Петро Юхимович Шелест

Узятися за перо мене змусило недавнє галасливо-скандальне відзначення, згідно рішення Кабміну, 85-річчя Володимира Щербицького. Натомість непомітно пройшов ювілей – 95-річчя від дня народження іншого партійного лідера України – Петра Шелеста, попередника того самого В.В.

Невже цифра 85 більш «ювілейна», ніж 95? Обидва, до речі, народилися в лютому: Шелест – 14-го, Щербицький – 17-го. З висоти нинішнього дня можна сказати, що то Шелест був багатогранним і неоднозначним за своєю роллю в житті країни діячем. Але саме для України зробив набагато більше від свого наступника.

1. Подалі від «старшого брата»

Десятитомна «Історія УРСР» 1985 р., інші радянські довідники вісімдесятих років зовсім не згадують про людину, яка майже десять років керувала Україною. Петра Шелеста зняли тихо, «без шелесту» і так раптово «забули», що його зникнення з України і з політичного небосхилу породило атмосферу таємничості й домислів. Одні робили його героєм-націоналістом, інші – амбіційним партійним кар’єристом, який зарвався... Але всі сходилися на тому, що ця людина знала про життя «радянського олімпу» надто багато. Тому вечори-спогади Шелеста наприкінці 80-х – початку 90-х років у Києві завжди відбувалися з аншлагом.

Це був один із небагатьох радянських лідерів України, який розмовляв українською мовою і закликав «як найдорожчий скарб берегти прекрасну українську мову». З подачі Шелеста 1965 року його однодумець, український міністр вищої освіти Юрій Даденков почав готувати реформу освіти і справочинства, де акцент робився на розширенні сфери вживання української мови, особливо в інститутах та університетах. До речі, Шелест турбувався й про збільшення кількості вузів в Україні. При ньому кількість фахівців з вищою освітою подвоїлася і сягнула 1,4 млн. осіб.

Інколи боротьба Шелеста проти посилення впливу російської мови в Україні набувала навіть епатажного характеру. Певний час в українських міністерствах було заборонено користуватися друкарськими машинками з неукраїнським шрифтом і на всі службові листи, навіть поза межі України, відповіді давалися лише українською мовою. Значним позитивом було те, що в республіці швидко збільшувалася кількість журналів, зокрема наукових і технічних, що видавалися українською (їх частка досягла 46 %). До 60 відсотків доходила кількість україномовних книг, що друкувалися в Україні.

Незважаючи на колосальний тиск з боку московських ідеологів, які формували «нову історичну спільність – радянський народ», Шелесту вдавалося дещо стримувати процес зросійщення українських шкіл. Так, у 1960-61 роках 68 відсотків школярів навчалися українською мовою. За десять років цей показник зменшився лише на 8 відсотків. В умовах тодішнього СРСР ці приклади мовної політики в окремій республіці були не лише «перегином», але й крамольним «ухилом» до націоналізму.

Більше того, – Шелест різко відреагував на виступ секретаря з ідеології Львівського обкому Валентина Маланчука, який у розріз політики офіційного Києва примудрився надрукувати в Москві кілька статей, де боротьбу з націоналізмом розглядав як основне завдання компартії. Маланчук, звісно, здобув підтримку кремлівських ідеологів, тому зняти його з роботи Шелест не зміг.

Однак перевів Маланчука на посаду заступника міністра, що в тодішніх умовах фактично означало зупинення партійної кар’єри: без дозволу міністра жодних самостійних кроків Маланчук не мав права робити. «Визволив» Маланчука при підтримці Москви і таким чином породив «маланчуківщину» в Україн вже В.Щербицький.

Не подобалися Кремлю й зусилля Шелеста, спрямовані на розвиток економіки України. Адже він надто серйозно сприйняв передбачений радянською Конституцією принцип рівноправності всіх народів і ніяк не хотів визнати за росіянами роль «старшого брата», постійно наголошував, що СРСР є федеративним об’єднанням автономних республік.

