Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Грицак. Нарис історії » У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192

ВЕЛИКА ВІЙНА
Попередній розділ
ЗМІСТ КНИГИ
Наступний розділ


Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що Україна з її багатими людськими і природніми ресурсами була одним з найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

Напередодні першої світової війни підросійська Україна виробляла понад 1 млрд. пудів (бл. 16 млн. тон) хліба. Ця цифра мала магічну притягальну силу— встановлення контролю над цією величезною європейською житницею служило конкретною військово-політичною ціллю для всіх воюючих у цьому реґіону сил сторін. Особливо її роль зросла під кінець війни, коли над Берліном, Віднем, царським Петроградом а згодом більшовицькою Москвою повисла примара голоду, і хліб став питанням життя і смерті політичних режимів, які панували у кожній з цих столиць.

Іншим фактором було використання людських ресурсів України. За весь час війни російська армія прикликала до своїх лав 3,5 млн. українців, австро-угорська – бл. 300 тис. За своєю чисельністю українці були другою (після росіян) національною групою у російській та п’ятою (після німців, угорців, поляків та чехів) в австро-угорській армія.

Не менш важливими були геополітичні розрахунки. Як писав у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах, "хто володіє Києвом, той має ключ від Росії”. Німецькі та австрійські воєнні експерти добре розуміли, що відірвання українських земель від Росії ставить під сумнів існування імперії Романових як великої європейської держави і створить стіну між власне Росією, Центральними державами та Балканами

Якщо Німеччина й Австрія були зацікавлені у захопленні підросійської України, то Росія мріяла про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття. Петербург постійно виставляв себе як захисник поневолених слов’янських народів Габсбурзької імперії, у т.ч. "руських” з "Підкарпатської Русі”. Приєднання цієї землі до Росії мало завершити справу збирання "руської спадщини”, яку розпочав ще в XIV ст. московський князь Іван Калита. Росії йшлося не просто про приєднання Галичини, але й про придушення тут гнізда "мазепинства”, що поширювало свої впливи на Наддніпрянську Україну. В австрійсько-російських відносинах Галичина фіґурувала на другому місці після Балкан як causa belli.

Не дивно, що на Галичину було спрямоване головне вістря російської атаки на Південно-Західному фронті. Уже на початку вересня 1914 р. російські війська окуповали Львів, а до кінця першого року війни російська армія втримувала усю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття. Російська окупація цих земель тривала недовго. Під натиском об’єднаного австро-німецького контрнаступуросійське військо до кінця червня 1915 р. не лише полишилоусю Галичину і Буковину (за винятком вузької смужки на схід від Тернополя), але й змушене було до початку осені віддати противнику частину Волині.

У першій половині 1916 р. становище на фронті знову змінилося на користь російської сторони. Наприкінці травня 1916 р. російські війська під командуванням генерала Брусілова розпочали наступ і до кінця літа захопили Буковину і східну частину Галичини включно з Тернополем та Західну Волинь разом з Луцьком. "Брусіловський прорив” був, мабуть, найвдалішою воєнною операцією російської армії за весь час війни. Але її спроби захоплити у ході наступу Львів закінчилася провалом. Після відбиття російської атаки літом 1916 р. лінія фронту залишалася незмінною. Влітку 1917 р. уже новий, революційний російський уряд розпочав черговий наступ. Він завершився крахом, й німецька й австрійська армії до кінця 1917 р. просунулися на схід по українській території навіть трохи дальше, аніж вони були наприкінці 1915 р.

Якщо творення новітніх націй складало результат розгортання модернізаційних процесів, то якраз війна виявилась найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне селянське життя. Вона сильно зактивізуваланаціональне питання. Одягнені у військові мундири селяни не цілком розуміли,ради чого їх покликано на фронт і кинуто у земляні окопи. Від них очікувалося, що вони повинні віддати своє життя за батьківщину. Але що було їхньою батьківщиною? Українці, що воювали по обидва боки фронту у складі ворогуючих армій, говорили тією ж самою мовою, співали однакові пісні і мали подібні традиції. Вияснення цього фактумало величезне значення для національного усвідомлення багатьох солдат. Так, відомий український письменник 1920-х років Микола Куліш признавався пізніше, став свідомим українцем, перебуваючи на австрійському фронті у Галичині.

