Наприкінці 1890-х років відбувається помітна активізація молоді, яка не хотіла задовольнятися пасивною позицією або лише дозволеною діяльністю, назрівав конфлікт із старшою генерацією в РУРП. Тоді ж в австрійському соціал-демократичному русі розпочався процес розмежування і формування партій за національною ознакою. У 1893–1894 рр. в РУРП співвідношення сил поступово починає змінюватись на користь “молодих”, в руках яких опинилася вся партійна преса радикалів. Значним успіхом молодих радикалів стало видання Ю. Бачинським програмної праці “Україна irredenta”. 17 вересня 1896 р. на зборах у Львові, скликаних радикалами, було вирішено створити українську соціал-демократичну партію, а також видати відозву до українських робітників та заснувати український соціалістичний часопис. Незабаром V з’їзд РУРП проголосив створення Української соціал-демократичної партії, полем діяльності якої мало стати українське робітництво.

Проголошення, однак, не було реалізоване. Зразу ж після з’їзду “старі” в радикальній партії на чолі з М. Павликом постарались уневажнити постанову V з’їзду. Відносини між “старими” і “молодими” радикалами, сильно загострилися і досягли свого апогею.

“Молодим” радикалам не вдалося реорганізувати радикальну партію у соціал-демократичну ні на VI, ні на VII партійних з’їздах. Внаслідок внутрішніх розходжень назрівав розкол всередині радикальної партії.

В цих умовах 17 вересня 1899 р., відбулася конференція молодих українських громадських діячів, які до цього співпрацювали з радикальною та “інтернаціональною” соціал-демократичною партіями. В ній взяли участь Р. Яросевич, М. Ганкевич, Ю.Бачинський, С. Вітик, І. Возняк, Степан і Петро Новаківські, Я.Остапчук, А. Шмігельський. Конференція проголосила утворення Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини. На українському політичному горизонті Галичини УСДП стала третьою політичною партією після РУРП, що виникла у 1890 р., і після українського католицького союзу, утвореного у 1896 р.

Розвиток соціал-демократичного руху в Галичині був обумовлений об’єктивними соціально-економічними та політичними причинами. Протягом другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. в Галичині помітно зросла роль міст як осередків промисловості, торгівлі, культури. До активного соціального і політичного життя долучилися широкі верстви галицького суспільства. В головних осередках промисловості вже до кінця ХІХ ст. сформувалися значні загони промислового робітництва як найбільш чутливого елементу до соціальної політики в державі.

В лоні українського соціал-демократизму майже від самого початку його організаційного оформлення було сформульовано лозунг державної самостійності України. Вперше він знайшов своє обґрунтування у праці Ю.Бачинського “Україна irredenta” (написана у 1895 р.). Питання здобуття національної волі українського робітництва і всього народу займали важливе місце на сторінках партійних часописів УСДП “Воля” (1900 – 1907 рр.), “Земля і Воля” (1907 –1914 рр.), “Вперед” (1909 – 1914 рр.).

У повсякденній практичній діяльності увага українських соціал-демократів була зосереджена на організації страйкової боротьби робітників і селян за поліпшення умов і оплати праці, на прилученні людей праці до масових акцій робітничої і селянської солідарності, до участі у вічах і демонстраціях, до виборчих кампаній, до профспілкового руху.

В 1901 році відбувся черговий (восьмий) з'їзд Австрійської соціал-демократичної партії, в ньому взяли участь п'ятеро делегатів від УСДП. На цьому з'їзді соціал-демократія імперії Габсбургів остаточно оформила свої нові ідеологічні позиції, які, зокрема, засуджувала національне гноблення і проголошувала остаточне врегулювання національної і мовної проблем в напрямку рівноправ’я. Відтепер соціал-демократичний рух в імперії ставав більш поміркованим, в програмних документах партії йшлося про досягнення кінцевої мети партії – побудови соціалізму лише правовими методами без застосування недозволеного законом насильства, і це було беззаперечно прийнято українськими соціал-демократами. У партійній газеті УСДП “Воля” наголошувалося, що партія бореться насамперед за повну свободу особистості - “самодержавність люду”, демократію, перехід землі та фабрик у власність працюючих громадян, спільне користування землею та її спільний обробіток, просвіту народу, рівний доступ до освіти всіх прошарків населення. Ідея захоплення влади чи зміни існуючого ладу шляхом збройного повстання та кровопролиття відкидалася, як неприйнятна. Все зводилося до необхідності приходу до влади мирним, парламентським шляхом і здійснення всіх запланованих соціальних реформ у відповідності з чітко розробленою програмною стратегією.

