і каліки. Картина потрясаюча. Такого наш світ на протязі багатьох століть не знав”.
Окупанти зруйнували 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл, майже 10 мільйонів чоловік залишилося без притулку.
Тільки прямі збитки, завдані гітлерівськими військами господарству України, становили 285 мільярдів карбованців. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення і господарство, сягала 1200 мільярдів карбованців (у довоєнних цінах).
Основним змістом економічної політики окупантів в Україні було широкомасштабне організоване пограбування. Розпорядження й накази імперського міністра окупованих східних областей входили до “Зеленої папки” і мали назву “Коричнева папка”. Друга частина “Коричневої папки” – це розпорядження і накази з цивільного управління в рейхскомісаріаті “Україна”. Матеріали “Коричневої папки” відбивають коригування економічної політики на окупованих східних територіях взагалі і, зокрема, на території України, в залежності від перебігу подій на фронті. Але за всіх умов головне залишалося незмінним – всі багатства України оголошувались довічною власністю рейху.
В економічному пограбуванні багатств України брали участь як німецькі воєнні концерни, так і державно-монополістичні об’єднання. В плани дій входило зберегти лише добувну промисловість, підприємства з виробництва дрібного сільськогосподарського реманенту та сировини. Намічалося провести деіндустріалізацію великих промислових центрів шляхом демонтажу устаткування, вивезення його до Німеччини чи знищення.
Провал бліцкригу змусив гітлерівців переглянути наміри щодо використання ресурсів окупованих областей. 23 січня 1942 р. з’явилася спеціальна директива міністерства у справах окупованих областей на Сході Розенберга, яка містила перелік галузей і підприємств, що їх необхідно було негайно запустити для потреб вермахту. Йшлося, зокрема, про використання всієї важкої промисловості.
Окупаційна влада будь-що намагалась забезпечити добування залізної руди в районі Кривого Рогу. В спеціальному наказі про відбудову промисловості Донецького басейну планувалось виробництво у 1943 р. 1 млн. т металу, а в 1944 р. – 2 млн. т. Визначалось також, що першочерговим завданням є здійснення повного продовольчого забезпечення німецьких військ за рахунок окупованих областей.
Розпорядженням рейхскомісаріату “Україна” від 20 травня 1942 р. запроваджувалась “конфіскація збіжжя, олійних і стручкових, зерна в змолоченому і немолоченому вигляді, в якому б стані вони не були”. Говорилося, що хто не виконує вимог здачі сільськогосподарської продукції, буде покараний – всі запаси збіжжя і вся велика рогата худоба будуть у нього забрані, а сам він ув’язнений або навіть засуджений до страти.
Населенню було заборонено ловити рибу і полювати дичину, різати велику рогату худобу та свиней – їх забирали для потреб окупантів. Не дозволялося продавати продукти на базарах, жителям міст – виїздити в села міняти речі на харчі. У затриманих все відбирали.
Щоб найефективніше експлуатувати сільське господарство України, нацисти зберегли колгоспи і назвали їх громадськими господарствами. Земля і майно були оголошені власністю окупантів. Робочий день тривав від світанку до пізньої ночі. Практично все вирощене і вироблене забиралось для потреб рейху.
З перших же місяців війни неабиякого розмаху набрав і “неорганізований” пограбунок. Підрозділи й окремі військовослужбовці вермахту відбирали харчі й майно, розподіляли їх на свій розсуд чи відсилали до Німеччини.
В офіційних звітах (вересень 1941 р.) вказувалось, що після вивантаження у Вінниці польової запасної дивізії “А” її частини і підрозділи відправились у тривалий перехід, розпочавши одночасно великі і безглузді реквізиції, не рахуючись ні з чим. Маршові батальйони дуже добре забезпечили себе місцевими продовольчими запасами, але при цьому часто порушувались встановлені положення про реквізиції. Війська нещадно грабували тилові райони. Мародерство окупантів не знало меж.
