В.В.Щербицький народився в 1918 р. у сім'ї робітника в містечку Верхньодніпровську Дніпропетровської області. Навчався в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, який закінчив перед початком війни в 1941 році. Навчався в Академії хімічних військ, проходив військову службу під Москвою, згодом – на Кавказі. Після повернення з армії він працював на інженерно-технічних посадах у Дніпродзержинську. Був секретарем парткому коксохімічного заводу. Виявив неабиякі організаторські здібності. Сподобався Л.Брежнєву, який у цей час очолював Дніпропетровський обком партії. Під його патронатом партійна кар’єра В.Щербицького складувалась успішно. З посади другого секретаря Дніпродзержинського міському партії, В.Щербицький “перескочив” у крісло другого секретаря Дніпропетровського обкому, а з переходом Л.Брежнєва на іншу роботу з 1955 по 1957 рр. В.Щербицький небезуспішно обіймав посаду першого партійного керівника області. Згодом, за рекомендацією Л.Брежнєва, його перевели до Києва. У 1961 – 1963 рр. В.Щербицький – голова Ради Міністрів УРСР, кандидат у члени Президії ЦК КПРС.

Непорозуміння, які виникли між М.Хрущовим і В.Щербицьким з приводу поділу партійних комітетів на промислові і сільські, обернулись для В.Щербицького увільненням і переміщенням до Дніпропетровська. З 1963 по 1965 рр. він знову обіймає посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ. Після приходу до влади Л. Брежнєв тричі ставив питання про повернення свого протеже, весь час наражаючись на гостру протидію з боку П. Шелеста. Врешті-решт у жовтні 1965 р. В. Щербицький знову очолив український уряд. Питання про те, кому був зобов’язаний В.Щербицький щасливим поворотом долі, є риторичним. Зрозумілим є й те, що він усіляко підтримував “лінію Брежнєва”. Після обрання В.Щербицького (разом із П.Шелестом) членом Політбюро ЦК КПРС, стало ясно: у керівництві партійної організації України назрівають зміни. Наявність двох представників однієї республіки у вищому керівництві КПРС – явище тимчасове. Справді, у березні 1972 р. П. Шелест і очолюваний ним ЦК Компартії України були піддані гострій критиці на Політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». Виконуючи вказівку Л.Брежнєва, Політбюро ЦК Компартії України в травні звільнило Шелеста від обов'язків першого секретаря і члена Політбюро. Пленум обрав Першим секретарем ЦК В. Щербицького. Шелест був переведений до Москви, а через рік – виведений із складу Політбюро ЦК КПРС і відправлений на пенсію.

Відставка П. Шелеста зробила партійну організацію України керованою. Зобов’язаний Л.Брежнєву своїм кар’єрним зростанням, В.Щербицький підтримував свого патрона всім, всюди і всяк. Він не лише демонстрував відданість, але й дійсно був відданий йому. Це розв'язувало Л. Брежнєву руки, зміцнювало його авторитет як в Москві, так і в країні загалом. Для УРСР останнє обернулось політикою цілеспрямованої русифікації, провідником якої став В. Маланчук, призначений на посаду секретаря ЦК Компартії України з ідеології в жовтні 1972 р. за пропозицією М. Суслова. Любов до історії України і української мови стала вважатися достатньою підставою для звинувачень у націоналізмі. Спираючись на безпосередню підтримку Москви, виконуючи прямі вказівки М.Суслова, якому він був зобов’язаний своїм підйомом, за мовчазною згодою В.Щербицького, В. Маланчук розпочав ідеологічну чистку. Україну заплеснула хвиля відставок, звільнень, арештів. Сервілізм української влади по відношенню до центру обернувся для України колосальними людськими, матеріальними, духовними і культурними втратами.

Серед московського керівництва В.Щербицький був “своїм серед своїх”. Як Л.Брежнєв і деякі його найближчі співробітники, він належав до так званого дніпропетровського ядра партійно-державної когорти СРСР 70 – 80-х років. Його знали й поважали. Він відзначався твердістю у відстоюванні “принципово-правильних партійних позицій”. Та разом з тим, він намагався відстояти Українську РСР у Радянському Союзі. “В цьому братерському союзі, – говорив В.Щербицький у 1977 році на урочистому засіданні, присвяченому 60-річчу Великого Жовтня, – вперше в історії з’єднав свої споконвічні землі, розправив богатирські плечі й піднявся до вершин економічного і духовного розвитку народ України. В єдиній союзній державі – його щаслива доля, його світле майбутнє” (Щербицкий В.В. Избранные речи и статьи. – М.,1978.- С.487). І хоча в ті роки подібні слова говорив практично кожен, хто був “при владі”, дії В.Щербицького з його словами практично не розходились.

