Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), популярна назва: есери — споріднена з російською партією соціалістів революціонерів.

У 1905—1917 роках існували окремі гуртки УПСР у Сімферополі, Одесі, Радомишлі, Баришполі, Києві (видавали нелегально орган «Боротьба» 1913—1915). Як всеукраїнська партія оформилася 17—18 квітня 1917 року в Києві; на установчих зборах устійнено тимчасову програму УПСР, ухвалено постанову про територіальну автономію України й скликання Українських Установчих Зборів, вирішено домагатися націоналізації землі. Керівництво УПСР складалося головно зі студентів: М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг, О. Севрюк. З УПСР співпрацював Михайло Грушевський. Органами партії були: щоденник «Народна Воля» і тижневик «Боротьба». Завдяки ефективній пропаганді («земля — народові без викупу») УПСР здобула у виборах до російських Установчих Зборів перевагу над іншими партіями (50% всіх голосів на Україні). У повній залежності від проводу УПСР була Українська селянська спілка.

За Центральної Ради УПСР брала участь в уряді Володимир Винниченка (П. Христюк, М. Стасюк, М. Ковалевський, Всеволод Голубович, М. Шаповал). Після проголошення IV Універсалу 30 січня 1918 створено уряд з есерів на чолі з В. Голубовичем (7 есерів і 2 есдеки). УПСР мала перевагу в Раді Міністрів також після повернення уряду до Києва (1 березня 1918).

За гетьманату УПСР провадила діяльність нелегально. На IV з'їзді, що відбувся 13 — 16. 5. 1918 в околицях Києва, стався розкол УПСР на ліве крило — боротьбістів (Л. Ковалів, Г. Михайличенко, О. Шумський, В. Елланський, А. Приходько, А. Заливчий, Ю. Мазуркевич, П. Любченко), яке захопило ЦК і стояло на позиціях «радянської форми» влади та за співпрацю з більшовиками, і праве крило, так звана «центральна течія» (І. Лизанівський, М. Чечель, М. Шраг, Микола Шаповал, Н. Григоріїв, М. Салтан, В. Голубович, О. Севрюк, Д. Одрина, Олександр Жуковський, П. Христюк, О. Якко, А. Степаненко, Ю. Охримович). Боротьбісти перейменувалися 6 — 8. 3. 1919 на Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбістів (комуністів). Центральна течія УПСР взяла участь в організації Українського Національного Союзу (М. Шаповал) та у поваленні гетьманату. На Трудовому Конгресі есери домагалися соціалізації землі, націоналізації приватних зал., цукроварень, фабрично-заводських підприємств, передачі держ. органів влади колективам, складеним з представників трудового люду — селян і робітників. За Директорії до уряду Володимира Чехівського (УСДРП) входили М. Шаповал, О. Мицюк, І. Штефан, Сергій Остапенко. Натомість інші діячі УСРП не входили до уряду Остапенка (він вийшов з УПСР), і на знак протесту проти його політики УПСР разом з іншими соціалістичними партіями утворила Комітет Охорони Республіки (22. 3. 1919). В уряді Бориса Мартоса (УСДРП) брав участь М. Ковалевський, І. Лизанівський, І. Паливода, Л. Шрамченко, з 9. 6. 1919 ще Д. Одрина (гол. ЦК партії) та Т. Черкаський (секретар ЦК партії); в уряді І. Мазепи — М. Ковалевський, М. Черкаський, Н. Григоріїв, Л. Шраменко, П. Христюк. В кін. 1919 частина чл. УПСР вийшла на еміграцію (Чехо-Словаччина, Австрія), де пропаґувала принцип «диктатури трудових мас» (М. Шаповал, Н. Григоріїв). Дехто з лідерів УПСР — М. Грушевський, М. Чечель, М. Шраг, П. Христюк, Д. Ісаєвич заснували «закордонну делегацію» УПСР у Відні, яка з 1920 видавала орган «Борітеся — Поборете» (1920 — 22), прагнучи перетворити УНР на «радянську республіку» та дійти до примирення з сов. Росією. Від 25. 2. 1920 до 5. 7. 1920 закордонні групи УП СР і Укр. Ком. Партії створили спільний «радянсько-рев. блок». метою якого було створення укр. сов. радянської республіки. На поч. 1921 УПСР на еміграції розкололася: 1) просов. група, очолена «закордонною делегацією», 2) празька — на чолі з М. Шаповалом; видавала «Вільну Спілку» (1921 — 23) та 3) Орг. Комітет УПСР за кордоном (М. Ковалевський і M. Залізняк) у Відні. Після повороту «закордонної делегації» на сов. Україну (1924) і смерти М. Шаповала (1932) організації есерів об'єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном, що видавав «Трудову Україну» за ред. Н. Григорієва. По другій світовій війні УПСР відновила свою діяльність на еміграції (лідери Я. Зозуля, Микола Шаповал), взяла участь у створенні Української Національної Ради (1948) і в 1950 разом з іншими соціальстичними партіями об'єдналася в Українську Соціалістичну Партію.