На окупованій території величезного розмаху набули хабарництво, спекуляція чиновників і військовослужбовців. В одному з листів учасників цих акцій повідомлялось, що серед всіх проявів занепаду в Україні на першому місці стоїть мінова торгівля і торгівля на чорному ринку. Причому проведення мінової торгівлі з великим розмахом можливе лише завдяки підкупу, корупції і грубим порушенням. Великі посилки таємно перевозились в службовому транспорті. В рейх за допомогою транспортних товариств і підкуплених залізничних службовців відправлялись цілі вагони добра. Багато переправлялося літаками. Спекулянти організували навіть власну пошту. Посилки з двома–трьома тисячами яєць одній сім’ї не були рідкістю. Автор одного з листів повідомляв, що на Різдво відправив дружині подарунок вагою півтора центнера.
Німців, які служили у господарських підрозділах і органах цивільного управління, самі окупанти з сарказмом називали “східними гієнами”. Загальний же висновок, за визначенням в одному з листів, Україна – це рай для спекулянтів, а те, чим займаються представники німецької адміністрації, є “східним сказом”.
Для зміцнення й збагачення рейху використовувались податки. За директивою Розенберга з населення брали податок на потреби німецького житлового будівництва, на благочинні справи, податок зі спадщини, дарчий податок, податок з печаток, на транспортні засоби, худобу (додатково до встановлених поставок сільськогосподарських продуктів), податок з розваг, податки на домашніх тварин, кіно, різні промисли тощо. Запроваджено навіть подушний податок, відмінений свого часу після скасування кріпацтва. Податки доповнювались багатьма штрафами з найменшого приводу і без нього. Безперервно проводились кампанії збирання речей і продовольства для вояків фюрера, особливо коштовних ювелірних виробів, дорогоцінних металів.
Відступаючи під нищівними ударами Червоної армії, ворог руйнував міста, села, забирав у рабство населення.
Перетворення в зону пустелі території України було стратегією вермахту. 6 вересня 1943 р. рейхскомісар Е. Кох в наказі про евакуацію Дніпропетровська і Києва вимагав – всі будинки в містах і селах мають бути зруйновані, всі запаси, які неможливо вивезти, – спалювати чи знищувати в інший спосіб. У населення слід реквізувати все, аж до “останньої корови і коня”, а також вози; працездатних переправляти на захід. Наказ вимагав знищувати устаткування, приорювати посіви. “Ті міста і села, де залишиться частина місцевого працездатного населення, також повинні бути спалені…”
Польові роботи належало припинити, зернові й олійні культури – вимести повністю, включаючи насіннєвий фонд. Трактори, молотарки, інша сільськогосподарська техніка й запасні частини повинні бути вивезені. З України до Німеччини потяглися незліченні ешелони, навантажені мільйонами тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурними цінностями.
В Нікополі, за свідченням німецької преси, було забрано 70 тис. т марганцевого концентрату. Із “Запоріжсталі” відправили до Німеччини 13 тис. т чавуну, 5 тис. т високоякісної сталі, 40 тис. т залізних руд, майже 4 тис. т хромистої руди і 800 т феросиліцію і ферохрому. З баз Головметалозбуту України зникла готова продукція (в тоннах): прокату – 70,5 тис., злитків і заготовок – 68,5 тис., чавуну –53,5 тис., труб – 21,2 тис. і феросплавів – 6 тис. Все це було вивезено до рейху.
Окупанти зруйнували практично всі підприємства вугільної, гірничорудної, металургійної, машинобудівної промисловості, вивели з ладу 9 залізничних магістралей, потопили і пошкодили сотні пасажирських, вантажних, іншого призначення суден Чорноморського і Азовського пароплавств.
Знищувалось буквально все. В Донецькому вугільному басейні було зруйновано 882 шахти, пограбовано і висаджено в повітря електростанції, демонтовано величезну кількість устаткування. Лише в Сталінській області виведено з ладу 140 шахт. Окупанти підірвали і знищили 154 шахтних стовбури, 192 копри, 292 підйомні машини, 266 машинних споруд, 183 трансформаторні підстанції. Під землею було затоплено 1900 врубових машин, 1209 конвеєрних установок, 802 електровози, 760 насосів, 1065 окремих лебідок, 4155 відбійних молотків тощо. З 526 парових робочих котлів залишилось 133, з 268 надшахтних будівель було підірвано і спалено 241. Такими були наслідки “господарювання” лише у вугледобувній промисловості Донбасу.
