На Київському напрямі правофлангові з’єднання 4‑ї німецької армії та лівофлангові з’єднання 8‑ї танкової армії групи армій «Південь» відходили під натиском військ Воронезького фронту. В районі Києва 6 дивізій противника прикривали переправи. Інші 6 дивізій через два вцілілі мости перейшли на правий берег Дніпра й зайняли оборону на північ від столиці України. На ділянці від Ржищева до Черкас у цей час ворог мав 5 піхотних, 1 моторизовану і 3 танкові дивізії. Лівофлангові з’єднання 8‑ї німецької армії відходили на переправу біля Канева. На правому березі ріки на значному проміжку організована оборона противника була відсутня. З Києва в район Малого та Великого Букрина передислокувалася 19‑а танкова дивізія, з боку Канева – 34‑а піхотна дивізія. Таким чином, в районі Букрина во­­рог зосередив 10 дивізій.
Всього ж військам Воронезького фронту протистояло близько 26 дивізій – 19 піхотних, 6 танкових, 1 моторизована. Співвідношення сил загалом було на користь радянських військ: вони мали 35 стрілецьких дивізій, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 445.
Війська головного ударного угруповання Воронезького фронту почали виходити до Дніпра надвечір 21 вересня. Командуючий 3‑ю гвардійською танковою армією генерал П.С. Рибалко наказав почати форсування Дніпра в районі Григорівки військам 51‑ї мотострілецької бригади 6‑го гвардійського корпусу, якою командував полтавчанин підполковник М.С. Новохатько. Переправу біля с. Зарубинці мала здійснити 69‑а бригада 9‑го мехкорпусу полковника М.Д. Січніна.
22 вересня на правий берег Дніпра почали переправлятися десантні групи. Дві групи – штурмова та розвідувальна – увійшли в с. Зарубинці й з допомогою місцевих жителів та партизанів підготували переправу. З резерву фронту прибув 20-й понтонний батальйон. «Завмирала душа, коли тридцятьчетвірка заповзала на пором, коли на середині ріки вона потрапляла під вогонь і водяні смерчі накривали танк, – згадував ті події генерал-майор запасу В. Сазонов. – Та ось перша бойова машина торкнулася гусеницями правого берега й рушила на ворога. Пором за поромом курсували від берега до берега, і танки з ходу вступали у бій, нарощуючи силу удару на плацдармі». Але недостатня кількість засобів переправи стала причиною невиправдано великих втрат. Під шквальним вогнем противника червоноармійці долали водну перешкоду на колодах, дерев’яних щитах, дошках, бочках, набитих соломою плащ-наметах. При цьому тисячі з них потонули в холодних водах Дніпра, адже чимало було й таких, що не вміли плавати.
Геройськи билися з ворогом солдати й офіцери 69‑ї механізованої бригади, 1‑й мотострілецький батальйон якої був на вістрі атаки. Вміло маневруючи й застосовуючи несподівані удари з тилу та флангів, бійці повністю оволоділи Зарубинцями. Для відбиття контратаки піхоти й танків противника комбат Г.Т. Балаян відвів у засідку кулеметний взвод лейтенанта Б.С. Сидоренка. В критичний момент бою артилерія з лівого берега та штурмова авіація, що прикривала переправу, розсіяли танкову групу, а кулеметники відкинули піхотні підрозділи гітлерівців. 27 воїнів батальйону на чолі з Г.Т. Балаяном удостоєні звання Героя. Серед них і уродженець Полтавщини, старший лейтенант М.І. Симоненко, який виконував обов’язки заступника командира батальйону. 24–25 вересня батальйон продовжував боротьбу за розширення плацдарму й у ході наступу на села Луковиці та Григорівку знищив 2 танки, 2 автомашини, БТР, багато живої сили противника.
