Роля Московщини у безогляднім, кривавім здавленню коліївського повстання шляхом збройної інтервенції в допомогу шляхетській Польщі відома й достатно удокументована. Дискусійною була й деякою мірою ще й досі залишається роля Москви в ініціюванню, організуванню й у вибуху коліївського повстання. Мав тодішній уряд Московщини якийсь вплив на виникнення Коліївщини, ведучи якусь диявольську "подвійну гру", чи, будучи органічним звеном Гайдамаччини, Коліївщина виникла як явище строго самобутнє й своєю генезою абсолютно ніякого пов'язання з Московщиною не мала? 

Поляки завжди твердили, що Коліївщина була московською інтригою: Москва - кажуть поляки - зорганізувала збройний виступ українських "православних хлопів" із метою послабити Польщу й заставити польську шляхту шукати в Москви допомоги і, тим самим, переходити під московську опіку. Свої твердження спирали поляки насамперед на частих виступах московського царського уряду в обороні православ'я на українських і білоруських землях, окупованих Польщею, а далі на легенді про "Золоту Грамоту", якою, нібито, цариця Катерина Друга закликала українців до повстання проти польських панів.

Що московський уряд здавна намагався використовувати справу православ'я в Польщі для того, щоб мати претекст, як "оборонець православної релігії", постійно вмішуватися у внутрішні справи Польщі, це факт. Але про що, власне, йшлося Москві: дійсно про оборону православ'я в Польщі, чи тільки про претекст? А тим більше, чи дійсно Москві так залежало на обороні православ'я, щоб аж організувати повстання українського населення проти Польщі?

1. "Золота Грамота"

Як доказ, що це Москва зорганізувала Коліївщину, ставлять поляки "факт", що в Мотронинському манастирі під час свячення ножів для виступу проти польських окупантів, було відчитано "Золоту Грамоту" московської цариці, якою вона закликала всіх православних українців до збройного виступу проти Польщі. Цю "Золоту Грамоту" мав привезти з Петербурга, одержавши її з рук самої цариці, тодішній ігумен Мотронинського манастиря Мелхиседек Значко-Яворський.

Про відчитання перед свяченням ножів "Золотої Грамоти" - заклику до всіх українців, щоб ставали в ряди повстанців проти польських зайд, - є так багато свідчень сучасників, що це дійсно, треба прийняти за факт.

Тільки ж, - що це була за відозва, в чийому імені видана, який був її зміст? Оригіналу "Золотої Грамоти" ніхто ніколи не бачив з-поза українських повстанців. Або, - бачив і знищив.

Російський дослідник Гайдамаччини А. Скальковський209 подає на підставі простудійованих ним документів Запорозького Війська, збережених в московському архіві, що ігумен Мелхиседек переслав був ту "Золоту Грамоту" цариці Катерини кошовому Кальнишевському і закликав його, щоб він, респектуючи цей наказ цариці, негайно приєднався до повстання з усім військом запорозьким. Кошовий дав її писареві Іванові Глобі. Той відразу пізнав, шо "грамота " підфальшована, сказав свою думку Кальнишевському і порадив участи в повстанні не брати. Ігуменові Яворському дано відповідь, шо коли б цариця слала листа до Січі, то не через ігумена, а через свого спеціяльного післанця, як це вона завжди робила. Але, подаючи, що таку інформацію знайшов він в архівах Війська Запорозького, Скальковський ні словом не згадує про саму грамоту і її зміст, ані про те, що з нею сталося, чи знайшов він її в архівах, чи кошовий повернув її ігуменові, чи залишив у своєму архіві.

Поляки для піддержки своїх тверджень про автентичність "Золотої Грамоти" опублікували в тодішній французькій пресі французький переклад "грамоти". Він такий:

а) Французький текст:

Saint-Petersbourg, 9/20 juin 1768 a.

