Особливо відчутно кризові явища позначалися на сільському господарстві. Неефективність, зашкарублість колгоспно-радгоспної системи в 70 – 80-ті роки проглядалась вже неозброєним оком. Приріст аграрного сектора економіки України в роки дев'ятої п'ятирічки в порівнянні з попередньою п'ятирічкою значно зменшився. План, орієнтований на 20 % приросту виробництва, не був виконаний. Тенденція до спаду сільськогосподарського виробництва збереглася і у наступні роки: десята п'ятирічка (друга половина 70-х років) давала щорічно лише 1,5 % приросту продукції аграрного сектора економіки; а в роки одинадцятої п'ятирічки – всього 0,5 % (Історія України.- У., 1997. – с.353).

Не можна сказати, що питаннями розвитку аграрного сектора виробництва керівництво не турбувалось. Партійна преса переконувала, що вони перебували в центрі уваги партійних і радянських органів, ставилися для всебічного обговорення на всіх з'їздах КПРС, на з'їздах Компартії України, на сесіях Верховної Ради УРСР. І дійсно, протягом 60-80-х років ці проблеми близько 20 разів розглядалися на пленумах ЦК Компартії України та зборах активів республіканської парторганізації. Апогеєм розгляду стала Продовольча програма, затверджена травневим 1982 р. пленумом ЦК КПРС.

За замислом авторів Програми, її реалізація протягом 8 років мала забезпечити населення країни основними видами продовольства. Виконання Продовольчої програми оголошувалося всенародною справою. На її підтримку були спрямовані кращі пропагандистські сили держави. У відповідності з тогочасною практикою, Продовольча програма була розроблена і в Україні.

Загалом, Програма була спрямована на стимулювання розвитку аграрного сектора. Разом із тим, її реалізація викликала до життя новий комплекс суперечностей, подолання яких у межах існуючої системи вже було справою нереальною. Позитивним явищем стало зростання капіталовкладень у сільське господарство: від 15,8 млрд. крб. у восьмій п'ятирічці до 22 млрд. крб. у дев'ятій, 25,5 млрд. крб. у десятій і 30,5 млрд. крб. в одинадцятій. Збільшувалося виробництво більш досконалої сільськогосподарської техніки. Майже в 10 разів ( порівнянні з 1960 роком) зросла поставка мінеральних добрив (История Украинской ССР. Том 10. – С. 265 – 271). Але все це спливло безслідно: величезні капіталовкладення супроводжувались мізерними прибутками, практично повсюди панувала безгосподарність, пропагандистська компанія руйнувала “останній розумний глузд” селянина.

Інша картина спостерігалась на присадибних ділянках селян. Займаючи 5—6 % сільськогосподарських угідь республіки, ці ділянки давали третину всього обсягу виробленого м'яса, чверть молока і майже 40 % картоплі.

Досвідчені вчені-економісти, партійні керівники і господарники шукали вихід із ситуації і не знаходили його. Недосконалість колгоспно-радгоспної системи, в рамках якої розвивалося сільське господарство України, була очевидною. Система орієнтувалась на екстенсивний розвиток аграрного сектора республіки, узгоджувалася з низьким рівнем культури землеробства, просто непристойною відсталістю тваринництва. Вона не була пристосована до саморозвитку, а тому й стримувала впровадження досягнень науки і техніки, застосування прогресивних та індустріальних технологій. Науково-технічна революція з її успіхами в селекції, біотехнології, агрохімії мало торкнулася сільського господарства України. Низка проблем виникла в частині зберігання продукції і доставки її до споживача. У деяких господарствах доходило до того, що 70 % врожаю овочів і фруктів гинуло в полі і в саду, тоді як у місті люди не знаходили томатного чи яблучного соку, свіжих овочей та фруктів. Надто високими були втрати й інших видів сільськогосподарської продукції. Система її зберігання нагадувала звалище побутових залишків. Левова частка сільгосппродукції втрачалась під час її недосконалої переробки. Масовими стали виїзди держслужбовців, працівників НДІ, викладачів і студентів для роботи на овочевих базах, де в системі безладдя господарювали тіньовики, постачальники і ділки.

