Помітною політичною подією в Україні на початку ХХ століття стало створення та діяльність Революційної української партії – першої української політичної партії у Наддніпрянській Україні. Офіційно РУП засновується у січні 1900 року у Харкові на так званій «Раді чотирьох», до якої входили члени Харківської студентської громади Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. Організаційно створення Революційної української партії напряму було пов’язано з намаганням об’єднати соціал-демократичні гуртки, які виникли в Україні на початку 90-х років ХІХ століття.

Першою політичною програмою РУП стає праця відомого адвоката М. Міхновського «Самостійна Україна», яка у 1900 році брошурою у кількості 1000 примірників була видана у Львові.

В цій програмі проголошується ідея політичної самостійності України, юридичною підставою для якої стає перегляд умов Переяславського договору

1654 року, до підписання якого за думкою автора Україна була незалежною країною.

Головне гасло «Самостійної України»: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», - сильно вплинуло на сучасників. «Самостійна Україна» палила мозок, від неї в мене кипіла кров», - згадував на сторінках власних спогадів відомий український діяч, публіцист і педагог В. Андрієвський про своє перше враження від знайомства з нею [2, с. 120]. В той же час «брак соціалізму» в програмі РУП викликав критику з боку соціалістичних кіл.

Членами Революційної української партії були представники революційної української інтелігенції, які намагалися об’єднати людей різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. На цю пропозицію прихильно відгукнулись студенти великих місць України. Так, до 1902 року в Наддніпрянській Україні вже діяли шість організацій РУП – у Києві, Полтаві, Харкові, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом [3, с. 262].

В той же час така невизначена політична мета партії призвела до того, що на перших порах Революційна українська партія уявляла собою еклектичне об’єднання, яке включало в себе одразу декілька течій: драгоманівсько-федеративну, соціал-демократичну, народницько-революційну та націоналістичну [4, с. 28]. Тому перші роки свого існування були пов’язані з ідеологічною боротьбою представників цих течій внутрі партії.

Головним завданням своєї ідеологічної роботи члени Революційної української партії на відміну від представників інших партій (головним чином соціалістичних та соціал-демократичних) бачили в піднесенні політичної свідомості насамперед українського селянства.

З цією метою починають виходити періодичні видання РУП – журнал «Гасло» (1902 – 1903, виходив у Чернівцях; ред. Д. Антонович, С. Голіцинський, В. Сімович), часопис «Селянин» (1903 – 1905, виходив у Чернівцях і Львові; ред. Л. Когут, Д. Антонович), газета «Праця» (1904 – 1905, виходила у Львові; ред. Д. Антонович, М. Порш) [5, с. 28]. Для керівництва цією роботою був створений Закордонний комітет Революційної української партії, бюро якого розміщалися у Львові та Чернівцях (територія Австро-Угорщини), а звідти ці видання таємно провозилися до Російської України і розповсюджувалися серед членів партії.

Крім вищезгаданих газет і часописів свої ідеї РУП поширювала за допомогою брошур. Першою була вже вищеназвана «Самостійна Україна» М. Міхновського, вихід же другої брошури Д. Антоновича «Дядько Дмитро» (вийшло 10 000 примірників) призводить до дискусії серед партійців.

На відміну від національно-патріотичних гасел «Самостійної України» Д. Антонович піднімає соціально-економічні питання. Відхід від ідей самостійності прискорив вихід із Революційної української партії націонал-радикалів, які в 1902 році створили Українську народну партію. Майже одночасно від неї відокремилися народники на чолі з М. Шаповалом та М. Залізняком, які приєднались до партії есерів.

З метою запобігти розколу партії та остаточно сформувати організаційну структуру РУП наприкінці 1902 року відбувся перший партійний з’їзд, який висловив свою прихильність до соціалістичної програми. На з’їзді було створено Центральний комітет, що складався з трьох осіб – Д. Антоновича, В. Козиненка та Є. Голіцинського та вже згаданий в цій статті Закордонний комітет РУП [6, с. 37].

В 1902-03 рр. Революційна українська партія бере активну участь в селянських виступах. Про її популярність серед українських кіл Росії свідчить той факт, що у Катеринограді на Кубані діяла Чорноморська громада активним членом якої був С. Петлюра.

Питання самостійності України черговий раз стає на заваді єдності партії і приводить до напруженості між її членами. В партії виникає дві фракції. Більшість членів партії на чолі з М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою вважали, що організація повинна бути національною партією, до якої б входили виключно українці і яка б поєднувала націоналізм із марксизмом. Меншість членів партії на чолі з М. Меленевським навпаки вважає, що РУП повинна представляти всіх робітників України, незалежно від їх національності, а сама партія повинна стати автономною організацією Російської соціал-демократичної партії.

На початку 1903 року Київська громада Революційної української партії розробила новий проект програми. Основні його положення – національно-територіальна автономія України, скасування викупних платежів, повинностей і податків, конфіскація удільних і монастирських земель і передача їх у власність місцевих самоуправ, ліквідація общин [5, с. 28].

У січні 1903 року з Революційної української партії відокремилася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським. Але на цьому центробіжні процеси РУП не закінчилися. Влітку 1904 року на ІІ з’їзді партії М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, С. Голіцинський виступили за об’єднання з Російською соціал-демократичною партією (РСДРП). У травні 1904 року вони створили Українську соціал-демократичну спілку, яка стала складовою частиною РСДРП і пропагувала марксизм серед українських робітників (існувала до 1913 року).

У 1904 році ЦК Революційної української партії бере участь у соціалістичному конгресі в Амстердамі, де оголосив про свою прихильність соціалістичній ідеї. У наступному році з лав РУП виходить права течія, яка увійшла до складу Української радикальної партії.

Більшість членів Революційної української партії підтримали групу М. Порша, С. Петлюри, В. Винниченка, які стояли на засадах поєднання націоналізму і української самостійності з марксистськими ідеями. У грудні 1905 року на останньому з’їзді РУП вони проголосили про заснування Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

1905 року партія зазнає тяжкого удару. У вересні були заарештовані Д. Антонович, В. Чеховський та інші. Поліції вдалося захопити київську друкарню Революційної української партії.

Важливим аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукраїнськими марксистськими партіями. Складними були взаємини Революційної української партії з РСДРП. Переговори з російськими соціал-демократами часто заходили в глухий кут через небажання останніх визнати за українською організацією автономного статусу. І, навпаки, прекрасні стосунки РУП підтримувала з Польською соціалістичною партією і Загальним єврейським робітничим союзом (Бундом), особливо в питаннях підтримки їх боротьби проти національного і соціального гноблення з боку царизму.

П’ятирічна діяльність першої української політичної партії дозволяє стверджувати, що український національно-визвольний рух нарешті вийшов за межі культурно-освітньої стадії і активно заявив про себе на політичній арені України.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Література:

1. Короткий політологічний словник. / За ред. С. Г. Рядова, З. І. Тимошенко. – Київ: РОВО «Уквузполіграф», 1991. – 96 с.

2. Андрієвський В. Три громади. Спогади з 1880 – 1917. – Львів, 1936. – 157 с.

3. Субтельний О. Україна. Історія. – Київ: Либідь, 1991. – 510 с.

4. Голубицький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження. – Київ: Смолоскип, 1996. –

- 124 с.

5. Довідник з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – - Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: нариси політичної історії. – - Київ: Либідь, 1993. – 288 с.