“Раковою пухлиною” на тілі України укорінювався військово-промисловий комплекс: виробництво зброї, військові полігони, злочинна концентрація боєприпасів, хімічної зброї масового знищення, ракетних комплексів. Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї й різноманітних видів військової техніки, в тому числі найсучаснішої. Нарощував потужності харківський завод-гігант із виробництва танків. У Дніпропетровську за короткий час було споруджено найбільший у світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки “Південмаш”, що обслуговував в основному військове відомство. Замовлення військовиків розміщувались практично на всіх заводах республіки. На кожному з них існували закриті цехи, “поштові ящики”, де концентрувалися найбільш кваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, вчені. Сюди ж направлялись найбільш якісна сировина і матеріали.

Військово-промисловий комплекс став “державою в державі”. Військові радгоспи, військові бази, аеродроми, порти, полігони, військові містечка розкинулися на території в 42 млн. гектарів. Це становило 2 відсотки всієї території СРСР (тобто площу, яка дорівнювала 2/3 території України) (Изюмов А., Кортунов А., Тепляков Ю. Чудовище. Штрихи к портрету ВПК// Век ХХ и мир. – 1991.- №10.- (3 марта)).

Видимість зростання виробництва та деяке збільшення доходів населення забезпечувалося за рахунок вивозу сировини, насамперед нафти, а також за рахунок проїдання основного капіталу, економії на оновленні устаткування підприємств. Окозамилювання посилювало неминучу кризу. Перебудову довелося розпочинати без валютних резервів на фоні численних аварій через застаріле обладнання підприємств.

У 70-80-ті роки радянський ВПК ще почував себе досить впевнено. Лише в 1984 р. було продано зброї майже на 25 млрд. доларів. Щорічна закупівля її однією Лівією (4 млрд. дол.) покривала половину вартості хлібного імпорту (8 млрд. дол.) (Джемаль Г. Жандарм Европы. Мондиалистская версия перестройки СССР // Век ХХ и мир.- 1991.- № 10.- с.14.)

З огляду на ці факти слід говорити про багатоступеневе "проїдання" ресурсів. "Третій світ" продавав сировину розвинутим капіталістичним країнам і скуповував радянське озброєння, а СРСР за виручені кошти купував на Заході товари широкого вжитку.

Контроль над оборонною промисловістю і військовою політикою здійснювало вище керівництво КПРС. Роль Політбюро посилилася, коли в 1973 р. до його складу ввійшли міністр оборони і голова КДБ. Займалася військовою політикою і Рада оборони. Про її існування стало відомо лише в 1976 р., коли Л.Брежнєву присвоїли звання маршала. Невдовзі було оголошено, що він ще є і головнокомандуючим Збройними Силами СРСР.

Опорою ВПК у верхах були його колишні керівні кадри – генеральні директори, міністри тощо. ВПК завжди був одним із головних постачальників номенклатури, що призводило до мілітаризації державної ідеології. Країна, по суті, мала економіку військового типу. Аж до розвалу СРСР діяв принцип не "скільки можна" виділити коштів на військові видатки, а принцип "скільки потрібно". І заправляв усім цим "військово-ідеологічний комплекс”, до якого входили верхівка КПРС, партноменклатура, верхівка всієї промисловості, вищий генералітет, а також КДБ.

Всі ці силові структури були тісно переплетені в один клубок. Вони чудово почували себе саме в умовах воєнізованої економіки. Їм дозволялося все. І коли вони говорили: головне – була б держава, вони мали на увазі саме державу власного розуміння і свого благополучного існування.

Мілітаризація мислення доходила до того, що доктрина державної безпеки розглядалася практично лише у воєнному аспекті, хоча безпека – це і економіка, і культура, і інформація, і екологія, і кожна з цих сфер мусила б бути предметом державної турботи.

Становий хребет ВПК являло керівництво армії і оборонні підприємства. Це був додатковий фактор централізації радянської економіки. Він не знав ні національних меж, ні місцевих особливостей, ні республіканських кордонів, натомість мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур. Розростання воєнного сектора економіки до розмірів, не виправданих не лише потребами оборони, а й здоровим глуздом, ставило в надто складне становище інші сфери виробництва і особливо негативно позначалося на життєвому рівні населення, на розвитку соціальної сфери.

На фоні зростаючого ВПК промисловість, що займалася виробництвом товарів народного споживання, виглядала жалюгідно. Переважна більшість обладнання, техніки, технології підприємств легкої і харчової промисловості були застарілими, а ефективність роботи низькою. Ставлення до цієї галузі виробництва також було зневажливим. Зрозуміло, все це “перекочовувало” в якість продукції, яка не витримувала ніякого порівняння із західними аналогами. Дефіцитність продукції породжувало таке явище, як “тіньове виробництво”. Воно вело до збагачення групи ділків. Це позначалось на загальносуспільній атмосфері суперечностями соціального плану, кризою моралі, довіри до владних структур. Суспільство почало ділитися на дві частини: ті, хто чесно працював на виробництві, в культурі, сфері науки, охорони здоров’я чи культури – бідували; ті ж, хто мав доступ до “тіньової економіки” і “дефіциту” – непомірно збагачувались. Пристаріле “партійне керівництво” вважало за можливе відмовчуватись. Щоправда, з високих трибун “боротьба з тіньовиками” велась більш ніж запекло.