Comm nous voyons clairement avec quel mepris et quelle honte nous sommes traites ainsi que norte religion orthodoxe, par les Polonais et par les juifs: les defenseurs de notre religion grecque etant perssecutes, opprimes et punis de mort: pour ces raisons, ne pouvant plus souffrir de pareils putrages, de semblables ignominies et cette persecution, uniquement pour notre sainte religion persecutee, meprisee, nous donnons cet ordre et nous enjoignons a Maximillien Zelezniak, de la terre de Tymoszew, colonel et commandant dans nos terres de Bas-Zaporoque, d'entrer dans les terres de Pologne, prenant encore quelques troupes de nos armees russes, des kosaks du Don, pour extirper et abbatre, avec l'aide de Dieu, tous les Polonais et les juifs blasphemateurs de notre sainte religion. Par ce moyen nous faisons cesser toutes les plaintes portees devant notre trone, contre ces assassins impitoyables, ces parjures, ces violateurs de la foi, ces Polonais qui protegeant la mauvaise croyance des juifs impies, blasphement et meprisent notre religion, oppriment un peuple fidele et innocent. Nous ordonnons donc qu'en traversant la Pologne, l'on extirpe leur nom et que leur memoire soit aneanties pour la posterite. Mais pour que les traites et L'amitie avec nos voisons soient observes, nous defendons, souss les plus rigoureuses peines, de molester ou d'inquieter les marchands turks, grecs, armeniens et les notres russes qui traversent la Pologne pour sujet de commerce; nous voulons meme qu'ils aient toujuors un libre passage, et tous les secours qu'on peut requerir de voisins amis.

Pour plus grande foi, nous confirmons cet ordre et cette permission.

Donne a Saint-Petersbourg, scelle de nos armes et signe de notre propre main, le 20 juin 1768 a.

Catherine.

Pour application:

L'attaman koszowy

Pierre Kalnyszeffskoi, avec les tomoins.

б) Український переклад того тексту:

Ст. Петерсбург, 9/20 червня 1768 р.

Тому що нам стало відомо, з якою ненавистю і зневагою ставляться поляки й жиди до нас і до нашої православної релігії, переслідуючи, принижуючи, а то й караючи смертю оборонців нашої грецької релігії, ми, не можучи довше терпіти таких наруг, принижень і переслідувань єдино з причини приналежности до нашої святої релігії, понижуваної й переслідуваної, даємо оцим наказ славному Максимові Залізнякові з Тимошева, полковникові й отаманові Війська Запорозького, вступити на територію Польщі, взявши зі собою частини нашої російської армії і донських козаків та винищити з Божою поміччю всіх поляків і жидів, які зневажають нашу святу віру. Таким способом ми ставимо край усім скаргам, що пливуть до нашого трону проти тих жорстоких убивців, наклепників, порушників віри, проти тих поляків, які захищають погану віру безбожних жидів, а зневажають і принижують нашу релігію та переслідують наш вірний і невинний нарід. Ми доручаємо, щоб у висліді нашого вмаршу в Польщу було знищене їх ім'я і щоб пам'ять про них загинула в майбутності. Але, щоб була збережена приязнь і наші договори з нашими сусідами, ми забороняємо під загрозою найгостріших кар напастувати або зневажати турецьких, грецьких, вірменських і російських купців, які подорожують по Польщі в торговельних справах. Ми хочемо теж вільного переходу й безпеки для нас і наших сусідів-приятелів.

Для більшої вірогідности ми засвідчуємо це доручення і цей дозвіл печаткою та нашим власноручним підписом.

Дано в С.-Петербурзі, 20-го червня 1768 р.

Катерина

До виконання:

Кошовому отаманові

Петрові Кальнишевському, за засвідченням".

