Втративши надію утримати Лівобережну Україну, гітлерівське командування зосередило основну увагу на зміцненні так званого «Східного валу» – стратегічного оборонного рубежу, наказ про термінове будівництво якого було віддано ще 11 серпня. При цьому найбільше значення надавалося Дніпру як нездоланній перешкоді для Червоної армії.
Внаслідок успішного наступу війська Центрального, Воронезького, Степового та Південно-Західного фронтів у період з 21 по 25 вересня вийшли до Дніпра на лінію фронту завдовжки 700 км, від Лоєва до Запоріжжя. Проте, здебільшого, радянські Збройні сили наближалися до широкої та повноводної ріки фактично недостатньо забезпеченими табельними засобами подолання водного рубежу.
Запізнювалися й артилерійські частини. На час форсування ріки в деяких з’єднаннях 40–50% артилерії відстало на 100–150 км. Як і раніше, неякісну підготовку та організацію управління військами змушені були компенсувати самовідданість та мужність бійців, їх військова виучка, винахідливість, ініціатива.
За цих складних умов командування Воронезького фронту (командуючий М.Ф. Ватутін) вирішило використати частини 3 та 5‑ї повітрянодесантних бригад. У ніч на 24 вересня в районі Канева десантувалися 4575 бійців зі зброєю та боєприпасами. Однак сильний зенітний вогонь противника, велика кількість умовних світлових сигналів, що подавалися не лише радянськими десантниками, які приземлилися, але й німцями з метою дезорієнтації, перешкодили успішному здійсненню операції. Екіпажі літаків втрачали орієнтири, збільшували швидкість і висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистів на площі 30 на 90 км, замість 10 на 15 км, як передбачалося. Повітрянодесантні підрозділи – батальйони, роти, взводи – розпалися як бойові одиниці, бійці були змушені вести бої дрібними групами. Відсутність єдиного командування, зв’язку зі штабом фронту й штабом повітрянодесантних військ ще більш ускладнила ситуацію. Внаслідок цього командування Воронезького фронту вирішило припинити десантування.
28 вересня 1943 р. Ставка зажадала від командуючих Центральним, Воронезьким, Степовим і Південно-Західним фронтами терміново ліквідувати лівобережні плацдарми противника. У той же день до кременчуцьких укріплень підійшли з’єднання 53 та 5‑ї гвардійської армій. Перед штурмом міста відбулася розвідка системи оборони та вогневих засобів противника. Взвод розвідників лейтенанта М.А. Хорунжого на танках увірвався до Кременчука. Зібрані дані про місця розташування протитанкових гармат, скупчення танків і САУ, замінованих ділянок допомогли танкістам спланувати хід операції. В ніч на 29 вересня танкісти й мотострільці при підтримці гвардійських мінометів та авіації завдали флангового удару по позиціях гітлерівців. Опівдні танки 219‑ї бригади увірвалися на околицю міста, стрімким кидком вийшли до Дніпра в північному та південному передмістях, взявши ворога в напівкільце. Зав’язались вуличні бої, в яких уміло діяли солдати та офіцери піхотних частин. Командир взводу 1‑го батальйону 95‑ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії старший сержант М.Г. Захарченко разом зі своїми бійцями увірвався до ворожих окопів і знищив кількох гітлерівців. У рукопашному бою він був поранений, але залишився в строю, продовжуючи вести підрозділ уперед. Відважно діяли й інші стрілецькі і танкові підрозділи. Надвечір 29 вересня Кременчук був зайнятий радянськими військами. Уцілілі частини вермахту відійшли на правий берег Дніпра.