Звертаючись через голову свого супротивника до пригноблених ним народів, кожна з воюючих сторін таким чином "інтернаціоналізувала” національне питання. Головним каналом його активізації у роки війни стала справа військовополонених і воєнних біженців. Прагнення використовувати українських полонених у своїх військово-політичних цілях виявляли лише Центральні держави. Про використання Росією у своїх політичних цілях військовополонених з числа галицьких українців не могло бути й мови: вони були "заражені” мазепинством. Але вивезені у російський тил галичани – як військові, так і цивільні – стали об’єктом опіки неурядових доброчинних організацій, що ставили собі за мету допомогу жертвам війни. Одна з найбільших таких організацій – Комітет південно-західного фронту всеросійського союзу місту – після того, як її головою став активний український діяч барон Федір Штейнґель, практично повністю опинилася в українських руках.

Війна відкрила нові можливості для національної роботи. Парадоксально, але саме у воєнний час на території підросійської України появилися перші національні школи. Їх організовували у 1916-1917 рр. на Волині галичани, що потрапили сюди як солдати й офіцери австрійської армії. З іншого боку, місцева українська інтеліґенція, що опікувалася жертвами війни, організувала в околицях Києва "захоронки” (виховничо-навчальні заклади) для дітей галицьких біженців.

Найчастіше така діяльність здебільшого відбувалася не завдяки, а всупереч воєнній політиці обидвох воюючих сторін. Український рух став однією із головних мішеней воєнних репресій в Росії. Українські газети були заборонені тут навіть раніше, аніж німецькі. Рівно ж були закриті українські організації, в т.ч. єдина – катеринославська – "Просвіта”, яка залишилася після репресій попередніх років. Найактивніших українських діячів – як от редактора "Української хати” Павло Богацький, чи Михайла Грушевського, який після початку війни покинув Галичину і повернувся на підросійську Україну – вислали на схід.

Політика австро-угорської влади щодо цивільного населення прифронтової зони у загальних рисах нагадувала російську. Поразка австрійської армії в Галичині у перші тижні війни породила теорію "руської зради”. Тисячі галичан страчували за підозрою у нелояльності або вислали до спеціальних таборів у глибині Австрії. В одному з таких таборів – Талергофі у Штирії – від тяжких умов ув’язнення та епідемій загинуло бл. 1,7 тис. в’язнів.

Однак справжнім європейським скандалом стала поведінка російської адміністрації під час окупації Галичини. Російська влада вчинила справжній погром українських громадських установ. Коли українські діячі з Петербурга, спробували виступити у захист українського руху в Галичині, то одержали таку відповідь російського міністра закордонних справ Сазонова: "Що ж Ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, щоб раз і назавжди покінчити з Вашим українством”.

Результат визвольних змагань пригноблених народів у великій мірі залежав від зовнішньо-політичної орієнтації їхньої політичної еліти. Галицько-українські політики ще у грудні 1912 р. прийняли рішення у майбутній війні виступити на боці Австро-Угорщини. Вони вірили, що Росія буде легко побита Центральними державами, а на її руїнах постане самостійна українська держава. 1 серпня 1914 р., лідери трьохгалицько-українських партій – національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної – утворили Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. 3 серпня 1914 р. вона видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи його боротись на стороні Австро-Угорщини за визволення України.

Однією із перших справ, якою зайнялась Головна українська рада, була організація окремої української військової частини, яка мала стати зародком майбутньої національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою "Українські січові стрільці”. Але воно не спішило йти назустріч ентузіазму галицьких українців. Коли добровольцями до "Українських січових стрільців” ("усусів”) записалося 30 тис. чол., австрійський уряд заявив, що видасть зброю й одяг лише для 3 тис. чол., а згодом зменшив цю кількість до 2 тис.

