Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » НА ДОСВІТКАХ НОВОЇ ДОБИ

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини "Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча "Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок "Енеїди” з народною пам’ятю про козацтво.

Пам’ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. – Слобідській Україні (до 1765 р.), Запоріжжі (1775 р.) та Лівобережній Україні (Гетьманщині до 1785 р.). Ця пам’ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу, козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво в першу чергу були пам’яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гніту. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини, славне минуле України пов’язувалася з пам’яттю про козацьку державу – Гетьманщину.

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу виводилися з козацької старшини. Інкорпорація нащадків старшини у склад російського дворянства не проходила гладко. Довший час нащадки козацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця постава була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв в тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян, шляхтичі були звільнені від обов’язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Захищаючи свої класові права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання "Нового уложення” (кодекса дворянських прав). Депутатом від дворянства Лубенського полку був вибраний Григорій Полетика, потомок старого козацького роду з Полтавщини. Під час роботи комісії він проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави. Іншим палким протестом проти російської неволі була "Ода на рабство”, написана Василем Капністом після введення кріпацтва на Україні. Виходець із дворянської сім’ї з Полтавської губернії, за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. він виїхав з таємною місією у Берлін, щоб викласти там свій план відірвання України від Росії і включення її до складу Пруської держави.

Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах аж так далеко. Після того, як у 1785 р. російська імператриця Катерини II звільняла дворян від обов’язкової державної і військової служби, опозиційні настрої серед потомків козацької старшини поступово вигасають. У Питанням надання дворянських титулів з 1797 р.стала займатися спеціально утворена у С.-Петербурзі комісія – Геральдія. На початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інституціях як достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофічні наслідки для козацько-старшинських родів і тому викликало хвилю протестів та невдоволення серед української шляхти. Невдоволених очолила невелика група людей, які називали себе автономістами "патріотами рідного краю”. Вони збирали у родинних архівах грамоти польських королів, царські укази та ін., щоб довести, що старшинські титули офіційно визнавалися як Польщею, так і Росією. Робота Геральдії тривала аж до 1835 р. і збудила сильне зацікавлення історією серед провідної верстви українського суспільства, а тим самим послужила поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Діяльність лідерів автономістського руху – Романа Марковича, Тимофія Калинського, Михайла Милорадовича, Василя Полетика (син Григорія), Адріяна Чепа, Василя Чарниша, Федіра Туманського – була наснажена почуттям локального патріотизму. "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою”, – писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи.

Українських патріотів єднала прив’язаність до минулого і критичне відношення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, базовану на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла I, відомого зі своєї опозиції до матері. І дійсно, під час свого короткого правління Павло I відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр I, хоч і не відзначався прихильністю до України, все ж таки зберіг її особливі правові норми. Що ж до питання про відновлення козацької армії, то позиція російського уряду була тут дуже прагматичною: він ладен був відновлювати козацьке військо лише у випадку військової загрози для Російської імперії, як у випадку Наполеонівських воєн 1812 р., польського повстання 1830-31 рр. чи Кримської війни 1853-1855 рр. Як тільки загроза зникла, російські чиновники відкладали це питання "під сукно”, боячись, як би ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті "История Русов” – першій більшій пам’ятці модерної української політичної думки. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Вона була віднайдена в одному з родинних архівів 1828 р., у 1830-1840-х роках поширювалася у рукописних копіях, а в 1846 р. була опублікована у Москві українським істориком Осипом Бодянським. Її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження у склад Російської держави (1654).

"История Русов” закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відображалася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення, вони однак не вимагали відділення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє. Автономісти відчували себе представниками нації, яка приречена уступити з історичної сцени. У цьому їх мала переконувати та легкість, з якою прозходила асиміляція української провідної верстви.

Інкорпорація козацької старшини у склад російського дворянства відкривала шлях для службової кар’єри. Існування Київської академії, Чернігівської і Переяславської колегії зумовлювало той факт, що нове українське дворянство було краще освічене, аніж російські дворяни. Це давало йому кращі шанси для просування вверх по службовій драбині. Амбітніші й багатші малоросійські дворяни виїжджали на службу до Петербурґу. Там вони легко находили середовище своїх земляків, які уже займали високі позиції при дворі й могли надати необхідну допомогу зв’язками і протекцією. На початку XIX ст. росіяни скаржилися, що завдяки круговій поруці українці займають ключові посади у столиці і перекривають їм шлях догори.

Нове українське дворянство в імперській столиці вважало Малоросію своєю батьківщиною, але батьківщиною, яка була частиною більшої держави – Російської імперії. Між цими двома патріотизмами – "малоросійським” і "великоросійським” – для них не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже на протязі XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю мостили шлях до її тріумфу. Якщо у XVII ст. перед освіченими українцями, які хотіли робити службову, військову чи культурну кар’єру, стояв вибір – Україна чи Росія, та у XVIII ст. цей вибір формулювався уже інакше – провінція чи імперія? Переваги возз’єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів, які вони одержували при петербурзькому дворі. Основна перевага полягала, на їхню думку, в тому, що як частина Україна, Гетьманщина змогла дати собі ради зі своїми традиційними ворогами – польською Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією.