Після визволення Донбасу війська правого крила Південно-Західного фронту в кінці вересня вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й з ходу почали форсувати водну перешкоду. В ніч на 26 вересня група розвідників 236‑ї стрілецької дивізії 46‑ї армії на чолі з лейтенантом С.П. Шпаковським непомітно переправилася на правий берег Дніпра поблизу с. Аули. В темряві розвідники кинулися на ворожі позиції. Зав’язався жорстокий бій, у якому С.П. Шпаковський був поранений, але продовжував керувати діями передового загону. В групі розвідників особливою мужністю й сміливістю відзначився командир відділення І.Й. Луференко, який народився й виріс у невеликому селі на Житомирщині. У жорстокому ближньому бою він особисто знищив 7 гітлерівців. Та в одній з атак відважний розвідник загинув.
У районі с. Військове, що розташоване на південь від Дніпропетровська, частинами 6 та 12‑ї армій було здобуто ще один правобережний плацдарм. Брак засобів заважав протягом трьох днів переправити на захоплені плацдарми всю артилерію дивізій, а також частину корпусної, армійської та артилерії підсилення. У смузі 12‑ї армії на плацдарм уже другої ночі повністю переправилися полки винищувально-протитанковий та легкої артилерії, а протягом третьої –майже вся артилерія 66‑го стрілецького корпусу.

Ворог кинув проти передових загонів піхоту й танки. Десантники, серед яких відзначилися мінометники 78-го стрілецького полку 25‑ї гвардійської дивізії В.П. Тишко та І.І. Ткаченко, відбили 5 атак противника й утримали відвойовану смугу рідної землі. В ході форсування Дніпра в районі Дніпропетровська серед Героїв Радянського Союзу з’явилися імена вірних синів України – О.А. Стрижаченка, С.П. Шпа­­­ковського, В.П. Тишка, загиблих І.Й. Луференка та І.І. Ткаченка.
Створення плацдармів на західному березі Дніпра в його нижній течії мало важливе стратегічне значення. Однак розвиткові успішних дій перешкоджало запорізьке угруповання ворожих військ. Генеральний штаб вермахту надавав Запоріжжю, яке є вузлом залізничних, шосейних і водних шляхів, першорядного значення. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший починався за 14 км до міста й складався з траншей, які простягнулися на 60 км. Кожна з трьох ліній траншей мала доти (до 20 на 1 км2); бомбосховища, розташовані на глибині 7–8 м; спостережні пункти. Протитанковий рів завширшки 5–6 м і 3–4 м завглибшки оперізувала дротяна загорожа, за якою тягнулися мінні поля.
Внутрішня лінія була насичена залізобетонними вогневими точками, замаскованими мінометними та артилерійськими позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди в міській смузі були пристосовані до тривалої оборони. Всередині міста були створені три рубежі.
Вранці 11 жовтня почався одночасний наступ усіх трьох армій Південно-Західного фронту. Війська 12‑ї армії, зламавши впертий опір противника, форсували р. Вільна. Наступаючі частини зазнали відчутних втрат від щільного вогню противника з дзотів, розташованих на висотах за річкою. Одну з таких точок у смузі дій 333‑ї стрілецької дивізії було наказано блокувати й знищити штурмовій групі під командуванням молодшого лейтенанта В.О. Мироненка. Підібравшись до дзоту, сміливці виявили телефонний кабель і перерізали його. Двох гітлерівців, які вискочили з укриття, щоб налагодити лінію, знешкодив боєць Удовиченко. Через кілька хвилин в амбразуру дзоту полетіли гранати і штурмова група захопила дзот з чотирма раціями та трьома кулеметами. Вогнева точка, що вела круговий обстріл наших позицій, замовкла на­завжди. Взяття висоти дозволило підрозділам 333‑ї дивізії підійти до Запоріжжя на відстань 10 км. За вмілу організацію та керівництво військами у боях за Дніпро командир 333‑ї дивізії, уродженець с. Варварівка Харківської області, генерал-майор О.М. Голоско був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Вночі 13 жовтня воїни Південно-Західного фронту завершили прорив зовнішнього обводу позицій противника. Опівночі танкові та десантні підрозділи пробилися до південних околиць Запоріжжя. Танки 39-ї дивізії підійшли до р. Мокра Московка, але з ходу подолати її не змогли. Ініціативу й рішучість виявили в цей момент лейтенант П.В. Калимський та рядовий Б.М. Романчук, які на бронемашині проскочили міст, підготовлений ворогом до знищення. Німці підбили БМП, але екіпаж зумів знищити прислугу гармати й кулеметників, які охороняли міст. Сапери його швидко розмінували. По мосту переправилися танки з десантом піхоти й кинулися до центра міста. Вдень 14 жовтня війська 8‑ї гвардійської армії, 39‑ї танкової бригади та 1‑го гвардійського механізованого корпусу вели бої в місті. Деяким частинам 12‑ї армії, які наступали з півночі, потрібно було долати чимало перешкод, перш ніж досягти Запоріжжя. В особливо важких умовах діяли бійці 610‑го полку 203‑ї стрілецької дивізії під командуванням майора Л.Т. Гайдамаки. Підтримуючи особистий приклад командира 1‑ї роти 186‑го полку 60‑ї гвардійської Павлоградської дивізії старшого лейтенанта М.Г. Солдатенка, воїни зав’язали бій на околиці міста.
