У період “колективного керівництва” в Кремлі точилися гострі дебати про те, в якій формі і в якому напрямі і належить проводити економічні реформи. Але існувала і загальна згода, що хронічним недоліком радянської
економіки є сільське господарство. На це вказувала проста статистика: між 1949 і 1952 рр. обсяг продукції промисловості зріс на 230%, а сільського господарства — лише на 10%. Ця статистика була для радянського керівництва не лише соромом, а й істотною економічною, політичною та ідеологічною вадою. Низька продуктивність сільського господарства означала нестачу продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і за
кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки, проведені на Україні, зробили його спеціалістом із сільського господарства, Хрущов удався до широких заходів для покращення ситуації на селі. Для
України, житниці Радянського Союзу, його заходи мали особливе значення, оскільки вже вкотре Україна мала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства.
Загальновідомим проектом Хрущова було підняття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн га незайманих земель Казахстану і Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі і використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на сезонні роботи добровільно їхали з України сотні тисяч студентів. Хоч ця програма дала неоднозначні результати, вона, цілком очевидно, вичерпувала з України ресурси й послаблювала сільськогосподарське виробництво республіки.
Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 мли га по всьому Радянському Союзові. За американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продукції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних і дорогих нововведень несла Україна. ідтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме українці були ініціаторами її), що стосувалася машинно-тракторних станцій. Але невдовзі через постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, українці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам. До того ж при проведенні реорганізацй МТС мали місце й певні труднощі.
Економічно міцні господарства розраховувалися за техніку відразу. Для слабких колгоспів одноразові великі фінансові витрати були надто обтяжливими. Це викликало у них значні економічні труднощі, знизило оплату
праці.Погіршилася ремонтна база. Не було в достатній кількості запасних частин до тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин. Як наслідок техніка простоювала (невідремонтована), а борги колгоспів росли.
Технічний прогрес потребував висококваліфікованих і технічно вправних фахівців, яких дуже не вистачало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для
поліпшення ситуації з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промис лових шефських підприємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на
селі з'явилася нова соціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгоспникам заробітну плату, й розрив, що існував до цього між промисловими та сільськогосподарськими робітниками, почав
повільно звужуватися.
У наступні роки держава вживала заходів до покращання економіки колгоспів і радгоспів. У 1961 р. були знижені в середньому на 40 % ціни на сільськогосподарські машини та заласні частини до них, пальне й автомобілі.
Колгоспи дістали пільги з прибуткового податку від реалізації громадського тваринництва. В 1962 р. для колгоспів було знижено ціни на будівельні матеріали, метал і металоконструкції, водночас підвищено державні закупівельні ціни на молоко, молочні продукти, худобу і птицю в середньому на 35 %. Усе це сприяло нагромадженню коштів, та все ж не покривало всіх видатків колгоспів.
Слабким місцем у керівництві колгоспами та радгоспами було й те, що не всюди додержувався науковий підхід до розвитку різних галузей сільського господарства.
Важливе значення для дальшого розвитку сільського господарства мала електрифікація і механізація громадського виробництва. В Україні у 1959- 1965 рр. збільшився парк основних видів техніки та сільськогосподарських
машин. Проте, кількість таких важливих машин, як зернозбиральні комбайни, зменшилась загалом на 10,6 %, а в колгоспах - на 20,7 %[5]. Причиною такого становища стали прорахунки, допущені при плануванні виробництва
сільськогосподарської техніки. Так, у 1959-1963 рр. через суб'єктивний підхід до цього важливого питання безпідставно було розширено випуск окремих видів машин. Тому утворилися лишки машин для вирощування і збирання кукурудзи, гороху, а тракторів для міжрядного обробітку, зернових сівалок, культиваторів не вистачало. До того ж колгоспи використали значні суми на придбання техніки в попередні роки і мали обмаль коштів, щоб купувати нові машини.
У 1960-1964 рр. темпи піднесення врожайності основних сільськогосподарських культур значно уповільнилися. Подібне становище склалося і в тваринництві. Середньомісячний приріст сільськогосподарської продукції в Україні дорівнював лише 2,4 %.