На Криворіжжі з 77 діючих до війни рудників 54 зруйновано, решту затоплено. В Нікопольському марганцевому басейні, який забезпечував рудою більшість металургійних заводів країни, окупанти вивели з ладу всі рудники, збагачувальні фабрики, механічні майстерні, зв’язок, знищили цінне устаткування виробничих і допоміжних підприємств. Величезних втрат зазнала провідна галузь промисловості республіки – чорна металургія. Було знищено і пошкоджено 224 доменних і мартенівських печей, 135 прокатних станів. З 26 металургійних, 25 коксохімічних і 5 метизних заводів жоден не діяв.
Серед зруйнованих окупантами велетнів чорної металургії були “Азовсталь”, Єнакіївський, “Запоріжсталь”, заводи ім. Г.І. Петровського, Дніпродзержинський, Краматорський коксохімічний, Нікопольський трубний та багато інших. На купу руїн загарбники перетворили одне з найбільших підприємств республіки – Макіївський металургійний завод ім. Кірова, де до війни працювало понад 20 тис. чол. Загальні збитки гірничорудної промисловості України становили 1,5 млрд. карбованців у цінах 1941 року.
Загарбники зруйнували 26 підприємств хімічної промисловості, в тому числі Рубіжанський хімкомбінат, Костянтинівський, Перекопський, Сакський і Харківський хімзаводи; Дніпродзержинський, Горлівський, Лисичанський і Сталінський азотно-тукові, Одеський і Вінницький суперфосфатні, Харківський завод реактивів, Слов’янські содові заводи.
Така ж доля спіткала машинобудівну і верстатобудівну промисловість. Гітлерівці вивезли та вивели з ладу 81,6 тис. металообробних верстатів і 127,8 тис. електромоторів. На руїни перетворено Харківський тракторний. На Новокраматорському заводі зруйновано 274 тис. м2 виробничої і допоміжної площі, виведено з ладу 1113 верстатів, забрано багато цінного устаткування. Все важке і середнє машинобудування, що становило основу економічного потенціалу України напередодні війни, фактично перестало існувати.
Те ж саме спіткало підприємства сільськогосподарського, деревообробного і целюлозно-паперового машинобудування, а також найбільші заводи електротехнічної промисловості, які випускали електровози, генератори, електродвигуни, трансформатори та інше електрообладнання. Серед зруйнованих були заводи “Комунар” (Запо­ріжжя), “Більшовик” (Київ), “Червона зірка” (Кіровоград), ім. Жовтневої революції (Одеса); харківські – електромеханічний, електроприладів, електроламповий та інші.
Окупанти вивели з ладу всі основні гідро- та теплоелектростанції, в тому числі Дніпрогес ім. Леніна, Штерівську, Зуївську, Північно-Донецьку, Дніпродзержинську, Криворізьку, Одеську, Львівську, Бориславську, Ковельську, Чернівецьку. Енергетична база економіки УРСР була повністю підірвана, без чого відбудова практично була неможливою.
Виробнича потужність хлібопекарської промисловості, що до окупації мала 254 підприємства і випускала 4436 т продукції на добу, заледве була здатна дати 879 т, тобто 19,83% колишньої потужності. Тютюнова промисловість була знищена повністю. З 44 підприємств олійної промисловості лише частково збереглося виробниче обладнання на чотирьох.
Було зроблено все можливе, щоб на тривалий час паралізувати залізничний, водний, автомобільний і повітряний транспорт республіки. Гітлерівці знищили 220 тис. км ліній зв’язку, підірвали 5600 залізничних мостів, 712 водонапірних башт, 120 паровозних депо і 1389 станційних гідроколонок, перегнали до Німеччини або ж висадили в повітря 6704 паровози, 181 тис. вагонів, зруйнували майже всі станційні споруди та вокзали.
