Захопивши владу, нове керівництво розпочало з перегляду деяких «нововведень», ініційованих М.Хрущовим. Насамперед, було скасовано реформу партійного апарату. Як відомо, в 1962 р. М. Хрущов поділив партапарат на міський і сільський. Результати поділу були мінімальними. Стан справ у промисловості і в сільському господарстві залишався тривожним. Понад те, відмова від територіально-виробничого принципу побудови партійних органів підірвала їх вплив на господарство. Саме тому промислові й сільські обласні партійні органи було знову об'єднано (1964 р.). Відповідно об'єдналися радянські, профспілкові, комсомольські та інші органи. Реорганізація супроводжувалася істотними змінами в адміністративно-територіальному поділі республіки. Змінювались і конкретні носії влади – секретарі обласних і районних партійних організацій. Здавалося б, до влади мала прийти нова генерація управлінців. Однак, цього не відбулось: призначених “вибирали” з тієї ж когорти партійців, яка “грала” за звичними правилами. Інших людей в країні просто не було.

Згодом нові керівники країни відмінили непопулярні заборони щодо присадибного господарства. У листопаді 1964 р. були скасовані укази 1958–1963 рр.: про заборону утримувати худобу громадянам, які проживали в містах і робітничих селищах; про обмеження норм утримання худоби в особистій власності неколгоспників; про підвищене оподаткування власників худоби, які не займалися «суспільне корисною працею»; про підвищені податки з громадян, які утримували худобу «з метою особистого збагачення».

Означені кроки засвідчували, що вище партійне керівництво починало більш прагматичніше ставитися до присадибного господарства, яке задовольняло потреби міських жителів у продукції тваринництва, а селянам давало можливість підробітку.

Знаковою подією в житті колгоспників стало повернення їм більшої частини відібраної в минулі роки присадибної землі. Населення вирощувало на присадибних ділянках чверть загальної кількості споживаної в Україні овочевої продукції, третину м'яса, сала, молока і фруктів, більш як половину картоплі.

І все ж, виявлений вищим партійно-державним керівництвом прагматизм був непослідовним. Деякі обмеження, скажімо, на утримання худоби зберігалися: громадяни, які не були членами колгоспів, за указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 листопада 1964 р. не могли мати більше однієї корови на сім'ю, однієї свиноматки з приплодом, двох десятків бджолиних вуликів. Партійні і радянські органи пильно стежили за тим, щоб «збагачення», яке було результатом власної праці, не переходило певної межі. “Межа” встановлювалась, як правило, без будь-якого раціонального обґрунтування. Ідеологічні догми залишалися незмінними. Вони розповсюджувались на промисловість, сільське господарство і культуру, охоплювали суспільне і приватне життя людини, нав’язували норми поведінки, життя та праці, надто далекі від загальнолюдських.

“Ідеологічний наступ” на людей продовжувався. Рішенням вересневого Пленуму ЦК КПРС, зокрема, скасовувались реформи М. Хрущова в галузі управління промисловістю. Пленум санкціонував ліквідацію раднаркомів і відновив галузеву систему управління промисловістю через союзні і союзно-республіканські міністерства. За його рішеннями в Україні була відновлена діяльність низки союзно-республіканських і республіканських міністерств. Відтак, переважна частка промислового потенціалу України знову була підпорядкована центральним відомствам.

Певний суспільно-економічний резонанс мали заходи щодо поліпшення планування та стимулювання виробництва, розширення господарських прав підприємства. Заходами передбачалось скорочення кількості обов'язкових показників. Основним плановим показником ставав обсяг реалізованої продукції. Якщо продукцію реалізувати не вдавалося, то вона не зараховувалася як вироблена. Такий порядок спонукував підприємства скорочувати випуск продукції, яка не користувалася попитом. Частину доходів підприємств тепер залишали в їхньому розпорядженні: утворювалися три самостійні фонди – розвитку виробництва, матеріального заохочення і соціально-культурних заходів та житлового будівництва. Це мало певний позитивний резонанс.

Восьма п'ятирічка (1965–1970 рр.) була найуспішнішою серед усіх радянських п'ятирічок. Здавалося б, ще крок і розпочнуться дійсні, а не ілюзорні економічні перетворення. Між тим, партійний контроль над виробництвом залишався незмінним.

