У національному питанні реанімація тоталітарної моделі проявилася насамперед в уніфікаторських зусиллях центру, особливо в проведенні політики русифікації радянських республік! Інтенсифікувалися заходи з метою звуження чи відсунення на другорядне місце мови титульних націй, обмеження їх у користуванні здобутками рідної культури, вивчення своєї історії. Пріоритет надавався знанню лише російської мови, культури, історії.

Русифікація супроводжувалася приниженням всього національно-неросійського порівняно з російським, звеличенням російської культури як немовби вищого ступеня розвитку. Всі інші національні культури неросійських народів повинні були беззаперечно йти за нею як за неперевершеною культурною домінантою.

Русифікація набувала різноманітних форм, прийомів, напрямів: навчання російською мовою в неросійських школах, викладання тією ж мовою в середніх спеціальних та вищих навчальних закладах національних республік, перебування в російських установах, на підприємствах, будівництві, в армії, тобто в російськомовних середовищах, перемішування населення, відрив людей від їхньої національної групи чи середовища і національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості і т. п.

Особливої витонченості русифікація набула в застійний період. Безумовно, в сучасному світі розвиваються і ускладнюються економічні, наукові, культурні, інформаційні та ін. зв'язки між країнами, націями, народами. Все це твориться закономірно і має позитивні наслідки – взаємозбагачується культура, піднімається на новий рівень спілкування народів, етносів тощо. Однак, позитивним цей процес можна вважати до тих пір, поки не підключаються штучні механізми його прискорення, поки одна з культур (як правило, домінантної нації) не перевершує свої повноваження щодо іншої, поки зберігається рівноправність, а не заміщення однієї культури іншою.

В Україні 70-х – 80-х рр. русифікація була поставлена на широку ногу, введена в ранг загальнодержавної політики. Їй були підпорядковані масові політико-пропагандистські заходи (скажімо, святкування 50-річчя утворення СРСР); освітня політика (російська мова в цей період стала панівною в школі і вузі); культурна політика (кіно, театри, художня самодіяльність спрямовувались на возвеличення всього російського й приниження українського як меншовартісного, другосортного). Особливою формою русифікаторства став широкомасштабний процес штучного об’єднання націй в єдину інтернаціональну спільність “радянський народ”.

Посилення русифікаторського курсу за часів Брежнєва західні політологи пов'язували зі зміною в демографічній ситуації в СРСР у 1960 – 1970-х роках. Швидке зростання населення в республіках Середньої Азії вело до зменшення питомої ваги росіян серед жителів Радянського Союзу. За даними перепису 1979 р., цей показник становив лише 52,9%, й тенденції подальшого розвитку народонаселення в СРСР спричинилися б у найближчому майбутньому до стану, коли неросіяни за своєю кількістю могли перевищити чисельність російського населення. Це створювало загрозу для міцності радянської імперії, яка засновувалася, зокрема, на чисельній перевазі росіян, найпривілейованішій національній групі, над своїми сусідами – неросійськими народами Радянського Союзу. У свою чергу, ця перевага впливала на здатність СРСР зберігати панівну роль у всьому соціалістичному блоці. Подолати цю загрозу можна було шляхом асиміляції українців і білорусів – з етнічного погляду найближчих до росіян народів. Обом народам, як “молодшим братам” росіян, відводилася особлива роль у “радянізації” й “русифікації” Середньої Азії й Прибалтики. Тому радянська національна політика, як писав Джон А. Армстронґ, пішла “головне в напрямі притягнення молодших братів (зокрема українців) до нерозривного підлеглого партнерства з росіянами як з панівною етнічною групою”.

Русифікація в цей період здійснювалась під прапором “інтернаціоналізації” (як ідеології єдності націй і народностей), яким фактично прикривався (маскувався) російський шовінізм, що активно насаджувався у всіх сферах суспільної і особистої діяльності. Будь-який вияв української національної свідомості жорстоко переслідувався, викликав щодо її носіїв звільнення з роботи, осудження, гоніння, репресії.

Активна русифікація проводилась і в таких формах, як “злиття мов”, нав’язування російської мови як єдиної мови “міжнаціонального спілкування”, впровадження міфологеми про російську мову як “другу рідну”, активізація міграційних потоків російськомовного населення в інші національні середовища і території й утворення там російськомовних анклавів, скорочення в національних республіках шкіл, де навчання велось рідною мовою, зменшення тиражів газет, журналів, книжок мовою титульних націй та збільшення тиражів російськомовних видань. Аналогічна ситуація складалась із репертуаром національних театрів, обсягів радіо- і телепередач.