Чимало людей прийняло оцей "документ" за оригінальний. Та для кожного, хто бодай загально познайомлений з датами Коліївщини, стає відразу очевидним, що "документ" дуже наївно підфальшований, коли тільки подивитися на дату "документу". Два рази подана дата, на початку й на кінці "документу", каже, що його видано царицею в Петербурзі 20-го червня 1768 р., а на початку ще й додано дату за старим стилем для підкреслення, що йдеться про 20-те червня за новим, або 9-те червня 1768 року за старим стилем. Виходить, що цариця писала в Петербурзі доручення запорозькому полковникові Залізняку починати повстання проти Польщі того самого дня, коли українські повстанці під проводом полковника Залізняка, прочистивши в ціломісячних боях від поляків і жидів повністю Київське і Брацлавське воєвідства, здобули Умань, а два дні пізніше проголосили відновлення Гетьманщини із гетьманом Максимом Залізняком у проводі!

Після цього, коли сам автор фальсифікату дав такий переконливий доказ фальшування, немає потреби аналізувати текст "документу", уложений, зрештою, аж надто примітивно.

А все ж таки дата того фальсифікату, опублікованого в ті часи у французькій газеті, заслуговує на увагу. Адже це власне дата вирішного бою за Умань, після якого наступило два дні пізніше проголошення в Умані відновлення Гетьманщини. Це приводить до висновку, що тоді було дійсно видано на письмі якесь проголошення, універсал про ліквідацію польської окупації Правобережжя й відновлення державної незалежности тієї частини України. Маючи такий універсал в руках, автор фальсифікату, виходить, узяв із нього дату й заступив дійсний текст універсалу своїм фальсифікатом не похопившись, що 20-те червня 1768 р. не початок, а вершок коліївського повстання.

Немає найменшого сумніву, що коли на самому початку Коліївщини, при посвяченні ножів, могло залежати організаторам повстання, щоб в усіх було переконання, що Московщина й особливо сама цариця сприяють українському повстанню, то для цього не було вже потреби 20-го червня 1768 року. А тому, якщо б дійсно Залізняк хотів покористуватися у пропагандивних цілях ним самим підфальшованою "Золотою Грамотою" як документом цариці, то той документ мусів би був мати дату у Мотронинському манастирі у дні 29-го (18-го за ст. ст.) травня 1768 р. Але про існування такого документу ніхто з дослідників ніякого доказу навести ніколи не зумів. Далі, ні московські, ні польські джерела не подають, щоб хоч один із суджених учасників Коліївщини при переслухуванні згадував про "Золоту Грамоту" як виданий царицею документ, яким цариця закликала українців Правобережжя до повстання проти Польщі. Навпаки, в усіх відповідях суджених коліїв на питання про початок і цілі повстання подано ясно, що ініціятором і керівником повстання був полковник, а після 22-го червня 1768 р. гетьман, Максим Залізняк, а ціллю повстання було прогнання всіх поляків і їхніх помічників-жидів з України й відновлення самостійної Гетьманщини із справедливим соціяльним ладом, без шляхетства й без панщини; а про такі політичні й соціяльні цілі не могло бути мови в будь-якому закликові московської цариці, яка політично й соціяльно давила українців на Лівобережжі так само, як поляки на Правобережжі.

Інша справа, що майже всі українці дійсно сподівалися співчуття і прихильности зі сторони московського уряду й московського народу до боротьби українського народу проти Польщі. З мотивів релігійних і політичних. Адже москалі були православними, й московський уряд галасливо виступав тоді оборонцем усіх православних; а колії виступали збройно теж в обороні православної релігії перед наступом польського католицизму. Чи ж було можливо припускати, що православний московський нарід і його православний уряд виступлять проти православних українців, щоб захищати католицьку Польщу? Подібно і в політичній площині: Москва й Польща були здавна непримиримі вороги, а серед українців був, як і серед інших народів, у минулому й по сьогодні, широко прийнятий погляд, що "ворог мого ворога є моїм приятелем"; отже - Московщина як ворог Польщі повинна співчувати боротьбі українського народу проти Польщі. А тому колії вірили, що Московщина, московський нарід і його уряд, - якщо ніякої дійсної допомоги українським повстанцям і не дадуть, то в політично-моральній площині стануть повністю по українській стороні.

