Попередній розділ

ЗМІСТ КНИГИ

Наступний розділ

Більшість великих національних міфівсформувалисяу XIX ст., у добу романтизму. В українській, російській і польській романтичній літературі вкорінився міф про Україну як про втрачений рай,спокійний і богообраний край, "где никогда ничего не происходит”. Такий образ напівсонної Малоросії різко контрастував з тим, що справді робилося в українських землях. З часу їхньої інтеґрації у склад Російської імперії й аж до останніх днів її існування Україна постійно було вогнищем великого соціального неспокою і політичних опозиційних рухів. У 1820-1830-х через українські землі пролягали дороги підпільних кур’єрів й емісарів з Парижу, Петербурґу, Берліну, Відня і Кракова; тут діяли нелеґальні організації, поширювалися віддруковані за їхніми межами революційні брошури й відозви, а також ходила місцева "захалявна” література на зразок "Истории русов”.

Перші таємні товариства на українських землях прибрали форму модних у тому часі масонських лож. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві ("З’єднані слов’яни”) та у Полтаві ("Любов у істині”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було втягнення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від’єднання України від Росії і прилучення її до Польщі. Цілком інший характер мали ложі, які діяли на Правобережній Україні . Їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов’язані з російським масонським рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали відновлення незалежної польської держави, яка включала б у себе і Правобережну Україну .

Багато із членів масонських лож в Україні ввійшли у склад декабристських організацій. Україна поряд з С.-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель (Північне товариство виникло у Петербурзі роком пізніше, у 1822 р.). Декабристські товариства мали розгалужену сітку впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло "Товариство з’єднаних слов’ян”, очолене молодшими офіцерами братами Борисовими.

Серед змовників було чимало українців, потомків козацької старшини. Провідними діячами декабристського руху були брати Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли, які виводилися з роду гетьмана Данила Апостола. З українських сімей походили засновники "Товариства з’єднаних слов’ян” брати Борисови та Іван Горбачевський. Останній згадував, що його батько розповідав йому про нещастя Малоросії, а сам він не раз побивався над долею своєї батьківщини. Інший лідер декабристів, російський поет Кіндрат Рилєєв оспівував у своїх поемах героїчну боротьбу Северина Наливайка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Але, як і у випадку з масонськими ложами, декабристський рух на загал проявляв байдужість до політичного майбутнього України. Підготований Пестелем проект конституції під назвою "Руська правда” був пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які замешкують Російську імперію, права на окреме політичне існування (вийняток робився лише для поляків і євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до "корінного російського народу”. Подібно ж Рилєєв твердив, що кордони Польщі починаються там, де кінчається малоросійське наріччя; де ж простий народ говорить названим наріччям, там уже Росія. Чутливішою до реґіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена у Конституції Микити Муравйова. Вона передбачала поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них – Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові – співпадали територіально з колишньою Гетьманщиною, та Слобідською Україною.

Хоча й не існувало окремого українського декабристського руху, але декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності "Товариства з’єднаних слов’ян”. Діяльність цього товариства в Україні набрала особливого характеру, зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом краю Члени товариства проживали серед змішаного населення західної окраїни Російської імперії – Волині – і тому були особливо свідомі багатонаціонального характеру Росії, а також різноманістності слов’янського світу. Їхній патріотизм і національне чуття проявилися у панславістській ідеології. Програма Товариства, написана офіцерами братами Борисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, але й утворення загальнослов’янської республіки. "Об’єднати разом усі слов’янські покоління і зробити їх вільними, – писав один із братів Борисових, – здавалося мені блискучою справою, бо я думав через це доставити щастя не лише моїм співвітчизникам, а й іншим народам”. На відміну від інших декабристських організацій, Товариство з’єднаних слов’ян відрізнялося більш демократичним характером своєї програми.

Восени 1825 р. після тривалих переговорів воно з’єдналося з Південним товариством , перетворившись у філію останнього. Об’єднання з Південним товариством привело до перемоги централістської програми. Деякі українці та члени таємних польських організацій намагалися переконати Пестеля визнати окремі права України і Білорусії. Однак Україна залишилася мертвим звуком у політичних програмах російських декабристів.

Через два тижні після невдалої спроби повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола . Розправа царського уряду з обидвома повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху. Тим не менше, українські декабристи залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея федеративної слов’янської держави знайшла відображення і дальший розвиток у політичних програмах українського визвольного руху.

На відміну від Лівобережної України, Правобережжя не підлягало довший час реформам, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Петербург мовчазно визнавав "польський” характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у XVII-XVIII cт.Але їхній патріотизм не мав локального характеру, як серед дворянства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої з-перед 1772 р. Тому у першій третині XIX cт. Правобережна Україна була тереном активного польського руху.

Від часу повстання Костюшки цей рух переживав глибокі ідеологічні зміни. Ідеали старої шляхетської Польші були замінені загальноєвропейськими реводюційними лозунгами "рівності, свободи і братерства” – з тим, однак, що рівноправність мала поширюватися не лише польську шляхту, але й на всі інші верстви і народи. Разом з тим змінилася роль "східних кресів”. У порівнянні з загальним занепадом громадського і культурного життя в австрійських і пруських заборах, "креси” стали центром нової польської культури.