Воїнську доблесть під час форсування Дніпра виявили бійці 161‑ї стрілецької дивізії 40‑ї армії. Її командир генерал-майор П.В. Тертишний, який народився поблизу місця боїв, чітко організував дії своїх підрозділів, забезпечивши швидку переправу та успішний штурм плацдарму. За військову майстерність і мужність, виявлені при цьому, 17 воїнів, у тому числі П.В. Тертишний, підполковник В.М. Федотов, старший лейтенант І.В. Ланін, рядові О.Є. Орєхов, І.К. Грищенко, удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Й.П. Корчак, який загинув у грудні 1943 р., визволяючи рідні місця, удостоєний цього звання посмертно. Переправа відбувалась у винятково важких умовах, під безперервним вогнем артилерії та авіації ворога. Та все ж, групі бійців на чолі з начальником штабу 1036‑го артилерійського полку майором Й.П. Кор­чаком удалося переправити на протилежний берег 5 батарей, які негайно зайняли бойові позиції та вступили в бій. Незважаючи на сутички з ворогом, Й.П. Корчак налагодив переправу боєприпасів і гужового транспорту.
Рішуче та ініціативно діяли на Букринському плацдармі представники всіх родів військ. Так, командир телеграфного взводу 11‑го гвардійського окремого батальйону зв’язку (3‑й гвардійський корпус, 47‑а армія) гвардії лейтенант Б.Я. Скитиба з групою бійців протягнув кабельну лінію й установив зв’язок передового загону зі штабом корпусу, що розташувався на лівому березі. Вміло координуючи артилерійський вогонь, Б.Я. Скитиба неодноразово долав річку й усував пошкодження на лінії зв’язку.
29 вересня форсував Дніпро командир десантної групи з 16 бійців І.С. Бородавкін (народився у с. Дамашлін Сосницького району Чернігівської області). Маючи дві 57‑мі­ліметрові гармати й 20 ящиків снарядів, десантники зайняли вогневий рубіж на правому березі. Вже 2 жовтня командир особисто підбив 2 ворожі танки. 15 листопада в бою за висоту 311, – а це була могила Т.Г. Шевченка, – батарея Іллі Сергійовича вивела з ладу ще 3 німецькі бойові машини. Відважний офіцер був представлений до звання Героя Радянського Союзу.
Прикладом хоробрості й милосердя можуть служити дії санітарки роти 835‑го полку (237‑а стрілецька дивізія, 40‑а армія) Марії Захарівни Щербаченко. 21‑річна дівчина з Харківщини за 10 днів винесла з поля бою та надала першу медичну допомогу 112 пораненим. Вона особисто переправляла через Дніпро й доставляла до найближчого медпункту важкопоранених. Як і Б.Я. Скитиба, М.З. Щербаченко удостоєна звання Героя Радянського Союзу.
Рішучість і наполегливість під час виконання бойового завдання продемонстрував командир батареї 663‑го артилерійського полку (47‑а армія) старший лейтенант В.В. Бабій. 26 вересня один з полків, що закріпився на правому березі Дніпра в районі Канева, потрапив у вороже оточення. Закінчувалися боєприпаси й продовольство. Очолювана В.В. Бабієм група з 60 бійців прорвала кільце оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Відважний офіцер (родом з Одеси) невдовзі одержав радісну звістку про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.
В боях за плацдарм поблизу с. Студенець відзначилися воїни-українці з 47‑ї армії. Командир 1‑го батальйону 722‑го полку 206‑ї стрілецької дивізії капітан С.М. Мурза до війни вчителював на Чернігівщині. Війна змусила залишити гуманну професію і вже в 1941р. взяти в руки зброю. За два роки командир відділення сержант С.М. Мур­за виріс до комбата. В ході боїв за Дніпро його підрозділ першим переправився на правий берег, де стримував контратаки ворога до підходу основних сил.
Відважно діяли бійці та офіцери 1593‑го винищувального протитанкового артилерійського полку підполковника Щербинка, представленого за форсування Дніпра до Золотої Зірки Героя. Під його вмілим, розсудливим командуванням батарея лейтенанта Ковальчука підпалила 3 танки. Ще 5 танків знищила батарея старшого лейтенанта Деркача, 3 – батарея лейтенанта Щербини. На бойовому рахунку артилеристів старшого лейтенанта Потапенка – 4 підбиті ворожі танки.