Але тут ми мусимо внести повну ясність. Це сподівання, що Москва поставиться прихильно і співчутливо до визвольної боротьби українського народу проти Польщі не мало абсолютно нічого спільного з якимсь бажанням об'єднатися з Москвою. Постійно підкреслюване в усіх працях про Коліївщину московськими й українськими совєтськими істориками "змагання коліїв до возз'єднання Правобережної України з Московщиною" чи до "возз'єднання правобережних українців із братнім московським народом" є свідомим фальшуванням історичної правди. Ніхто з коліїв ніколи ніякого "возз'єднання" українського народу з московським, ні Правобережжя з Московщиною не хотів, бож усі знали, що це була б тільки заміна польських політичних і соціяльних кайданів на московські. Ніде ні одним словом у зізнаннях суджених коліїв про якісь змагання українських повстанців до "возз'єднання" з московським народом чи з Московщиною не згадується. Навіть натяку на бажання Залізняка як ініціятора повстання, а тим більше згодом як гетьмана України "возз'єднати" Україну праворуч Дніпра з Московщиною в його дії і в усіх свідченнях сучасників про нього немає. Ціллю Коліївщини було відновлення Гетьманщини як повністю суверенної й незалежної української держави.

Існувала тільки в заранню повстання віра у прихильність Московщини до визвольної боротьби українського народу проти поляків.

Та власне та віра українських повстанців у прихильність православного московського народу і його православного уряду до повстання українського народу проти католицької Польщі стала джерелом жахливої катастрофи: це ж вона уможливила москалям здійснити їх зрадливий маневр під Уманню 7-го липня 1768 р. та в кількох інших випадках.

2. Принципова ворожість Москви до українських визвольних змагань

В дійсності Московщина поставилася до визвольної боротьби українського народу проти Польщі з такою самою скрайньою ворожістю, як і сама Польща. Вона не без підстав боялася, що перемога українського ідеалу соціяльного, ладу без холопа та без пана на Правобережжі перекинеться швидко на Лівобережжя і скерується проти московських "байстручат Єкатерини", а відновлення Гетьманщини на Правобережжі викличе невідхильно такий самий зрив українського народу проти московських окупантів, щоб прогнати всіх москалів з Лівобережжя так, як поляків із Правобережжя.

Свою крайню ворожість до визвольних змагань українського народу на Правобережжі й готовість помагати католицькій Польщі в потребі, щоб спільно держати ввесь український нарід у ярмі, задемонструвала Московщина переконливо вже в 1734 році, в час українського повстання під проводом Верлана, що було дивно подібне своїм перебігом і своїм трагічним закінченням до Коліївщини. Вже тоді не Польща, але власне зрадлива й підступна Московщина зліквідувала те українське повстання проти Польщі, що мало всі вигляди на повний успіх. Але за 34 роки та болюча лекція, що її дала українському народові Московщина, призабулася зовсім. Важка неволя заставляла оглядатися за союзником. І в думках нового покоління знову вкоренилася віра, що православна Московщина, традиційний ворог католицької Польщі, повинна бути природним союзником українського народу й щиро співчувати боротьбі православних українців проти католицької Польщі.

Але ця віра була в час Коліївщини так само зовсім безпідставною і виявилась так само катастрофальною своїми наслідками, як була в час повстання Верлана, в часи Семена Палія і в періоді Хмельниччини. В кожному із тих періодів історії українського народу Московщина своєю дією повчала український нарід, що коли він у боротьбі проти Польщі оглядається на Москву як ворога Польщі, то йому конечно замінити погляд, що "ворог нашого ворога є нашим союзником" на згідний із дійсністю - "ворог нашого ворога у цьому випадку є теж нашим ворогом".