Причини полягали у певних прорахунках планування виробництва зернових культур, структур посівних площ. Зокрема, зменшилися площі озимої пшениці з 37,5 млн. га у 1958 р. до 5,2 млн. га в 1963 р, тобто на 31 %,
більш ніж утроє скоротились і посіви ярої. Зменшилися посіви інших зернових, а також кукурудзи на зерно. Господарства не постачалися необхідною кількістю мінеральних добрив, недостатньо вносили в грунт органічні добрива, не мали в належній кількості техніки. На посушливому півдні України не вистачало вологи, тим часом тут були майже ліквідовані чисті пари. Колгоспи та радгоспи одержували плани вирощування культур і намічену врожайність згори. При цьому не враховувались реальні можливості їх здійснення та господарська доцільність.
Впровадження комплексної механізації сільськогосподарського
виробництва стримувалося нестачею відповідних машин. Життя вимагало творчого підходу до використання наявних і введення в дію нових резервів та можливостей, що сприяли б інтенсифікації сільськогосподарського
виробництва, впровадження міжколгоспної й міжнародної кооперації.
Найпоширенішою формою виробничої кооперації в другій половині 60-х років були міжколгоспні будівельні організації, які застосовували індустріальні методи. Вони стали основними виконавцями спорудження виробничих та інших колгоспних об'єктів.
У південних районах республіки виникли перші міжколгоспні меліоративні станції. Ініціатором їх став Новоодеський район на Миколаївщині. Почала цю справу створена в районі 1969 р. міжколгоспна рада з питань меліорації та
охорони природи. В 1970р. налічувалося 159 науково-дослідних установ, що працювали в галузі сільського господарства. Створене в Україні Південне відділення ВАСГНІЛ об'єднувало 19 науково-дослідних інститутів, 40
галузевих сільськогосподарських станцій та 14 дослідних полів і лабораторій; в системі Міністерства сільського господарства України функціонувало 7 дослідних республіканських і 20 обласних сільськогосподарських станцій.
Над селекцією зернових культур плідно трудилися вчені Українського науково-дослідного інституту рослинництва, селекції та генетики, зокрема вивели сорти ярої пшениці уМиронівському інституті селекції і насінництва пшениці, очолюваному академіком В. М. Ремеслом. Пшеницею «миронівська-808» у 1966 р. засівали в республіці 3 млн. га, її врожайність на 8-10 ц перевищувала інші сорти. Тут вивели також сорт пшениці «київська-893» таін. На той час в Україні із 108 районованих сортів зернових 72 були місцевої селекції.
Зростала роль сільськогосподарської науки. Учені й фахівці-практики докладали зусиль до підвищення культури
землеробства, впровадження у виробництво найурожайніших сортів зернових, удосконалення структури посівних площ.
Позитивних результатів досягли тваринники України. В колгоспах і радгоспах зросла продуктивність і збільшилося поголів'я худоби та птиці. Проводилась відповідна робота з концентрації і спеціалізації тваринництва. Так, наприклад, у 1970 р. у господарствах Харківської області діяло 469 механізованих ферм і комплексів з виробництва молока, 768 - відгодівлі великої рогатої худоби і свиней, 746 птахоферм і птахофабрик.
Однак не всі господарства справлялися з виконанням доведених до них завдань. Жорстокий контроль з боку чиновництва та хибні реорганізації привносили більше хаосу, ніж користі Тому працівники сільського господарства України воліли зосереджувати зусилля на своїх крихітних присадибних ділянках площею 0,4 га. У 1970 р. приватний сектор становив лише 3 % усіх культивованих земель країни, давав 33 % загального виробництва м'яса, 40 % молочних продуктів і 55 % яєць. В Україні, наприклад, присадибні ділянки забезпечували 3 6 % загального прибутку сім'ї (у Росії - 26%).
Інша проблема полягала у дедалі більшому відпливі робочої сили із села. Однією з причин цього була урбанізація. Українське село, де не покращилися життєві умови, продовжувало віддавати свою молодь місту. В багатьох колгоспах, в основному в тваринництві й рільництві, працювали виснажені жінки.
Отже спроби реформ у сільському господарстві були приречені.
Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократачні методи керівництва.
Підсобні господарства колгоспників стали об'єктом адміністративного тиску, розмір їх зменшувався. Як і раніше, найдрібніші питання сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Проведення реформ такими методами і за таких умов було авантюрою, яка дорого обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.