Приведемо лише один приклад русифікаторської політики центру. “Згадую, – пише відомий український поет і публіцист Юрій Рибчинський, – я написав пісню “Колодязний журавель”, де були такі рядки:

Мій журавель! У нього очі сині.

Хай кличе в мандри осінь золота…
Та знає він, що лиш на Україні

Солодкою стає проста вода.

Редактори, – продовжує Ю.Рибчинський,- замінили слова “Україні” на “Батьківщині”. За їх логікою, пісня була б націоналістичною. Якби я не погодився на таку заміну, пісня взагалі б не з’явилася. Можна було співати “Я люблю тебя, Россия”, – й це не вважалось ні шовінізмом, ні націоналізмом. Але співати про любов до рідної матінки-землі, наприклад до України, було, бачите, націоналізмом” (Ю.Рибчинський. Мрію про театр української пісні //Літ. Україна. 8 серпня 1991 р.-с.4).

Русифікація в широкому плані охопила не тільки сферу культури, де під виглядом “збагачування” насаджувалась російська культура, фактично витискаючи культуру неросійських етносів. Вона виявилася також у політичному, правовому, господарському безправ'ї української нації, в економічному тиску, безгосподарському ставленні до природних і людських ресурсів республіки. Така ж політика проводилась центром і в інших союзних республіках. Русифікація гальмувала розвиток національної самосвідомості. Нерідко вона ототожнювалась з “буржуазним націоналізмом” і всіляко викорінювалась під приводом боротьби з ним.

Русифікація виявилась у такій формі, як дискримінаційне ставлення до інонаціональних, неросійських меншин, що компактно проживають на території Росії. Вони були позбавлені шкіл, газет, театрів, постійних радіо- і телепрограм рідними мовами. Це стосувалося і понад 7 млн. українців, які опинилися за межами УРСР в інших республіках. Русифікація стала чинником перешкоджання процесу перетворення етносів у нації, так чи інакше вела до порушення принципу абсолютного рівноправ'я народів. Будучи титульною нацією в Українській РСР, український народ фактично перетворювався на національну меншину.

Як уже зазначалось, нова хвиля русифікації розпочалась атакою на книгу П.Шелеста “Україно наша Радянська”. П.Шелест активно сприяв зміцненню комуністичної системи в УРСР, впроваджував централізаторську політику Москви в галузі економіки. Але разом із тим він прагнув тримати політичний курс на збереження політичної, зокрема культурної автономії України. Він бачив майбутнє СРСР за зразком Ради Економічної Взаємодопомоги з широкою самостійністю республік. П.Шелест активно підтримав розвиток національної культури. З його ініціативи значно поширилася сфера вживання української мови, особливо в наукових закладах і системі вищої освіти. Зрозуміло, що автономізаційний курс Шелеста в нову політичну атмосферу, яка склалась з приходом до влади Л.Брежнєва, не вписувався.

Наступник П.Шелеста В.Щербицький суцільно орієнтувався “на Москву”. Україну як самостійну чи автономну державу він навіть не уявляв. За його переконаннями, Україна мала розвиватись як складова централізованої унітарної держави як в економічному, так і в суспільно-політичному значенні.

«Команда» В.Щербицького складалася з високоосвічених, енергійних людей. Але головним принципом її формування залишилася відданість «шефу республіки» і його політиці. Відповідно до цього формувалися керівні кадри в областях і районах. Там місцеві керівники ставали справжніми «удільними князями», зосереджуючи в руках усю владу. Зрозуміло, погляд В. Щербицького на майбутнє України домінував скрізь і повсюди, куди приходили його висуванці.

Саме в цей час в ідеологічній роботі став роздмухуватися культ особи Л. Брежнєва, якому приписували всі мислимі і немислимі подвиги – у Великій Вітчизняній війні, освоєнні цілинних земель, відбудові народного господарства, наведенні в країні належної дисципліни і порядку. Вагомий внесок у формування цього культу зробив і В.Щербицький. Він пишно приймав свого високого патрона в Україні, особливо в Дніпродзержинську і Дніпропетровську, вибудовував в його честь грандіозні музейні комплекси, благословив видання в республіці мільйонними тиражами його спогадів.

У суспільному житті В. Щербицький міцно тримав курс на русифікацію. Під виглядом інтернаціоналізму республіку орієнтували на злиття націй. Російська культура однозначно трактувалась як найвищий злет духовної творчості, російський народ – не інакше, як “старший брат”, СРСР – як форпост інтернаціоналізму, дружби народів-братів, об’єднаних в єдину сім’ю під назвою «радянський народ».