Господарникам і колективам не довіряли; розширення прав підприємств наштовхувалось на відповідні (ніким не скасовані) вимоги міністерств і комітетів (Держплану, Держпостачу, Держкомцін тощо). Економіка залишалась командною, нею розпоряджалися не виробничники, а чиновники, які за великим рахунком для роботи за новими механізмами були не підготовлені. Госпрозрахунок залишався бюрократичним витвором, який не мав нічого спільного з господарюванням в умовах ринкової економіки. Опозиція бюрократів виявилась сильнішою. Не бажаючи поступатися своїми правами, міністерства ігнорували положення про державне виробниче підприємство і поступово поверталися до жорсткого директивного планування. Продуктивність праці, собівартість продукції, а згодом також інші показники знову стали директивними. Чим краще працювало підприємство, тим гірші умови чекали на нього в наступному році. Згортання економічних і посилення адміністративних методів управління зменшило стимулююче значення премії. Вона стала по суті незначним додатком до заробітної плати.

Роль партійних органів посилювалась. Вони, як і раніше, на всіх рівнях активно командували господарниками. Характерно, що відповідальність при цьому залишалась на останніх. Гасло Л.Брежнєва «економіка має бути економною» в серйозних людей викликало не більше, як посмішку. Однак, це було далеко не жартом: придумане брежнівськими ідеологами гасло, по суті справи, припиняло будь-які розмови про ринковий соціалізм, інспірувало полеміку з “політично шкідливими” економічними концепціями «ревізіоністів», які обстоювали колективну власність, прямі зв'язки з іноземними фірмами, орендні відносини тощо.

Командна економіка була приречена залишатися витратною, екстенсивною, ірраціональною. Виробництво розвивалося переважно за рахунок залучення додаткових обсягів сировини і робочої сили, створення нових потужностей. Інтенсивним механізмам розвитку перешкоджала несприйнятливість виробництва до науково-технічного прогресу. Новітню техніку доводилося «впроваджувати» адміністративними засобами. Відсутність конкуренції призводила до стагнації виробництва. Оскільки можливості додаткового залучення у виробництво сировини і робочої сили поступово вичерпувалися, то темпи промислового зростання скорочувалися. Особливо помітним це було в Україні. Основна увага Держплану зосереджувалась на східних регіонах СРСР. Виняток становила, хіба що, електроенергетика, в тому числі атомна. Однак, вона впроваджувалась без належного наукового обґрунтування, адміністративними методами, а тому апріорі несла в собі загрозу.

Ідеологічні методи контролю і господарювання розповсюджувались і на сільське виробництво. В Україні воно було традиційно розвиненим: республіка давала більш як половину загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів. Частка капіталовкладень у сільське господарство істотно підвищилася порівняно з попереднім періодом. У дев'ятій, десятій і одинадцятій п'ятирічках вона становила в Україні 27–28 відсотків від загального обсягу капіталовкладень. Це знаходило матеріалізоване відображення в зростаючому споживанні сільським господарством електроенергії (на виробничі й побутові цілі), мінеральних добрив, гербіцидів, використанні техніки. Однак ці ресурси використовувалися нераціонально. Темпи зростання виробництва продовольчої продукції були помітно меншими, ніж фондоозброєності села. Віддача кожного карбованця використаних у сільському господарстві України основних і оборотних фондів (фондовіддача) зменшилася в одинадцятій п'ятирічці порівняно з восьмою (1965–1970 рр.) майже на 60 відсотків. Це пояснюється неефективністю самої системи колгоспного виробництва, яка була позбавлена реального господаря. Сільськогосподарська галузь залишалася збитковою.

Широкий суспільний резонанс мала запроваджена в життя з 1982 р. продовольча програма. Її активно висвітлювали й пропагували засоби масової інформації. Їй присвячувались наукові та науково-практичні конференції. На її виконання мобілізувались найпотужніші кошти, творчі сили партійного і комсомольського активу. Програма трактувалась як свідчення турботи Комуністичної партії про матеріальний добробут радянських людей. Що в ній брало верх – дійсні турботи чи пропагандистська суєта-суєт – однозначно сказати важко. Було і те, і інше. І справді, керівники КПРС, починаючи від Л. Брежнєва, були щиро зацікавлені в тому, щоб із повсякденного життя населення зникли проблеми, пов'язані з харчуванням. Саме тому сільське господарство стало пріоритетною галуззю в державній політиці капіталовкладень. Однак продовольча програма провалилася. Засноване на колгоспно-кооперативній власності, сільське господарство виявилось для держави не підйомним. У середині 80-х років у багатьох промислово розвинених регіонах СРСР почалися серйозні утруднення з поставками продовольства. Вони були відчутними, хоча й меншою мірою, навіть у великих містах України.