Рядовий колгоспник і робітник радгоспу, як і в минулому, був мало заінтересований у результатах своєї праці. Продуктивність праці в сільському господарстві України була в п'ять разів нижча, ніж у США, в три-чотири рази нижча, ніж у Бельгії, Нідерландах, Франції. Передові агропромислові технології та форми організації праці, зорієнтовані на кінцевий результат, не приживалися. Прагнучи зберегти низькі ціни на продовольчі товари, держава змушена була вводити систему доплат на м'ясо, молоко. Це, знову ж таки, збільшило навантаження на бюджет.

Перспективи побудови комуністичного суспільства відсовувались на невизначений термін. “Світле майбутнє” для мільйонів сільських жителів, особливо молоді, проглядалось вкрай невиразно. Залишаючи роботу в колгоспах і радгоспах, молодь із надією поглядала на місто, навіть не підозрюючи того, що там їх очікували некваліфікована праця, напівзруйновані, занехаяні гуртожитки, десятилітнє очікування квартири й постійна роздвоєність між містом і селом, внутрішньою працелюбною натурою й обмеженими можливостями трудової, а тим більше творчої самореалізації. Щоправда, частина сільської молоді, особливо та, яка поступила на навчання у вищі навчальні заклади й здобула професію, гідне “місце під сонцем” для себе все ж виборола.

60-ті – 80-ті роки стали періодом різкого зменшення сільського населення країни. Питома вага сільських жителів у складі всього населення Української РСР у цей час знизилася. Мільйонні маси селян, переважно молоді, потягнулися до міста. Швидко зменшувалася кількість осіб, зайнятих у сільськогосподарському виробництві республіки. За цей період середньорічна кількість колгоспників, робітників і службовців радгоспів та міжгосподарських підприємств зменшилася на третину. Темпи зменшення числа зайнятих у колгоспах України були в два рази вищими, ніж у цілому по СРСР. В умовах низької продуктивності праці, відсутності необхідної техніки це зумовило гострий дефіцит робочої сили в аграрному секторі. Тисячі студентів, робітників, інженерно-технічних і наукових працівників змушені були протягом весняно-осіннього сезону працювати на полях республіки, на переробних підприємствах, овочевих базах тощо. Якість безоплатної праці, її продуктивність наближались до нульової позначки.

Одночасно зі зменшенням чисельності зайнятих у сфері сільськогосподарського виробництва надзвичайно швидко зростав управлінський апарат усіх рівнів – від керівництва колгоспів і радгоспів до службовців центральних відомств, контролюючих виробництво і переробку сільськогосподарської продукції. На районному рівні на початку 60-х років апарат управління місцевими колгоспами і радгоспами, діючий у структурі райвиконкомів, налічував у середньому 20 чоловік. Після чергової реорганізації управління сільським господарством (середина 80-х років) були утворені районні агропромислові об'єднання (РАПО), в кожному з яких працювало в середньому 60 чоловік. Це зростання в умовах застою в сільському виробництві свідчило про навальне посилення бюрократичних тенденцій в управлінні аграрним сектором економіки. Численні управлінські ланки щораз більше відривалися від села з його реальними проблемами, керуючись у своїй діяльності насамперед власними інтересами.

Деструктивні процеси на селі посилювались. Вони руйнували основи сільськогосподарського виробництва. Наростаючими темпами знищувалося основне національне багатство України – її землі. Близько 2 % найкращих ґрунтів було змито штучними морями та великими водосховищами, утвореними в басейні Дніпра та інших регіонах України, які були підтоплені або засолені; 6 % території, придатної для сільськогосподарського використання, опинилося в критичному стані в результаті ерозії; під промислові об'єкти в Україні відходило щорічно 135 – 140 тис. га землі. Землезабезпеченість у республіці на душу населення різко скоротилася. Якщо в 1955 р. вона дорівнювала 0,91 га, то у 1988 р. – 0,67 га. У промислово найрозвинутіших областях України – Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та інших таке скорочення було ще більшим.