Відхід української соціал-демократії від радикального марксизму був складовою загального, масштабного процесу оформлення своєрідної поміркованої течії західноєвропейського соціалізму, відомого вченим під назвою австромарксизм.

Початок ХХ ст. був періодом ідейно-політичного і організаційного зміцнення партії. Під впливом австрійської соціал-демократії домінуючими в УСДП стали ідейні концепції соціал-реформізму і парламентаризму. Партія орієнтувалася на мирні поетапні перетворення у суспільстві в напрямку до соціалізму, на легальні форми політичної діяльності. Як і вся соціал-демократія Австрії, УСДП поділяла стратегічні цілі і тактичні методи боротьби за соціалізм.

Важливе місце у суспільному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст. в Галичині, як і в інших краях Австро-Угорщини, займала боротьба за виборчу реформу.

Ліквідація старої куріальної системи, на думку провідних українських суспільно-політичних діячів, мала забезпечити перевагу українського представництва від Східної Галичини в австрійському парламенті і галицькому сеймі над польським і досягнення політичної мети легітимним конституційним шляхом. Боротьба за виборчу реформу, за переконаннями соціал-демократів, повинна була стати для українців всенародною справою, адже існуюча куріальна виборча система практично позбавляла більшість робітників і селян права брати участь у виборах.

Практично кожного разу серед організаторів акцій за реформу виборчого права були соціал-демократи. Уряд змушений був оголосити про намір ввести загальне виборче право. 27 січня 1907 р. був опублікований Закон про запровадження загального виборчого права на виборах до парламенту і скасування куріальної виборчої системи.

Звичайно, що надії українських, рівно ж і польських соціал-демократів на можливість досягнення соціальних цілей робітництва завдяки перемозі загального виборчого права були перебільшеними. Мало того, і сам закон виявився непослідовним. Він не поширювався на Крайовий сейм та на міські і повітові гмінні ради.

Радянські історики визначили новий виборчий закон як перемогу реакції (виборчі права не поширювались на жінок і військовослужбовців, а вік для виборців встановлювався від 24 років, а для депутатів – 30 років). І все ж, вже в результаті реформи виборчого права розширювалося коло виборців, число місць в парламенті, наданих Галичині, збільшувалось з 78 до 105. Внаслідок запровадження нового виборчого закону значно пожвавилося політичне життя українців. Закон сильно активізував політичну роботу українських соціал-демократів з масами. Вони організовували народні віча, поширювали періодичні видання, відозви та інші друковані матеріали, вели агітацію за соціал-демократичних кандидатів.

Кандидати на послів соціал-демократи рішуче виступали в захист громадянських свобод, гостро викривали зловживання уряду, велику увагу звертали на податкову політику тощо.

В результаті виборів 1907 р. соціал-демократи у загально-австрійському масштабі здобули 87 мандатів і посіли друге місце в парламенті. Від УСДП депутатами стали Я. Остапчук і С. Вітик. Після виборів до австрійського парламенту ще гострішим стало питання виборчої реформи до Галицького сейму. В ній були зацікавлені всі соціальні верстви українського населення. Ця обставина надала боротьбі за реформу сейму загальноукраїнського характеру. Тему виборчої реформи до сейму УСДП перманентно висувала на різних зібраннях, народних вічах, які сама організовувала.

В 1911 р. від усіх країв Австрії було обрано 80 соціал-демократів до парламенту. Криваві події відбулися у Дрогобичі, які являли собою частину цілої серії насильств, що чинилися в Галичині. З усіх українських політичних партій Галичини УСДП переживала найбільші складнощі у своєму внутріпартійному розвитку.

До 1907 р. відносини між польськими і українськими соціал-демократами були нерівноправними. Це проявлялось у засиллі польської мови у профспілках, касах хворих, пресі і виборах до парламенту польських соціал-демократів голосами українського електорату.