Не менший суспільний резонанс мав курс на поєднання досягнень науково-технічної революції з “перевагами розвинутого соціалізму”. Проте це завдання залишалось для країни також не підйомним. Більш-менш досконалою технікою володіли підприємства лише воєнного відомства та поодинокі заводи і фабрики, цілком закуплені за кордоном. Вітчизняна техніка і технології трагічно відставали від світового рівня. Витрати на розвиток науки, а тим більше на впровадження її досягнень у виробництво, постійно скорочувалися. Тим часом масштаби виробництва зростали. Передусім це стосувалось добувних галузей. Зростання масштабів використання недосконалої техніки і технології призводило до погіршення екологічної ситуації. Особливо гостро це відчувалось в Україні. Республіка поступово перетворювалась в анклав віджилих, фізично і морально зношених техніки і технологій. У галузях, де масштаби нового капітального будівництва були невеликими, оновлення машин та устаткування майже не спостерігалося. Особливо низький технічний рівень був властивий легкій і харчовій промисловості, які фінансувалися за залишковим принципом. На цукрових заводах України інколи працювали машини, виготовлені ще в XIX ст. Зростали виробничий травматизм і аварійна небезпека виробництв, значно погіршились умови праці.

Україна була перевантажена підприємствами важкої промисловості, особливо з видобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів. Вони розвивалися практично безперервно, за винятком воєнних періодів, з дореволюційних часів. У 80-х роках територія України забруднювалась відходами мінерально-сировинного комплексу в 10 раз інтенсивніше, ніж СРСР в цілому. Щорічне вилучення з надр більш як 1 млрд. т корисних копалин супроводжувалося винесенням на поверхню 2,5 млрд. т гірничих порід.

Стихійним лихом для сільського господарства стали його електрифікація, хімізація, меліорація та механізація. Безгосподарність, неузгодженість, наукова необґрунтованість проектів, пропагандистсько піднятих до рівня “високої державної політики”, мором прокотились по Україні. Нищились сотні тисяч гектарів родючої землі. Порушувався водний баланс республіки. Руйнувались екосистеми. Безвідповідальність партійних і радянських інстанцій, які приймали рішення, та економічна незаінтересованість відчужених від засобів виробництва безпосередніх виробників призводили до тяжких наслідків. Найродючіша у світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів. Меліоровані ґрунти засолонювалися або заболочувалися. Насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними для здоров'я. Партійно-державне керівництво наполягало на постійному розширенні посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80 відсотків проти 25 у США. Це призводило до активізації ерозійних процесів. Щороку втрачалося до 0,5 млрд. т родючих ґрунтів. Чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в стані, непридатному для господарювання і життєоблаштування.

Енергетична криза 70-х років, яка спалахнула в усьому світі, допомогла компартійно-радянській олігархії обходитися без назрілих, але політично небезпечних реформ у сфері виробничих відносин. Колапс радянської економіки відстрочила злива «нафтодоларів». Коли ціни світового ринку на енергоносії піднялися на порядок, радянське керівництво організувало стрімке нарощування їх видобутку і будівництво нафто- та газопроводів від Західного Сибіру до кордонів із країнами Європи. У неосвоєному, малопридатному для життя регіоні були сконцентровані величезні матеріальні й трудові ресурси, в тому числі сотні тисяч будівельників та нафтовидобувників з України. Виручена за енергоносії валюта використовувалася для масової закупівлі закордонної техніки і продовольства. Можливості екстенсивного економічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництва поглинало величезні ресурси, проте не давало належної віддачі. Органічні вади неринкової економіки призводили до бюджетного дисбалансу. Прибуткова частина державного бюджету зростала повільніше, ніж видаткова, хоч у звітах кінці з кінцями завжди зводилися. У видатковій частині постійно збільшувалися витрати на воєнно-промисловий комплекс і міністерство оборони, які одержували фінансові ресурси за потребами. Для того щоб врівноважити видатки і прибутки, держава вдавалася до небезпечних у соціальному та економічному відношенні заходів.