Шелест активно підтримав хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Він один із небагатьох членів Політбюро без ентузіазму ставився до планів економічного розвитку Сибіру – це автоматично означало зменшення інвестицій для України.

Після того, як група українських науковців на основі розрахунків довела Шелесту, що Україна в економічних стосунках із Москвою постійно отримує значно менше фондів, товарів і послуг, ніж сама вносить до союзної скарбниці, український лідер стає прибічником принципу паритету в економічних стосунках.

Шелест намагався утримати в Україні частину валюти, що виручалася від продажу українських товарів. До речі, закордонні фахівці, зокрема британський вчений Пітер Вайз, підтверджують той факт, що Україна вносила до радянського бюджету на 10 відсотків більше, ніж отримувала від нього.

2. Молотки – через всю країну

Негативним моментом економічної політики Шелеста було своєрідне економічне «занедбання» Західної України, повернення до надмірної централізації економіки, що обумовлювалося пріоритетністю важкої промисловості над легкою. А на початку 60-х років ХХ ст. західний світ перейшов до якісно нового етапу економічного розвитку.

У інвестиційній сфері господарство зорієнтовувалося переважно на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Особливий акцент робився на впровадженні досягнень науково-технічного прогресу (НТП) – механізації і автоматизації виробництва, застосування нових технологій. На тлі цих структурних змін спостерігалося й підвищення життєвого рівня населення.

Мало не протилежні процеси відбувалися в цей час у СРСР, а, отже, і в Україні. Промисловість була зорієнтована на розвиток виробництва засобів виробництва (група «А»). Наприкінці 60-х фінансування випуску предметів споживання було в сім разів меншим (36,3 млрд. проти 281,4 млрд.), аніж важкої промисловості, яка, до того ж, споживала 94 % всієї електроенергії. Україна перетворилася на виробника сировини, палива, електроенергії.


Більшість потужних заводів України продовжували працювати на «оборонку». При Шелесті у нас вироблялося лише 3,5 % загальносоюзного випуску тканин, 6,4 % предметів ширвжитку, 9 % – пральних машин, 14,9 % – холодильників тощо. Натомість військово-промисловий комплекс (ВПК) продовжував постачатися поза всякими чергами, поза всякими лімітами.

Наприклад, у рідній Шелесту Харківській області на долю ВПК припадало 71 % продукції. У Вінницькій області продукції масового споживання вироблялося лише на 29 тис. рублів при обсягах продукції на 34,9 млн. рублів. Навіть качалки для тіста й молотки привозилися до Вінниці із Комі АРСР. До речі, ці процеси не припинилися і при В.Щербицькому.

Виграшний момент економічного правління Шелеста (і це породило ще один позитивний міф про нього) – Україна тоді перебувала на значному економічному підйомі. Економічні реформи Хрущова неможливо було згорнути одразу: ще кілька років вони приносили значний ефект. Наприклад, продовжувало потужно розвиватися житлове будівництво. У 1956–65 роках майже 18 мільйонів українців отримали квартири.

1965 року розпочалася економічна реформа О.Косигіна, економічне обґрунтування якої було зроблене в Україні (харківський професор Є.Ліберман). «Розкрутка» ідеї здійснювалася за значної підтримки Шелеста, без санкції якого Ліберман не зміг би рекламувати свої ідеї. Реформа дещо посилила стимулюючі механізми і госпрозрахункові принципи, розширила самостійність підприємств.

Це збігалося із намаганням Шелеста посилити економічний потенціал України, щоб отримувати із союзного бюджету приблизно стільки ж, скільки республіка віддає туди. Реформа мала ефект – у 1965–70 роках продуктивність праці в промисловості виросла на 37 відсотків.

Зростання економічних показників країни дозволило Шелесту активно лобіювати будівництво величезного автомобільного гіганта поблизу Києва (у Броварах чи під Черніговом). Якби він залишився в Політбюро, ця ідея, можливо, і мала б успіх. Однак наступник П.Шелеста – В.Щербицький – не виявив такої ж наполегливості й автозавод побудували в Тольятті.