Компартійні ідеологи доби «застою» намагались підвести під політику русифікації теоретичну основу. На новий кшталт перекроювались ленінські принципи з національного питання. У тезах ЦК КПРС до 100-річчя від дня народження В. Леніна (1970 р.) і в доповіді Л. Брежнєва на XXIV з'їзді КПРС (1971 р.) з'явилося положення про радянський народ як нову історичну спільність. З того часу ця сумнівна новація увійшла до теоретичного арсеналу КПРС і стала активно впроваджуватися у свідомість населення. “Радянський народ” став розглядатися як «нова історична спільність». У порівнянні з попередніми історичними спільнотами (плем'я, народність, нація) вона проголошувалася вищою, більш зрілою. Це була смілива спроба поставити сукупність громадян СРСР в один ряд з історичними спільнотами світового класу. У своєрідній формі тут відбивалася планетарна агресивність комуністичної доктрини, спрямованої на позбавлення людей власності, релігійних почуттів і національних ознак.

Республіку охопила хвиля боротьби з “буржуазним націоналізмом”, прояви якого всюдисуща цензура знаходила скрізь – від шкільного “Букваря” до наукового твору і постановки класичної опери. У цей же час розпочалось різке скорочення україномовного слова.

У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв славнозвісну постанову “Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”. Власне, вона й стала плацдармом наступу на національну школу. Його посилила Всесоюзна науково-практична конференція на тему “Російська мова – мова дружби і співробітництва народів СРСР” (Ташкент, травень 1979 р.). Рекомендації конференції були обов’язковими для виконання в системі народної освіти і культури. Згідно з ними, запроваджувалось тотальне, розпочинаючи з дошкільних закладів, вивчення російської мови. Викладачам, які переходили “на російську”, підвищували заробітну плату. Їх заохочували, пропагували, нагороджували як вчителів-новаторів. За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл у республіці зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилось жодної україномовної школи. Наслідки русифікації жахливі: половина України перестала розмовляти українською мовою!

Інтенсивно скорочувались україномовні видання. У 1980 році лише кожна четверта книга видавалася в республіці українською мовою. Виглядає цілком закономірним, що менше 90% українців за даними перепису 1979 року назвали українську мову рідною (чи не найнижчий показник серед усіх націй СРСР). Протягом 60-80-х років з України посилився відтік найкращих вчених, артистів, митців, спортсменів до Москви та інших міст Росії. Натомість гарні природні умови України приваблювали сюди відставних офіцерів, робітників і селян Росії. Вони “облюбовували” Південний берег Криму, Вінницю, Житомир, Черкаси, Ужгород й інші мальовничі міста України. Як наслідок, частка росіян в УРСР на кінець 80-х років зросла до 21%.

Найбільш продумано і комплексно здійснювалося витіснення з школи української мови. Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчальних закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. У середині 80-х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки п'ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до 70 відсотків лекцій читалося російською мовою. У Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.

Русифікація швидко поширювалась. Вона охопила сфери культури, побуту, безпосереднього спілкування людей. У бібліотеках міста книги українською мовою в середині 80-х років становили не більш як чверть читацького фонду. 3 11-ти київських театрів тільки один давав усі свої вистави українською мовою. Обсяг власних передач республіканського телебачення поділявся в мовному відношенні навпіл. Відчутна перевага національної мови спостерігалася тільки в радіомовленні. Переважна більшість абонентів радіомережі була сільською, а завдання русифікації села через явну безперспективність не ставилося.

Переважна більшість газет і книг, які читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в республіці, більшість була російськомовною. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі (за кількістю назв), проте більшість періодичних видань українською мовою становили малотиражні районки. За кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику перевагу. Кількісні показники системи освіти і засобів масової інформації в роки «застою» швидко збільшувалися. Незважаючи на формалізм і приписки, рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів перевищували показники розвинених країн Заходу. Однак за якісними показниками навчання радянська система середньої і вищої освіти відставала. Витрати на підготовку тих, хто навчався, були набагато меншими, ніж на Заході, що істотно позначалося на засвоюваному обсязі знань. Якість знань була гіршою також внаслідок постійного втручання тоталітарної держави в навчально-виховний процес. Низький ступінь гуманітаризації навчання і суцільна ідеологізація суспільствознавства та інших дисциплін гуманітарного профілю істотно знецінювали освіту. Уніфікація навчання не давала повної можливості виявити себе найбільш здібним учням.

Як уже зазначалось, агресивна русифікація в містах починалася з дитячого садка. Велика частка українців змушена була навчатися в російських школах, а потім майже всі вони потрапляли у вищі навчальні заклади з російською мовою викладання. Так у громадян України з дитинства формувався стереотип неповноцінності української мови. Вся система освіти закладала підвалини для масштабної денаціоналізації молодого покоління.