"Усуси” виявилися однією із найдисциплінованіших частин австрійської армії. Мужня поведінка УСС на фронтовій лінії контрастувала з деморалізованими війною регулярними частинами Австро-Угорщини. "Усуси” проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах та під час австрійського контрнаступу у Галичині весною-осінню 1915 р., літом-ранньою осінню 1916 р. – під час Брусилівського прориву.

Але австрійське командування дуже нерівно ставилося до УСС. Під час боїв, в яких відзначилися українські січові стрільці, австрійським похвалам не було кінця; під час же затишшя на фронті українські січові стрільці були для австрійців лише "руськими зрадниками”. Під впливом такого відношення серед "усусів” ширився настрій погірдливої ненависті до Австрії. Багато з них готові буливоювати навіть проти Габсбурґів, коли б цього вимагали національні інтереси. Цим настроєм пройнялася насамперед група січовиків, яка попала у російський полон. Наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. вони утворила у Києві курінь січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Курінь (пізніше корпус) став найбоєздатнішою частиною українських військ у 1918-1919 рр.

Орієнтація стрільців на свої власні сили виглядала не цілком реалістично в умовах, коли Україна залишалась затиснутою між двома воюючими сторонами. "Реальна політика” вимагала приєднання до одного з цих блоків. Окрім Головної української ради, лояльність до Центральних держав проголосила група східноукраїнських еміґрантів (Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Залізняк, Андрій Жук та ін.), що перед початком війни проживали у Львові. 4 серпня 1914 р. вони заснували "Союз визволення України” (СВУ) як організацію підросійських українців для пропаґанди ідеї політичної самостійності України як серед урядів Центральних держав, так і серед полонених українських вояків російської армії. У травні 1915 р. "СВУ” разом з членами Головної української ради утворили у Відні Загальну українську раду, що стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Проавстрійська і пронімецька симпатії не викликали відгуку у Наддніпрянській Україні. Редактор журналу "Украинская жизнь” в Москві Симон Петлюра у перші дні війни видав декларацію з закликом до українців чесно виконати свій обов’язок перед російською державою. У значній мірі ця декларація була пристосуванням до реальних умов і диктувалася бажанням запобігти антиукраїнським репресіям. Але разом з тим Петлюра сумнівався у перемозі Росії і вважав, що приєднання Галичини і Буковини до Російської імперії відповідає українським інтересам.

Наприкінці 1916 р.як проавстрійська, так і проросійська орієнтації обидвох українських груп зазнала сильного струсу. 5 листопада 1916 р.австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, складеного з польських земель Російської імперії. Одночасно Галичина отримала повну автономію, без поділу її на східну і західну частину, чого так довго добивалися українські політики. З іншго боку, антиукраїнські репресії в самій Російській імперії та в окупованій Галичині показали марність сподівань українських політиків на зміну політичної лінії Петроґраду. У грудні 1916 р. Товариство українських поступовців проголосило нейтралітет українського руху до обидвох воюючих сторін, "бо жодна з них не могла викликати спочуття ні цілями, ані способами боротьби”. Своїх союзників українські лідери вбачали у недержавних народів Росії, а також серед тих представників російського суспільства, що поділяли основну вимогу українського руху – "автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах”.

Велику активність проявила соціалістична молодь, у першу чергу—українські соціал-демократи. Їхня аґітація під лозунгами "Геть війну! Хай живе автономія України!” знаходила відгук серед найбільш національно свідомих і революційно настроєних українських солдат і робітників. Українським студентам Петрограду вдалося налагодити постійний зв’язок з українськими солдатами столичної військової залоги. Це, здавалось б, дрібничкове досягнення зіграло велику роль у перші дні революційних подій у Росії.



Взято з: http://history.franko.lviv.ua/gryc_r3.htm
Категорія: У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-192 | Додав: sb7878 (23.03.2009)
Переглядів: 717 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017