Шелест з’явився на посаді першого секретаря в час позитивних змін у сільському господарстві України. У 1961–65 рр. в СРСР було виділено 48,6 млрд. руб. для сільського господарства (20 % всіх капіталовкладень). З 1962 р. значно (до 35 %) зросли державні закупівельні ціни на сільгосппродукцію. Колгоспи поступово почали нагромаджувати певні кошти.

Технічний прогрес потребував висококваліфікованих і технічно вправних фахівців, яких майже не було на селі. Масово почали залучати спеціалістів із міст, випускників технічних вузів. З’явилася нова соціальна група – «сільськогосподарська технократія». Село почало поступово оживати.

Цьому сприяла й пенсійна реформа 1964 р., яка дозволяла отримувати пенсії й колгоспникам. А тогочасний потенціал в українського села був просто неймовірним. Приміром, 1970 року приватний сектор в Україні займав лише 3 % усіх культивованих земель. Але саме цей сектор давав 33 % загального виробництва в Україні м’яса, 40 % – молочних продуктів та 55 % – яєць. Державне та напівдержавне (колгоспне) сільське виробництво теж було досить ефективним, однак не мало достатніх потужностей для переробки продукції, більшість якої або псувалася, або розкрадалася.

3. Українофільство по-радянському

Однак слід бути свідомим того, що українофільство Шелеста мало особливий, радянський, характер, було свого роду націонал-комунізмом. Він не бачив майбутнього України поза радянською системою, тому не дивно, що люди, які виступали проти радянської влади, викликали в нього справжню лють.

Саме при Шелесті відновлюється «полювання на відьом» у вигляді «українських буржуазних націоналістів». Країною прокотилося дві великих хвилі арештів дисидентів – у 1965-66 і 1970-72 роках. У тюрмах опинилося, за різними даними, від трьохсот до тисячі українських патріотів, серед яких цвіт української інтелігенції – В.Стус, І.Світличний, В.Чорновіл, брати Горині та інші.

Широковідомі відкриті листи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Вячеслава Чорновола – «Я у Вас нічого не прошу», інших діячів до першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста. Символічною, скажімо, є назва брошури Чорновола. Шелест, при всій своїй любові до української культури, показав себе настільки непримиренним борцем з націоналізмом, що політичному в’язневі просити щось у нього було марною справою.

Жорсткість Шелеста у відстоюванні «чистоти партійної лінії» зазначають і його колеги по московському політбюро. Шелест, будучи затятим противником Заходу, відзначився у відстоюванні «завоювань соціалізму в межах соцтабору». Саме він очолив консервативне крило політбюро і відіграв далеко не останню роль в організації військової агресії до Чехословаччини.

Шелест навіть намагався зірвати мирні переговори між чехословацьким і радянським керівництвом, що відбувалися на початку серпня 1968 р. у Чієрні-над-Тисою. Чехи демонстративно вийшли із залу переговорів після того, як Шелест на їхню адресу виступив із гострими звинуваченнями в зраді.

Наступного дня він змушений був вибачитися і тільки після того переговори продовжилися. Мирне їх завершення непокоїло Шелеста, який боявся, що реформістські тенденції «вразять» й Україну, тому доклав максимуму зусиль для збройного припинення «Празької весни».

Як партійний керівник, Шелест багато зробив для розвитку компартії. 1958 року в Україні було 1,1 млн. членів партії і переважна більшість їх зосереджувалася у Дніпропетровському та Донецькому реґіонах (в основному це були росіяни). До 1971 р. Шелест зумів кардинально змінити ситуацію. Кількість членів партії зросла до 2,5 млн. і тут широко були представлені західноукраїнські області.

Партійний лідер особливо опікувався кадровими питаннями: при ньому представництво українців на вищих урядових та партійних посадах України досягло 90 %. Частка українців у складі «московського» ЦК КПРС сягнула максимальної за всі часи цифри – 20 % (при Щербицькому ця цифра знизилася до 15 % і продовжувала падати).