Свою ворожість до Коліївщини виявила Московщина вже на першу вістку про підготову нового українського повстання проти Польщі. Кошовому Запорізької Січі й усій січовій старшині була дана сувора заборона не лише взяти участь у повстанню, але й давати будь-яку допомогу повстанцям. Видане царським урядом у вересні 1751 року спеціяльне зарядження про створення на Запорізькій Січі спеціяльних "команд" для слідкування за гайдамаками та зберігання списків козаків кожного куреня, на підставі яких було б легко вишукати потрібних людей,210 було загострено, а сформовані в 1760 році на кордоні Новосербської губернії спеціяльні московські патрульні загони211 закріпили свою діяльність, щоб перешкодити зв'язкам українських повстанців на Правобережжі із Запорізькою Січчю. Московський правитель Лівобережної України граф Рум'янцев дбайливо збирав всі інформації про дії і пляни коліїв та негайно інформував царицю і її уряд. В його звідомленнях виразно пробивається ворожість до коліїв і симпатії до польської шляхти. В рапорті з датою 23-го червня (ст. ст.) 1768 р. Рум'янцев сповіщав царицю про висилку в район Канева загону московського війська для ліквідації коліївського повстання. Все це, як і вживані всіми військовими частинами московських інтервентів методи підступу і зради супроти коліїв, свідчать виразно про те, що всі московські пляни, із тактикою дій включно, були виготовлені московською владою та військовими командирами й доручені до виконання царицею Катериною Другою.

3. "Чорна Грамота": указ московської цариці з 9-го (20) липня 1768 р.

Коли хитрий підступ і маневр московських військ ген. Кречетнікова під командою полк. Гурьєва увінчалися успіхом, і коліївському повстанню був завданий під Уманню смертельний удар, цариця виступила відверто проти Коліївщини, видавши 9-го липня (ст. ст., 20-го липня н. ст.) 1768 р. спеціяльний "Указ" проти коліївських повстанців. Ця дійсна, оригінальна, не "Золота", але "Чорна Грамота" московської цариці Катерини, яка виявляє дійсне ставлення московського уряду й московського народу до Коліївщини, така:


Катерина ІІ, Цариця Єкатерина:
"А другая доконала нашу Україну"


Божою Милістю Ми, Єкатерина ІІ, Імператриця і Самодержчиця Всеросійська, і прочеє, і прочеє,

Об'являємо всім Нашим людям греко-східнього православного віровизнання, що живуть на території світлішої польської Речипосполитої, зокрема у воєвідствах Київськім, Подільськім, Брацлавськім, Волинськім, як теж на інших теренах, до яких це може відноситися:

Коли Ми сподівалися побачити вкоротці висліди наших старань та успіхів, скерованих на допомогу Православній Греко-Російській Церкві на землях польської Речипосполитої, зокрема після розгрому барських конфедератів, тих бунтарів і ворогів Православної Церкви й нашої спільної батьківщини, Ми в той час змушені з найбільшим жалем прийняти до відома, що наші одновірці, замість заносити Всевишньому належну хвалу за те, що зможуть спокійно користуватися рівністю всіх громадських прав, які має їхня батьківщина, ще не одержавши їх, стали самі творити беззаконства; особливож кріпаки, відкинувши обов'язуючий їх послух владі і їхнім панам, допустились в різних місцевостях убивств та інших, противних Богові насильств. До Нашого відому дійшло, що за прикладом барської змови проти законної вдади грішать вони із-за свого неуцтва, а ще більше у висліді обману шайки розбишак, що вдають, нібито вони є частиною Нашого Вірного низового Війська Запорозького, відкомандированою Нашим наказом і не лише самі в різних місцевостях чинять грабежі, спустошення і вбивства, але й заманюють до своїх гуртів теж невинних селян, показуючи їм фальшиві накази, видані, нібито, в нашому імені. Тому що ця піддість розбишацької шайки заслуговує на прикладне покарання, Ми доручили вжити всіх засобів, щоб схопити й покарати тих розбишак і їхніх помічників, віддавши їх належній карі. Але, не бажаючи карати однаково так спричинників зла, як і тих, що впали жертвою їхнього обману з підробленням Наших наказів, Ми постановили перед застосуванням найсуворіших кар об'явити жертвам обману для роз'яснення і врятування їх від неминучої загибелі, яка постигне їх у випадку, якщо виявляться впертими у своїх злодіяннях, таке:

1. Що ніхто не був посланий Нами на територію Польщі для того, щоб піднімати на бунт Наших одновірців проти їхніх співгромадян іншої віри.

