Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений п

МІЖ МІСТОМ І СЕЛОМ: МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗДАТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


Один із провідних українських діячів початку ХХ ст. Євген Чикаленко у своїх спогадах розповів про епізод, пов’язаний з відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 р. Всі гості, які їхали на це відкриття, помістилися у двох залізничних вагонах. Оскільки вони представляли чолових діячів українського руху, то, як жартували, у випадку аварії поїзда цьому рухові прийшов би кінець.

Скарги на ворожість адмністрації і погірдливість російського суспільства, нечисельність і пасивність української інтеліґенції, брак сили і грошей були постійною темою у писаннях східноукраїнських патріотів початку XX ст. Вони з заздрістю дивилися на успіхи своїх єдинокровних братів по іншу сторону Збруча, вважаючи, що там українці уже стали державною нацією і почувають себе господарями на власній землі. У їхньому середовищі ходив гіркий жарт: чому нас не приєднає до себе Британська імперія? – тоді за десять років ми б уж були готові відокремится від неї.

Російська влада послідовно блокувала розвиток українського національного відродження. Українська мова стала мовою або неосвічених селян, або освічених, але дуже малочисельних національних діячів-"дисидентів”. За твердженням того ж Чикаленка, на початку ХХ ст. у Києві нараховувалося всього вісім інтеліґентих сімей, які попри заборони і зневаги, розмовляли українською: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини і його власна. Український національний рух у Російській імперії до 1917 р. був представлений порівняно нечисельною групою міських інтелектуалів, які, за винятком останнього передреволюційного десятиліття, були цілковито відрізані від свої потенційної соціальної бази – українського селянства.

В історичних працях вважається прийнятним писати про відсталість і запізнілість українського руху у підросійській Україні у порівнянні з Галичиною [2]. Однак таке порівняння має обмежену пізнавальну вартість. Бо, очевидно, для виявлення внутрішнього потенціалу обидвох рухів галицьких українців варто порівнювати з чехами, словаками та ін. народами Австро-Угорщини, а наддніпрянських українців – з білорусами, вірменами, грузинами фінами та ін. неросійськими національностями Російської імперії. Щобільше, для розуміння динаміки національного рухуу підросійській Україні коло паралелей слід розширити і на інші партії й угрупування, що діяли на її території. Так, порівняння географічної сітки кадетської та російської соціал-демократичної партій – цих без сумніву, найсильніших опозиційних партій,з українськими національними організаціями у 1905-1907 рр. показує характерну спільну рису у розвитку недержавних політичних структур: це були нечисельні міські структури, розсіяні серед величезного селянського моря[3].

Традиційною особливістю російського політичного режиму було те, що в ньому держава була все, а суспільство – нічого. Будь-яка ініціатива, яка виходила за рамки держави, сприймалася як потенційно анти-державна. Як влучно висловився відомий історик марксизму Лешек Колаковський, Російська імперія була "державою, в якій ... не було чіткої роздільної лінії між літературною критикою й вбивством”[4]. Тому про український рух у Російській імперії точніше говорити не як про "відсталий” і "недорозвинутий”, а як про "заарештований (як майже кожний політичний рух і партія) у своєму зародку.

Те, що український рух на початку ХХ ст. стояв перед потребою національного усвідомлення селянства, теж не було свідченням його катастрофічної відсталості. Французький історик Южен Вебер у своїй широко відомій книжці "Зі селян – у французи: Модернізація сільської Франції, 1870-1914”[5] показав, що перед подібним завданням наприкінці XIX ст. стояв і французький уряд. Жителі сільської Франції тоді ще не були національно свідомими французами. Вони стали такими лише після того, як французьке суспільство перетворилося з переважно сільського, аграрного, неписьменного у переважно урбанізоване, промислове і письменне – одним словом, у модерну націю. Новітні розвідки з історії Великобританії і Німеччини підтверджують, що навіть серед західноєвроейських "історичних” народів перетворення "селян у націю” є досить пізним феноменом[6].

Проблеми, схожі на ті які мав французький уряд, турбували й російські і польські вищі класи, традиційних суперників українського руху. Звичайно, за ними стояла сила державного апарату, грошей, вищого рівня освіти ікращого політичного досвіду. Але український рух мав одну велику перевагу: він безпосередньо апелював до соціальних інтересів селянства, заторкуючи найчутливішу струну у його душі.

Існувало декілька факторів, що створювали високу потенційну можливість появи в Україні масового національного руху. Першим у списку треба назвати демографічний фактор. Високі темпи природнього приросту компенсували ті втрати, які український етнос неминуче ніс внаслідок русифікації.У загальному балансі, незважаючи на тиск асиміляції й акультурації, частка українців у Російській імперії зросла з 16,4% у 1719 по 17,3% у 1917 р. Порівняння темпів асиміляції українців на східно- та західноукраїнських землях приводить до несподіваного висновку: галичани полонізувалися набагато швидше, аніж їхні земляки по другу сторону Збруча ставали росіянами. Головним заборолом, що стримував процес асиміляції, в підросійській Україні були вищі темпи природнього приросту та порівняно менші розміри еміграції серед місцевих українців, аніж серед їх співвітчизників у Галичині [7].