Компартія України стала «взірцевою» партією, відчула свою важливість і отримала впевненість у своїх силах. Звідси й автономістські настрої Шелеста – без підтримки українських комуністів навряд він так упевнено почувався б.

До речі, за звільнення Шелеста проголосувало лише 3 із 25 перших секретарів українських обкомів. Вони розуміли, що падіння Шелеста стане невдачею для авторитету компартії України на союзному рівні. Так, зрештою, й сталося.

4. Витоки – у біографії

Витоки такої специфічної любові Шелеста до України слід шукати в його біографії. Народився Петро Юхимович 14 лютого 1908 р. на Харківщині у сім’ї селянина-бідняка. Вважав себе нащадком запорізьких козаків – звідси його прагнення відродити національну самосвідомість, ідеалізувати козацтво.

У тринадцять років розпочав трудову діяльність – спочатку наймитом у заможного селянина, а згодом робітником у місцевому радгоспі «Ульянівка». У 15 років Петро вирішив різко змінити свою долю – влаштувався на залізничну станцію слюсарем, вступив до комсомолу.

За радянських часів це було певним мінімумом для початку кар’єри: в 19 років Шелест закінчує Ізюмську радпартшколу і згодом стає секретарем Боровського райкому комсомолу. У 20 років він вступив до комуністичної партії й серйозно вирішив зайнятися своєю освітою.

До свого 27-річчя Шелест зумів закінчити три (!) вищих навчальних заклади: Харківський Комуністичний університет і Інженерно-економічний інститут та Маріупольський металургійний інститут. Здобуті теоретичні знання допомогли подальшому службовому зростанню.

До війни Шелест став секретарем Харківського міського комітету КП(б)У, у війну завідував відділом оборонної промисловості Челябінського обкому. У 1948–54 роках керував важливими заводами у Ленінграді та Києві.

Від 1954 р. – другий секретар Київського міськкому, згодом – обкому. У лютому 1957 р. стає першим секретарем Київського обкому, а з липня 1963 р. – першим секретарем ЦК КПУ. Перемога Шелеста означала перемогу харківського клану політиків. Дніпропетровці ще тільки формували свою команду.

Цікаво, що будучи ставлеником Хрущова, активно підтримуючи його економічні реформи, Шелест у вирішальний момент на пленумі 1964 р. підтримав Брежнєва. Це було тим більше дивно, що Шелест ніколи не симпатизував Брежнєву, вважав його вискочкою.

5. Падіння з олімпу

19 травня 1972 р. перед черговим засіданням політбюро Брежнєв несподівано заявив Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже близько 10 років. Напевно, тобі вже набридло і ти набрид усім. Претензій до роботи немає, але треба давати дорогу молодим».

До речі, той факт, що більше року (з квітня 1971 р.) в Україні було два члени Політбюро, говорить про значний авторитет Шелеста в партійних колах. Брежнєв підготував Шелесту заміну, але навіть при своїх можливостях рік не міг її здійснити.

Формальною підставою звільнення Шелеста було оголошено «переведення на роботу до Москви». З 25 травня 1972 р. Шелест став п’ятим чи шостим заступником голови Ради Міністрів СРСР. Однак він залишався членом політбюро, зберіг авторитет у ЦК КПРС. Тому всі чекали продовження. І воно розпочалося атакою з Києва.

У квітні 1973 р. у журналі «Комуніст України» була надрукована явно замовна стаття «Про серйозні помилки однієї книги», де в типово радянському стилі дана розгромна рецензія на книгу П.Шелеста «Україно наша радянська». Шелест був звинувачений в «національній обмеженості» і «місництві».

Про явно замовний з Москви характер публікації свідчить і той факт, що вже через три тижні, 27 квітня, Шелеста «у зв’язку з хворобою і переходом на пенсію» вивели з політбюро і відправили на пенсію.

Що ж такого крамольного написав Шелест? Виявляється, перший секретар ЦК КПУ, комуніст із 42-річним стажем і трьома вищими освітами написав книгу «низького ідейно-теоретичного і фахового рівня». Тут «непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії. Порушений принцип класово-партійного підходу».