2. Що, отже, ті, які подають себе за частину Нашого вірного низовго Війська Запорозького, начебто вислану Нами, це в дійсності розбійники, злодії212 і порушники загального спокою.

3. Що Наші військові частини будуть до кінця переслідувати тих розбишак і після зловленя їх передадуть усіх без вийнятку на суд для гострого покарання.

4. Що всі ті, які приєдналися до них, будучи введеними в блуд, або шукаючи помсти, можуть одержати помилування й пущені в непам'ять минулого, якщо вони негайно повернуться до своїх домів і місць замешкання, не чинитимуть далі ніяких безпорядків і беззаконій, але повернуться до виконування обов'язків свого стану в повному послусі своїм панам і польській Речипосполитій, як Богом даним їхнім властям.

5. Ті, що й самі брали участь в убивствах і насиллю, теж можуть бути помилувані, якщо вони, розкаявшись, самі поможуть ловити організаторів (повстання) і передадуть таких найближчій частині Наших військ.

6. Врешті, якщо збунтовані кріпаки не перестануть чинити безпорядки зараз по проголошенні цього маніфесту, то цим вони виявлять себе противниками Нашого бажания й цим стягнуть на себе всі наслідки Нашого гніву.

З огляду на те, що Ми завжди вважали й будемо вважати своїм обов'язком захищати й боронити наших одновірців у їхній батьківщині, здобувши тепер для них рівноправність з їхніми співгромадянами, що визнають Христову віру, Ми вважаємо невідхильним обов'язком Нашої монаршої влади оберігати слушні бажання польської Речипосполитої, з якою Ми є в союзі, тісній дружбі і якій Ми дали вічну запоруку оберігати її форму правління, спокій і ненарушність прав, установлених на останньому варшавському соймі, найменше порушення яких Ми прийматимемо нарівні з обидою, заподіяною державі, Нам Богом порученій. Тому покладаємо надію на розсудливість і почуття вдячности супроти Нас одновірних із Нами громадяи польських земель і не сумніваємося, що вони будуть поступати згідно з дорученнями цього маніфесту, який має на меті лише їхнє правдиве добро та щастя. Такою поведінкою вони виявлять себе дійсними і слухняними синами Православної Церкви, гідними Нашої опіки й на майбутнє.

Дано в Петерсгофі 9-го липня 1768 року.

На оригіналі підписано Власною рукою Її Імператорської Величности Єкатерина.

Для московської цариці, як бачимо з тексту цієї "Чорної Грамоти", українські повстанці, борці за ідеали національної свободи й соціяльної справедливости, були ніщо інше, як тільки розбійники і грабіжники ("разбойніки, вори"); а ввесь український нарід на Правобережній Україні - польськими кріпаками, які повинні покірно повинуватися волі польської окупаційної влади й польських панів, як "Богом даної власти", задоволюючи цим теж бажання московської цариці. Вона, цариця "всієї Росії", неспроможна була зрозуміти, що українські селяни також люди, які мають таке саме Богом дане право бути вільними й мати свою власну, від нікото незалежну українську "Речпосполиту", як польська шляхта. Навпаки, та цариця чваниться тим, що вона приобіцяла католицькій Польщі помагати держати український нарід на Правобережжі довіку в національному й соціяльному ярмі, наложеному йому польською шляхтою.