В боях на Букринському плацдармі яскраво виявилася справжня воїнська доблесть багатьох і багатьох українців. Серед них є й такі, військова біографія яких сприймається як справді героїчна легенда…
Григорій Васильович Малинко одягнув шинель у 20 років і з перших місяців війни був на фронті. Влітку 1941 р. під с. Бабаківка на Сумщині чемпіон України з вільної та французької боротьби, силовий жонглер Григорій Малинко дозволив собі порушення військової дисципліни: він не виконав наказ про відступ, залишився наодинці з ворогом. Відстрілявши з 76‑міліметрової гармати ящик снарядів, Григорій 18 км тягнув на собі гармату до своїх, за що одержав… гауптвахту, а згодом – офіцерське звання.
Вперше він був поранений уже на четвертому місяці війни. В травні 1942 р. у районі Харкова кулі та осколки вп’ялись у ліву руку, праве плече, шию та голову. Того ж року осколок снаряда роздробив йому колінний суглоб. З госпіталю лейтенант не комісувався, як наполягали лікарі, а знову прорвався на передову. Під Золотоношею – нове поранення в шию та голову. Через тиждень оповитий бинтами Малинко втік з госпіталю на передову.
А потім був Дніпро, де батарея артилерійського дивізіону 7‑ї гвардійської мехбригади 3‑го ГСМК однією з перших захопила плацдарм на правому березі ріки поблизу с. Селище. Керуючи діями артилеристів та піхоти, гвардії старший лейтенант Малинко отримав чергове поранення, але не покинув своїх бійців. Журнал «Коммунист Вооруженных Сил» так описує подальший перебіг подій: «…У ті дні Малинко став жертвою трагічної випадковості, від якої на передньому краї не застрахований ніхто. Через роки йому розповіли, що до місця, де він перебував з артилеристами, тягнули прямий телефонний провід: з Малинком хотів говорити сам Сталін. Але зв’язківці не встигли. …Осколком крупнокаліберного снаряда убило командира мінометної батареї Сергія Мосіка. Григорія Малинка знайшли тут же на бруствері з розбитою грудною кліткою. Обох поховали в цьому ж окопі. Доповіли Верховному про те, що трапилося. Наступного дня поруч проходила група наших солдатів. Побачили: грунт ніби ворушиться… Швиденько розкопали. В офіцера, загорнутого в плащ-намет, ледве прощупувався пульс...
Малинко опритомнів через півтора місяця в госпіталі.
Вага його зі 130 кілограмів упала до п’ятдесяти… Він перетворився в обтягнутий шкірою скелет. Найменший рух рукою чи ногою викликав жахливий біль.
Один осколок пройшов навиліт, ледь не зачепивши оболонку легенів, інший застряг у серці. Хірурги не стали його чіпати...»[1].
Але й на цей раз, виявивши жагу до життя, він переміг смерть. І продовжував воювати. В 1944 р. під час переправи через Березину одержав тяжке поранення, після якого на фронт уже не повернувся.
Однак після всього цього Григорій Малинко зумів ще стати майстром спорту з самбо, класичної та вільної боротьби, триразовим чемпіоном СРСР та 17‑разовим чемпіоном України. А звання Героя Радянського Союзу, до якого двічі представлявся, так і не було йому присвоєно...
Протягом 22–24 вересня війська 3‑ї гвардійської танкової та 40‑ї армій створили на західному березі Дніпра кілька плацдармів поблизу Ржищева, Великого Букрина, Григорівки. Однак у повному обсязі завдання Ставки виконане не було. Через відсутність засобів переправи, невдалі дії повітрянодесантних військ, погану організацію збору розвідданих на кінець дня 26 вересня на Букринському плацдармі дві армії мали лише сім 76‑міліметрових гармат, 29 120‑міліметрових мінометів і 31 танк. Бої набули затяжного, виснажливого й кровопролитного характеру. Лише за 5 днів на Букринському плацдармі частини 40‑ї армії відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з’єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літако-вильотів[1].