Значні людські і матеріальні ресурси переміщувались з України у зв’язку з будівництвом Байкало-Амурської магістралі (БАМу) – залізниці у Східному Сибіру і на Далекому Сході, яка розглядалась як другий вихід до Тихого океану. Протяжність БАМу – вражаюча: від Тайшету до Радянської Гавані (загальна довжина залізниці – 4300 км). Будівництво розпочалось у 1974 році. Сьогодні можна з упевненістю сказати: нагальної потреби в цьому будівництві не було. Однак у той час будь-який сумнів розцінювався як диверсія проти планів зміцнення СРСР, побудови розвинутого соціалізму. На будівництво БАМу з України виїхали десятки тисяч молодих, працьовитих, кваліфікованих й відповідальних працівників. Вони жили в нестерпних умовах. Працювали, нехтуючи правилами безпеки. Їх супроводжували антисанітарія і побутова невлаштованість, невиліковні хвороби і бандитизм. Натомість криклива і брехлива пропаганда сповіщала всьому світові: героїчними зусиллями робітників пройдено такий-то кілометр, відзначилась бригада такого-то майстра, побудовано таку-то станцію. Люди вірили, прагнули героїки і їхали в безвість, залишаючи домівку, рідних, справи. Сьогодні на місці цієї “будови століття” залишились лише понівечені будівлі і пристарілі, хворобливі колишні “герої-першопрохідники”, яким виїхати просто ні за що і немає куди.

Не менш гігантським фінансово-, техніко- і людиноємним був проект, пов’язаний з меліорацією – системою організаційно-господарських технічних заходів, спрямованих на покращення несприятливих умов господарювання, головним чином за рахунок регулювання їх водного балансу. Загальна площа боліт і заболочених місцевостей в СРСР становила 160 млн. га, а площа засушливих і безводних територій – 270 млн. га. Врегулювання водного балансу потребувало зваженого, розумного, обґрунтованого підходу. Однак саме цього колишньому партійно-господарському керівництву якраз і не вистачало. Воно діяло за принципом: чим більше – тим краще. На меліорацію була кинута гігантська техніка. В Україні осушування велося скрізь, навіть там, де в цьому не було потреби. У результаті в ряді регіонів порушився водний баланс, змінились кліматичні умови, флора і фауна. Гігантські капіталовкладення дали скоріш негативний результат, а ніж економічну вигоду.

Між тим, прискорений розвиток індустріальних галузей і неможливість інтенсифікації виробництва в умовах директивного господарювання зумовлювали постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному господарстві робочої сили, а в середині 80-х їх частка підвищилася до 60 відсотків. Згодом темпи зростання чисельності робітників помітно скоротилися. Умови праці робітничого класу визначалися специфікою галузі. На підприємствах воєнно-промислового комплексу і новобудовах важкої індустрії вони були кращі, а в технічно занедбаній сфері виробництва товарів народного споживання – набагато гірші. У цілому близько 40 відсотків промислових і до 60 відсотків будівельних робітників працювали вручну. Гострий дефіцит робочої сили міг бути пом'якшений скороченням частки ручної праці. Однак капіталовкладення здебільшого спрямовувалися у сферу нового будівництва, їх не вистачало на виведення з експлуатації застарілого устаткування і механізацію праці.

Характерними ознаками періоду застою була зрівнялівка і падіння престижу інженерної праці. Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78 крб. в 1960 р. до 155 крб. в 1980 р. Внаслідок підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років різниця в заробітній платі на користь останніх не перевищувала 10 відсотків, а в деяких галузях промисловості інженери одержували навіть менше, ніж робітники. Першою на цю тенденцію зреагувала молодь: конкурс до вищих навчальних закладів інженерно-технічного і технологічного профілів став мінімальним. Молодь потягнулась до юриспруденції, медицини та економічних спеціальностей.

Досить складною залишалась ситуація в сільському господарстві. Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965– 1985 рр. в 2,7 рази (до 134 крб.), у радгоспах – в 2,3 рази (до 163 крб.). Розрив в оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно скоротився. Однак держава як господарюючий суб'єкт однаково погано платила робітникам і селянам. За часткою фонду оплати праці в національному доході СРСР набагато поступався країнам ринкової економіки. Україна, як і весь Радянський Союз, за рівнем життя перебувала в групі слаборозвинених країн, які займали у світовому реєстрі місця після п'ятидесятого. Ця статистика ретельно приховувалася від радянських громадян. Сільське життя залишалося непрестижним. Умови праці і побуту на селі були несприятливі, а культурна інфраструктура – нерозвиненою. Однак держава, спонукована дефіцитом робітників в індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів. Їх зрівняли з міськими жителями у видачі паспортів. На відміну від паспорта, який видавався громадянам будь-якої країни під час перетину державного кордону, радянський внутрішній паспорт з усіма своїми позначками (соціальне походження, національність, прописка тощо) був унікальним документом – своєрідним ошийником, напнутим тоталітарною державою на підневільних членів суспільства. Проте після отримання паспорта селяни дістали змогу переїжджати в міста, якщо вони цього бажали.