У свому "указі" з датою 9-го/20-го липня 1768 р. цариця Катерина проголошує амнестію, помилування і прощення всім учасникам Коліївщини, які негайно повернуться в розпорядження своїх "Богом даних" панів і висловлює свою турботу за долю українських селян. Це звучить дуже гуманно. На словах. Бо коли це сконфронтувати з дійсністю, із фактом, що московські війська в тому часі на наказ тієї ж московської цариці Катерини безжалісно мордували всіх учасників коліївського повстання, а ранених, які попадали до їхніх рук, топили в ріці, або закопували ще живими у спільних могилах, або віддавали полякам на тортури і смерть та помагали наполегливо польському війську вишукувати між українськими селянами всіх, хто співчував повстанню й арештували їх та видавали на тортури, то ці гуманні заяви цариці виявляються насправді безсоромним глумом над гуманністю. То ж на її, цариці "всероссійської", наказ кругло тисячу запорожців, що взяли участь у протипольському повстанні й попали, звичайно ранені, в руки москалів, віддавано тортурам допитів, і присудом московських судів бито нагаями, вирвано всім ніздрі, випалено на чолах пляму засуджених і заслано на досмертну каторгу в Сибір.

4. Ворожість московського війська до Коліївщини

Таку ж саму ненависть і звірську жорстокість супроти українських повстанців, як московська цариця і її уряд, виявили й усі інші члени московського народу, яким доводилось зустрічатися з коліями. Мемуаристи й дослідники Коліївщини однозгідно відмічують, що і ген. Кречетніков, і полк. Гурьєв й інші московські старшини з насолодою тортурували закутих у кайдани Гонту, Залізняка й інших старшин коліївського повстання та одночасно виявиляли щире співчуття й ніжність польській шляхті, "жертві українського хлопства". Не було випадку, щоб котрийсь із московських старшин або солдатів спротивився катуванню воєннополонених українських повстанців, топленню ранених у ріці, чи закопуванню живих іще, ранених коліїв. Така ворожість і звірська жорстокість супроти українських повстанців, коліїв, була притаманна всім москалям: цариці, її урядові, старшинам і рядовикам московської армії.

Монгольське варварство виявили московський уряд і московські старшини у відношенні до коліїв теж у політично-моральній площині. В усьому культурному світі полонених державних мужів та старшин трактується з належним респектом і з повним пошануванням людської гідности. Чи ж до подумання, наприклад, щоб англійські старшини, взявши в полон Наполеона і його старшин, били їх по лиці, катували закутих у кайдани нагайками, копали лежачих у крові? А Залізняк же був головою відновленої української держави, Гонта - головним командиром української армії. Та пошанувати їхню людську гідність, як вони попали в руки москалів, московські старшини не зуміли. Закони лицарськости й культури московським старшинам були зовсім чужі.

Їхній вдачі відповідало - биття по лиці й катування нагайками полонених провідників другого народу. Московські та українсько-совєтські історики, які намагаються впровадити до історії Коліївщини погляд, ніби в тому повстанні - за їхнім насвітленням, повстанні соціяльного характеру, - брали участь теж москалі, наводять як доказ участь у повстанні капітана гусарського полку Станкевича, який, опинившись на Правобережжі, перейшов до коліїв і став отаманом великого коліївського загону в Смілянщині, що начисляв до тисячі повстанців. Участь Станкевича в Коліївщині наводять і польські історики як доказ причетности Московщини до коліївського повстання. Це або вислід непорозуміння, або свідоме підфальшовування. І в польських, і в російських тогочасних документах відносно Станкевича говориться тільки про його військове становище капітана гусарського полку перед переходом до коліїв. Ні в одному документі, ані теж у пізніших скаргах поляків немає твердження, що Станкевич був московської національности: якщо б він був, то немає сумніву, що поляки з особливим підкресленням відмічували б це як переконливий доказ участи Московщини в Коліївщині. Якщо ж ніхто з них такого твердження не ставив, але завжди підкреслювано тільки його військовий пост капітана в російській армії, то це приводить до висновку, що Станкевич, капітан російської армії, був таким самим "росіянином", як сотник польської міліції Іван Гонта був "поляком". Що ж іншого могло заставити "росіянина" Станкевича, капітана, приєднатися до українських повстанців і боротися як їхній отаман до загину не лише проти поляків, але і проти російського війська, що прийшло на допомогу полякам для ліквідації Коліївщини, як не міцне почуття національної солідарности лівобережного українця із правобережними братами-українцями, що підняли повстання за волю України? Становище капітана в московській армії не зробило українця Станкевича москалем.