Бої були настільки запеклі, що у вирви разом з водою стікали струмочки крові. На островах Козачий та Ольжинський висадився батальйон 342‑го стрілецького полку 136‑ї дивізії 38‑ї армії. Червоноармійці лишилися без підтримки авіації та артилерії. Із загальної кількості понад 800 бійців та офіцерів уціліло всього тільки п’ять воїнів!
На Букринському плацдармі загалом полягло близько 40 тис. радянських воїнів.
Загальний розвиток подій на Букринському плацдармі засвідчував, що в цьому напрямі буде важко домогтися серйозного успіху. Це зумовлювалося цілою низкою факторів, визначальним серед яких був відрив передових наступаючих частин Червоної армії від своїх баз. Так, артилерія розтягнулася на 150–200 км на схід від Дніпра, боєприпаси, пальне й засоби подолання водних перешкод були ще далеко в тилу. Зенітно-артилерійське та авіаційне прикриття тих, хто форсував ріку, практично було відсутнє. Фронт не мав запасів димових засобів: 30 тис. димових шашок і 74 тонни димосуміші перебували в районі Ростова-на-Дону й не могли бути переправлені до Дніпра через перевантаженість залізниці. Крім того, невдало було обрано місце для завоювання плацдарму та наступних дій, оскільки рельєф місцевості виключав або надзвичайно ускладнював застосування танків і самохідних установок.
Однією з головних причин повільного розширення захоплених плацдармів виявилось несвоєчасне висування до ріки понтонно-мостових частин, які мали забезпечувати переправу танків, важкої артилерії і піхоти. В результаті переправа танків здійснювалась, у кращому випадку, на 3–4‑й день з початку форсування ріки, а в 3‑й гвардійській танковій армії – фактично аж на 7‑й день (до того часу переправлено всього 8 танків). Дивізійна артилерія й артилерія підсилення також переправлялися на 3–4‑й день. Таким чином, війська протягом цього часу вели бої на плацдармі без танків і підтримувалися вогнем артилерії лише зі свого берега.
У зв’язку із запізнілим виходом до ріки понтонно-мостових частин наплавні та комбіновані мости наводилися лише на 8–11‑й день. У смузі Воронезького фронту перший міст був наведений лише на 19‑й день з початку форсування ріки.
Сильні артилерійські та авіаційні дії противника ускладнювали будівництво постійних мостів. Наприклад, постійний міст через Дніпро в смузі 3‑ї гвардійської танкової армії Воронезького фронту був збудований лише на 20‑й день після початку форсування, оскільки авіація та артилерія противника неодноразово руйнували його… Щоб переправити основні сили 37‑ї армії Степового фронту, потрібно було 12 днів.
Вказані обставини змусили радянське Головнокомандування відмовитися від подальших наступальних дій у районі Букрина і завдати головного удару з Лютізького плацдарму.
Плацдарм на північ від Києва був відбитий військами 38‑ї армії під командуванням генерал-лейтенанта М.Є. Чібісова. Рішучі дії командного складу в поєднанні з ініціативністю та самовідданістю рядових бійців, молодшого командного складу дозволили з ходу розпочати форсування Дніпра. Першими це зробили воїни 842‑го та 836‑го полків 240‑ї дивізії, якою командував уродженець Кіровоградщини полковник Т.Х. Уманський. Жителі Придніпров’я брали активну участь у підготовці та переправі радянських військ через ріку. Тільки поблизу сіл Козаровичі та Старосілля місцеві селяни передали воїнам понад 330 відремонтованих рибальських човнів. Безпосередньо на переправі вдень і вночі працювали ланковий рибальської артілі М.І. Коваленко, старі рибалки С.Т. Повінчаний і Т.Є. Шиян. Біля с. Сваром’я 66‑річна мати двох синів, які воювали в Червоній армії, Горпина Павлівна Тригуб на схованому від німців човні перевозила солдатів, боєприпаси та продовольство.