Більшість робітників працювали в галузях групи «А», як правило, на підприємствах воєнно-промислового комплексу або галузях, що постачали йому свою продукцію чи від яких залежало існування підприємств-постачальників ВПК та ін. Спільною ознакою цих підприємств була відірваність їх від потреб населення. Галузі групи «Б», які орієнтувалися на задоволення цих потреб, залишалися малорозвиненими. Продукції їх завжди не вистачало. Країну лихоманив постійний дефіцит. У спробах звести кінці з кінцями в перенапруженому бюджеті держава час від часу випускала в обіг не забезпечені товарною масою гроші. За 1971–1985 рр. грошова маса в обігу збільшилася в 3,1 рази, а виробництво товарів народного споживання – у 2 рази. У ринковій економіці невідповідність товарної маси грошовій проявилася б у вигляді інфляції, тобто знецінення грошей (зростання цін). У командній економіці з фіксованими цінами інфляція набула прихованої форми і проявлялася у вигляді дефіциту. Тривале очікування, коли товар «викинуть» у продаж, і довгі черги за дефіцитом стали найхарактернішою рисою радянського побуту 70–80-х років. Саме в чергах зростало і розповсюджувалося незадоволення, скепсис, народжувались і передавались із вуст в уста їдкі анекдоти щодо «особисто дорогого Л.Брежнєва» і його сподвижників, «героїки громадянської війни», історії соціалістичного будівництва від «Ілліча до Ілліча», переваг «соціалістичного способу життя» тощо.

Дефіцит породив специфічний список престижних і непрестижних професій. Престижними стали професії людей, які мали відношення до виробництва або розподілу дефіциту, а також привілеї в придбанні дефіцитних товарів. Як завжди, в найбільш сприятливому становищі була номенклатура. Почала зростати мережа закритих магазинів, у яких за помірними цінами номенклатурні працівники одержували продукти харчування, виготовлені в спеццехах, а також овочі і фрукти, вирощені в спецгосподарствах без застосування хімічних добрив. Нафтодолари давали можливість закуповувати за кордоном товари масового вжитку, але першими до них через “задні двері” магазинів добиралася номенклатура.

Не розв’язаною залишалась житлова проблема. Її зрушення в період керівництва партією М.Хрущовим виявилося частковим. Темпи урбанізації значно перевершували ті квадратні метри, які споруджувались у вигляді “хрущовок”. Сотні тисяч чоловік продовжували стояти в чергах на отримання квартири. Якість безплатного житла була вкрай низькою, а квартири – надто обмеженими за площею. Тільки в небагатьох новоселів кожний член сім'ї мав окрему кімнату. Що ж до надання земельних ділянок, кредитів, налагодження індустрії індивідуального будівництва, то про це не було навіть мови. “Розвинений соціалізм” будувався як велика комунальна квартира, де кожен про кожного знав все, міг проконтролювати його побут і думки, просигналізувати в разі якихось відхилень від загального стилю і способу існування.

Пропаганда постійно підкреслювала, що за чисельністю медичного персоналу і лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу займають перші місця у світі. Це справді було так. Однак пропагандисти не згадували, що охорона здоров'я фінансується за залишковим принципом і невигідно відрізняється від інших країн своєю слабкою технічною оснащеністю. Нестача коштів у цій сфері призводила до того, що країна «розвинутого соціалізму» витрачала на підготовку лікаря в 10 раз менше коштів, ніж високорозвинені держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка для хворих навіть у коридорах непристосованих до лікарняних вимог приміщень. Проте медустанови, що обслуговували номенклатуру, розміщувалися в нових, спеціально спроектованих для цієї мети будівлях, які зводилися в парковій зоні, оснащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом.

У середині 80-х років можливості розвитку командної економіки в її переформованому вигляді підійшли до крайньої межі. Вона неухильно позбавлялася здатності підтримувати матеріальні потреби суспільства навіть у тих обмежених розмірах, які були встановлені державою