Лише на Чорному морі було потоплено і пошкоджено 327 пасажирських, вантажних і спеціальних суден, 442 пасажирських, вантажних і буксирних річкових пароплави, 1789 барж, виявилися непридатними для використання 132 портові господарства, Одеський, Херсонський, Миколаївський і Маріупольський морські порти.
На території України окупанти знищили в колгоспах більше 230 тис. господарських споруд, спалили 18 млн. гектарів посівів сільськогосподарських культур, вирубали 144 тис. гектарів садів і виноградників, вивезли до Німеччини 4415 тис. т зерна і борошна, 1310 тис. т картоплі, овочів та фруктів, 458 тис. т сіна.
Величезні збитки завдані радгоспам і машино-тракторним станціям. Пограбовано майно всіх 1300 МТС, 872 радгоспів і близько 27,9 тис. колгоспів. Окупанти забрали або пошкодили 56972 трактори, 24556 комбайнів, 33038 сівалок, 17 тис. молотарок. В колгоспах і радгоспах республіки реквізовано 3,3 млн. коней, 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 9333 тис. свиней, 7,3 млн. овець і кіз, 59,3 млн. голів домашньої птиці.
За свідченням гауляйтера Коха, з початку окупації до кінця червня 1943 р. з рейхскомісаріату “Україна” Німеччина отримала: зернових – 3600 тис. т, бобових – 100 тисяч, олії – 50 тисяч, меду та варення – 25 тисяч, цукру – 155 тисяч, бавовни – 5 тисяч, вовни – 7 тисяч, коноплі та льону – 55 тисяч тонн.
З української землі вантажили у вагони буквально все, що потрапляло під руку. Ешелонами відправляли навіть чорнозем. Викопали і надіслали до рейху більше 1 млн. фруктових дерев, мільйони кущів ягідників. Тільки до вересня 1941 р. зі східного фронту від солдатів і офіцерів у різні регіони Німеччини надійшло 11 млн. 600 тис. продовольчих посилок.
16 липня 1943 р., коли тритисячний ешелон з продовольством перетнув українсько-німецький кордон, Герінг заявив: “Схід вже сьогодні врятував Німеччину”. Дійсно, Німеччину було забезпечено за рахунок українського села, де війна спричинила цілковитий занепад продуктивних сил, скорочення посівних площ, занедбаність ланів, різке скорочення поголів’я худоби, голод і загибель селян.
Не відставали від гітлерівських і румунські окупаційні власті, якими до початку 1944 р. було вивезено тільки з “Трансністрії” 10154 вагони різних вантажів, переважно з продовольством, перегнано в рейх 217 тис. голів великої рогатої худоби тощо.
Загальна вартість награбованого румунськими окупантами в Україні майна, за їхніми ж даними, становила 948 млрд. лей в довоєнній валюті (для порівняння – видаткова частина держбюджету Румунії в 1941–1942 р становила 160 млрд. лей).
Зокрема, з Кривого Рогу йшла руда, з “Трансністрії”, “Бессарабії” і “Буковини” – залізний брухт. За офіційними даними уряду І. Антонеску, до початку 1943 р. більшість тракторного парку Румунії складали машини з України. Колишній губернатор “Трансністрії” повідомляв, що з серпня 1941 р. по лютий 1942 р. було реквізовано у місцевого населення і відправлено до Румунії понад 75 тис. голів великої рогатої худоби, 12 тис. коней, 100 тис. овець, 25–30 тис. свиней, більше 300 тис. голів домашньої птиці. В Румунії опинились 19 МТС з усім обладнанням, 30 майстерень по ремонту тракторів і сільськогосподарської техніки, велика кількість колгоспного реманенту. До цього можна додати також устаткування Одеської фабрики запасних частин для сільськогосподарських машин, фабрики по виробництву кіноапаратури, судноремонтного і джутового заводів, трьох меблевих фабрик, десяти друкарень тощо.
Змінився вигляд колись квітучої української землі. В УРСР було зруйновано 419 тис. виробничих споруд і будівель, 18,2 тис. закладів науки і культури, 491 тис. житлових будинків.
Окупаційний режим нищив українську культуру. Величезну кількість унікальних предметів мистецтва було втрачено.