Польська панівна верства перш за все скористалася зі своєї гегемонії у галузі освіти. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, але й у всій Російській імперії. У 1809 р. у гімназіях і школах Віленського освітнього округу вчилося більше школярів, аніж у 4 разом взятих російських шкільких реґіонах. Правобережні землі входили у склад Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла розвивати свої власні елітарні навчальні заклади. Завдяки старанням куратора віленської округи князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився сіткою середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. Вінцем їхніх заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині. Кременецький ліцей з його багатою бібліотекою і різними допоміжними установами здобув собі славу "Волинських Афін”.

Усі ці заходи ніяк не зачіпали місцеве українське селянство. Ще до розпаду Польської держави воно було майже поголовно закріпаченим. Після приєднання Правобережжя до Російської імперії його становище зовсім не змінилося. У народній пам’яті ще жила згадка про козацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 1820-30 рр. Правобережна Україна стала ареною масових селянських повстань, очолюваних легендарним Устимом Кармелюком. Повстанці атакували поміщицькі маєтки на Поділлі і розподіляли між собою й іншими селянами панське добро. Хвиля повстань припинилася щойно зі смертю Кармелюка у 1835 р.

Російська адміністрація нічого не робила для того, щоб з допомогою українських селян поборювати польські національні аспірації. Натомість польські змовники були свідомі, що без підтримки народних мас їхня боротьба з самодержавством приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцкий, який у своїх "Псалмах майбутнього” (1845) писав, що спасти Польщу може "єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою – польський люд”. Їх не зупиняла та перешкода, що місцеве населення розмовляє не польською, а українською мовою. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, які не мали самостійного політичного значення. Серед вихованців Кременецького ліцею виникла т. зв. українська школа у польській літературі, у творах якої виразно проявилося романтичне захоплення Україною, її природою та історією. Головними представниками цієї школи були польські поети Богдан Залєський, Северин Гощинський, Юліуш Словацький; деякі з них – як Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський – навіть силувалися писати свої твори українською мовою. Основу політичної ідеології цього гуртка становив міф про колишню Річ Посполиту як про ніби-то братній союз трьох народів – польського, литовського й українського. "Українська школа” створила фантастичний образ Вернигори – українського козака, який прагне служити братерському польсько-українському союзу проти деспотичної Москви.

Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася сповна під час польського повстання 1830-1931 рр. Командуючий російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губенатор Микола Репнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, назаміну за це селянству було обіцяно звільнення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, видаючи їй польських повстанців. Але російський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь Репнін, що настоював на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений зі свого посту. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський університет. У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно перевели у православ’я.

Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики – декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 рр. бл. 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено в селян, або вислано у місто. Ті, що залишилися у селах, майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і зукраїнізувалася.

Невдача 1830-1831 рр. та російські репресії не зупинили польських революціонерів. Центр їхньої діяльності був перенесений в еміграцію. У Парижі вона зосереджувалася навколо фігури Адама Чарторийського, який став "некоронованим королем” польської еміграції. Україна далі продовжувала займати вагоме місце у програмних цілях польського незалежницького руху. Радник Чарторийського Францішек Духінський був автором теорії, яка доводила расову спорідненість поляків й українців і в той же час заперечувала слов’янський характер російського народу. Він стверджував, що росіяни, як потомки кочових народів, ближчі до фінів і татарів, аніж до білорусів й українців. Майбутні польсько-українські стосунки, на думку Духінського, мали б будуватися за зразком Гадяцької угоди 1658 р., тобто перетворення Польсько-Литовської Речі Посполитої у федерацію трьох держав – Польщі, Литви й України.

Якщо діяльність паризької еміграції зосереджувалася на пошуку підтримки з боку західних держав, то польська революційна група "Молода Польща” у Швейцарії займала більш радикальну позицію. У середині 1830-х рр. вона вислала одного із своїх лідерів, Шимона Конарського, на Правобережну Україну з метою налагодити тісніші зв’язки між патріотичною польською шляхтою і місцевим українським селянством. У 1835-1837 рр. Конарський створив цілу сітку конспіративних організацій у Києві, Бердичеві, Житомирі, Крем’янці та інших містах Правобережжя. Його діяльність була викрита, і в 1839 р. він був розстріляний у Вільні.

Відповіддю російської влади було дальше посилення репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 рр. київський генерал-губернатор Бібіков провів т.зв. інвентарну реформу. Нові інвентарі правила обмежували панщину до трьох днів; поміщики не мали права самовільно здавати селян у рекрути або засилати на Сибір, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у припинити дію цих нововведень. Ніколи утиски над селянами Правобережжя не були такими сильними, як у ті часи. У результаті, між 1845 і 1848 рр. на Правобережній Україні було зафіксовано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна протягом 1830-1840-х рр. була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Але сам факт, що Правобережжя стало тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії. Ця обставина мала винятково важливе значення для дальшого формування українського національного руху.