Як в 90-х рр. у радикальній партії, так і на початку ХХ ст. в УСДП сформувалася опозиція молодих партійців, які хотіли бачити свою партію національною. На партійній конференції 1907 р. “молоді” ставили вимогу організувати самостійні українські профспілки і вести активну роботу в тих “польських” профспілках, де переважали українські робітники, з метою надати їм українського характеру. Активізація діяльності УСДП серед міського пролетаріату викликала незадоволення в Польській Партії Соціал-Демократів. Взаємовідносини між обома партіями стали предметом розгляду конференції УСДП 29 січня 1911 р., яка назвала їх ненормальними. Боротьбу за визволення УСДП з-під керівництва ППСД очолювала опозиція, до якої належали Л. Ганкевич, В.Старосольський, П. Буняк, В. Левинський, І. Квасниця та ін. Офіційне ж керівництво УСДП, яке очолювали М. Ганкевич і С. Вітик, намагалось уникати протиборства з ППСД навіть ціною визнання пріоритетності ППСД в робітничому русі. 3–4 грудня 1911 р. на VI з’їзді УСДП між двома течіями дійшло до розколу, викликаного незгодами в питаннях тактики руху. Опозиція бажала швидшого підпорядкування руху українського робітництва власному керівництву, виведення його з-під впливу польських соціал-демократів. Проте в умовах галицької дійсності радикально змінювати становище в партійному і робітничому русі було не просто. “Старі” в партії, можливо краще бачили складність і труднощі суспільної праці і з цих позицій утримувалися від різного роду різких поворотів у політичній діяльності.

У практичній політиці позиції обох течій в УСДП – традиційної старшої генерації діячів і “самостійної” молодшого покоління – були в принципі однаковими. Спільність позицій особливо визначилася в 1912 р. у зв’язку із ставленням до майбутньої війни, подих якої відчувався все сильніше. Єдність у поглядах на війну, на можливу позицію партії щодо воюючих сторін на випадок вибуху війни стала тим поштовхом, що вже у 1912 р. привів до ліквідації внутрішньопартійного розколу.

У практичних національних вимогах УСДП у більшості випадків виступала спільним фронтом з іншими українськими партіями – УНДП, УРП та Українською християнсько-соціальною партією. В соціальних вимогах соціал-демократи займали ліві позиції і, виходячи з них, прагнули завоювати на свій бік широкі маси трудового народу.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) з 1917р. почала робити перші кроки по відродженню партійного життя в краї. Внаслідок революції в Росії, повалення самодержавства і створення в Києві Центральної Ради партія почала виступати за скоріше припинення війни, яка шкодила українському народові й провокувала братовбивство. Вона вимагала, як мінімум, широкої і повної української автономії у складі Австро-Угорщини, а максимум - взагалі виходу українських земель зі складу імперії і злуки західноукраїнських земель в одній республіці із землями Великої України

У першому уряді ЗУНР УСДП мала свого представника (А. Чернецького — державного секретаря праці й суспільної опіки), але у грудні вийшла з коаліції і перейшла до опозиції (1918 — 19). У 1919 — 20 входила до уряду УНР (В. Темницький, Й. Безпалко, В. Старосольський); 1921 перейшла на платформу радянської влади на Україні й поставилася неґативно до закордонного уряду ЗУНР. Цей курс зміцнився приходом до УСДП кількох послів з Волині (1923 та з одночасною сильною і плановою комуністичною інфільтрацією, яка призвела до того, що з'їзд 18. 3. 1923 ухвалив перехід на комуністичну платформу, усунув з проводу М. і Л. Ганкевичів, Старосольського, Буняка, Квасницю та ін. У січні 1924 польська адміністрація ліквідувала УСДП й газети «Вперед», «Земля і Воля» та місячник «Нова Культура». Тоді прокомуністичні елементи перейшли до Комуністичної Партії Західної України, а соціал-демократичної меншість згуртувалася навколо культурно-освітнього товариства «Робітнича Громада» й оформилася як група «Вперед» під проводом Л. Ганкевича, з 1929 знову прибрала назву УСДП. З 1933 її головою став Старосольський. Впливи відновленої УСДП були незначні. УСДП була членом II Соціалістичного Інтернаціоналу. З вибухом війни УСДП припинила діяльність, а на еміграції створила з іншими соціалістичними групами одну Українську Соціалістичну Партію.