Енергія, з якою українські селяни освоювали нові землі, свідчила, що їм не властива була соціальна апатія. З часу інтеграції українських земель у склад Російської імперії і до останніх років її існування українські селяни виявляли особливу схильність до непослуху і соціального протесту. Бунтівливі традиції Коліївщини та руху Кармелюка знайшли своє продовження у Київській козаччині 1855 р. та Чигиринській змові 1876-1877 рр. Селянські повстання 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях стали справжньою революцією у мініатюрі і настільки потривожили центральну владу, що вона була вимушена провести зміни у своїй аграрній політиці у межах всієї імперії. У 1905 р. українське село знову вело перед в аґрарних бунтах.

Українська національно свідома інтеліґенція стала тією силою, яка експлуатувала соціальне невдоволення місцевого селянства у політичних цілях. Але для цього їй не треба було видумувати щось нове. Соціальне обличчя селянства уже набуло тих рис, з яких легко складався національний портрет. Соціальні відмінності, що відділяли селян від помістя, міста, фабрики й уряду, служили одночасно національним бар’єром між українцями й не-українцями. Як клас українське селянство відрізнялося від російського більшим індивідуалізмом і нехіттю до общинної форми землеволодіння.

Особливість соціального статусу українського селянства склала необхідну умову для його політичної мобілізації під національні лозунги. Необхідну, але не достатню. Для зрозуміння її недостатностінайкраще порівняти національний рух українців з білоруським, який на початку ХХ ст. структурно був дуже близьким до українського[8]. Як й українське суспільство, білоруське переважно було селянським і терпіло від тих самих структурних недоліків. Поміщицькі володіння належали в основному польским або російським поміщикам, дрібна торгівля перебувала у руках євреїв, а бюрократія була російською. Тому поняття "білорус” й "селянин”, як і в українському випадку, практично співпадали: 92% білорусів були селянами, 95% всіх селян були білорусами. Як й українське, білоруське селянство відрізнялося дуже низьким рівнем грамотності. Йому властиві були індивідуалістичні настрої й несприйняття общини. Тим не менше, сила українського національного руху у 1917 р. виявилася набагато більшою, аніж білоруського.

До цього спричинилися головним чином дві обставини, які, наклавшись на всі інші, відіграли вирішальне значення для виникнення масового національного руху. По-перше, українська інтеліґенція виявилася набагато чисельнішою. Якщо керівництво українського руху в 1903 р. вміщалося у двох вагонах поїзда, то рік перед тим всі члени Білоруської революційної громади, єдиної на той час національної організації, спокійно могли розсістися за одним обіднім столом. Через невелику кількість освічених людей ні одне білоруське місто не стало місцем скупчення більш-менш помітної культурної общини. Українська інтеліґенція завдяки своїй чисельності все-таки зуміла сяк-так налагодити національне життя принаймні у двох великих містах – Києві й Полтаві. Якщо взяти до уваги, що націоналізм, заки стає масовим рухом, є міським, а не сільським феноменом, то наявність міської інтеліґенції є першочерговою обставиною для успіху мобілізації селян під національні лозунги.

По-друге, вступаючи у модерну добу, українці не були зовсім "не-державною” чи "не-історичною нацією”. Вони мали певні політичні традиції самоуправління і власну правлячу еліту, яка виконувала функції представницького класу всієї староукраїнської козацької нації (тому-то український випадок націотворення, як справедливо відзначав Іван Лисяк-Рудницький [9], займає проміжне місце у дихотомії між "історичними” й "не-історичними” націями, будучи ближчим до чеського, аніж скажімо, до білоруського прикладу). Хоча козацька старшина та її нащадки порівняно швидко і без великих перешкод інкорпорувалися у російське дворянство, вона змогла постачати кадри і для національного руху та прокласти таким чиноммісток між "старою” й "новою” Україною. Мірослав Грох на основі порівняння національних відроджень "не-історичних” народів прийшов до висновку, що успішніше до організаційної стадії переходять ті національності, які затримали певну традицію політичної індивідуальності, що виражається не так в історичній реальності, а радше в історичній пам’яті[10]. Вироблений нащадками козацької старшини міф козацької України зберіг свою притягальну силу аж до початку ХХ ст. Не є випадком, що найбільшої активності і розмаху національний рух добився на Лівобережжі, тобто території колишньої козацької держави – Гетьманщини. Київ та Лівобережна Україна постачали національному рухові як масові кадри, такі, приклад яких могли наслідувати в інших частинах підросійської України. Це був той фактор, якого сильно не вистачало білоруському національному рухові.

Отже, "відсталість” і "запізнілість” українського руху в підросійській Україні варто оцінювати за відносними, а не абсолютними мірками. Немає сумніву, що за рівнем свого розвитку він значно уступав рухам тих народів, які зберегли свою національну еліту та мали чисельну перевагу серед міського населення (польському, фінському, естонському і, до певної, литовському латвійському). Але серед тих національних рухів, що не входили у дану категорію, український, як показали події 1917 р., відігравав роль безумовного лідера. І це не зважаючи на п’ять десятиліть майже безперервних репресій й обмежених можливостей для вільного розвитку.

 



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r2.htm
Категорія: ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений п | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 605 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017