Дійсних москалів ("русских") не було в рядах коліївських повстанців ні одного. Московські прості солдати, як і їхні старшини, стояли всі твердо в єдності з московським урядом проти визвольної боротьби українського народу й сумлінно помагали польській шляхті ліквідувати Коліївщину.

Ворожість Москви до Коліївщини така очевидна, що признають її беззастережно однаково українські, як і польські та й сьогоднішні совєтські дослідники коліївського повстання. Автор збірки матеріялів про Коліївщину у вступному слові писав про те в журналі "Кіевская Старина":

Для російської влади український "народній рух у кордонах Польщі був дуже грізною небезпекою для спокою на Лівобережній Україні. Розумів це знаменито Рум'янцев, генерал-губернатор "Малоросії" і голова "Малоросійської Колегії"... Його особиста зустріч з настроями люду в Переяславі переконала його, що гайдамацький рух, який вибух на Правобережжі, може легко перекинутися на Лівобережжя. Він довідався в Переяславі, що "багато мешканців Лівобережжя, підданих Росії, думає підняти таке саме повстання на Лівобережжі".213

"Росія, - пише польський історик, - повстання (українськото) селянства з ножем у руках проти шляхти і проти Польщі не бажала... бо те, що сталося, могло бути однаково грізне для Польщі, як і для Росії".214

"Царський уряд, - стверджує в унісон з ними совєтський історик, - боявся, щоб гайдамацький рух не перекинувся із Правобережжя на територію російської держави. Тому він посилював охорону свого кордону з Польщею, сформував спеціяльні військові команди для боротьби з повстанським рухом. Велись таємні дипломатичні переговори з польським урядом щодо спільних військових операцій для придушення народнього руху. Тому й не дивно, що в придушені гайдамацьких виступів активну участь брали царські війська".215

Повну ясність в питанню постави Московщини до визвольної боротьби українського народу проти Польщі в часі Коліївщини дає пригадка про поставу і ролю Москви супроти такої ж боротьби українського народу в двох інших періодах Гайдамаччини: в роках 1734-1735 і 1750. Не дивлячись на різний час і на те, що на постах московських царів сиділи різні особи - цариця Анна в 1734-5; цариця Єлисавета, яка зробила була козака Розума своїм мужем, в 1750 і Катерина Друга в 1768 - постава й політика Московщини в цьому відношенню така послідовна, що при розгляді документів конечно провіряти завжди дату, щоб упевнитися, до котрого із тих трьох гайдамацьких повстань це відноситься: в кожному із них - "Польща, не маючи сил впоратися із українськими повстанцями сама, звернулася до цариці, прохаючи військової допомоги" і "цариця радо прихилилася до прохання поляків і вислала на допомогу полякам московське військо", яке до спілки з поляками топило дане гайдамацьке повстання у морю української крови, бо "Москва не без причини лякалася, що повстання українців проти поляків на Правобережжю перекинеться на Лівобережжя проти Московщини".

Так було в 1734 році, так було в 1750, так було й уже при народженню Гайдамаччини на початку вісімнадцятого століття, коли то московський цар Пйотр Первий на прохання Польщі ліквідував полковника Палія, і так точно було й у періоді Коліївщини, в 1768 році: Незмінна, непримирима ворожість Московщини до самостійницьких змагань українського народу і щира співпраця московського уряду й московських солдатів з Польщею у кривавому здавлюванню українських повстань та в жорстокому винищуванню борців за волю України.