Першою форсувала Дніпро 26 вересня група сержанта П.П. Нефьодова. Зустрівши шалений опір противника, десантники протягом 20 годин утримували відвойований клаптик землі. Командир групи П.П. Нефьодов, а також молодший сержант П.О. Тесленко та рядовий М.Т. Панченко за цей подвиг удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Хоробро билися сини України за рідну придніпровську землю на всіх ділянках плацдарму. Бійці взводу автоматників на чолі з лейтенантом Л.Є. Усенком перебралися на правий берег і, ведучи безперервні бої з ворогом, прикривали переправу 931‑го стрілецького полку. Полонений гітлерівець засвідчив, що в бою з радянськими десантниками його підрозділ втратив 27 чоловік. 26‑річний лейтенант Л.Є. Усенко удостоєний за цей бій звання Героя Радянського Союзу. Таке ж високе звання заслужив своїми сміливими та енергійними діями командир 5‑ї стрілецької роти 842‑го полку старший лейтенант П.Л. Лещенко. Разом з бійцями він заглибився в розташування противника на 300 м і, відкинувши його від берега, дозволив іншим підрозділам свого полку переправитися через Дніпро.
У ніч на 2 жовтня воїни 7‑го гвардійського повітрянодесантного полку (60‑а армія) під командуванням гвардії майора Г.Д. Кошмяка форсували Дніпро в районі с. Стра­холісся й вклинились у розташування противника на 27 км. У кровопролитних боях бійці та командири полку втримали плацдарм до 28 жовтня. Лише 7 жовтня полк відбив атаку 4 батальйонів ворожої піхоти, підтриману 20 танками й авіацією, поблизу с. Медвин Чорнобильського району. Рішучі дії киянина Г.Д. Кошмяка були високо оцінені командуванням: його представили до звання Героя Радянського Союзу. Відважний офіцер, який протягом війни одержав 5 поранень, згодом став підполковником, начальником штабу дивізії.
Воїни 167‑ї Сумської Червонопрапорної стрілецької дивізії генерал-майора І.І. Мельникова та 232‑ї Сумської стрілецької дивізії генерал-майора І.І. Улітіна створили ще один плацдарм у районі Вишгорода. Незабаром обидва плацдарми злилися в єдиний Лютізький плацдарм.
Зірки Героя за бої на Лютізькому плацдармі удостоєний командуючий 5-м гвардійським танковим корпусом, уродженець Київщини, генерал-лейтенант А.Г. Кравченко. Після 300‑кілометрового маршу його танкістам потрібно було подолати спочатку Десну, а потім Дніпро й з ходу вступити в бій проти ворожих танків на Лютізькому плацдармі. Допомогу танкістам у переправі через Десну надавали місцеві рибалки І. Горбунов і С. Кривенко, які в холодній воді позначали перехід для важких бойових машин. Протягом доби близько 70 танків подолали складну водну перешкоду й рушили до Дніпра. Здійснивши нічний удар у фланг ворожого угруповання, танкісти генерала А.Г. Кравченка відрізали йому шлях відступу на північ. Гвардійці зайняли Ново-Петрівці, північну частину Мощуна, частину Вишгорода і значно розширили Лютізький плацдарм.
І все ж, незважаючи на героїзм бійців та офіцерів, дві спроби наступу з Лютізького та Букринського плацдармів, здійснені радянським командуванням 11–12 і 20–21 жовтня, скінчилися невдачею. Незавершеність цієї операції пояснюється тими ж причинами, що визначили безперспективність букринського напряму. Крім того, радянським військам не вдалося розгромити ворожі частини, які чекали на переправу на канівській та київській ділянках фронту. Запізніле введення в дію 3‑ї гвардійської танкової армії та 1‑го гвардійського кавалерійського корпусу, відсутність флангових ударів по відступаючих німецьких з’єднаннях, недостатнє використання авіації для боротьби з наземними військами дозволили противнику зайняти оборонні рубежі на правому березі Дніпра, добре укріпити бойові позиції.