Серйозної шкоди державі завдала спроба розширення площі оброблювальних земель шляхом меліорації. Величезні капіталовкладення давали мізерний ефект. Значна частка осушених ґрунтів у сільськогосподарському виробництві не використовувалися. Там, де осушені та зрошувані землі засівалися, врожаї часто були нижчими від запланованих і не відшкодовували капіталовкладень на їх покращення.

Не менші негативні наслідки мало й масове переселення жителів малих населених пунктів (“хуторян”) до центральних садиб. З’явилася назва: “малоперспективні села”. Їх руйнували, майже насильницьки переселяючи їх мешканців до центральних садиб. “Висихали” історичні джерела українського народу, а в цей час, переселення супроводжувалось гучною пропагандистською тріскотнею. Мало хто міг передбачити чи здогадатись про ті згубні наслідки, які охоплять село вже через якихось п’ять-десять років. Руйнувались не просто села. Руйнувалась система цінностей, створена народом. Кидаючи своє, нажите, людина втрачала віру в перспективу і, як правило, тікала від землі, сільськогосподарської праці, втрачала почуття господарськості, відповідальності за землю і хліб, природу і родину, історичну традицію і майбутнє.

Різко впала культура сільськогосподарського виробництва. Погіршувалося використання земель, винищувалися сади, невпізнано змінювалися українські краєвиди. На місці квітучих сіл з їх ошатними присадибними ділянками виникали пустки і руїни. Народне господарство України вступило в смугу глибокої кризи. Головна причина цієї кризи полягала в неефективності, нежиттєздатності системи господарювання, яка нав’язувалась.

На це були об'єктивні причини. Із приблизно 100 млн. працюючих в СРСР 30-40 млн. було зайнято в оборонній промисловості. СРСР втягнувся в нееквівалентний обмін з іншими країнами, торгуючи в основному сировиною, оскільки торговельні партнери, в тому числі й соціалістичні, не хотіли купувати в нього готову продукцію через її низьку якість. Головними внутрішніми причинами були: неправильний напрям господарського розвитку країни, невідповідність системи планування, стимулювання і керування радянської економіки сучасним вимогам.

Взятий колись курс на надіндустріалізацію тривав, хоча необхідність у ньому відпала, при штучному гальмуванні галузей легкої промисловості.

Робота в колгоспі ставала невигідною. Там селянин міг в середньому за день заробити 1 крб. 30 коп., а на своїй присадибній ділянці – 3 крб. 50 коп. Система планування, стимулювання і керування промисловістю, яка склалася в 30-ті роки, залишалася незмінною, на адміністративних методах планування і керівництва.

У країні фактично були відсутні вартісні відношення, ціни не грали жодної ролі. Скрізь панував централізований розподіл.

Відторгнення людини від власності не могло призвести до іншого. “Не своє”, тобто колгоспне, державне тощо, не спонукало до творчості, бережливості, господарськості, гасило ініціативу, спонукало до “втечі в інше середовище”. Прагнення партійно-державних верхів будь-що зберегти стару систему управління промисловістю, колгоспно-радгоспний спосіб господарювання лише поглиблювало кризу. Країна вступила в широку смугу суспільного застою.

Відчуження в економічній сфері проникло і у сферу духу. Соціалістичні ідеали, сприйняті масовою свідомістю почасти на віру, почасти під дією справді соціалістичних перетворень у перші пожовтневі роки, захиталися під могутнім натиском орієнтацій, що виходили з відроджуваного на новому ґрунті почуття невдоволеності життям.