Командування Південно-Західного фронту передбачало можливість знищення гітлерівцями одного з найважливіших індустріальних об’єктів України – Дніпрогесу. Залишаючи місто, гітлерівці зруйнували основні споруди гідровузла, замінували 500‑кілограмовими бомбами турбінні цехи й тіло греблі. Воїнам 203‑ї дивізії полковника Г.С. Здановича було доручено перешкодити здійсненню задумів противника. Розвідники капітана М.А. Сошинського, долаючи мінні капкани, сигнальні системи, зуміли знайти кабель, що з’єднував вибухівку та центральний рубильник, і перерізали його. Гребля Дніпрогесу в цілому була збережена.
26–27 жовтня бійці 203‑ї дивізії переправилися на правий берег Дніпра. Наступного дня вони зайняли та розширили плацдарм для оборони гідроелектростанції. Бої за о. Хортиця, перетворений гітлерівцями в укріплений район, тривали до 29 грудня 1943 р., поки він не був повністю очищений від ворога.
В боях за рідне місто відзначився 20‑річний розвідник 178‑го гвардійського стрілецького полку (12‑а армія) К.Т. Великий. У ніч на 26 жовтня він з двома бійцями дістався о. Хортиця, накреслив схему розташування вогневих точок противника і передав дані командуванню. Передовому загону не вдалося висадитися на острів – німці відкрили по десанту шалений вогонь. Про наступні дії відважного розвідника розповідають лаконічні рядки нагородного листа: «Увірвавшись до траншеї другої лінії ворожої оборони, Великий закидав гранатами кулеметну точку противника і в рукопашному бою знищив чотирьох гітлерівців. Німці пішли в контратаку, застосовуючи танки й артилерію, і переважаючими силами стали тіснити героїв. Шість атак гітлерівців були відбиті. При цьому Великий з групою розвідників кілька разів бився рукопаш». Німці будь-що намагалися скинути сміливців у Дніпро. Надвечір їм удалося танковим клином розірвати плацдарм на дві частини. Дізнавшись, що на лівому фланзі всі радянські офіцери загинули або дістали поранення, Костянтин взяв командування на себе, організував оборону й утримував плацдарм до підходу підкріплення. Останній бій відважного гвардійця відбувся в листопаді. Його частина вела вперті бої за визволення колиски українського козацтва. К. Великий козацькою славою вкрив своє ім’я: у бою поблизу с. Розумківка Запорізького району він ціною власного життя зупинив важкий німецький танк, кинувшись під нього з протитанковою гранатою. 19 березня 1944 р. К.Т. Великий посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
27 жовтня поблизу с. Петро-Свистунове (Вільнянського району Запорізької області) першим подолав Дніпро командир відділення кулеметної роти 292‑го стрілецького полку (12‑а армія) М.Г. Замула. Кулеметним вогнем він забезпечив успішний наступ піхоти. 10 жовтня у боях за плацдарм підірвав 2 ворожі танки, одержавши при цьому поранення. 18‑річний уродженець с. Дякове Антрацитівського району на Луганщині був нагороджений Золотою Зіркою Героя.