Тип "малороса”, який поєднував симпатію до України, до її природи, пісень і т.п., з відданою службою Російській імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньовідомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім’ї козацького походження, він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему. Гоголь вважав свою душу складеною з двох частин – української і російської; жодній з них він не надавав переваги, вважаючи, що вони взаємодоповнюють одна одну. Сильна різниця українського і російського національного характерів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злитя в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале.

Попри глибокі різниці між "автономістами” і "малоросами”, їх єднала одна спільна риса: вони були останніми людьми "старої України”. Стара формула нації, яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її із правлячими верствами. У простолюддя у цій формулі попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то Україна була б загрожена на повне зникнення з лиця землі.

Дальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили зі Заходу. Французька революція кінця XVIII ст., зліквідувала вищу владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природнім і невід’ємним атрибутом всього народу, а не окремої верстви. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування для нових національних рухів, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі – німецького, італійського, польського та ін. Україна безпосередньо зіткнулася з французькими впливами під час Наполеоновських воєн. Сам Наполеон не вступав на територію України. Наступальні військові дії тут вів його союзник – австрійська армія Шварценберга. На початку війни 1812 р. вона завдала поразки російській армії Томашова, яка стояла на Волині. Нове українське дворянство на загал було охоплене проімперськими партіотичними почуттями. Але в той же час воно виявляло менше ворожості до Наполеона, аніж російські дворяни. Воно нічого не знало про плани Наполеона утворити окрему українську державу ("Наполеоніду”), що, однак, не заважало в неодиноких випадках виражати свою симпатію до французького імператора. Дворянин Мочуговський на півдні Полтащини радів з успіхів Наполеона і висловлював бажання, щоб "Бонапарт зруйнував Росію”; у переяславському повіті один із лідерів автономістів Лукашевич пив за здоров’я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виголошувано тости "за республіку”.

Окрім впливу французької революції, іншим сильним збудником для кристалізації культурних та політичних вимог українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції, як вияв його своєрідного духу. Вони зруйнували старе погірдливе ставлення до народної культури як дочогось завідомо нижчого, вульгарного, ствердивши, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну вартість і по-своєму спричиняється до духовного багатства світу. Світ уявлявся їм як велетенська арфа, де кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу порушувало всесвітню гармонію і було рівнозначно трагедії.

Європейські романтики особливо захоплювалися українською народною культурою. Україна з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим здавалися їм втраченим раєм, Аркадією. Українські сюжети, у першу чергу пов’язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків. Авантюрна доля гетьмана Івана Мазепи була описана Байроном та іншими відомими європейськими поетами. Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішимз посеред усіх слов’янських народів. Хресний батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоган Готфрід Гердер записав у своєму щоденнику: "Україна стане новою Грецією – в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя”.

Концепції Гердера та европейських романтиків давали сильний стимул для збирання етнографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв – зрусифікований грузин, який жив в Україні і став українським патріотом – видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. з’явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, добачав в українському фолькльорі "незіпсуту” патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірка українських пісень вплинула на Гоголя і Пушкіна. Але ще більший вплив мало це видання в Україні. Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров , два українські будителі, первісно належали до російської школи, зневажливо дивилися на все українське і думали лише "мовою Пушкіна”. Обидвоє, один у Новгород-Сіверську, другий – у Харкові, випадково натрапили на збірку Максимовича і після прочитання її стали за один день українськими патріотами.

Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідська Україна, за ініціативою місцевого діяча Василя Каразина, був відкритий університет. Харківський університет став першим модерним вогнищем українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820-30-х рр. відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він віддав "Український альманах” – збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833-38 рр. – шість випусків "Запорожской старины”. Він нав’язав контакти з чеськими будителями, які у той час вели перед у справі слов’янського пробудження. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов’янської єдності серед українських інтелектуалів.

Романтичний напрямок в українській літературі аж до 1830-1840 рр. співіснував з класичним. На відміну від польської і російської літератури, в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно розуміння класиків, народна мова надавалися лише для творів, написаних "низьким” жанром бурлеску і травестії (як "Енеїда” Котляревський). І лише з приходом романтиків українські пооети і письменники почали пробувати себе у всіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ’яненко став засновником української прози. Один ізпізніших послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор серед малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських літераторів писати у рідній мові – право, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним у 1841 р. альманах "Ластівка” був першим збірником, в якому усі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні горизонти українського світу, появляються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотирьохтомна "История Малой России” Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 рр. – п’ятитомна "История Малоросии” Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило вийнятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців – почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r1.htm
Категорія: НА ДОСВІТКАХ НОВОЇ ДОБИ | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 2470 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 3.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017