У “про-московський стиль” розвитку України В.Щербицький не лише вписався, але й став його активним провідником, хоча й добре розумів, що цей шлях цивілізаційної перспективи не має. Характеризуючи тогочасні роздуми, сумніви, настрої першої посадової особи республіки, його перший помічник В.Врублевський згадував наступне: “…экономика Украины, как и всех союзных республик, развивалась в едином народнохозяйственном комплексе. Централизация управления позволяла достичь необходимых результатов в экстремальных ситуациях, таких как война и восстановление... Однако, однобокий упор на централизацию неизменно и неизбежно порождал перекосы, обусловленные функционированием унитарного государства. В интересах центра, зачастую сиюминутных, игнорировались интересы республик... Диктат центра нарастал, нередко принимал форму бездумной, близорукой политики. Приоритет внешнеполитической доктрины и гонка вооружений изматывали экономику, надрывали становой хребет страны. Она не могла одновременно решать эти две задачи. В результате в стране развивались параллельно две экономики – гражданская и оборонная, между которыми пролегла китайская стена. Ни с чем не сравнимая милитаризация неизбежно вела к диспропорциям, дисбалансам, к стагнации в целом.

Индустриальная мощь Украины, создаваемая общими усилиями страны в 30-е годы, а затем восстановленная в послевоенный период, в конце концов сказалась отсталой, особенно ее базовые отрасли. В результате инвестиционной политики центра износ основных фондов достиг 50—60% . Преобладание группы “А” привело к тому, что только 29% промышленности работало на потребительский рынок. Тяжелая промышленность все больше превращалась в чудовищного монстра, пожирающего капиталовложения и работающего прежде всего на себя. Экстенсивные факторы производства исчерпывались. И несмотря на все усилия, темпы экономического роста стали падать. Тяжелейшими кандалами на ногах экономики висели долгострои, незавершенка, сверхлимитные запасы неустановленного оборудования, в том числе импортного. Все это свидетельствовало о том, что резервы и возможности административно-командной системы были исчерпаны...” (В.Врублевский. В.Щербицкий: правда и вымыслы. - К.: Довіра, 1993.- с.139-140).

Є всі підстави для висновку: розвиток ситуації В.В.Щербицький розумів, оцінював і прогнозував реалістично. Поза всяким сумнівом, він розмірковував також і над стратегією здійснення змін. Розмірковував, залишаючись елітним партійним керівником, сином свого часу. Вийти за їх межі він, зрозуміло, не міг і не наважувався.

“Свою команду” В.В. Щербицький формував за принципом особистої відданості, перевіреності спільною роботою, товариськості. Як і годиться, він старанно копіював те, що відбувалося в Москві. У результаті недовготривалої “кадрової селекції” на найвищі республіканські партійно-міністерські пости були “переміщені” понад 20 дніпропетровців. Всі вони добре розуміли, кому зобов’язані і як мають розраховуватись. Особиста відданість “першому” визначала стиль поведінки партапаратників республіки. “Дніпропетровська команда”, члени якої чимало робили для взаємної підтримки, виручки та сприяння в просуванні на високі пости, поступово “оволоділа Києвом”.

Правила тогочасної поведінки вимагали одного: виконання рішень центральних органів управління державою, найголовнішими серед яких були партійні рішення. В.Щербицький невідкладно дублював все, що приймалось центром. Рішення чергового пленуму ЦК КПРС дублювалися рішеннями пленуму з аналогічного питання ЦК Компартії України. Укази Президії Верховної Ради України слідували за відповідними Указами ВР СРСР. Щоправда, республіканські партійні з’їзди передували московським.

Разом із тим, перший секретар ЦК КП України виявляв неабияку енергію в питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України, там, де це було можливо, намагався відстоювати інтереси її народу, поєднуючи тим самим риси партократа з рисами патріота України. Він розумів час і функції, відведені йому історією, діяв так, як вимагали і партія, і власна людська позиція.

В.Щербицькому та його оточенню бракувало конструктивності і передбачливості в оцінці тенденцій розвитку суспільства, самостійності й принциповості у ставленні до прорахунків політики центру. Самостійності, принципової позиції Компартія України в 70-80-ті рр. не виявляла. Її чергові з'їзди відбувалися напередодні з'їздів КПРС і зводилися до одностайного схвалення, повної підтримки внутрішньої і зовнішньої політики ЦК КПРС і Радянського уряду. При цьому рішення з'їздів КПРС схвалювались на республіканському рівні фактично “авансом”, ще до їх прийняття в Москві.

Діяльність В.Щербицького, партійного і державного керівництва республіки загалом, була пристосовницькою. Але іншою в тих умовах вона і не могла бути. Той, хто висловлював непокору, до високих владних структур не добирався.

Не бачити того, що відбувається, В.В.Щербицький не міг. Однак, можливостей і волі для супротиву в нього також не вистачало. Країну заполонило суцільне мовчання одних і розгульне володарювання інших. Суспільне життя, що агонізувало, й пристаріле партійно-державне керівництво, яке процвітало, намагались не помічати одне одного. Замовчувати чи затушовувати реальність, між тим, ставало все важче. Опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державні верхи не могли запропонувати нічого іншого, крім повернення до форм управління, апробованих Сталіним. Країна поступово втягувалась у смугу неосталінізму, згортання паростків демократії, реставрації тоталітарної системи. Разом із московським керівництвом на цю стежку став і В.Щербицький.