По-варварському був сплюндрований центр української науки – Академія наук. Вивезено та знищено значну частину обладнання, книжкові фонди бібліотек, більшість наукових музеїв та колекцій.
Фашисти пограбували і спалили більшість вищих учбових закладів. На руїну перетворено 116 учбових корпусів київських вузів, на 3/4 знищені та пограбовані їхні книжкові фонди і лабораторне обладнання. У Харкові з 34 вузів лише в половини залишились хоча б стіни, про існування інших нагадували купи битої цегли.
Неймовірно постраждав один з найстаріших вузів України – Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка. У вогні загинула бібліотека з фондом 1300 тис. томів, зоологічний музей, що мав понад два мільйони експонатів, інші музеї та колекції, 20 лабораторій, 18 кабінетів і майстерень тощо.
Величезних збитків завдали окупанти народній освіті. Повністю було зруйновано 8104 школи (в тому числі 1190 в містах і 6914 – в селах). Усього ж було пограбовано, а потім знищено 33 тис. приміщень шкіл, технікумів, науково-дослідних інститутів.
Відчутних втрат зазнали українські театри та кіномережа. Цілими вагонами окупанти вивозили реквізит, декорації, меблі, кінообладнання. Лише під час відступу окупанти знищили в Україні 62 театральних приміщення, зруйнували більшість кінотеатрів.
Загарбники пограбували 151 музей. З Київського музею українського мистецтва вивезли унікальні зразки українського посуду XVII, XIX і початку XX ст., 5400 творів живопису, графіки, скульптури. Спустошено було художні музеї та картинні галереї Харкова, Одеси, Львова, інших міст. Найцінніше зникло.
Втрачено скарби світового значення. Загинув унікальний архів древніх актів. У знищеному фашистськими “факельниками” археологічному музеї в Харкові згоріли національні реліквії – прапори війська Запорізького, печатки козацької старшини, оригінали грамот і універсалів гетьманів, колекція вітчизняної зброї, починаючи з XII ст., старовинні книги, серед них і “Апостол”, виданий І. Федоровим. На попелище перетворено бібліотеку археологічного музею – понад 31 тис. томів, серед яких були раритетні збірники Апраксіних, особиста бібліотека Стефана Яворського…
Колись розгалужена бібліотечна мережа республіки практично перестала існувати. Було спалено та розкрадено понад 50 млн. книг, пограбовано найбільші книгозбірні України – бібліотеку Академії наук УРСР у Києві, Одеську бібліотеку ім. Леніна, відому Львівську бібліотеку “Оссолінеум”, бібліотеку ім. В.Г. Короленка в Харкові, десятки інших. Книжками останньої вимощували вулицю для зручного проїзду німецьких військ. Гітлерівці розорили й інші культурно-освітні заклади України – клуби, будинки культури, хати-читальні. З 824 міських і районних друкарень було знищено 634, або 77%. Не вціліло жодного поліграфічного підприємства.
Коли йдеться про надбання культури, неможливо навіть приблизно назвати суму збитків у грошовому обчисленні на Україні. Хоч якою великою була б ця сума, все одно вона не відображала б усього масштабу втрат цінностей.
За підрахунками вчених, історика М.В. Коваля, окупанти викрали і вивезли з України понад 330 тис. музейних експонатів. З Києво-Печерської лаври зникли весь відділ стародавньої зброї (4000 зразків), оригінали грамот українських гетьманів, акти XV–XVII ст., древні рукописи, нумізматичні колекції, рідкісні середньовічні книги, збірка унікальних гравюр. З музеїв Києва окупанти вивезли безцінні за художнім значенням картини українських, російських, західно-європейських художників, інші раритети. Все це не повернуто Україні й в кінці 90‑х рр. Музеї, бібліотеки, школи, вузи гітлерівці перетворювали на казарми, стійла, смітники, склади, нищили ті безцінні скарби українського народу, які, на їхню думку, не могли бути придатними арійцям. Суть ставлення до духовних надбань українців досить відверто висловили гітлерівці, які топили груби книжками бібліотеки Львівського університету. На зауваження професора М. Зарицького, що вони нищать цінні видання, які є набутком загальнолюдської культури, була відповідь: “Нам не потрібна ваша культура, нам потрібні ваші чорнороби”.
