Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений п

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ.
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


Наприкінці XIX ст. проходить політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою "Братство тарасівців”. Через короткий час ряди його членів поповнилися за рахунок молодої інтеліґенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Провідними ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі "Profession de foi молодих українців” (1893 р.) містилися вимоги широкої політичної автономії України та захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

"Братство тарасівців” проіснувало до 1898 р. У 1897 р. на нелегальному з’їзді в Київі представників усіх громад в Україні було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича(сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців”. У 1900 р. один із клишніх "тарасівців”, харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостйіницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. Характерно, що РУП, яка спочатку прийняла брошуру Міхновського за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Міхновський вийшов з партії і 1902 р. утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.

Переважна більшість українських партій, що виникала на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів, крім Миколи Міхновського, стояли лише відомий український історик Вячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалися декількома причинами. По-перше, вона була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтеліґенції т. зв. малоросійського типу, з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого були зацікавлені у державному відокремленні України. І лише 1917 р., коли "чари” старої Російської імперії зникли разом з її падінням, у значної частини "малоросів” перемогла українська самосвідомість, і вони стали потенційними "сепаратистами”. По-друге, в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національно свідомої інтеліґенції продовжувало жити переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтеліґенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Ні одна з російських політичних партій – від крайньо лівої до крайньо правої – не збиралася задовільняти федеративних вимог українських політиків. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності. Цим передбачалось, що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами. Не всі українські партії розуміли цю загрозу. У 1904 р. від РУП від’єдналася група під проводом Мар’яна Меленевського й А.Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у реґіональну організацію Російської соціал-демократичної партії (меншовиків). Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські, "единонеделимые” позиції російських політичних сил.

На початку XX ст. російських самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Як і в часи Кримської війни, країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у Петерберзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося на армію. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці "Потьомкін”. В Україні хвиля анархічних селянських заворушень в окремих місцевостях переросла у сутички з царськими військами. У жовтні 1905 р. розпочався загальний політичний страйк. Під тиском революційних подій Микола II змушений був видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам Російської імперії.

Революція 1905 року не мала того героїчного пафосу, яку пізніше приписала радянська історіографія як ніби-то "генеральної репетиції революції 1917 року”. Насправді, вона була більше стихійним вибухом невдоволенності мас, аніж результатом свідомої дії опозиційних політичних сил. Більшість з них – включно з соціал-демократами і соціалістами-революціонерами – внаслідок поліцейських репресій та внутрішньопартійних чвар були надто слабкими, щоб претендувати на роль лідера революції. Впродовж весни і літа они не встигали за розвитком подій. Лише під осінь 1905 року їм вдалося об’єднати ворогуючі фракції, збільшити число своїх членів й очолити революційну хвилю. Але на той час царський уряд встиг уже оправитися від первісного шоку і перейшов до контрнаступу.

Українські національний рух під час революції 1905 року був серед аутсайдерів. Не надіючись на власний успіх, лідери українських партійвступили на виборчі списки найбільших російських опозиційних партій. Тим не менше, у першій Державній думі була створена Українська Парламентська Громада, що складалася з 45 послів із всіх 102 вибраних від України. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України. Після розпуску Першої Думи (8 липня 1906 р.) і нових виборів друга Українська громада налічувала вже 47 чоловік. Але 3 червня 1907 р. у результаті державного перевороту другу Думу було розпущено і розпочалася епоха реакції. Це відобразилося, зокрема, у тому, що у третій (1907-1912) та четвертій (1912-1917) Державних думах національно свідомих українців було дуже мало, оскільки новий виборчий закон сильно обмежив права робітників, селян і національних меншостей.

Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов’язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Були відкриті нові кафедри українознавства: в Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу – Микола Сумцов. За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгортається мережа товариств "Просвіти”. У 1905 р. у Російській імперії з’явилася перша україномовна газета "Хлібороб”. З 1906 р. у Києві почала виходити щодення газета "Рада”. Її видавцем був відомий український діяч і меценат Євген Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря” Тараса Шевченка. У тому ж році Михайло Грушевський переніс центр своєї діяльності зі Львова до Києва, де під його головуванням було утворене Українське Наукове Товариство. Сюди ж було перенесено й видання "Літературно-наукового вістника”.

У час революції сталися певні зміни у політичній розстановці українських сил. У 1905 р. РУП перейшла повністю на марксистські позиції і перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш, Лев Юркевич). Партія стояла на самостійницьких позиціях, але з тактичних міркувань включила в свою програму вимогу національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації. Восени 1905 р. зі складу Української демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з Борисом Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. Наприкінці 1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію. УРДП проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком і Сергієм Єфремовим. У 1903-1904 рр. з РУП вийшли гуртки соціалістів-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії – УСДРП, ТУП і УПСР – були головними представниками політично активних українців і відіграли основну роль у часи Центральної Ради і Директорії. Однак на відміну від трьох головних українських партій у Галичині вони стояли не на самостійницьких, а на федеративних позиціях. А на самій території Наддніпрянської України за своєю активністю й впливами вони значно поступалися російським партіям.

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником якої був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862-1911). По всій країні були заведені військово-польові суди. Одним із елементів столипінської реакції було переслідування національних меншостей. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому числив український народ до "чужородних” ("инородцев”) і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на австономних національно-іериторіальних основах”. У часи столипінської реакції були закриті товариства "Просвіта” та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори тощо. В Україні, як і в усій Російській імперії формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка переслідувала мету створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. Селянам дозволялось виходити з общини, селитися окремо, "на відрубах” (хуторах) і брати у свою власність достатньо землі. Столипінська реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло близько 24% господарів, то на Південній Україні цей показник становив 34,2%, а на Правобережній Україні – аж 50,7%.

Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті Столипіна, вбитого 1911 р. у Києві агентом охранки. Піком цієї політики стала заборона святкування 100-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка у 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у Києві. Репресії через свою безглузду безоглядність викликали зворотну реакцію. Під їх впливом на бік українського руху переходять навіть ті, хто раніше тримався осторонь. Водночас антиукраїнські реформи використовують й російські опозиційні сили як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська модерна нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917-1920 рр.

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r2.htm
Категорія: ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений п | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 1071 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017