КРІПОСНЕ ПРАВО - система правових норм, що встановлювали залежність селянина від феодала і право останнього на селянина-кріпака як на неповну власність. Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були в Київській державі «посаджені на землю» холопи. «Руська Правда» закодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей (закупів, ізгоїв, рядовичів та ін.), що ставали кріпаками. Із загарбанням українських земель Литвою і Польщею процес закріпачення селян посилився. Литовські великі князі і польські королі видавали жалувані грамоти феодалам на володіння землею і покріпачення селян. До кін. 16 ст. в Україні було покріпачено до 20% селянства. Ряд законодавчих актів (наприклад, Віслицько-Пйонтркувський статут 1368 для Галичини, що обмежив право переходу селян; Литовські статути) встановлювали особисту залежність селян від феодалів. На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447. Вважалися кріпаками і підсусідки (зубожілі селяни, які не мали власного господарства і жили в чужих дворах, «у сусідах»), загородники (збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів), які прожили на панській землі 10 років і не повернули боргу. В 1543 всякі переходи селян від одного до іншого поміщика було заборонено. Невпинно зростала панщина (примусова дарова праця кріпосного селянина в господарстві поміщика), данина (курми, яйцями, коров'ячим маслом) і чинш (регулярний оброк грошима). «Устава на волоки» 1557 посилила закріпачення селянства, значно збільшила державні податки, зобов'язала селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів.

  Після об'єднання Литви з Польщею за Люблінською унією 1569 українське селянство було остаточно закріпачене артикулом короля Генріха Валуа 1573 і Литовським статутом 1588. Козацькі повстання кін. 16-першої пол. 17 ст. та національно-визвольна війна 1648-1657 під проводом Б.Хмельницького значно ослабили феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищили її. Маєтки вигнаних польських магнатів, шляхти і католицької церкви перейшли в розпорядження «Скарбу Війська Запорізького», колишніх кріпаків було перетворено на посполитих (звичайних) селян. Козацька старшина протягом другої пол. 17 - першої пол. 18 ст. зосередила в своїх руках величезні земельні володіння, заселені залежними від неї посполитими селянами. На вимогу старшини гетьман К. Розумовський в 1760 видав універсал (підтверджений 1763 царським урядом), який заборонив селянам переселятися на нові місця без письмового дозволу землевласника. На українських землях, які перебували в складі Російської імперії, К. п. було остаточно оформлене указом Катерини II (1783), за яким селян Лівобережної та Слобідської України було повністю позбавлено права переходу і на них поширено загальноросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми.

  У Галичині, на Буковині і Закарпатті, які перебували у склад Австрії також невпинно зростала панщина. Лише в 1836 видано закон, що встановлював розміри панщини, скасовував деякі другорядні повинності і забороняв поміщикам бити селян. Революція 1848-49 в Австрійській імперії змусила віденський уряд скасувати панщинні та ін. феодальні повинності по всій імперії, у т. ч. і на західноукраїнських землях. На східноукраїнських землях, що перебували у складі Російської імперії, К.п. скасувала селянська реформа 1861.