Радянські війська активними діями тіснили ворога у північних районах України. Завершальним етапом Чернігівсько–Прип’ятської операції стало створення оперативних плацдармів за Дніпром і Прип’яттю. Відступаючі з’єднання вермахту не мали часу для організованого відведення військ до Дніпра. 2‑а німецька армія була паралізована активними діями Центрального фронту, а 4‑а танкова армія під тиском Воронезького фронту була вимушена дробити сили з тим, щоб устигнути на правий берег Дніпра. В двадцятих числах вересня 1943 р. правий берег на північ від Києва майже не був зайнятий ворогом. Це створювало можливості для швидкого подолання Дніпра й оволодіння плацдармами. Відсутність понтонних і поромних табельних засобів переправи, човнів унаслідок відставання інженерно-саперних частин ускладнювала виконання поставленого завдання. Однак досвід у подоланні таких водних перешкод, як річки Неруса, Сейм, Десна й Снов, допоміг у підготовці фор­сування Дніпра.
Протягом короткого часу було відремонтовано човни та під’їзні шляхи, підготовлено плоти й підручні засоби переправи. 22 вересня передові частини 13‑ї армії генерал-лейтенанта М.П. Пухова, а 24 вересня – 60‑ї армії генерал-лейтенанта І.Д. Черняховського захопили перші плацдарми. На кінець вересня в районі с. Горностайпіль і м. Чорнобиль вони створили плацдарм площею до 160 км2. Упертий опір гітлерівців пояснювався тим, що в разі успіху радянські війська одержували реальну перспективу розвинути наступ у напрямі на Димер, Коростишів, а потім – на Коростень і Житомир. У цьому разі основні шосе та залізниця, що зв’язували північне та південне угруповання ворога, опинялися під загрозою.
Форсування Дніпра в кількох місцях почали одночасно частини 322 та 70‑ї стрілецьких дивізій. Першими переправилися підрозділи 203‑го гвардійського стрілецького полку (командир Коноваленко) та 1085‑го стрілецького полку 322‑ї дивізії (П.М. Лащенко). А до вечора 25 вересня всі частини 13‑ї армії переправилися через ріку й повели бої в межиріччі Дніпра та Прип’яті. Захопивши кілька плацдармів, радянські війська відчули посилений опір противника. Лише протягом одного дня 205‑й гвардійський полк 70‑ї стрілецької дивізії в цьому районі відбив 9 атак. Скупі рядки архівних документів свідчать про високий наступальний запал бійців і командирів. В одному з донесень відзначалося: «Батарея гвардії старшого лейтенанта Коновалова, відбиваючи атаку німецьких танків, знищила три з них. Навідник гармати гвардії сержант Гарбуз підбив ворожий танк з першого пострілу. Відділення гвардії сержанта Дорошенка в складі червоноармійців Павленка, Борисова, Максимова та Кисельова, відбиваючи ворожі контратаки, знищило 40 гітлерівців. Слід зазначити, що підійшовши до Дніпра, наші частини виконували поставлене завдання по його форсуванню без будь-яких допоміжних засобів. Особовий склад протягом ночі рубав ліс, підтягував його до місця переправи і, зв’язуючи дротом, робив дерев’яні плоти. Сапери 70‑ї стрілецької дивізії використовували бочки з-під бензину, мастил і робили з них плоти. Таким чином, кожен боєць не чекав, коли йому приготують засоби переправи, а сам брав активну участь у її обладнанні».