Лютізький плацдарм, створений військами 38‑ї армії та 5‑го гвардійського танкового корпусу, на початку листопада 1943 р. був використаний Ставкою для розгрому київського угруповання противника. Північний край плацдарму утримували з’єднання 60-ї армії генерал-лейтенанта І.Д. Черняховського та 13‑ї армії генерал-майора М.П. Пухова. З району Букрина вирішено було непомітно для командування вермахту перемістити 3‑ю гвардійську танкову армію, окремі частини, які діяли в смузі 40, 27 та 47‑ї армій, а також 1‑й гвардійський кавалерійський корпус. Всі переміщення військ відбувалися тільки вночі. Вдень же на «своїх» місцях були макети танків, артилерійських батарей, у попередньому режимі працювали радіостанції, здійснювалась артилерійська обробка ворожих позицій. Щоб заплутати абверівських агентів, командування фронту «розповсюдило» фальшивий наказ про перехід до оборони з розрахунком, аби його зміст став відомим ворогу. З 25 жовтня до 1 листопада передислокація в основному завершилася.
Таким чином на 324‑кілометровому відрізку 1‑го Українського фронту[1] було зосереджено 47 стрілецьких дивізій, 2 стрілецькі бригади, 2 кавалерійські дивізії, в яких налічувалось 675 танків і САУ, 700 літаків проти 33 дивізій, 400 танків і САУ та 665 літаків у противника. Наступ з Лютізького плацдарму головного ударного угруповання повинна була підтримувати 2-а повітряна армія генерал-лейтенанта С.А. Красовського. Внаслідок перегрупувань 38‑а армія під командуванням генерал-полковника К.С. Москаленка, яка наступала на головному напрямі, переважала противника на ділянці прориву в 3 рази в піхоті, в 4,5 раза в артилерії, в 9 разів у танках.
Стратегічною метою командування 1-го Українського фронту було розгромити ударом з півночі київське угруповання противника та обхідним маневром звільнити Київ. Надалі передбачався вихід у глибокий тил групи армій «Південь» і створення сприятливих умов для визволення Правобережної України. 1 листопада війська 40 та 27‑ї армій почали активні дії в районі Букрина. І хоча чотириденні бої помітних успіхів не принесли, командування вермахту все ж було змушене ввести в дію з резерву танкову дивізію СС «Рейх» і дві дивізії з-під Черкас.
Головного удару з Лютізького плацдарму було завдано 3 листопада. Командуючий групою армій «Південь» Е. Манштейн визнавав: «Було незрозуміло, чи має цей наступ далекосяжну мету, чи противник поки що намагається зайняти на захід від Дніпра необхідний йому плацдарм. Незабаром з’ясувалося, що 4‑а армія не зможе утримати своєї смуги на Дніпрі».
Навальний наступ 60‑ї армії І.Д. Черняховського вже протягом першого дня відкинув противника на 20 км, впритул до Димера; війська 38‑ї армії, зустрівши посилений опір ворога, зуміли подолати першу смугу укріплень і вийти до другої в районі Пущі-Водиці. З метою активізації дій на головному напрямі вранці 4 листопада в наступ перейшла 3‑я гвардійська танкова армія. В цей же день командування 38‑ї армії кинуло в бій зведений загін у складі 126 та 367‑го полків 71‑ї стрілецької дивізії, 127 та 128‑го загороджувальних загонів і учбового батальйону. «Одержане завдання швидкими темпами розвинути наступ і до кінця дня оволодіти населеними пунктами Вітою-Литовською та Пироговим загін виконав з честю, – згадував маршал К.С. Москаленко. – Незважаючи на ізоляцію загону від армії та відсутність підтримки артилерії, він діяв рішуче. Перерізавши шлях, що вів на Київ уздовж Дніпра й оволодівши населеним пунктом Вітою-Литовською, зведений загін полегшив дії ударного угруповання 38‑ї армії. Противник уже не зміг скористатися найближчим шляхом для перекидання військ до міста».