Замість ідеалізації Запорозької Січі, показу її демократичності, Шелесту слід було, на думку автора статті, показати класове розшарування козаків, гостру боротьбу між голотою і старшиною. Крамолою було й те, що Шелест, нібито, розглядає історію України безвідносно до історії Росії.

Рецензента просто шокувало, що факт приєднання України до Росії в книзі подано як пересічний факт, а не розписано, як російський народ урятував український, а російська культура сформувала українську... Не показана гострота боротьби в Україні за радянську владу... І, що вже зовсім дивує сучасного читача, – виявляється, «в тлумаченні ряду літературно-мистецьких понять і явищ автор виступає із «загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій»

Наприклад, Шелест визначає літературу як ту галузь культури, де почуття найбільше перегукуються з думкою, краса – з добром... А ось Ленін, мовляв, писав, що це «лише частина загальнопролетарської справи».

Розвиток економіки України Шелест «розглядає у відриві від успіхів всього СРСР», чим створює враження відірваності країни від Союзу. І, як підсумок, книга є ідеологічно шкідливою, оскільки «не мобілізує трудящих республіки на виконання завдань партії, а посилює настрої самовдоволеності, самозамилування, якими пройнята книга».

Зауважимо, що переважна більшість віднайдених через три роки після виходу книжки недоліків не відповідала дійсності. Ті, хто читав її, не можуть не помітити, що, як писали прихильні критики, «кожна сторінка книги переконує, що український народ досяг блискучих перемог лише завдяки відданості ленінізмові».

Однак партійні ідеологи небезпідставно боялися, що звинувачення в націоналізмі за радянських часів може досягти зворотного результату і принести Шелесту ще більшу популярність в народі. І не випадково за деякий час до виходу критичної статті книга раптово «зникла» з усіх книгарень і навіть була вилучена з більшості бібліотек.

6. Незручна людина для Брежнєва

Два роки після «виходу» на пенсію Шелест змушений був сидіти вдома. Будь-які спроби влаштуватися на роботу закінчувалися невдачею – без дозволу Брежнєва ніхто не наважувався взяти на роботу опального лідера.

У квітні 1975 р. Шелест вимушений був написати листа Брежнєву, і тільки після його дозволу Петро Юхимович отримав посаду директора одного із підмосковних заводів Міністерства авіаційної промисловості, де й пропрацював до початку перебудови.

Отже, не націоналізм і навіть не його несміливі кроки до обмеження «братського» пограбування республіки стали причиною відставки Шелеста. Брежнєва непокоїло інше – Шелест виявився у багатьох відношеннях незручною для нього людиною. І, до того ж, ставлеником Хрущова.

Шелест був одним із небагатьох членів політбюро, який міг виступити проти позиції більшості й сміливо заявити: «Комуністи України не підтримають це рішення». З часом накопичилися й інші, дрібніші «грішки», які апаратник Брежнєв, звичайно ж, не забував.

Наприклад, Шелест мало не єдиний, хто не підтримав прохання Брежнєва відзначити його 60-річчя званням Героя Радянського Союзу замість логічного у даному випадку звання Героя Соцпраці. За свідченням Шелеста, він так і не поставив свій підпис на відповідному документі.

Брежнєв надто дорожив Україною, щоб залишити біля її керма норовливого Шелеста. Настав зоряний час класичного представника «дніпропетровського клану» і запеклого політичного супротивника Петра Шелеста – Володимира Щербицького.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що оцінка того чи іншого політичного лідера – справа історії та народу. І не слід плутати особисті якості людини із її значенням і роллю в житті народу, країни.

Скромність і витриманість Щербицького – це ще не привід для його нинішнього возвеличення. Недавнє 95-річчя від дня народження П.Шелеста є багато знаковішим і вагомішим для України (не як території, де вирощується певна кількість тонн зерна на душу населення), а як країни із самобутньою культурою й ментальністю. Бо «за плодами їх судять про них».