Надзвичайно жорстокими були бої за Чорнобиль. Світ, якому це місто пізніше стало відоме як епіцентр ядерної катастрофи, не знає, що чорнобильська земля рясно полита кров’ю українців – її визволителів. Бійці та командири з’єднань 13‑ї армії виявили безприкладну самовідданість, переборюючи труднощі під час форсування рік і в сутичках з ворогом на відбитих плацдармах. Першими форсували гирло Прип’яті мінометники майбутнього Героя Радянського Союзу гвардії лейтенанта І.В. Міщенка (207‑й гвардійський стрілецький полк 13‑ї армії). Бійці його взводу провели розвідку боєм, виявили вогневі точки противника та відбили його численні контратаки, прикриваючи переправу інших підрозділів батальйону. Одержавши завдання з’ясувати особливості переправи через Прип’ять поблизу с. Карпилівка Чорнобильського району, розвідник 151‑го стрілецького полку рядовий П.Д. Будник 24 вересня подолав річку за допомогою уламка дерева. На протилежному березі 19‑річний розвідник, який лише 6 місяців тому одягнув солдатську шинель, засік сторожові пости противника та визначив зручні місця для переправи. Цінні дані допомогли спочатку батальйону, а потім і всьому полку без великих втрат форсувати річку. Військова звитяга українського юнака, котрий народився й виріс у Казахстані, була відзначена найвищою нагородою – медаллю «Золота Зірка».
Серед тих, хто першими переправились через Дніпро, були воїни 1035‑го полку (280‑а стрілецька дивізія, 60‑а армія). На чорнобильській землі вони виявили зразки мужності та героїзму. Молодший сержант Д. Чута, котрий народився в с. Краснопілка Гайсинського району Вінницької області, у ході боїв 29–30 вересня поблизу с. Ро­тичі кулеметним вогнем знищив 19 ворожих солдатів, а ще 8 – у рукопашній сутичці. 23‑річний воїн посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
На ділянку лейтенанта Петренка рушили танки й автоматники. Ворожий танк віддавив йому руку, від вибуху снаряда він втратив зір, однак продовжував командувати діями підрозділу. Тільки після закінчення бою погодився переправити себе до медсанбату.
За допомогою підручних засобів форсували Дніпро воїни 322‑ї стрілецької дивізії. Маючи досвід переправ через повноводні річки, особовий склад дивізії рішуче пішов на штурм чергової водної перешкоди на ділянці Нижні Жари – Кочубеївка. У завзятих сутичках дивізія розгромила ворожі частини в межиріччі Дніпра та Прип’яті й, переправившись через р. Прип’ять на північ від Германівщини, з боями вийшла до нового водного рубежу – р. Уж. Таким чином, протягом двох місяців наступальних боїв дивізія пройшла сотні кілометрів, форсувавши п’ять річок – Сейм, Десну, Дніпро, Прип’ять, Уж – і взяла при цьому в полон близько 550 солдатів та офіцерів противника, захопила 40 кулеметів, 26 гармат, 11 мотоциклів, 3 літаки. За вміле керівництво дивізією та особисту мужність її командир – уродженець Чернігівщини – полковник П.М. Лащенко удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.
В боях за Чорнобиль відмінну військову виучку та кмітливість виявили розвідники 8‑ї стрілецької дивізії, які вночі 30 вересня пробрались у місто, закидали гранатами ворожі караули та взяли «язика», який дав цінні відомості про розташування ворожих військ. Наступного дня штурмові загони старших лейтенантів Седельникова та Кузьміна першими переправилися через р. Уж і раптово відкрили вогонь по траншеях противника. Розгубленістю німців скористалися роти під командуванням капітана Петренка та Героя Радянського Союзу В.М. Заремби, які подолали річку й увірвалися до ворожих окопів. Не витримавши навального натиску, противник почав відступати. 1 жовтня Чорнобиль був повністю очищений від ворога.