Для рабів третього рейху був визначений поріг освіти – чотири класи. Та й таку освіту гауляйтер Е. Кох вважав “надто високою для українців, оскільки рівень їхніх знань необхідно знижувати”. Система народної освіти була фактично зруйнована, вузи взагалі на працювали, як було відсутнім і медичне обслуговування.
Багатьох працівників народної освіти, науки, мистецтва України окупанти просто винищували. Показовою в цьому розумінні є доля львівських музикантів, ув’язнених в Янівському концтаборі. З них організували симфонічний оркестр, який виконував “Танго смерті” під час масових розстрілів населення у “Долині смерті” на Пісках (поблизу Львова). Потім німці стратили всіх оркестрантів. Так нищилась інтелігенція по всій Україні.
З пропагандистською метою було дозволено видання приблизно 160 газет, аби вони виправдовували окупаційний режим. Проте сподівання і прагнення тих, хто співпрацював з окупаційною владою, обмежувалися стратегічними намірами останньої, її політикою використання українців для служіння німецьким панам. Коли ОУН, організація “Просвіта” в своїй культурницькій діяльності пішли, на думку німців, занадто далеко, то від певної підтримки їх окупанти перейшли до репресій. Були розстріляні поети О. Ольжич-Кандиба, О. Теліга, чимало носіїв української культури й прибічників державності з лав ОУН потрапило до концентраційних таборів.
Ставка робилася на те, щоб позбавити населення України людської гідності, почуття національної приналежності, честі.
Окупаційний режим в Україні був одним з найстрашніших явищ в багатовіковій історії нашого народу. Він являв собою концентрований вираз сутності фашизму – криваву диктатуру. Окупанти організовано і планомірно здійснювали масові злочини.
“Україна поруйнована, як жодна країна в світі, – засвідчував О. Довженко в 1943 р. – Поруйновані і пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю”.
Україна була відкинута на десятиріччя назад у своєму розвитку. Мільйони смертей. Руїна.не потрібна ваша культура, нам потрібні ваші чорнороби”.
Для рабів третього рейху був визначений поріг освіти – чотири класи. Та й таку освіту гауляйтер Е. Кох вважав “надто високою для українців, оскільки рівень їхніх знань необхідно знижувати”. Система народної освіти була фактично зруйнована, вузи взагалі на працювали, як було відсутнім і медичне обслуговування.
Багатьох працівників народної освіти, науки, мистецтва України окупанти просто винищували. Показовою в цьому розумінні є доля львівських музикантів, ув’язнених в Янівському концтаборі. З них організували симфонічний оркестр, який виконував “Танго смерті” під час масових розстрілів населення у “Долині смерті” на Пісках (поблизу Львова). Потім німці стратили всіх оркестрантів. Так нищилась інтелігенція по всій Україні.
З пропагандистською метою було дозволено видання приблизно 160 газет, аби вони виправдовували окупаційний режим. Проте сподівання і прагнення тих, хто співпрацював з окупаційною владою, обмежувалися стратегічними намірами останньої, її політикою використання українців для служіння німецьким панам. Коли ОУН, організація “Просвіта” в своїй культурницькій діяльності пішли, на думку німців, занадто далеко, то від певної підтримки їх окупанти перейшли до репресій. Були розстріляні поети О. Ольжич-Кандиба, О. Теліга, чимало носіїв української культури й прибічників державності з лав ОУН потрапило до концентраційних таборів.
Ставка робилася на те, щоб позбавити населення України людської гідності, почуття національної приналежності, честі.
Окупаційний режим в Україні був одним з найстрашніших явищ в багатовіковій історії нашого народу. Він являв собою концентрований вираз сутності фашизму – криваву диктатуру. Окупанти організовано і планомірно здійснювали масові злочини.
“Україна поруйнована, як жодна країна в світі, – засвідчував О. Довженко в 1943 р. – Поруйновані і пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю”.
Україна була відкинута на десятиріччя назад у своєму розвитку. Мільйони смертей. Руїна.
.