А в цей час з’єднання 38 та 3‑ї гвардійської армій вели запеклі бої в районі Пущі-Водиці, де гітлерівцям удалося зберегти артилерійські порядки. Командування цих армій вирішило продовжити наступ і вночі. Щоб приголомшити ворога, водії танків увімкнули сирени та фари й при підтримці піхоти рушили в нічну атаку. Частини 7-го гвардійського танкового корпусу генерала К.Ф. Сулейкова вийшли до північної околиці Святошина і перерізали шосе Київ–Житомир. У цьому бою відзначився гвардії сержант М.І. Ахтирченко, бойова машина якого першою увірвалася до Святошина. Знищивши 2 протитанкові гармати, 4 автомашини, екіпаж «тридцятьчетвірки» вийшов на магістраль Київ–Житомир, де врізався в колону противника, здійснивши два танкові тарани. Гітлерівці зосередили сильний вогонь на танку, командир якого дістав важке поранення. Розвернувши бойову машину, М.І. Ахтирченко почав гусеницями трощити автомобілі німців. Всього екіпаж знищив 20 автомашин, 40 підвід, багато живої сили противника, а також захопив значні трофеї. 25‑річний сержант з Харківщини М.І. Ахтирченко за сміливі дії удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Самовідданими й рішучими діями відзначились бійці 1318‑го полку (38‑а армія). В бою за с. Гута-Межигірська 20‑річний рядовий О.П. Стахорський (народився у Києві) знищив кулеметне гніздо ворога, яке перешкоджало просуванню відділення, і одним з перших увірвався до населеного пункту. Його однополчанин О.Я. Панченко – уродженець с. Калантаїв (нині Світловодського району Кіровоградської області) – також одним з перших пробився до розташування ворога в с. Гута-Межигірська, зняв двох вартових і захопив склад боєприпасів. 12 жовтня, відбиваючи контратаку противника, знищив вогневу точку. Через три дні в одному з боїв О. Панченко загинув. Обидва наші земляки стали Героями Радянського Союзу посмертно.
Драматично склалася доля механіка-водія Марії Лагунової. В одному з боїв на підступах до Києва її танк вийшов на артилерійську позицію ворога. Після того, як була зім’ята одна гармата, інша з укриття підбила «тридцятьчетвірку». Екіпаж залишив машину, але другим снарядом дівчину важко поранило. М. Лагунова потрапила до госпіталю, а однополчани отримали звістку про її смерть. Однак, навіть втративши обидві ноги, героїня знайшла в собі сили повернутися до активного життя. Кавалер багатьох орденів і медалей Марія Іванівна Лагунова проживає в Броварах, які визволяла, є почесним громадянином міста.
Багато славних подвигів здійснили в боях за Київ сини України. Їхня солдатська доблесть доповнювалася військовим хистом, рішучістю і вправністю командирів. Прикладом можуть служити дії начальника армійської оперативної групи гвардійських мінометних частин гвардії полковника Й.С. Юфи. Протягом триденних боїв за місто з’єднання під його командуванням знищили 2 полкові штаби, 10 танків, 38 бліндажів, 13 спостережних пунктів, 30 кулеметних точок, кілька артилерійських та мінометних батарей і близько 3 батальйонів піхоти противника.
5 листопада в дію вступили 1‑й гвардійський кавалерійський корпус генерала Р.К. Баранова та 1‑а окрема Чехословацька бригада під командуванням полковника Л. Свободи. В складі бригади було чимало українців Закарпаття, які в роки окупації краю Угорщиною перейшли до Радянського Союзу. Пліч-о-пліч зі своїми чеськими та словацькими побратимами вони відважно билися за визволення столиці України. Під час бою на Брест-Литовському шосе і на території заводу «Більшовик» відзначилися танкісти під командуванням Степана Вайди та Андрія Романа, автоматники Попович, Молнар, Бігар, Юртин та ін. Першим на бульвар Шевченка прорвався екіпаж С. Вайди, який став Героєм Радянського Союзу та Героєм Чехословаччини. На жаль, ці найвищі нагороди йому присвоєно посмертно.
Значну допомогу наземним частинам у ході операції причиною невиправдано великих втрат.
Стратегічним наслідком літньо-осінньої кампанії 1943 р. стало звільнення Лівобережної України, що позбавило гітлерівську Німеччину важливого джерела сировинних, енергетичних, продовольчих і трудових ресурсів. Водночас визволення значної території України відкрило додаткові можливості для постачання Збройних сил Радянського Союзу, поповнення військових частин під час мобілізації українського населення. Перемога на Дніпрі мала велике моральне значення для радянських людей, зміцнювала їхню віру в остаточну перемогу над агресором.