Серед перших, хто форсував Дніпро в районі с. Староглибів (Козелецький район, Чернігівська область), був заступник командира 498‑го полку (132‑а стрілецька дивізія, 60‑а армія) капітан Я.С. Скусниченко. В рукопашній сутичці на правому березі річки він особисто знищив 7 солдатів противника. 30 вересня відважний офіцер загинув у бою за розширення плацдарму. Я.С. Скусниченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Значну допомогу у форсуванні Дніпра надавали бійцям місцеві мешканці та партизани. Особливо відзначився досвідчений рибалка з с. Окунінове Остерського району Чернігівської області 65‑річний Тит Овсійович Шиян. Разом з односельцями він знайшов і відремонтував човни та весла, вказав найзручніші місця для форсування ріки й допоміг переправитися першому загонові.
В боях за Дніпро на північ від Києва сотні воїнів виявили зразки відваги та мужності. Лише в одній 148‑й Чернігівській стрілецькій дивізії за активну участь у боях під час форсування Дніпра, Прип’яті й оволодіння Чорнобилем було нагороджено понад 500 солдатів, сержантів та офіцерів.
Дніпровська операція Степового фронту мала на меті розгромити кіровоградсько-криворізьке угруповання ворога й вийти в тили його дніпропетровського угруповання. На першому етапі (1–5 жовтня) війська фронту мали форсувати Дніпро та захопити плацдарми, на другому (до 20 жовтня) – розвинути наступ і вийти на лінію Виски – Шевченкове – Кривий Ріг. Однак план Ставки виявився нереальним. Внаслідок впертого опору противника, який мав досить великі сили на цій ділянці, він не був виконаний не лише до 20 жовтня, але й до кінця грудня 1943 р., незважаючи на героїзм радянських воїнів.
Одними з перших форсували Дніпро підрозділи 73‑ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням уродженця с. Іскорость на Житомирщині С.А. Козака. Висадившись у районі Старого Орлика, воїни захопили плацдарм, з якого почався наступ на Кіровоград. Понад тисячу солдатів та офіцерів нагороджено за ці бої орденами та медалями, а 13, у тому числі комдив, якому присвоїли звання генерал-майора, стали Героями Радянського Союзу.
На вістрі наступаючої 78‑ї гвардійської стрілецької дивізії діяла група зв’язківців 225‑го полку, до складу якої входив рядовий Максим Гриненко. Під нищівним вогнем противника зв’язківці, човен яких був розбитий вибуховою хвилею снаряда, вплав дісталися протилежного берега і налагодили телефонний зв’язок. Протягом першої ночі М. Гриненко 10 разів усував пошкодження на лінії. В ніч на 27 вересня гітлерівці, підтягнувши підкріплення, вкотре кинулися у контратаку. Після тривалого бою їм вдалося прорватися до берега Дніпра на двох ділянках і взяти у півкільце підрозділи 225‑го полку. Близько місяця тривали бої на плацдармі, в ході яких уродженець с. Нижня Сироватка на Сумщині гвардієць М.О. Гриненко одержав звістку про те, що його представлено до звання Героя Радянського Союзу.
Форсування Дніпра в районах Черкас і Кременчука почалось у 20‑х числах вересня. Вдалими були дії бійців і командирів 73‑ї дивізії С.А. Козака в боротьбі за плацдарм в районі Кременчука. Вийшовши рішучим кидком до Дніпра, комдив розділив дивізію й однією частиною імітував переправу, а іншою, основною, – вдарив по німецьких позиціях на лівому березі. Захопивши понтони й човни, воїни переправилися на правий берег ріки і відкрили артилерійський вогонь не тільки по контратакуючих військах противника, але й по тих його підрозділах, які були розсіяні на лівому березі. І тут велику допомогу під час форсування Дніпра надало місцеве населення. Мешканець с. Петрівка І.І. Гиря, зустрівши групу розвідників 233‑ї стрілецької дивізії, разом з ними пішов на виконання завдання. За допомогою відважного патріота розвідники переправилися через ріку, виявили розташування ворожих вогневих точок і визначили найзручніші місця для переправ. Одержавши поранення в бою, Іван Гиря продовжував боротися, багнетом і прикладом знищив трьох гітлерівців, а одного взяв у полон.
Самовіддано й мужньо билися з ворогом рядові та командири середньої ланки. 8 жовтня під час виконання бойового завдання відзначився командир однієї з рот 60‑ї гвардійської стрілецької дивізії лейтенант В.С. Отрощенко. З початком наступу він підняв свій підрозділ і з закликом «Стояти на смерть, знищувати ворога!» попереду бойових порядків кинувся в атаку. Незважаючи на поранення в голову, командир не залишив свою роту й виконав поставлене завдання.
Виняткову мужність і відвагу виявив у боях на одному з островів Дніпра військовий фельдшер І.С. Овсієнко. Незважаючи на сильний гарматно-мінометний вогонь противника, він по-пластунськи пробирався від траншеї до траншеї й надавав першу медичну допомогу. За день боїв він зробив понад 40 перев’язок та доставив поранених до переправи для подальшої евакуації в медсанбат.
Полковий інженер, гвардії капітан М.Д. Катренко, поблизу с. Власівка (на північ від Кременчука) забезпечив засоби переправи й чотири рази, долаючи Дніпро, переправив на протилежний берег 82 бійці, 12 тонн вантажів. Коли зав’язалися бої з противником, М.Д. Катренко організував евакуацію 465 поранених у тил.
Боротьба військ 5‑ї гвардійської армії за кременчуцький плацдарм тривала до 7 жовтня, однак розвинути успіх нашим військам тут не вдалося. До 13 жовтня 5‑а гвардійська армія була передислокована в смугу дії 37‑ї гвардійської армії генерал-лейтенанта М.М. Шарохіна. 37‑а гвардійська армія в перші дні боїв за Дніпро домоглася порівняно з іншими більших успіхів, оскільки не була обтяжена попередніми боями і йшла на зміну виснаженій 69‑й армії. Крім того, командуючий фронтом І.С. Конєв спрямував її вістря на ослаблену ділянку противника. Відсутність засобів переправи, відставання інженерно-понтонних та саперних частин затримали початок наступу. Трагічно закінчилася спроба розвідати можливості для переправи в районі Куцеволівки. Група розвідників, яка вночі переправилася на правий берег Дніпра, зустріла на своєму шляху нову перешкоду –озеро Лиман. За допомогою місцевої жительки Шашло група переправилася й через озеро, однак була помічена гітлерівцями. У сутичці, що зав’язалася на околиці села, десантники знищили близько 40 ворожих солдатів, але всі полягли геройською смертю.
У ніч на 28 вересня воїни 62‑ї гвардійської дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу, українця з Алтаю, гвардії полковника І.М. Мошляка почали переправу. Штурмова група з 50 чоловік, очолювана гвардії капітаном В.Л. Даньком, на трьох понтонах направилася до берега в районі Солошина. Водночас сотня десантників на п’яти човнах А‑3 рухалася до пристані на північ від с. Мишурин Ріг. На відбиті у ворога прибережні смуги висаджувалися все нові підрозділи. Німецькі війська чинили на західному березі Дніпра відчайдушний опір, маючи перевагу в танках (110 проти 9 у 37‑ї гвардійської армії). До 30 вересня вдалося переправити лише головні сили стрілецьких дивізій першого ешелону. Введення в бій додаткових з’єднань змінило співвідношення в живій силі на користь частин Червоної армії, однак гітлерівці мали подвійну перевагу в танках і стримували радянські війська, щоденно організовуючи 8–10 контратак. Відсутність потрібної кількості боєприпасів і засобів переправи, помилки в керівництві діями військ, міцна оборона противника спричинили значні жертви у радянських військах. Але, незважаючи на це, у важких боях на правому березі Дніпра вони завоювали плацдарм, з якого війська фронту перейшли в наступ у середині жовтня. Про масовий героїзм воїнів 37‑ї армії свідчить те, що 17618 з них нагороджені орденами та медалями, а 213 присвоєно звання Героя Радянського Союзу.